Смоленский Н.И. Проблемы обьективности исторического познания \\ І Іовая и новейшая история. - 2004. - № 6. - С. 35. 3 страница

Цивілізаційний процес в Європі починався (і до кінця Середньо­віччя) проходив під впливом Сходу. Егейська цивілізація II тис. до н.е. за типом належала до передньоазійських суспільств, як і цивілізації етрусків.

Лише коли зазнала краху крито-мікенська цивілізація, виникає античне антропоцентричне суспільство, закладаються основи захід­но-європейської цивілізації (у формі полісів, які об’єднували вільних членів полісів - власників).

Антична цивілізація на пізніх етанах (еллінізм та римський час) за­знала впливу Сходу, проникнення його релігій, культурних надбань.

ІЗ той же час варварський кельто-германський світ північно-західної ('кропи (за Марксом - «германський спосіб виробництва») зберігає за- хідні приватновласницькі індивідуальні риси. Оновлення західної ци­вілізації за доби Середньовіччя зумовлене було завдяки германському компоненту у поєднанні і збереженні спадщини античної цивілізації, і через деякий час привело до формування і перемоги на цих теренах буржуазних відносин, промислового виробництва та парламентської демократії. Найбільш повно цей шлях розвитку демонструють С1І1А, утворені вихідцями з північно-західних регіонів Європи.

Отже, об ’єктивпі закони розвитку виразніше виступають на біль­шому відтинку часу. Вони пов ’язані з більш глобальними зрушеннями, такими як перехід людства до від вагонного мисливства та збираль­ництва до відтворюючих систем господарства — землеробства та скотарства («неолітична революція»), формування найдавніших ци­вілізацій, як і цивілізацій подальших епох, зокрема і сучасної.

У попередніх лекціях було розглянуто питання про системний під­хід до аналізу історичних явищ, особливо такого масштабу (синерге­тична теорія).

Згідно з цим, суспільство є відкритою соціальною системою і здат­не до зрушень в той чи інший бік. Воно здатне до самоорганізації, самовдосконалення і розвитку. Але потрапляє час від часу у смугу нестабільності та кризи. Саме тоді відбувається «вибір у полі мож­ливостей» - шляхів подальшого розвитку. І тут можливий перехід на вищий щабель, але можлива і деградація (за І. Пригожиним -1. Стен- гсрсом - точка біфуркації).

Після того, як обрано один з можливих шляхів, вступають у силу певні закономірності. Тому історія людства може з позицій синерге­тики пояснюватись як факторами суб’єктивними (випадковості), так і об’єктивності (детермінованості). Стадія розвитку зумовлює певний спектр можливих станів. Але яка можливість і якою мірою буде реалі­зована? Заздалегідь передбачити неможливо, бо майбутнє, залежатиме від взаємодії випадковостей.

З цієї точки зору історія являє собою не потік подій, «однозначно детермінованих розвитком способу виробництва, а рух, заданий імо­вірною логікою становлення суспільного життя, що містить безліч варіантів майбутнього у сьогоденні», - зазначає Ю. Павленко.

Цей висновок зумовлює інакше, ніж це було прийнято в традицій­ній і марксистській історіографії, застосування категорій, термінів і понять: замість категорій необхідності, причини, наслідку для сис­темного мислення сучасних досліджень є притаманним застосування категорій необхідності, випадковості, ймовірності, можливості.

Поступово такі позиції стають загальноприйнятими і визначаль­ними в працях сучасних істориків. Приклади цього ми наводили в по­передній лекції.

Теорії, засновані на моністичному погляді на історичний процес, ідеях суспільного прогресу і детермінованості цього поступу техно­логічним розвитком і економіч н им фактором виявилися неспромож­ними пояснити бічні й безвихідні, тупикові (як наприклад, кочівни- цтво), лінії розвитку; а також такі зупинки у розвитку, що сталися з середини І тисячоліття н,е. і до XIX ст. у східних суспільствах; не­реалізовані можливості цивілізацій поливного землеробства; випа­дання з «магістрального» розвитку історії Греції та Риму з їх класич­ним рабством; СРСР - з державним соціалізмом; нарешті - наскрізні лінії «східного» (азійського) та «західного» (європейського) шляхів розвитку.

В своїх пізніх роботах К. Маркс відходить від схеми «п’яти форма­цій», вбачаючи в «азійському», «античному» та «германському» спо­собах виробництва поліваріантність у подальшому розвитку людства. Ідея поліваріантності, або полілінійності утвердилася у сучасних по­глядах на історичний процес.

Проте, жодна з теоретико-мстодологічних систем пояснення і ба­чення історичного процесу, створених у XIX та XX ст., повністю не спроможна цс зробити. В пострадянській історіографії відмова від марксизму привела до «деметодологізації» історичних досліджень, коли переваги надаються археографічним дослідженням, або прихо­ваному сповідуванню моністичного погляду і детермінованості істо­ричного процесу сферою матеріального виробництва. Або ж - пере­ходом до однієї з нових методологій історії релятивістського напрям­ку («постмодернізму»).

Натомість є й інші позиції. До них слід віднести роботи вітчизня- них'вчених, які не відмовляються від стадійного бачення історичного розвитку, але сполучають її з полілінійністю світової історії.

Важливим є і введення в науку етносоціального чинника в історії, який тісно пов’язаний з полілінійністю розвитку людства та цивіліза - цінним підходом.

Як на одну з перших спроб синтетичного підходу до світового іс­торичного процесу, в якій стадійність доповнюється цивілізаційним підходом, є праці Ю.В. Павленка, на які ми вже посилалися.

Критика теорії стадійності та прогресу, яка не переривалася в єв­ропейській історіософії з часів Ф. Ніцшс³, а у сучасній вітчизняній історіографії позначилася певного відмовою від марксистської форма­ційної схеми, зовсім не зійшла зі сторінок історичних досліджень. Це пояснюється тим, що світове співтовариство йде по шляху модерніза­ції. Цс породжує і модернізаційні теорії історичного процесу, і вони обов’язково є стадійними. Вище ми вже наводили приклади таких пе­рі одизацій. Якщо узагальнити, то і поділ всієї історії обіймає такі ста­дії суспільства: первісне, передчасне (або передкапіталістичне чи пе- рсдіндустріальне), (сучасне) капіталістичне, індустріальне, «західне» (ностсучасне) постіндустріальне, інформаційне посткапіталістичнс.

Стадійні характеристики віддзеркалюють, наскільки розвинутим є суспільство, знаходження його на певній стадії розвитку людства. Всі стадії, у тому числі і сучасна стадія зберігають в собі поліваріантність подальшого розвитку. Разом з тим, вона зберігає і первинні цінності, такі як: мова, культурна специфіка, локальні особливості (прикладом може слугувати Японія, Таїланд, що переходять на посткапіталістич- пу стадію розвитку, зберігаючи свою національну специфіку).

Отже, можна розглядати історію людства як єдиний процес, що розгортається в єдиному часі (зміна етапів), чи розглядати у її про­сторовому прояві, в цілісності її системного буття в формі культури та цивілізації.

Ми вже відмічали вище, що новий стадіальний підхід сьогодні вже доповнюється цивілізаційним. Ідея цивілізаційного розвитку людства розроблялася впродовж ХІХ-ХХ ст. відомими вченими - М. Данилев- еьким⁴, О. Шпенглером⁵, А.Дж. Тойнбі⁶, К. Ясперсом⁷ та ін.

Загальною рисою їх досліджень є відмова від лінійного бачення іс­торії; динамікою позначалися лише відокремлені одна від одної циві­лізації, які проходять такі стадії: зародження - розквіту і занепаду. За кількістю і принципами виділення цивілізацій ці автори розходилися у поглядах.

В основі цивілізацій лежать духовно-релігійні цінності. Різні тра­диційні вчення та віросповідання по-різному орієнтують людей у сві­ті. Для тих, хто їх сповідує, притаманні різні «господарчі етики», «по­літичні етики», «етики культурного спілкування».

Німецький вчений Макс Вебер (1864- 1920) у праці «Господар­ська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії», яка хоч і за­лишилася незавершеною, тим не менше «встиг обґрунтувати нову парадигму соціологічного аналізу процесів культурно-історичного розвитку». М. Вебер вбачав принципову різницю між господарською етикою представників різних релігійно-світоглядних систем, виді­ливши основні: релігії індійського походження, китайського кореня, західно-азійсько-європейські: іудаїзм, зороастризм, християнство та іслам (в різних модифікаціях).

Кордони окремих релігій змінювалися, як, наприклад, буддизм з часом отримав визнання у всій Східній, Південно-Східній та Цен­тральній Азії, інтегрувавши місцеві релігії Китаю та Японії. В той же час зороастризм після арабського завоювання Ірану втратив свої позиції.

В узагальненому вигляді всі світові релігії можуть бути розподіле­ні на релігії індійського та іудейського коренів. Перші - представлено буддизмом та його різними течіями. В цих релігіях заперечується ідея Бога як особистості і творця матеріального світу та визнається пере­втілення душ. Світ уявляється як місце страждань, подолати які мож­на лише через самозаглиблення для досягнення злиття з Абсолютом (Нірвана, Брахма, Дао).

Другі - це так звані релігії «авраамітського» кореня, до яких нале­жать християнство, іудаїзм та іслам. Традиційно вони предст авлені в Європі, Західній Азії, Північній Африці, звідки вони розповсюдились по всьому світу. У цих релігіях Бог є особистість і Творець світу, а життя кожного індивіда є унікальним. Обов’язки людини - виконува­ти заповіти Бога; по волі Бога людина є господар землі, має обробляти і перетворювати її. Звідси - активне ставлення до зовнішнього світу, що найбільше виступає у західному християнстві, протестантських течіях, особливо в кальвінізмі. Яким чином протестантська етика спо­лучена з капіталізмом як господарською системою, показав Макс Ве­бер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму».

У світлі сказаного вище увесь світ поділяється на «азійський» Схід та «європейський» Захід. Як же складаються відносини між представ­никами різних світоглядних систем (або цивілізаціями)?

В середині 90-х рр. XX ст. з певними узагальненнями цивілізацій- ної теорії виступив професор Гарвардського університету, відомий американський вчений С. Гантінгтон. За С. Гантінгтоном, цивілізації визначаються як «група культурно споріднених народів», і він виділяє за цим принципом дванадцять основних, сім з яких (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамерикан­ська, андська) вже зникли, а п’ять існують досі (китайська, індуїст­ська, японська, ісламська та західна). Автор вважає за необхідне до­лучити до них такі цивілізації, як російська православна, латиноаме­риканська та африканська.

Аналізуючи суперечності сьогодення, автор стверджує, іцо без по­няття цивілізацій та без урахування цивілізацій вказаного масштабу, годі й відтворити історію і, тим більше, - зрозуміти події сучасності.

Зазначимо, що важливу роль у визначенні обличчя сучасного сві­ту відіграє фундаменталізм (суворе дотримання архаїчних норм, по­вернення до старих порядків), перш за все у вигляді релігійних рухів. І Іовсрнення до традиційних культурних цінностей С. Гантінггон роз- ціїноє як реакцію на експансію Заходу («бунт проти Заходу»), Його концепція «зіткнення цивілізацій» є одним із варіантів осмислення цієї проблеми.

Цивілізації, зближуючи народи, одночасно сприяють локальній за­мкненості, породжують конфлікти. Про це свідчать сучасні конфлік­ти, які можна визначити як міжцивілізаційні (їх географія: від Боснії на Балканах і уздовж південних кордонів колишнього СРСР - до Ки­таю).

Варто зробити таку ремарку: поза тим, що криза марксистської формаційної теорії в історичному пізнанні є очевидною, але не слід забувати, що прибічники марксизму чимало зробили в галузі конкрет­но-історичних досліджень, без яких в усій повноті не розкрилися б суперечності між теорією «всесвітньо-історичного процесу» через п’ять формацій та «історією окремих суспільств і цивілізацій». Слід ще раз згадав, що в радянській історичній науці 80-90-х рр. XX ст. і в пострадянський період оновлений погляд на історичний процес роз­вивається в роботах А. Гуревича, М. Барга, В. Іллюшечкіна, Л. Васи­льєва, Ю. Павленка та інших вчених.

Зокрема, Ю.В. Павленко виділяє цивілізації як прояви особливого в соціокультурній системі світового суспільства. Йому належить ори­гінальна і єдина в своєму роді, заснована на системному підході до історичного процесу, періодизація всесвітньої історії.

Таким чином, виокремлення окремих вузлових моментів всесвіт­ньої історії, як цілісного процесу, так і її періодизації, мають виходи­ти з тих моментів, в яких спостерігаються зміни або трансформації в основних сферах життєдіяльності людей - економічній, соціально- політичній, культурній.

Системний підхід з урахуванням вищезазначеного принципу було покладено в основу періодизації всесвітньої історії, яку можна роз­глядати як синтезуючу. Вона має такий вигляд:

І. Доба розвинених суспільств привласнюючого господарства (ран­ня первісність). Вузлова точка — неолітична революція - становлення відтворюючого господарства.

II. Доба суспільств відтворюючого господарства (пізня первісність, початок цивілізаційного процесу).

Ступінь становлення основ цивілізації (пізня первісність); а) стадія родового ладу. Вузлова точка - становлення племінних орга­нів влади та управління (чіфдоми - вождівства); б) стадія племінного ладу (чіфдомів - вождівств). Вузлова точка - виникнення ранньоциві- лізаційних систем.

Ступінь розвитку та інтеграції окремих цивілізацій: а) стадія ран­ніх (локальних) цивілізацій (ранньокласових суспільств). Вузлова точ­ка - «осьовий час»; б) стадія зрілих традиційних (регіональних) цивілі­зацій. Вузлова точка — перемога буржуазних відносин на Заході, інду­стріалізація, утворення всесвітньої макроцивілізаційної системи XX ст.; в) ступінь всесвітньої макроцивілізаційної системи тисячоліття.

З часів античної традиції пошуку правди історії (І еродот, Лукіан) питання про те, як слід писати історію, не втрачало свого значення. Але як свідчить наведений вище огляд концепцій та теорій, і в сучас­ній історичній науці це питання залишається відкритим.

У сучасному дискурсі* гуманітарних наук існує чимала кількість теорій і концепцій. їх взаємовиюпочність можна звести до неминучих в таких ситуаціях пошуку вибору між поглибленням протистояння або спробами синтезу.

Якщо стадійно-цивілізаційна концепція репрезентує синтетичний підхід в осмисленні всесвітньої історії, то протистояння на сучасному етапі представлено постмодернізмом.

Постмодернізм по суті, своєю недовірою до пізнавальних (епісте- мологічних) можливостей історії, не є чимось зовсім новим для історі­ографії останніх двох століть. Якщо читач цих нарисів буде уважним, то пам’ятає релятивізм у поглядах модерністів рубежу ХІХ-ХХ ст.⁸ та разом з тим - неподоланність традиційної історіографії. Постмодер­нізм був викликаний активною ревізією основ позитивної історичної науки, про що вже йшлося вище.

Отже, нові течії у розумінні історичного процесу виступають під загальною назвою постмодернізму. Характерною ознакою останньо­го є дискретність історичного знання, що знаменувалося виникнен­ням безлічі напрямків у історичній науці.

Сприйняття сучасності як «схилку історії», починаючи з О. Шпенгле­ра («Присмерки Європи») і пізнішими одкровеннями Ф. Фукуями («Кі­нець історії?») не могли не породити метафори - «осінь західної історіо­графії» (Ф. Анкерсміт)⁹, що спричинилося появою постмодернізму.

Для розуміння історичних процесів вже стало недостатньо тради­ ційних підходів.

Сутність постмодернізму складає критика, насамперед, принципів тримання інформації про історичну реальність і, перш за все, - нара- тннної основи цієї інформації. Постмодерністи притримуються дум­ки, що між подією та розповіддю про неї знаходиться величезна дис­танція, і про адекватне відображення її годі й казати. На висвітлення події в джерелі впливає суб’єктивність та тенденційність автора, його ерудиція, не виключаються можливість його щирого самообману чи навмисної неправдивості.

Віддалення від правди про подію зростають у викладі її автором — інтерпретатором. Недостатнє, неповне розуміння тексту пов’язано та­кож з віддаленістю у часі епохи, іншим культурним та етнічним се­редовищем тощо.

Постмодерністи стверджують, що минулого в такому розумінні буцім-то й не існує. Теоретик постмодернізму Хейден Вайт вважає, що історія - це лише «операція вербальних вимислів». Автор (також і читач) самі створюють собі об’єкт свого вивчення і стають ніби-то «володарями історії», її «деміургами».

Таким чином, постмодернізм наносить удар не тільки по історії як науці, а взагалі по гуманістиці, що викликало критику постмодернізму перш за все з боку філософів. Зокрема, вказано було на небезпеку руй­нування постмодерністами зв ’язку між речами матеріального світу і словами, що 'їх позначають, тобто мовою й позамовною реальністю. Останнє обґрунтовує непізнаванність картини світу та його історії.

Та все ж таки навіть історики-медієвісти, у середовище яких постмо­дернізм проникнув якнайбільше, дійшли до позитивної думки «про мож­ливість наближеного знання через опанування загальнокультурного (мов­ного) смислу тексту, бо ніякої іншої реальності, крім джерела, немає».

²⁶ Як виявилося, на засадах постмодернізму важко створити монографіч­не дослідження, на противагу аналогічним позиціям позитивістів. А до­свід такого дослідження на практиці приводить авгора-постмодерніста на позитивістські позиції. Докладніше про це можна дізнатися з дискусії, що розгорнулася в українській історичній періодиці (див. «Український гума­нітарний огляд». - К., 2000. - Вип. 3; «Критика». - 1988. - Ч. 7-8, а також із публікацій в науковому та суспільно-політичному журналі «Генеза». -- № 1), зокрема, статтю С. Терно¹⁰. Цікавою є і рецензія в цьому ж номері «Генези» Д. Вирського на книгу відомої польської дослідниці Єви Доманської «Mikroistorie (Spotkanie w miedzyswiatach). - Poznan, 1999^й.

Ця дискусія віддзеркалює ті часто взаємовиключні умови, в яких здійснюється дослідницька, творча діяльність історика. Відбувається певна деформація основних уявлень в галузі методології.

На нашу думку, цілком має рацію відомий український історик Ярос­лав Дашкевич, який, дослідивши еволюцію постмодернізму, особли­вості постмодерністської філософії історії зазначає, що «новинками», привнесеними постмодерністами до гуманітарних наук, були: «руйну­вання межі між історичним дослідженням і белетристикою; десцієніза- ція науки, яка досягла дуже високого рівня дискредитації й деструкції дослідницького ремесла; дискредитація макроісторії на користь мікро- історії; надання переваги фрагментарним або незавершеним працям...; вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ; проголошення кінця історії та історіографії; зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття йо­го, нібито завжди прихованого змісту; заперечення достовірності істо­ричних знань з позицій крайнього релятивізму...; руйнування національ­ної історії; проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів»¹².

«Постмодернізм» - це парасолька, під якою ховається група людей..., які просто заперечують економічний і соціальний детермінізм і наголо­шують на тендітності і плинності того, що називають «соціальною реаль­ністю» («реальність» - це термін, якого добрий постмодерніст уникає як чуми), - зазначає професор Кембриджського університету Пітер Берк¹³.

Наведемо також і протилежну цим твердженням точку зору при­хильника постмодернізму, послідовника X. Байта професора Ф. Ан- кереміта з Нідерландів: «Подібно до льоду, який на кінець зими за­пруджує дамбу, минуле покрите товстими нашаруваннями наратив- них інтерпретацій. Суперечки істориків стосуються як компонентів цих нашарувань, так і похованого під ним минулого». X. Байт дістає це,минуле на поверхню і далі поводиться з ним як з текстом.

Відтак, не можна заперечити того, що постмодернізм зумів шибше за попередні історіософські течії проаналізувати співвідношення істо­рик - історичне джерело - історичний твір. Але вплив цього «лінгвіс­тичного повороту» неоднозначний. Адже ідея постмодерну про те, що «дослідник не може співвідносити текст з самою реальністю, що він має право лише фіксувати співвідношення текстів одного з іншим і цей їхній зв’язок породжує багато смислів, яким належить дати інтерпретацію, по узгоджується з позицією історика»¹⁴, - вважає доктор історичних на­ук К.В. Хвостова. На її думку, «...в рамках постмодернізму відбулося не стільки вивчення і аналіз епістемологічних особливостей історичного знання, скільки їх абсолютизація»¹⁵. По-суті, мова йде про абсолюти­зацію ідеї багатофакторності дійсності і багатоаспектності знання, що означає розмаїття філософського розуміння світу.

Розмаїтість пізнавальних перспектив можна пов’язати із змінами в науковій картині світу, коли «на перший план вийшли мікрорівень, мі- кропроцеси, відцентрові тенденції, локалізація, фрагментація, інди­відуалізація. Світ розпорошився на тисячу уламків і постмодерністи оголосили цей стан природним. Оскільки з погляду посгмодерністів історія складається з тріщин, розламів, проваль і порожнеч людського буття, історик повинен рухатися інтуїтивно»¹⁶. Французький філософ Жиль Дельоз важає, що такий підхід дає змогу безупинно множити грані досліджуваної реальності. Історія стає поліцентричною.

Отже, історична наука переживає нині глибоку трансформацію. Порівняно з другою половиною XX ст. помітні розбіжності у став­ленні історика до джерела, предмета та засобів історичного пізнання, змісту й природи історичного знання, а також форми його викладу та наступних інтерпретацій історичного тексту.

Стародавні казали: «Historia est magistra vitae» - «історія є вчитель­кою життя». Але вона також мінлива, як і саме життя. У драматичні пері­оди розвитку суспільства, під час воєн чи політичних криз цей афоризм не раз піддавався сумнівам. Змінювалися і самі уявлення про смисл і призначення історії. Уявленням про історичний розвиток як ціле — та спрямований рух, в якому було місце чи Розуму, чи Божественному Про­видінню, чи Абсолютному Духу, чи Природничому Порядку - Закону, у XX ст., як було показано вище, починають протистояти ідеї песимізму; у міру розчарування в ідеях прогресу починаються пошуки сенсу історії.

У другій половині XX ст. історія, здається, взагалі втрачає своє ме­тафізичне підґрунтя, над нею постає «Авторитет». А далі, за словами філософа Лідії Стародубцевої, нарешті, «відкривається безодня непо­розуміння, «суб’єкт» і «об’єкт» історичного пізнання ковзають, потім набирають швидкість і, нарешті, шкереберть котяться у... прірву: від ло- гоцснтризму до смислового хаосу»¹⁷.

Проте, одне за одним, все нові і нові покоління істориків продовжу­ють і будуть продовжувати шукати відповіді в історії на найгостріші питання сучасності, в той чи інший спосіб доводячи корисність своєї праці. Осмисленню минулого сприяють дослідження та відкриття, а та­кож дискусії у царині теорії та методології історичної науки.

ПРИМІТКИ

²⁷ Див. Бочаров А.В. Проблема альтернативности в истории: традиционные и нетрадиционные подходы \\ Интеллектуальное знание и интеллектуальная культура. - М., 2001.

²⁸ Ницше Ф. Сочинения: В 2-х т. - Т. 1. - М, 1990; Його ж: Жадання влади. К., 2003.

Слід зазначити, що ідеї Ніцше вплинули на формування найрізноманітніших шкіл філософії XX ст. Американський теоретик Пол де Мен відзначав вис сок Ніцше у філософський дискурс модерності, особливо підкреслюючи зна­чення заперечення ним історії. «Люди й епохи, - писав Ніцше, - які служат і. життю в такий спосіб, судячи і знищуючи минуле, завжди становлять небез­пеку і самі перебувають під загрозою».

²⁹ Критики будь-якої теорії прогресу Ф. Ніцше, Г. Ріккерт та інші вважали, що поняття «прогрес» с суто оцінкове.

³⁰ Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - СПб., 1995.

³¹ Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. - Т. 1. М., 1998. - Т.2. Всемирно-исторические перспективы. - М., 1998.

³² Тойнбі А.Дж. Дослідження історії: У 2-х т. - К., 1995.

³³ Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1994.

³⁴ Ми вже мали нагоду говорити про те, що Ф. Ніцше - один з тих мислите­лів, хто заклав філософський дискурс модерності. Його ідеї мали вплив на цілий ряд напрямків сучасної філософії. Особливе значення в системі йот поглядів мала критика історії та історичних цінностей. Заперечення історії, на думку філософа, хоч як це не було б прикро і несправедливо, є необхідною умовою для народження нового.

³⁵ На думку ідеологів постмодернізму, голландського вченою Ф. Анкерсміта і американського дослідника X. Вайта, сучасний стан історіоірафії змушує відсунути на задній план дійсність - історичне минуле. Об’єктом же історич­ної науки стає сама інформація, а не дійсність, прихована за нею.

³⁶ Терно С. Вони грають зовсім не так, або постмодернізм у сучасній україн­ській історіографії \\ Генеза. - 2004. — № 1. - С. 92-111.

³⁷ Вирський Д. «Прекрасна далечінь»: пасаж до романтизуючої постмодерної історіографії \\ Генеза. — 2004. — № 1.-С. 169-175.

³⁸ Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука \\ Україна крізь віки. - К., 2000.-С. 25-28.

³⁹ Нові перспективи історіописання / За ред. Пітера Берка. - К., 2004. - С. 30.

⁴⁰ Хвостова К.В. Постмодернизм, синергетика и современная историческая наука \\ Новая и новейшая история. - 2006. - № 2. - С. 27.

⁴¹ Там само. -С. 33.

⁴² Ящук Т.1. Філософія історії: Курс лекцій. - К., 2004. - С. 187.

⁴³ Стародубцева Л. Анти-Лукиан, или как не следует писать историю // Ісгорико-культурологічний збірник Схід-Захід. - Харків, 1999. - Вип. 1. С. 22-40

 

ЛІТЕРАТУРА

⁴⁴ Них гин М.М. Эстетика словесного творчества. - М., 1979.

⁴⁵ Ііордяев Н.А. Смысл истории. - М, 2000.

⁴⁶ Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К., 1994.

⁴⁷ І урсвич А.Я. Теория формаций и реальность истории \\ Культура и общество в средние века - раннее новое время. Методика и методо­логия современных историко-антропологических и социокультурных исследований. - М., 1998.

⁴⁸ Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука \\ Україна крізь віки. - К., 2000.

⁴⁹ История первобытного общества. В 3 х т. - М., 1983. - Т. 1. Ковальченко И.Д. Возможное и действительное: проблемы альтерна­тивности в историческом развитии \\ История СССР. - 1986. — № 4. Лукиан. Как следует писать историю \\ Лукиан. Избранное. - М., 1962.

⁵⁰ Лотман Ю.В. Внутри мысленных миров: Человек - Текст - Семиос- фера - История. - М., 1996.

⁵¹ Ницше Ф. Сочинения. В 2-х т. - М., 1990.

⁵² Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. - М., 1999. Одиссей. Человек в истории. Феодализм перед судом историков. - М., 2006.

⁵³ Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. - К., 2001.

⁵⁴ Пахомов Ю.Н., Крымский С.В., Павленко Ю.В. Пути и перепутья со­временной цивилизации.-К., 1998.

⁵⁵ Поппер К. Злиденність історицизму. - К., 1994.

⁵⁶ Переходные епохи в социальном измерении: История и современ­ность.-М., 2003.

⁵⁷ Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. Сборник. - М., 2003. Фуко М. Археологія знання. - К., 2003.

⁵⁸ Хвостова К.В. Постмодернизм, синергетика и современная истори­ческая наука \\ Новая и новейшая история. - 2006. - № 2.

 

 

ТЕМА II. ЕВОЛЮЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ СВІДОМОСТІ. РОЗВИТОК ПОГЛЯДІВ НА ІСТОРІЮ ТА ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС

лекція і. розвиток поглядів НА ІСТОРІЮ (ВІД ЗАРОДЖЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ ДО ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ)

Зародження історичних знань та уявлень про історичне минуле у первісному суспільстві. Міфологія як форма історичної свідомості та історичного знання. Антична історична традиція. Дві моделі бачення історичного процесу: циклічна та лінійна. Концепція історичного роз витку у ранньохристиянській літературі. Біблія.

«Історія - це ключ до розуміння світу». (Джон Тоні)

Історичні знання у своїй еволюції пройшли шлях, що обчислю­ється сотнями тисяч років, - від найпримітивніших уявлень, міфів, легенд про походження життя і навколишній світ до наукових знань. З прадавніх часів люди шукали відповіді на одвічні запитання: «Звід­ки ми походимо? Як утворився Всесвіт? Куди пролягає наш шлях?» Ще на зорі освоєння людиною світу вона відчувала потребу у ретро- спективі, в історичному просторі, виявляючи свою історичну приро­ду. Освоюючи оточуючий світ і, освоюючись у ньому, сучасники ті­єї віддаленої архаїчної епохи формулювали свої питання історично: «Звідки взявся вогонь? Як виникли ремесла?» Відповідаючи на ці за­питання, люди первісної доби пробували пояснити невідоме чимось відомим, а загадкове - чимось звичним. Наші далекі пращури широко використовували цей підхід у своїх намаганнях з’ясувати одвічну та­ємницю створення Всесвіту і людини. Нехай в незрілій і символічній формі вони намагалися зрозуміти закони життя і пристосувати до них спою соціальну дійсність. Адже вони жили у постійній залежності під сил, яких не могли ні зрозуміти, ні контролювати. Нестачу знань вони доповнювали багатою уявою, інтуїтивним пізнанням світу, ото­тожнюючи все, що таїла навколо них природа, із живими істотами. Сонце і зірки, дерева і ріки, хмари і вітер були одухотворені (у лісі людина могла побачити за деревами німфу, що пробігала, а схилив­шись над плесом озера, розгледіти у його глибині обличчя наяди і т. ін.). Невидимий світ був завжди поруч. Все, що оточувало людину, наділялося життєвою силою. Всі явища оточуючого світу розумілися чи аналогією з власною природою, а тому всі звуки, що доходили до її слуху, сприймалися як мова води, повітря, дерев, рослин, тварин. Наприклад, бушмени вважають вогонь живою істотою, він здатний рухатися, «поїдати» предмети, які потрапляють до нього. Між влас- пою уявою і зовнішнім світом не існувало дистанції. «Для первісного мислення, - писав французький вчений Л. Леві-Брюль, - не існує двох світів, відмінних, але разом з тим взаємно пов’язаних, більш чи менш взаємно проникаючих. Для первісного мислення існує лише один світ. Всяка дійсність містична, як і всяка дія, а відтак, містичним є і всяке сприйняття.»