Список використаних джерел та літератури 6 страница

На вересень 2003 року було заплановане спільне проведення збір-походу кораблів ВМС України і ЧФ РФ. Підготовка до виходу в море відбувалася без особливих ускладнень, та напередодні навчань командування ЧФ від спільного проведення збір-походу відмовилося. ВМС України провели свої навчання у визначений час самостійно і успішно. Збір-похід підтвердив, що у ВМС України не все так „жахливо”, як це хотілося комусь бачити. У море одночасно вийшло більше 20 кораблів і суден ВМС, і всі вони виявили високу бойову готовність і майстерність. Кораблі ескадри і Південної вмб вперше в історії ВМС в учбовому морському бою потопили великий морський щит, що є доволі рідкісним явищем у практиці подібних навчань.

Після збір-походу українських моряків свої командно-штабні навчання(КШН) з 20 до 24 вересня провели моряки ЧФ РФ. Їх вихід у море виявив справжню причину відмови від спільних навчань. Легенда-сценарій збір-походу сил ЧФ, як згодом подала її преса, передбачала, що в момент відсутності Президента і Прем’єр-міністра в Україні виникла криза в Керченській протоці, тобто легенда КШН моделювала ситуацію, яка була ними ж згодом і спровокована. Слідом, за легендою, різко зростає політична напруга на півострові і ускладнюються відносини ЧФ з ВМС. Далі російськомовні кримчани блокують ВМС і органи місцевої влади, вимагають приєднання півострова до „історічєской родіни”. Перелякані керівники АРК і Севастополя втікають до Києва. В Україні оголошується надзвичайний стан і до влади приходить „націоналістичний президент”, який в односторонньому порядку розриває угоди по ЧФ. Російський рух „слов’янського братства” шириться, доходить до Києва і змушує тікати з України націоналіста-президента. Тоді звільнена від націоналізму Верховна Рада України проголошує вступ України до союзу Росії і Білорусії. Ситуація в Криму нормалізується. Ось така легенда.

На кінець 2004 року ВМС ЗС України мали у своєму складі ескадру різнорідних сил, окрему бригаду різнорідних сил, створену на базі військ берегової оборони, морську авіаційну бригаду з дислокацією в Саках, дві військово-морські бази, севастопольський військово-морський інститут з науковим і навчальним центром та частини спеціального призначення і забезпечення головних сил флоту. Кількість особового складу була зменшена до 20 тисяч чоловік особового складу. Частини забезпечення головних сил флоту склали дивізіони пошукових і аварійно-рятувальних суден, частини та установи бойового, технічного, тилового, медичного та морально-психологічного забезпечення. Кожна зі структур флоту робила свій вагомий внесок у справу зміцнення національного флоту, Збройних Сил України загалом, підвищення їх престижу та авторитету. Особливе місце серед них належить Центру пошукових і аварійно-рятувальних робіт. Лише за період з 2004 року морські рятувальники взяли участь у шістьох міжнародних навчаннях, у тому числі влітку 2005 у Середземному морі в навчанні „Сорберт-Роял – 2005”, першому міжнародному навчанні, на якому українські моряки діяли за повними стандартами НАТО. За цей же період рятувальниками здійснено близько ста чергувань з пошуково-рятувального забезпечення, проведено більше 20 робіт з розмінування вибухонебезпечних предметів в акваторії Чорного і Азовського морів. Крім того, вони здійснили чимало рятувальних та підводно-технічних робіт далеко за межами нашої Вітчизни. За зразкове виконання військового обов’язку, високий професіоналізм ряд військовослужбовців Центру пошукових і аварійно-рятувальних робіт було нагороджено Державними нагородами та відзнаками Міністерства оборони України.

Зміна військово-політичної ситуації усвіті змінила пріоритети оборонної політики, у зв’язку з чим були переглянуті концептуальні засади воєнного будівництва та застосування Збройних Сил. В Україні з цією метою була проведена реформа Воєнної організації держави. Помаранчева революція змінила військово-політичну ситуацію в Європі і в самій Україні. Тому 9 грудня 2005 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла нову редакцію Білої книги, відповідно до якої Збройні сили України з 2006 року розпочали перспективне структурування ВМС згідно з Білою книгою-2005. Розпочався новий етап „якісного оновлення” відповідно до Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 рр. Кінцевою метою євроатлантичної інтеграції проголошувався вступ України до НАТО. Згідно з концепцією оборонної політики держави, Збройні Сили України з 2006 року розпочали перехід на трьохвидову структуру: Сухопутні війська, Повітряні сили та Військово-Морські сили.[27]

Та найважливішим досягненням не лише 2006 року а й останніх років у Військово-Морських силах став вихід корвета „Тернопіль” в Середземне море. Кораблі такого класу ніколи раніше в історії флоту не здійснювали подібних походів, ні за відстанню, ні за тривалістю, ні за погодними умовами.

Школою бойової майстерності стало продовження участі Українського флоту у міжнародних миротворчих навчаннях в рамках програми „Партнерство заради миру”, в черговій активації 2006 року Чорноморської групи військово-морського співробітництва „Блексіфор”. Та україно-американські миротворчі навчання „Сі Бриз-2006”, які вперше планувалося провести в липні 2006 року на військовому полігоні в Криму, спільними зусиллями антиукраїнських сил України й Росії були зірвані. З прибуттям американського судна з резервістами до Феодосії, розпочалася зарвчасно спланована брудна кампанія, яка багато в чому дискредитувала нашу країну перед Європою і міжнародним співтовариством. У результаті скасування навчань ВМС України втратили більше восьми міліонів доларів, можливість придбати сучасне технологічне обладнання для свого полігону в Старому Криму і відпрацювати літній план бойової підготовки.

Станом на кінець 2008 року ВМСУ налічували близько 20 тисяч особового складу, з них 15 тисяч військовослужбовців, вони мали у своєму складі понад 30 бойових кораблів та суден забезпечення, 4 протичовнові літаки і 8 протичовнових вертольотів, 39 танків, 178 броньованих машин, 66 артсистем калібром понад 100 міліметрів, дві берегові протикорабельні ракетні батареї. А це занадто мало для виконання сформульованих вище завдань. Особливо, якщо врахувати, що, скажімо, ВМС Румунії і за кількістю особового складу, і за кількістю кораблів помітно перевищують ВМС України, а ВМС Болгарії приблизно рівні за силою з українськими, це у той час, коли згадані країни-сусіди мають набагато меншу довжину морського узбережжя, ніж Україна. Про Туреччину й говорити не доводиться – її флот за всіма параметрами значно перевищує не тільки ВМСУ, а й російський Чорноморський флот (наявність ракетного крейсера «Москва» у росіян не рятує ситуації – хоча флот Туреччини не має кораблів такого класу, але, скажімо, проти двох російських підводних човнів турки мають аж 17). При цьому виходити в океан у досить тривале автономне плавання здатен лише один корабель ВМС України – фрегат «Гетьман Сагайдачний», тоді як два найбільш «ходові» корвети здатні вирушити лише у Середземне море. Отож про участь, скажімо, у боротьбі з морським піратством у районі Африканського Рогу, де у число заручників потрапляють щороку десятки українських громадян, можна тільки мріями. Або гучно говорити про це з високих трибун.

Тим часом Україна могла б мати на Чорному морі непоганий флот. Але за останні 12 років – після поділу Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною, коли остання одержала близько 70 військових кораблів різного класу, – кількість особового складу ВМСУ і число плавучих одиниць у їхньому складі невпинно зменшувалися. Так, пішли на металобрухт 3 із 4 фрегатів («Севастополь», «Миколаїв», «Дніпропетровськ»), 5 корветів («Чернівці», «Ужгород», «Суми», «Херсон», «Ізяслав», а з тих 6, що залишились, 2 виведені в резерву), 1 із 3 великих десантних кораблів («Рівне»), усі 4 малі десантні кораблі, в тому числі й «Донецьк», який побудований уже в незалежній Україні (введений у стрій у червні 1993 року). А ремонтна епопея з єдиним українським підводним човном «Запоріжжя» триває вже 12 років і невідомо, чим вона закінчиться. Схоже, командування ніяк не визначиться, чи взагалі потрібні ці човни Україні, чи ні. Однак слід вирішувати швидше, бо невдовзі у складі ВМСУ не залишиться жодного офіцера з досвідом підводних занурень, і тоді питання відпаде саме собою.

Військово-морські сили України в колишньому їх вигляді можна вважати такими, що наказали довго жити. З-поміж великих кораблів, що мали бойове значення, під прапором України залишився єдиний фрегат «Гетьман Сагайдачний». Решта кораблів змінили прапори на андріївські - добровільно або примусово. Як же нам відродити ВМС і чи має це сенс?

Всі фахівці сходяться на думці, що без військово-морських сил Україна може ставити хрест на своєму майбутньому в якості незалежної держави. Причому ВМС нам потрібні не для «галочки», як було досі, а справжні, здатні дати гідну відсіч флоту будь-якогї чорноморської держави (Росії, Румунії, Туреччини).

Перше. Операція РФ з «повернення» (анексії) криму була перш за все військово-морською. Блокада півострова здійснювалася силами Чорноморського флоту, його берегові підрозділи (морська піхота) першими почали брати під контроль стратегічні об'єкти, його транспортні засоби забезпечували перекидання «зелених чоловічків» з «материка». Відповідно, гіпотетична друга фаза агресії - «удар на південний схід» - теж матиме морський компонент. Скажімо, операції в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях неможливі без підтримки з моря, морського десанту і т.д. Зараз ми нічого протиставити таким діям не можемо, але думати треба не тільки про сьгоднішні протистояння, але й про майбутні.

Друге. Поглинання Криму Росією навіть без розширення агресії на материкову частину України - лише початок. Мають відбутися конфлікти на морських кордонах, нафтогазовому шельфі, Керченській затоці, яка тепер повністю в руках росіян, що означає смертельний вирок нашим портам в Маріуполі та Бердянську. Можливо, конфлікт затягнеться на довгі роки. У будь-якому випадку, без флоту розраховувати на відновлення наших позицій у цій сфері не доводиться: конкуренти не дадуть.

Для початку окреслимо існуючий стан речей. Отже, крім флагманського фрегата, який живий і здоровий поки що відпочиває в Одесі, в розпорядженні командування ВМС залишаються:

- сторожовий катер проекту «Гриф» «Скадовськ» (Одеса);

- водолазне судно «Нетішин» (Очаків);

- рейдова Суховантажна баржа «Сватове» (Очаків);

- протидиверсійний катер «Гола Пристань».

- залишки керченського і феодосійського батальйонів морської піхоти - без техніки і зброї;

- залишки 36-ї окремої механізованої бригади берегової оборони - без техніки і зброї;

- центр 73-ї морської бригади спецпризначення (бойові плавці) в Очакові;

- бригада морської авіації (транспортні та протичовнові літаки і вертольоти, їх встигли перекинути на «материк»).

Втрачені кримські бази, розташовані в центрі Чорного моря, що дозволяє ворогові контролювати його повністю; втрачені всі ударні одиниці (ракетні корвети і катери), надводні протичовнові сили, десантні кораблі, цілком боєздатна після ремонту субмарина «Запоріжжя»; допоміжні судна, танки і артилерія берегової оборони, ракетні комплекси «Утес», здатні розгромити будь-який ворожий корабель. Знищені картографічні підрозділи, засоби радіотехнічної розвідки, штаби, втрачена кузня кадрів – академія ВМСУ.

І це за умови, що вже почалося посилення російського Чорноморського флоту новими кораблями: до кінця цього року він поповниться, крім того, що вдалося поцупити в українців, двома новими субмаринами (всього для ЧФ замовлено шість підводних човнів). Будуються нові сторожові кораблі, а в перспективі в Чорному морі може з'явитися і один з десантних вертольотоносців типу «Містраль».

На щастя, нам вдалося зберегти всі сторожові кораблі і патрульні катери Морської охорони прикордонної служби України, які встигли перебазуватися з Криму до Одеси. Йдеться про 12 одиниць з Севастопольського та Ялтинського загонів Морської охорони, в число яких входили вартові «Григорій Куроп'ятников» і «Миколаїв». Ще 11 бойових одиниць Морської охорони Керченського загону перейшли з Криму до Маріуполя на Азовському морі. Відзначимо, що прикордонники, на відміну від військових моряків, змогли оцінити ситуацію і перебазувалися до того, як їх «запечатали» у власних базах. Перебазувалися, незважаючи на протидію російського ракетного катера, який намагався блокувати Балаклаву.

Командування Військово-морських сил України ганебно прогледіло момент, коли ще можна було відвести й врятувати кораблі. «Якщо б вони (командування) працювали належним чином, ми б підняли Збройні сили хоча б за добу до вторгнення, вивели кораблі і не допустили б оточення баз. Упевнений, того, що сталося, не було б. Розвідники і штабісти прогавили момент, і це ганьба», – заявив перший командир Західної військово-морської бази, нині контр-адмірал у відставці Дмитро Українець.

Втім, наші джерела в ВМС стверджують, що наказ йти з гаваней надійшов 1 березня, але його відмінив новий командувач Березовський. Відразу після цього він публічно «перепрісягнул» на вірність «народу Криму». Іншими словами, причиною невиходу кораблів з баз була банальна зрада, і наступні події – лише її наслідок.

Як би там не було, в обставинах, що склалися, слід очікувати істотної зміни ролі військово-морських сил в загальній структурі збройних сил і зовнішній політиці України. Проте головним завданням ВМСУ як було, так і залишається захист власного узбережжя, причому в умовах відсутності кораблів. Саме тому батальйон морської піхоти переформовується в бригаду – потужніше з'єднання, придатне для вирішення більш масштабних завдань в прибережній зоні.

Морський кордон України розірваний на дві, ізольовані одна від одної ділянки. Перша – Північно-Західне Причорномор'я, від гирла Дунаю до гирла Дніпра і Каркінітської затоки; друга – азовське узбережжя. Керченську затоку повністю контролює Росія – прикордонні кораблі і катери в Азовському морі ізольовані. Торгівельне судноплавство в портах Азовського моря також залежить від позиції Росії, а самі торгові судна будуть змушені платити мита й інші збори за вихід в Чорне море – і це не може не відбитися на роботі металургійних підприємств і вугледобувної галузі, чия продукція традиційно вивозиться морем через Маріуполь і Бердянськ.

Скорочення корабельного складу більше не дає можливості Україні брати участь в міжнародних акціях – навчаннях, антипіратських та антитерористичних операціях, демонстраційних походах і «візитах ввічливості» за межами Чорного моря. Єдиний великий корабель «Гетьман Сагайдачний» тепер повинен постійно перебувати на сторожі морського кордону. Таким чином, якщо раніше окремі кораблі ВМС України регулярно з'являлися в Середземному морі і навіть в Індійському океані, то тепер операційна зона ВМСУ повністю скоротилася до північної частииі Чорного моря – трикутника з кутами в гирлі Дунаю, на мисі Тарханкут та в Одесі.

Першочерговим завданням в нинішній ситуації є швидке поповнення корабельного складу. Першим кроком у цьому напрямку повинна стати передача військово-морським силам прикордонних сторожових кораблів (а не навпаки). Це 12 одиниць невеликої водотоннажності, що мають легку артилерію (76-мм або 30-мм автоматичні гармати) і протичовнове озброєння, що складається з торпедних установок і простих глибинних бомб. Ударних можливостей ці кораблі не мають, оскільки вони спочатку будувалися за радянських часів для прикордонних військ КДБ і можуть виконати обмежене коло завдань неподалік від берега.

Найбільш оптимальним варіантом посилення ВМС в довгостроковій перспективі є будівництво кораблів на власних верф’ях. Зокрема, для цього необхідно активізувати так звану «корветну програму» в Миколаєві, завершивши створення закладеного ще в 2011-му році корабля проекту 58250 «Володимир Великий» (за розмірами і водотоннажністю він наближається до «Сагайдачного», але є незрівнянно могутнішим за бойовими можливостями). Всього заплановано будівництво чотирьох одиниць цього типу. Однак навіть в найсприятливіших умовах і за наявності достатнього фінансування перший корвет може вступити в дію не раніше 2016-2017 рр, а інші – ще пізніше.

Тому паралельно з будівництвом нових потрібно розглядати питання про закупівлю старих кораблів за кордоном. Так вже зробили наші чорноморські сусіди – Румунія, яка придбала в 2011 р два британських фрегати проекту 22, і Болгарія, яка купила в 2004-2008 рр. три бельгійські фрегати типу «Вілінг», побудовані в 1970-х роках.

Закупівля Україною двох-трьох бойових одиниць класу «корвет» або «фрегат» дозволить вивести її ВМС з нинішнього стану глибокого занепаду і якось перебути до закінчення будівництва власних корветів. Такі кораблі можуть будти передані США в якості військової допомоги (списані фрегати класу «Олівер Х. Перрі») або одна з європейських держав, швидше за все – Великобританія, яка здавна продає застарілі кораблі, які виводяться зі складу флоту, іншим країнам.

Окремо стоїть питання добудови важкого ракетного крейсера «Україна», однотипного з флагманом російського Чорноморського флоту «Москва». З одного боку, корпус і головні механізми крейсера завершені більш ніж на 90%. З іншого – все його ракетне й артилерійське озброєння, а також електронні системи необхідно замовляти в Росії, що є неможливим з цілого ряду причин. Крім того, основні конструкції крейсера вже більше двох десятків років законсервовані і просто старіють, і взагалі – це технології ще 1980-х рр.

Добудова такого корабля виявилася неактуальною навіть для РФ в період відносно теплих відносин з нашою країною в 2010-2013 рр. саме через застарілу конструкцію крейсера. А Україні він не потрібен і зі стратегічних міркувань. Кораблі цього типу відносяться до так званого «великого флоту». Їх завдання – знищувати авіаносці і контролювати океани й великі моря, на кшталт Середземного. Утримування РКР коштує дуже дорого, і самостійно він діяти не зможе, потрібні ще протичовнові кораблі, підводні човни та інші сили. Та й в умовах нинішнього географічного положення та єдиної бази в Одесі йому буде просто ніде розвернутися в невеликому куточку Чорного моря. Найкраще буде відбуксирувати «Україну» до Севастополя і затопити в районі бонових воріт.

Кадрове питання флоту цілком можна вирішити. Замість севастопольської військово-морської академії буде створений спеціальний військово-морський факультет в Одеській національній морській академії, що попередньо обіцяє її ректор Михайло Міюсов. А для розміщення особового складу в місті поки що вистачає казарм та інших об'єктів, що належать Міністерству оборони, хоча і розташовані вони не безпосередньо біля моря. Не варто не враховувати те, що є цінніше за кораблі. З Криму переїде частина екіпажів, вірних присязі. Вони зараз можуть сформувати певний кадровий резерв для тих кораблів, що є, а також пройти перепідготовку і продовжити службу в морській піхоті. Також можуть стати кістяком екіпажів тих бойових одиниць, які Україна побудує або закупить за кордоном.

З точки зору інфраструктури Одеса цілком може прийняти всі наявні військово-морські сили, з перспективою їх деякого збільшення. Практична гавань Одеського порту може вмістити до п'яти бойових кораблів середньої водотоннажності (до 5000 тонн), а також необхідну кількість малих кораблів і катерів. При СРСР тут базувався дивізіон підводних човнів, в складі якого було більше десятка субмарин. Правда, частина берегової інфраструктури застаріла і потребує ґрунтовної реконструкції. Для ремонту кораблів є судноверф «Україна», судноремонтний завод в Іллічівську, а також найпотужніші кораблебудівні заводи Миколаєва. Крім того, окремі кораблі і катери можуть базуватися в Очакові.

Колишній начальник Одеського порту Микола Павлюк вважає, що базувати тут бойові кораблі можна, але з деякими застереженнями: «Стан тутешньої інфраструктури – це засекречена інформація, але я зі свого боку можу сказати, що канали для всіх необхідних комунікацій там є. Думаю, що все це знаходиться в занедбаному стані, проте відновити їх можна і навіть потрібно».

Але в Одесі немає великих складів для боєзапасів бойових кораблів, водночас розташовувати їх в центрі мільйонного міста вельми недоречно. Однак і цю проблему можна вирішити. Як і інші. Вогник надії жевріє. Головне - не опускати руки.

 

ВИСНОВКИ

 

 

У 1990-і рр. Чорноморський флот залишався одним з небагатьох уцілілих символів колишньої могутності Російської держави. А в нових умовах існування єдиного флоту на Чорному морі цілком могло стати чинником, що об'єднує два братні слов'янські народи – російський і український, які ще недавно жили в єдиній державі, чого, на превеликий жаль багатьох, так і не відбулося. Явні і приховані причини цього потребують дослідження та осмислення усіма, кому не байдужа подальша доля відносин Росії і України.

Тривала неоголошена війна з українськими ВМС, які формувалися показувала тенденції,що загрожували майбутньому українському флоту.

По-перше, навіть при вирішенні питання поділу кораблів, ВМС України, цілком очевидно, були приречені зазнавати дуже серйозного дефіциту офіцерських та мічманських кадрів, адже зарплата на ЧФ, як і раніше, була у два рази вища, і цей розрив все збільшувався. До лав українського війська могли прийти лише ті, хто потрапив під скорочення чи мав низький фаховий рівень, а тому не був призначений на нову посаду на ЧФ, або ж ті, кому залишалося дослужити два-три роки до пенсійного віку. Про патрiотизм тоді говорити взагалі не доводилося. Всі, хто хотів, уже давно служили у ВМС України. Тому неважко було передбачити, що якщо українське керівництво не розв’яже питання про зрівняння грошового забезпечення моряків ВМС з чорноморцями, кораблі, які за планом мали належити Україні, могли залишитися без фахівців.

По-друге, через те, що командування Чорноморського флоту вирішило не приймати на кораблі призовників з України, до кінця 1995 року в екіпажах кораблів ЧФ громадян України вже не було. А це означає, що при затягуванні переговорів стосовно фактичного поділу корабельної ланки може статися так, що на українських кораблях нікому буде служити.

По-третє, позаяк кораблі, призначені для України, безжалісно експлуатувалися, а запасних частин не було, українські ВМС при поділі могли одержати купу металобрухту, не здатну до бойових дій. Про швидке введення їх в експлуатацію говорити також не доводилося. ЗМП, комплектуючі деталі та озброєння виготовлялися в Росії, а закупити їх там було дуже складно, оскільки їх ціна була близька до ціни золота. Все це загрожувало українській частині флоту нездатністю вступати у бій з супротивником.

Всі фахівці сходяться на думці, що без військово-морських сил Україна може ставити хрест на своєму майбутньому в якості незалежної держави. Причому ВМС нам потрібні не для «галочки», як було досі, а справжні, здатні дати гідну відсіч флоту будь-якогї чорноморської держави (Росії, Румунії, Туреччини).

Так операція РФ з «повернення» (анексії) Криму була перш за все військово-морською. Блокада півострова здійснювалася силами Чорноморського флоту, його берегові підрозділи (морська піхота) першими почали брати під контроль стратегічні об'єкти, його транспортні засоби забезпечували перекидання «зелених чоловічків» з «материка». Відповідно, гіпотетична друга фаза агресії - «удар на південний схід» - теж матиме морський компонент. Скажімо, операції в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях неможливі без підтримки з моря, морського десанту і т.д. Зараз ми нічого протиставити таким діям не можемо, але думати треба не тільки про сьгоднішні протистояння, але й про майбутні. Поглинання Криму Росією навіть без розширення агресії на материкову частину України - лише початок. Мають відбутися конфлікти на морських кордонах, нафтогазовому шельфі, Керченській затоці, яка тепер повністю в руках росіян, що означає смертельний вирок нашим портам в Маріуполі та Бердянську. Можливо, конфлікт затягнеться на довгі роки. У будь-якому випадку, без флоту розраховувати на відновлення наших позицій у цій сфері не доводиться: конкуренти не дадуть.

Тому на основі опрацьованого матеріалу можна дати наступні рекомендації, що до майбутнього бачення розвитку військово-морського флоту України:

1. Поповнення корабельного складу за рахунок передача військово-морським силам прикордонних сторожових кораблів, а не навпаки.

2. Посилення ВМС в довгостроковій перспективі є будівництво кораблів на власних верф’ях.

3. Закупівля старих кораблів за кордоном.

4. Добудова важкого ракетного крейсера «Україна», однотипного з флагманом російського Чорноморського флоту «Москва».

Як би там не було, в обставинах, що склалися, слід очікувати істотної зміни ролі військово-морських сил в загальній структурі збройних сил і зовнішній політиці України. Проте головним завданням ВМСУ як було, так і залишається захист власного узбережжя, причому в умовах відсутності кораблів.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

І. Джерела

1. Галузевий державний архів міністерства оборони України Ф.1106. Оп. 17. – Од.зб. 6633. – 308 арк