Шановні студенти, дорогі друзі!

Їхнє місце та роль в історії України

(2 год.)

План:

1. Виникнення держави Русь. Версії походження Київської держави.

2. Внутрішня і зовнішня політика київських князів.

3. Русь на історичному етапі роздроблення. Галицько-Волинська держава.

Література:

Повість минулих літ. – К.: Веселка, 1989. – 223 с.
Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – ХVI+591 с.
http://uk.wikipedia.org/wiki Київська Русь (та ін.)
Борисенко В. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. – К.: Либідь, 1998. – 614 с.
Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К.: Наук. думка, 1989. – 296 с.
Винар Л. Розвиток економічної думки в Київській Русі ІХ–ХІІ ст. // Український історик. – 1971. – № 1–2; 1972. – № 3–4; 1973. – № 1–2, 3–4.
Вілсон Ендрю. Українці: несподівана нація / Пер. з англ. – К.: К.І.С., 2004. – С. 41–43.
Горський А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // Укр. іст. журнал. – 1994. – № 1. – С.14–24.
Захарченко П. Київська Русь: державний устрій, суспільний лад та основні риси права // Історія України (газета). – 2001. – №7,10.
Как была крещена Русь. – 2-е изд. – М.: Политиздат, 1989. – 320 с.
Король В. Великий князь Святослав і його роль в історії Русі-України // Історія в школі. – 2010. – № 2. – С. 1–4.
Котляр М.Ф. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст. // Укр. іст. журнал. – 1997. – №2. – С.34–46.
Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь у ХІІІ ст. // Київська старовина. – 1999. – № 6. – С. 12–18.
Котляр М.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-волынской Руси в ІХ–ХІІІ вв. – К., 1984.
Присяжнюк Ю.П. Русь достеменна. Авт. курс лекцій з української історії. Навч. посіб. – Черкаси: Вертикаль, 2004. – С. 16–30.
Ричка В.М. Київська Русь: чия спадщина? // Дві Русі / За заг. ред. Л. Івшиної. – К.: Факт, 2003. – С. 9–14.
Ричка В.М. Знаки влади: організація та форми репрезентації верховної влади у Київській Русі // Укр. іст. журнал. – 2009. – № 1. – С. 67–83.
Ричка В.М. Чи “в руку” сон? Світ сновидінь та їх сприйняття у Давній Русі // Укр. іст. журнал. – 2010. – № 3. – С. 142–153.
Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 3-є вид., перероблене та розшир. – К.: Критика, 2006. – 584 с.

Термінологія

історія, Русь, держава, снем, християнство, гривня, літопис

Тези

Лекція 1

(для поглибленого ознайомлення)

Шановні студенти, дорогі друзі!

Пропонований до вашої уваги курс історії України є складовою всебічної підготовки фахівців, а головне невід’ємним компонентом становлення повноправних громадян та, щиро сподіваюся, яскравих, неповторних особистостей.

Для нас – українців – історія України означає щось більше за науку. Наразі її вивчення покликане поглибити рівень загальної культури, сформувати міцне підґрунтя національного світогляду. Має, бо ще не сформувало чи радше виробило, але не завжди і не скрізь. Мета першої лекції передбачає ознайомлення вас з теоретичними та ін. особливостями пропонованого курсу, а також аналіз державного життя русинів-українців протягом ІХ–ХІІІ ст., коли на теренах Середньої Наддніпрянщини та Подністров’я існувала держава Русь.

Предметом курсу “Історія України” є історичний процес на території України від найдавніших часів до сьогодення. Акценти робимо в бік національно-державної проблематики, що зумовлено їхньою актуальністю на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Сотні тисяч років на теренах нинішньої України відбувалися складні міграційні, асиміляційні, етнічні процеси. Праукраїнська (трипільська та ін.) землеробська цивілізація є однією з найдавніших у Європі, ймовірно і в усьому світі.

Ранні періоди історії залишили не так уже й багато свідчень про життя наших предків. Утім, саме в довготривалій зміні сотень-тисяч поколінь з’явилася і сформувалася сучасна людина, а також те підґрунтя цивілізації, без якого неможливий був подальший прогрес суспільних відносин на українських землях.

Антропосоціогенез (тобто формування людини й суспільства як ми їх знаємо сьогодні) первісних дикунів привів до складання родоплемінних об’єднань. Їхнє виникнення, рівень розвитку, тенденції еволюції і, зрештою, кінцева доля залежали від багатьох чинників. Передусім географічно-кліматичних (природних), соціокультурних, геополітичних. Найбільш благодатними для життєдіяльності наших пращурів були регіони Подністров’я, Подніпров’я, а також місцевість навколо Карпатських гір.

У І тис. до н.е. – І тис. н.е. на території сучасної України існувало не одне державно-політичне утворення. Близько VІІ ст. до н.е. на берегах Північного Причорномор’я з’явилися античні міста-колонії – Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра та ін. Їхній державний устрій копіював (особливо попервах) державне будівництво власне грецьких полісів (Афіни, Мілет). Ці анклави цивілізації проіснували до перших століть нашої ери.

Складніше, з наукового погляду, виглядає справа з державністю кочівників – кімерійців, скіфів, сарматів та ін. Формування основ державного життя в цих народів відбувалося повільно, охоплювало не одне століття. Це були т.зв. “варварські держави”, які при зіткненні з могутнішими у військовому відношенні племенами, припиняли своє існування.

Джерела (початки) власне української державницької традиції прийнято пов’язувати з антами (ІV–VІ ст.). Це був військово-політичний племінний союз, який у період своєї найбільшої могутності володів територією “від Дунаю до Дону”. Наукове припущення про те, що в етнокультурному та історичному вимірах анти – це вже українці (праукраїнці) (попри брак будь-яких писемних свідчень про них після 602 р.) підтверджується відсутністю великих переселень у VІІ–VІІІ ст., принаймні в Середній Наддніпрянщині. Є підстави вважати, що на основі антського населення згодом сформуються племінні союзи (племінні княжіння), яким і судилося в ІХ ст. зробити державотворчий процес на українських землях уже незворотнім.

Щоб державогенез набув саме незворотного характеру, в суспільстві мали відбутися глибинні трансформаційні процеси. В економіці, соціальній сфері та політиці ці зміни в узагальненому вигляді полягали в наступному:

· виробництво мало досягти того рівня, коли ставав можливий регулярний збір податків;

· формувалася верства, спроможна творити державу й особисто в ній зацікавлена (еліта);

· вождь (князь) утверджувався як політичний лідер, незалежний від своїх племінних обов’язків, тобто родоплемінний принцип організації влади поступався територіальному.

Отже, ґенеза держави на українських землях – це історично складний і суперечливий процес визрівання та ствердження державності. Він тривав протягом тисячоліть, розпочавшись задовго до захоплення князем Олегом Києва.

Найґрунтовнішим писаним джерелом з ранньої (княжої) історії України є “Повість минулих літ”. Її автор/упорядник розповідає про початки державності. Утім, маємо враховувати, що варіант “Повісті”, який зберігся до наших днів, належить до т.зв. “летописных сводов”, витворених на політичне замовлення імператриці Катерини ІІ та ін. російських можновладців.

Предметом аналізу цієї лекції є держава. Її сутність розуміється як форма політичної самоорганізації суспільства на історичному переході від первісних (родоплемінних) форм суспільної організації до цивілізованого життя. Держава – це система (вертикаль) органів політичної влади, яка поширюється на певну (встановлену) територію, разом із населення, що на ній мешкає.

Тематика Русі тривалий час активно досліджується істориками. Одначе й сьогодні вона залишається маловідомою, майже легендарною. Серйозні проблеми з джерельною базою. Більш-менш однозначно ми можемо довіряти лише археологічним знахідкам. Щодо писемних джерел, то висновки лінгвістів суперечливі, а нерідко діаметрально протилежні.

Ще одна специфіка цієї теми – її надмірна політизація в українській і зарубіжній (насамперед російській) історіографії. Тільки в останні роки в Україні та Російській Федерації з’явилося кілька праць, які по-різному інтерпретують одні й ті ж місця літописів, легенд, топонімів.

Прикладом сказаного є тлумачення етимології слова “Русь”. Не торкаючись тут відомих версій про його походження, звернемо увагу на значущий аспект – історико-етнічне наповнення. Справді, який народ (народи) приховувався за цією назвою 1000 років тому?

При аналізі історії держави Русь російські фахівці завжди оминали, продовжують замовчувати і дотепер етнічні процеси на її території.

Принципово важливо, що в ХІІ–ХІІІ ст. “Руссю” називали Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Сіверську землю… Їхати тоді “в Русь” для новгородців та суздальців означало рухатися на південь – у Київ, Чернігів!

Ключова дата державотворення – 882 р., коли Олег об’єднав два політичних центри – Новгород і Київ.

Отже, держава Русь ІХ – першої третини ХІІІ ст. була першою історичною формою державного життя на тих територіях і тоді, де і коли відбувалося й загалом завершилося складання українського народу як етносу.

Аналіз політики українських (руських) князів доцільно розпочинати з середини ІХ ст., коли могутньою ходою Русь виходила на політичну й культурну сцену тогочасної Європи. У центрі нашої уваги постать князя Аскольда, який, за деякими науковими версіями, був нащадком майже легендарного Кия. Аскольд спромігся утвердити свою владу на берегах Чорного моря, яке тоді невипадково називали “Руським”. Він здійснив вдалі походи на територію сучасних Грузії та Ірану. Руські купці отримали доступ до казково багатої столиці могутнього арабського халіфату – Багдаду. Найпомітнішою акцією Аскольда стали військові експедиції проти Візантії. Крім походу 866 р., коли буря розкидала флот і примусила князя повернутися до Києва ні з чим, усі вони (860, 863, 874) закінчилися успішно. Укладені з візантійцями договори максимально забезпечували торговельні інтереси київської сторони. Тоді ж активізувався вплив на Русь православ’я. Аскольд особисто прийняв цю релігію й усіляко сприяв цьому процесу.

Князювання в Києві Олега (882–912) почалося зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях. Приєднані землі одразу обкладалися даниною. На них поширювалася система княжого судочинства та адміністрації. Але держава, до якої, входили політичні утворення полян, древлян, сіверян, уличів, слов’ян ільменських, радимичів, кривичів, а також неслов’янських племінних об’єднань чуді та мері, не була достатньо консолідованою. Вона трималася на “силі меча” київського князя. Втім, його військова потуга дозволила здійснювати переможні походи, зокрема й на Візантію. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 911 рр. стали першими зовнішньополітичними актами молодої держави. Продовжувачем внутрішньої і зовнішньої політики Олега був князь Ігор (912–944).

Відмінно від своїх попередників правила Ольга (945–964). Жорстку силову політику княгиня поєднувала зі встановленням фіксованого розміру данини (полюддя), облаштуванням опорних пунктів центрального (київського) керівництва на місцях, зміцнення в такий спосіб адміністративної та судової влади. Проте реформи Ольги не отримали продовження за правління Святослава.

Недовге князювання Святослава (964–972) було сповнене майже безперервними походами і битвами. Повернувши під свою владу в’ятичів, князь-войовник невдовзі досяг звитяги з хазарами, ясами, косогами, візантійцями. Проте ці перемоги не завжди приносили користь Русі. Напевне, не випадково наступні князі більше уваги приділятимуть внутрішній політиці.

Реформи продовжив молодший син Святослава – Володимир (980–1015). Він остаточно усунув від влади племінних вождів, а на їхнє місце посадив своїх синів та вірних йому бояр. Князь зміцнив оборону країни, чим часто нехтував його войовничий батько. У 981 р. до Русі було приєднано економічно розвинену частину західних земель, т. зв. Червенські міста. Це зміцнило позиції Києва, чітко визначило тогочасний кордон з Польщею. Територіально Руська держава досягла тих меж, коли до неї входила чи не вся східнослов’янська спільнота та деякі іноетнічні племена.

Активна державотворча діяльність Володимира Великого ознаменувалася прийняттям нової віри – візантійського православ’я. Переломними вважаються події 988 р., коли князь, особисто прийнявши хрещення, спрямував цей процес у русло державної політики. Більшість істориків схильні позитивно оцінювати конфесійну реформу Володимира. Вважається, що вона зміцнила авторитет і владу князя, сприяла розбудові держави та піднесенню культури, уможливила рівноправні й плідні відносини з передовими європейськими країнами. Але існують і протилежні міркування. Мовляв, примусове хрещення перервало історичний процес розвитку рідної віри.

Гідним продовжувачем політики Володимира став один із його синів – Ярослав, прозваний Мудрим (1019–1054). Після гострої міжусобної ворожнечі з братами та не менш запеклої боротьби проти печенігів він зміцнив державу, зокрема й належно подбав про її міжнародний авторитет. Для цього успішно використав династичні шлюби з монархічними родами Візантії, Швеції, Польщі, Франції, Норвегії, Угорщини. За Ярослава Русь досягла своєї найбільшої могутності. В одній із битв йому вдалося вщент розгромити печенігів. Кілька десятків років країна не знатиме набігів кочівників.

Я. Мудрий здійснив своєрідну революцію у гуманітарній сфері. Ярослав першим із князів відмовився від походів на Візантію. З-поміж інших діянь князя виокремимо спорудження величних храмів. За його ініціативи побачив світ перший у Русі-Україні збірник норм права – “Руська правда”.

У другій половині ХІ ст. Русь розпалася (остаточно в 1132) на удільні князівства. Це було спричинено зміцненням приватної власності на землю. Кожний володар-землевласник відтепер мав можливість господарювати самостійно. Крім того, єдність держави послаблювалася складним порядком успадкування престолу. Панував вотчинний принцип, коли кожний князь передавав володіння своїм синам, часто власноруч дроблячи його ще більше. В князівствах за владу змагалися династії, що походили від внуків Ярослава Мудрого – Мономаховичі (Володимир Мономах), Ольжичі (Олег Гореславович), Ростиславовичі (Ростислав). Один із синів В. Мономаха – Юрій Довгорукий – започаткував династію суздальсько-володимирських князів, яка правитиме в майбутній Московії аж до кінця ХVІ ст.

За свідченням сучасних дослідників, етнічні риси українського народу формувалися задовго до виникнення української (руської) державності.

Невід’ємною складовою частиною етногенезу було формування української мови. На відміну від російських істориків, які більше значення надають писемній мові, українські фахівці схильні звертати увагу на народне мовлення та діалекти. Деякі з них з’явилися ще задовго до середини І тис. Отож, в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов’янських діалектах.

Натомість формування московської людності тривало кілька наступних століть і завершилося (уже з урахуванням монгольського впливу) наприкінці ХV ст. Тож сучасні росіяни зовсім не “старші брати” серед народів, що вважають своєю праісторією східне слов’янство, а радше всього наймолодші, до того ж у своїх історичних початках є переважно фінно-татарським народом.

У минулому українського народу траплялися воістину доленосні події. До таких належить монгольське нашестя 1239–1241 рр. Чи не найдужче від нього постраждали князівства Дніпровського Лівобережжя. 6 грудня 1240 р. стало найтрагічнішою датою в багатовіковій історії Києва. Витримавши трьохмісячний штурм, цього зимового дня під руїнами Десятинної церкви загинули останні захисники стольного граду Русі-України. Не краща доля чекала й міста Галицько-Волинської держави. Зрештою, Батиїв погром перевершив усі відомі історії зіткнення наших предків зі Степом. Він припав на час, коли в Західній Європі виникали передумови для утворення централізованих держав. У Русі-Україні галицько-волинський князь Данило Галицький (1238–1264) мав серйозні наміри об’єднати в одній державі більшість українських земель. Однак навала численних войовничих та жорстоких чужинців унеможливила таку перспективу.

Держава Данила Галицького. Вона постала в 1199 р., коли батько Данила, енергійний князь Роман (1199–1205) об’єднав Галицьке і Володимиро-Волинське князівства. Згодом Данило Галицький включив до її складу територію Київського, Турово-Пінського князівств, а також Берестейську та Люблінську землі. Проте витворити могутню централізовану державу він не встиг. Галицько-Волинська держава проіснує до середини ХІV ст., фактично весь час змагаючись з правителями Золотої Орди за своє виживання. Вона продовжила державотворчі традиції після політичного послаблення славного своїм гордим слов’янським народом та високо європейською культурою Києва. Поза сумнівом Галицько-Волинська держава піднесла тогочасне українство на новий рівень соціально-економічного та культурного поступу.

Наслідки ординської присутності виявилися для України трагічними і напрочуд довготривалими. Вони позначалися наступними особливостями:

– суттєво загальмувався історичний поступ українських земель;

– упродовж довгих століть (до 1780-х рр.) українці зазнаватимуть спустошливих татарсько-турецьких набігів, які виснажуватимуть їх не лише фізично, але й морально-психологічно;

– татарщина тривала в Україні близько 120 років (до 1362 р.), при цьому українці завжди сприймали татар як завойовників, чужинців, натомість у Московському князівстві татарщина існувала щонайменше вдвічі довше (до 1480 р., а за деякими даними до 1530-х рр.) і суттєво вплинула як на характер державно-політичного устрою, так і на політичну культуру населення (до монгольської спадщини в менталітеті росіян варто віднести: схильність до надмірної централізації влади; її жорсткість, а часто й жорстокість щодо підлеглого населення, відтак пріоритет державних інтересів над інтересами людини, імперський характер зовнішньої політики).

Отже, Україна – країна з давньою державницькою традицією. Першою історичною формою державного життя була Русь. Вона постала на ґрунті тривало етногенезу (еволюції етносу) східнослов’янських (руських, давньоукраїнських) племен. Декілька століть ця Київська держава відігравала ключову роль у всій східноєвропейській політиці.

Тези

Лекція 2

(на вівторок, 13 вересня)

Спробою з’ясувати місце та роль України в добу гострого міждержавного та міжконфесійного протистояння ХІІІ – першої половини ХVІІ ст., зокрема й й в умовах виникнення та ствердження козацтва, визначається мета цієї лекції.

Ослаблена монголами Україна не змогла втримати незалежність і потрапила до складу сусідніх держав, які в той час зміцнювалися. Саме в ХІV ст. переживала піднесення Литва, а невдовзі посилюються Польща, Туреччина та Московія.

Більша частина українських земель потрапила до складу Великого князівства Литовського. Присутність литовців в Україні позначалася збереженням місцевих державницьких традицій: і надалі існував князівський адміністративно-політичний устрій, право, офіційно використовувалася українська мова. Тривалий час відповідальні посади в органах влади перебували в руках тутешніх князів і бояр, яких литовська знать вважала за рівних собі. Цілком можна погодитися з думкою істориків, що в період “від монголо-татар до поляків” в Україні існувала Литовсько-Руська держава з домінацією власне української складової.

Помітне місце в житті українських міст ХІV–ХVІ ст. мало Магдебурзьке право. Його поява та поширення в Німеччині (вперше кодифіковане в ХІІІ ст.) були пов’язані з розвитком ремесел і торгівлі. Звідси потяг міст до незалежності від сваволі феодалів та до самоврядування.

Доля України значною мірою визначалася зміною все тієї ж геополітичної ситуації. Кревська унія 1385 р. та Городельська унія 1412 р. започаткували тривалий процес зростання церковно-політичної залежності Литви від Польщі. Ґрюнвальдська битва 15 липня 1410 р. сприяла військо-політичному посиленню Польського королівства. Унаслідок цих подій воно швидко перетворювалося в наймогутнішу державу Східної Європи. Цілком природно за таких обставин ставав сильнішим вплив Корони на Україну. На початку ХV ст. на її землях розпочинається сумнозвісна католицько-польська експансія.

Наслідком польського загарбання стало поступове витіснення литовських і ствердження в Україні польсько-католицьких порядків. У 1435 р. тут уперше з’явилося кріпосне право. До кінця ХVІ ст. воно поширилося на всі українські землі. Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., хоча й називалися “литовськими”, фактично закріпили польський соціально-правовий устрій.

Учасники Люблінської унії 1569 р. проголосили державу Річ Посполита. Приєднання Русі-України до власне Польщі суттєво пожвавило притік на її територію польських іммігрантів. Переселенський “ narod ” (пол.) за незначним винятком був представлений шляхтою; хоча переважно й малоземельною, але наділеною всією повнотою прав. Вільні простори родючих чорноземів, покріпачена українська людність, державна підтримка – усе сприяло швидкому перетворенню вчорашніх зайд у могутніх господарів краю. Протягом останньої третини ХVІ ст. в Україні інтенсивно встановлювалося колоніальне ярмо, яке мало чим відрізнялося від сумно пам’ятного монголо-татарського іга.

Особливістю тогочасного суспільства був пріоритет церковних інтересів над етнічними. Це означало, що боротьба за релігійно-церковну ідентичність могла не тільки не співпадати зі змаганнями за національне визволення, а й суперечити їм.

У жовтні 1596 р. київський митрополит Михайло Рогоза, керуючись дорученням папи Климентія VІІІ, скликав у Бересті церковний собор. Собор розколовся на два окремих – уніатський та антиуніатський (православний). Греко-католицька церква, яка була створена на першому з них, насаджувалася серед української людності здебільшого силою.

Українська еліта другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. була поставлена перед надто складним історичним завданням: в умовах колоніальної залежності віднайти оптимальний шлях подальшого розвитку своєї країни. За цих обставин видатний письменник-полеміст Іван Вишенський ортодоксально відстоював у своїх “повчаннях” православну віру. Таким же послідовним православним був князь Костянтин-Василь Острозький. Інша участь Мелетія Смотрицького, котрий в останні роки життя прийняв унію. Петро Могила стверджував православ’я, але запозичував “ латинь ”, тобто в міру можливого європеїзував Україну.

Католицька експансія спричинила не лише політичну та соціально-економічну колонізацію українських земель; вона серйозно загрожувала втратою українським народом своєї ідентичності. Наприкінці ХV ст. на південних окраїнах тогочасної України постала нова впливова соціальна верства – козацтво. Йому судилося стати армією без держави і в таких несприятливих умовах виконати свій історичний обов’язок.

Термін “козак” уперше згадується в Початковій монгольській хроніці за 1240 р. Означав вільну озброєну людину, схильну до грабунків та завоювань. Щодо грабунків, то не варто в тому вбачати щось особливе, оскільки в той час і шляхта, і духовенство практикувала т. зв. “наїзди”.

Реального впливу козацтво набуло наприкінці ХV ст. Консолідуючим центром виникнення та розвитку цього історичного феномену була Середня Наддніпрянщина, своєрідний територіальний трикутник Черкаси-Канів-Корсунь. Згодом ця місцевість згадуватиметься під назвою “волость”. Тут виникали перші козацькі слободи та хутори. Козаки вели господарство, займалися здобитництвом, несли прикордонну службу. Серед себе обирали старшину: отаманів, осавулів, суддів. За звичаєм, кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати звіра. З роками козацькі поселення поширювалися дедалі на південь; відбувалася колонізація Низу. У 1530–1550 рр. ініціатива політичного життя переходить на Запоріжжя (території за Дніпровськими порогами).

Виникнення козацтва аналізують за наступними критеріями:

– етнічний: козаки – окремий народ;

– соціально-історичний: козацтво формувалося з багатьох етносів, передусім із різних верств українського народу (цієї версії дотримувалося більшість українських істориків радянської доби);

– автохтонний: козаки – корінне населення України, тобто українці і козаки є етнічно тотожними явищами.

Пропоновані версії мають багато спільного. Проблемними залишаються джерела, хронологія, тобто прадавня історія козацтва. Окремі фахівці ведуть його появу від Київської держави, коли в степах Північного Причорномор’я мешкали т. зв. “бродники” та “берладники”. Однак більшість учених схильні серйозно говорити про феномен козацтва саме з кінця ХV ст.

Завдяки зусиллям князя Дмитра Вишневецького (козака Байди) в середині ХVІ ст. у нижній течії Дніпра виникла Запорізька Січ. На відміну від попередніх укріплень тепер йшлося про військово-політичний та духовний (ідейний) центр, якому судилося відіграти непересічну роль у подальшій історії українців.

Протягом другої половини ХVІ ст. чисельність козацтва, його вплив в Україні та всьому східноєвропейському регіоні помітно зростали. У 1572 р. з’явилися реєстрові козаки (реєстровці) – декілька сотень козаків влада офіційно визнала вільними людьми і прийняла на службу Короні.

У 1590-х роках відбулися перші значні повстання проти польсько-шляхетського панування. Виступ у 1591–1593 рр. очолював Кш(р)иштоф Косинський, у 1594–1596 рр. – Северин Наливайко. Повстанців спіткала невдача (Косинський загинув під Черкасами, Наливайка закатували у Варшаві).

То були перші спроби об’єднання козацтва з широкими народними масами у боротьбі за національне й релігійне визволення. З цим варто погодитися, однак зазначимо й наступне. Національні інтереси України, як ми їх розуміємо зараз, тоді ще не існували, а отже, не усвідомлювалися. Поняття “свій” і “чужий” частіше проходило не межею поляк (татарин, росіянин)-українець, а православний-католик, шляхта-простолюдин, вільний-залежний. Цікаво було б дізнатися, за що сам Северин Наливайко міг більше ненавидіти магната Олександра Калиновського – за те, що той поляк, католик, заможна людина чи убивця його батька? Далі, як однозначно можна оцінити взаємини С. Наливайка з січовиками, коли ті у вирішальний момент повстання накивали п’ятами, видавши ватажка на розправу полякам? А що вже говорити за ставлення Наливайка до селянства, коли він при нагоді грозився “хлопам”, які прагнули тікати з-під панської залежності, “відрізати за свавільство вуха та носи”?

На зламі ХVІ–ХVІІ ст. козацтво вступило в якісно новий період свого розвитку. Оскільки він тісно пов’язаний з діяльністю Петра Конашевича-Сагайдачного, то саме через постать цього гетьмана ми й продовжимо аналіз козацької проблематики.

П. Сагайдачний – український гетьман, слава та народна любов до якого поступається хіба що авторитету та популярності Б. Хмельницького. Рік народження не встановлено, помер у квітні 1622 року від ран, отриманих у Хотинській війні. Збереглися свідчення, що Петро здобув освіту в самому Острозькому слов’яно-греко-латинському колегіумі. На початку ХVІІ ст. майбутній гетьман з’являється на Січі.

Про перші походи козаків проти турків і татар під проводом Сагайдачного відомо мало. Втім, з 1614 р. вони стають регулярними. Того року козаки (близько 2 тис. воїнів на 40 чайках) почергово напали на Трапезунд, Синоп, Очаків, Кінбурн. Наступного року вдвічі більшими силами (4 тис. воїнів на 80 чайках) вони спалили турецький флот поблизу Очакова і передмістя самого Стамбула. Було чого боятися і за що нарікати на долю могутньому турецькому султану. І, нарешті, 1616 р. козаки на 150 чайках, а це вже понад 7 тис. сміливців-відчайдух, напали спочатку на Очаків, а потім на Кафу. З татарського полону (ясиру) були визволені тисячі бранців. Повернувшись на Батьківщину, вони рознесли славу про Сагайдачного і його козаків по всій Україні.

Попервах Сагайдачний був звичайним кошовим отаманом, але згодом став гетьманом усієї України. І не тільки тому, що здобув повагу та любов серед простих людей, і навіть не через обіцянки поляків визнати його таким за надані їм військові послуги, а тому, що попри всі негаразди та перешкоди проводив політику в інтересах усього народу. У 1618 р. він на чолі козацького війська здійснив похід на Москву, під час якого визволив з оточення принца, майбутнього короля Речі Посполитої Владислава ІV. Цим самим змусив рахуватися поляків та московітів з козацькою Україною як з реальною та потужною силою.

На Січі Сагайдачний завів строгі порядки. За його сприяння було збудовано церковний храм, впорядковано господарство. У 1620 р. гетьман разом з Військом Запорізьким символічно вступив до Київського братства. Йдеться про вагомий політичний крок, спрямований на консолідацію українського суспільства на основі православного віровчення. Його важко переоцінити для формування ранньомодерної української нації.

Сагайдачний показав себе з найкращого боку, коли, йдучи назустріч прагненням українського простолюду, використав перебування на українській землі єрусалимського патріарха Теофана і сприяв висвяченню нових ієрархів Української православної церкви. Зважаючи на авторитетну роль церкви в тогочасному суспільстві, уже за це він мав увійти в історію як справжній державник і патріот.

Гетьман переймався не тільки внутрішніми проблемами України. Він успішно захищав і її зовнішні (геополітичні) інтереси. Якраз тоді назрівала велика війна. Молодий турецький султан Осман ІІ вирішив спустошити східноєвропейські країни, задля чого спорядив величезне військо (щонайменше 200 тис. воїнів).

Сагайдачний, хоча на той момент і не був козацьким гетьманом, усвідомлював небезпеку для свого і сусідніх народів. Забувши образи від тих же поляків, він пішов на союз з ними. 32 тис. польського і 40 тис. українського війська перепинили дорогу турецькій армії біля Хотинської фортеці. Протягом вересня 1621 р. тривали запеклі бої. Козаки, як неперевершені піхотинці, витримали багато штурмів. Турки понесли величезні втрати. Зрештою Осман ІІ змушений був відмовитися від завойовницьких планів. Невдовзі він загине від рук повсталих яничарів.

П. Сагайдачний проводив дуже мудру й виважену політику. Він йшов на компроміс з Польщею, воював проти Московії, а ще більше проти мусульманського світу, який вважав основним ворогом православного українського люду. В історичних умовах першої чверті ХVІІ ст. такі кроки були виправдані. Проте, після його смерті ситуація зміниться. Польща забуде обіцянки, різко посилить національне та релігійне гноблення українців. Це спричинить нові козацькі повстання.

У 1620–1630-х рр. козацько-селянські повстання відбувалися майже регулярно. Їх динаміка була наступна:

Рік	Керівники	Наслідки
	М. Жмайло	Підписано Куруківську угоду, за якою козацький реєстр збільшувався до 6 тис.; створювалося 6 реєстрових полків – Київський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Черкаський, Переяславський.
	Т. Федорович (Трясило)	Козацький реєстр збільшився до 8 тис.
	І. Сулима	Зруйновано фортецю Кодак, яка була збудована поляками з метою ізолювати Січ від України
	П. Павлюк (Бут)	Поразка повстанців під Кумейками
	Д. Гуня, Я. Острянин	Прийнято т.зв. “Ординацію”, за якою козацький реєстр зменшувався до 6 тис., реєстровці втрачали право на самоврядування, вводилася посада польського старости, обмежувалася територія проживання. Тих, хто тікав на Січ, поляки погрожували карати на смерть.

У 1638 р. настало т. зв. “золоте десятиліття” для польської шляхти. Становище українського народу стало “гіршим, ніж каторжан на галерах”. Україна не мала сил для негайного масового й організованого протесту. Проте, через 10 років вибухне не просто чергове повстання, а справжня Національно-визвольна війна (революція).