Список використаних джерел та літератури 2 страница

Нове загострення дискусії навколо проблеми «Крим – Севастополь – Черноморський флот», що залишило помітний слід в історіографії, відбулося у період між підписання президентами Росії і України російсько-української «Великої угоди» та її ратифікацією Державною Думою – в 1997-1999 рр.

Більшість статей, що увійшли до збірки «Випробування Україною» (що вийшов під редакцією директора Інституту країн СНД К. Затуліна, відомого найбільш непримиренною позицією в питаннях російсько-українських відносин) задекларували головним чином радикальну точку зору на проблему, що можна зрозуміти вже по їх назвах. Ця точка зору кардинально розходилася з офіційною позицією російської влади. На час публікації згаданих матеріалів, в травні 1997 р. російсько-українська «Угода про дружбу, співпрацю і партнерство» була уже укладена. Однак в науковому середовищі, в суспільстві, в тому числі в парламенті, розгорнулася запекла дискусія стосовно того, чи ратифіковувати, чи не ратифіковувати угоду.

Як показали парламентські слухання в березні 1998 р, а потім важке затвердження угоди в Державній думі в грудні 1998 р, ставлення до цього документу серед російських депутатів було неоднозначним. Про високий потенціал конфліктності й суперечності угоди свідчили організація та хід парламентських слухань, що супроводжувалися порушенням регламенту, лайкою парламентарів обох країн. Більшість незалежних експертів, присутніх на слуханнях, не отримали слова, в тому числі представники Інституту країн СНД, чия негативна позиція стосовно змісту і суті угоди, була добре відома.

Головним аргументом противників угоди (а серед них – колишній міністр у справах співдружності незалежних держав А. Тулєєв, колишній командувач Об'єднаного командування Чорноморського флоту адмірал Балтії, політики С. Бабурін, А. Митрофанов, О. Румянцев, Г. Тихонов та ін.) було твердження про її нерівноправний, невигідний для Росії характер. І хоча угода охоплювала весь комплекс російсько-українських відносин, на слуханнях в центрі дискусії опинилися питання кордонів і, в першу чергу, статус Криму і Севастополя.

«Велика угода», з точки зору її противників, у тому вигляді, в якому вона була підписана і пропонувалася до ратифікації, не могла розглядатися ні як гарантія дружби, ні як програма співпраці, ні як механізм партнерства. Угода трактувалася ними як домовленість про розмежування кордонів між Україною і Росією, юридично закріплюючи відторгнення від Росії стратегічно важливих територій, що належали їй історично та відмову в майбутньому повертатися до питання про Крим і Севастополь. Укладання угоди породжувало ще й проблему Азовського моря і Керченської протоки, фарватер якого відходив до України (як реакція згодом виникає так званий «Тузлинський інцидент»). На значення територіального аспекту угоди вказував і тодішній міністр закордонних справ України Г. Удовенко, підкреслюючи, що її сенс – у підтвердженні територіальної цілісності України, закриття «на вічні часи» питання про Севастополь і Крим. Пропозиція уряду ратифікувати «Велику угоду» в пакеті з трьома угодами про Чорноморський флот, згідно з якими він отримував МОЖЛИВІСТЬ на 20 років зберегти свою основну базу в Севастополі, орендуючи її в України, сприймалася опонентами як приховування суті під масками. Вони звертали увагу на те, що, знявши проблему статусу всього Севастополя, Росія отримала 4,5% його території під причали, склади, казарми і не отримала роздільного базування флотів. До того ж, Верховна Рада відділила вигідну Україні, на думку українських парламентарів, частину запропонованого пакету угоди від невигідного. Підтримавши першу, Верховна Рада заморозила другу.

У зв'язку з цим в ході дискусії неодноразово звучала думка, що угоди по Чорноморському флоту можуть бути визнані Конституційним судом України «юридично нікчемними», оскільки суперечать її Конституції, яка не допускає знаходження іноземних військових баз на території республіки. Та й підписані були Угоди не президентом, як того вимагає та сама Конституція, а прем'єр-міністром, що теж дозволяє в будь-який момент поставити їх під сумнів. Українська сторона, таким чином, звинувачувалася в «подвійній грі», яку вона веде з Росією, навмисне залучаючи її в «правову пастку». На доказ цього прозвучало оприлюднене Е. Балтін «вилучення» з закритих слухань Ради безпеки України. Там говорилося: «питання по Севастополю і ЧФ з боку Російської Федерації має під собою правовий грунт, і нам необхідно поставити питання таким чином, щоб законодавчо закріпити цю територію за нами, заручившись російськими угодами про статус Севастополя і флоту, для чого" нам потрібно підняти всі політичні, економічні, міжнародні можливості, щоб нібито здати Севастополь в оренду Росії, тим самим ми, начебто робимо «крок доброї волі» стосовно народу Росії, і в той же час Росія визнає, що ця земля наша. Ми здаємо в оренду, а оренду завжди можна переглянути, тим більше, що причин для цього буде предостатньо».

Аргументи уряду, що виступав за ратифікацію угоди і підтримання керівництвом Державної Думи і деякими її фракціями, полягали в тому, що це дозволить ввести російсько-українські відносини в нормальне правове русло, перевести співробітництво на принципи стратегічного партнерства, рівноправності, добросусідства, взаємної вигоди, ефективніше вирішувати багато економічних, культурних питань і міжнародні проблеми. Щодо головного питання – віддаємо чи НЕ віддаємо Україні Крим і Севастополь – російські прихильники ратифікації «Великої угоди», як і українська сторона, посилалися на положення «Про створення СНД», де йшлося про визнання і повагу територіальної цілісності існуючих кордонів у рамках Співдружності. Ми зупинилися детальніше на парламентських слуханнях щодо ратифікації основоположної російсько-української угоди з тієї причини, що вони, на наш погляд, сфокусували основні підходи до проблем статусу Криму, Севастополя і долі Чорноморського флоту, які отримали відображення в російській історіографії до моменту укладання угоди, а також дали поштовх новому витку досліджень, аж до ратифікації угоди".

Після цього ця тема, як гостроконфліктна, що вимагає політичних рішень, була практично закрита, бо принципові рішення було прийнято. Це, проте, не означало, що в наступні роки проблема російсько-українських відносин ніким не розглядалася крізь призму проблем Чорноморського флоту. Стаття К. Затуліна і А. Севастьянова «Дружба, співробітництво і партнерство» між Росією і Україною», має підзаголовок «Два роки по тому після обману в минулому столітті», опублікована в січні 2001 році, продемонструвала незмінність позицій авторів як в оцінці російсько-української «Великої угоди», так і супровідних до неї Угод щодо Чорноморського флоту. Більше того, автори знайшли додаткові аргументи, які підтверджують, з їх точки зору, правоту позиції дворічної давності супротивників договору, особливо в частині положення Чорноморського флоту, який, як і передбачалося, став тією «больовою точкою», на яку Україна натискає, регулюючи взаємини з Росією.

Більш зважені підходи, ще в період до ратифікації угоди і навіть до її підписання президентами двох держав в травні 1997 року, проявляли такі дослідники, як А. Здравомислов, Р. Євзеров, А. Мошес, А. Окара і ін. Зокрема, А. Мошес в 1995 р ратував за вирішення проблеми Чорноморського флоту на основі нових для того часу принципів.

 

РОЗДІЛ 2 ПРОБЛЕМА ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ 1991-1995., БОРОТЬБА ЗА ФЛОТ МІЖ РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ ТА УКРАЇНОЮ

 

2.1 Криза політичних взаємовідносин між Російською федерацією та Україною 1991-1992рр., початок переговорного процесу

 

Для Чорноморського флоту літо 1991 року, як і в попередні роки, було звичайним. Його сили активно виконували завдання бойової служби в районах Середземного і Чорного морів, Атлантичного та Індійського океанів, проходили напружені бойові навчання, які відрізнялися, мабуть, лише одним: у вересні повинна була відбутися перевірка Головною інспекцією Міністерства оборони СРСР - захід, що проводиться раз на декілька років, а тому дуже відповідальний. Однак досить істотна відмінна риса у літнього періоду навчань 1991 року все ж була. Вона була пов'язана з суспільно-політичною ситуацією в країні, яка накладала свій відбиток на все, що відбувалося на флоті, на настрій його особового складу і, відповідно, на атмосферу всього життя в головній базі флоту Севастополя та в інших місцях дислокації сил Чорноморського флоту. Цю ситуацію характеризував ряд факторів. Однак, аналізуючи те, що відбувалося тоді, і наступні зміни в політичній, економічній та соціальній системах державного механізму, навіть сьогодні, через роки, неможливо однозначно сказати, що стало головною рушійною силою його радикальної трансформації.

У певному сенсі, граничними стали події, що відбулися 12 червня 1991 року – перші вибори Президента Росії (тоді РРФСР, яка на той момент була республікою в складі СРСР). Вибори були проведені відповідно до підсумків Всеросійського референдуму про обрання Президента РРФСР. Цей референдум відбувся 17 березня 1991 року одночасно з Всесоюзним референдумом про збереження СРСР. Те, що сталося, було логічним наслідком подій 1990-1991 років – так званого "параду суверенітетів", в ході якого всі союзні республіки (однією з перших якраз і була РРФСР) і багато з автономних республік прийняли Декларації про суверенітет. Таким чином, об'єктивно був запущений руйнівний механізм децентралізації, основою якого стало оспорювання пріоритету загальносоюзних законів над республіканськими, що започаткувало "війну законів". Також в республіках було вжито заходів щодо контролю над місцевими економіками, включаючи відмови виплачувати податки в союзний і федеральний російський бюджети. Ці конфлікти швидко обірвали багато економічних зв'язків, що ще більше погіршило економічне становище СРСР.

Наступними кроками могли стати рішення з питань оборони і зовнішньої політики. Їх реальної актуалізації не відбувалося, хоча в суспільстві, засобах масової інформації подібна проблематика знаходила відображення. Незважаючи на підсумки Всесоюзного референдуму про збереження СРСР "союзний Центр" продовжував втрачати ініціативу. А 12 червня 1991 року обрання Президентом Росії непопулярного в армії і на флоті Б.Н.Ельцина – "головного опонента" не менше непопулярного Президента СРСР М. С. Горбачова – свідчило про наростання відцентрових процесів. У тій суперечливій ситуації, що розвивалася досить динамічно, керівництво Радянської України займало в основному вичікувальну позицію. Проте було зрозуміло: домінуючі тут "мир та спокій" – ілюзія. Про це свідчили настрої юрби, політичні ініціативи "Народного Руху" та інших організацій, заснованих на ідеях українського націоналізму, які швидко набирали сили. Зростання їх впливу закономірно ставило на порядок денний питання, пов'язані зі станом і перспективами Чорноморського флоту, основні сили якого дислокувалися в Севастополі, Криму та на півдні України – в Миколаєві, Очакові, Ізмаїлі, Одесі та інших пунктах базування.

Аналізуючи сьогодні, наприклад, лише публікації щоденної газети Чорноморського флоту «Флаг Родіни», можна прийти до однозначного висновку: елементи пресингу флотські структури тоді відчували з різних сторін і за різними напрямками. Започаткував цей процес вибух антиармійських настроїв в країні, детонацію якого викликало приземлення на Василівському узвозі на Красній площі в Москві легкомоторної "Сессни" Матіаса Руста. Тоді, в 91-му році, крім загальних проблем, пов'язаних з долею Союзу і "Павловською реформою" в економіці (обмін 100- і 50-рублевих купюр, СРСР Указ президента від 19 березня 1991 року "Про реформу роздрібних цін і соціального захисту населення", тотальний дефіцит, зростання цін і ін.), флот був стурбований неясністю своїх перспектив як військової організації. Ця неясність була обумовлена системними змінами, які обіцяли нові Закони СРСР "Про оборону", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", "Про статус військовослужбовців". Навколо їх проектів, опублікованих в "Червоній Зірці" 26 грудня 1990 року, розгорнулася масштабна дискусія, в якій, природно, брали участь не тільки люди, які щиро прагнули до зміцнення оборонного потенціалу країни і відстоювання інтересів "людини в погонах"[3]. Те, що відбувалося, значною мірою визначав процес департизації Збройних Сил, що активно розгорнулася після втрати КПРС політичної монополії в країні в березні 1990 року. При "нейтралітеті" керівництва КПРС на практиці це вело до початку деідеологізації всіх силових структур, руйнування сформованої в них системи політичного впливу і виховання. Поступово утворений вакуум заповнювався ідеями, і часто деструктивними.

3 вересня 1990 року Президент СРСР М. С. Горбачов підписав Указ "Про реформування політичних Органів Збройних Сил СРСР, військ Комітету державної безпеки, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ СРСР і залізничних військ". Указом пропонувалося перетворити їх у відповідні військово-політичні органи проведення державної політики в галузі оборони і безпеки СРСР, виховання і соціального захисту військовослужбовців. Міністерству оборони СРСР і Головному політичному управлінню армії та флоту, за участю КДБ і МВС було наказано на протязі в трьох місяців розробити проект положення про військово-політичні органи і подати його на затвердження. Положення про військово-політичні органи було розроблене, 11 січня 1991 року воно було затверджено Указом Президента, а 2 лютого 1991 року Міністр оборони ввів його в дію і затвердив структуру військово-політичних структур.. Таким чином, партійно-політичному апарату, який вігравав на протязі всієї історії Радянських Збройних Сил особливу роль, було завдано нищівного удару. Політоргани значною мірою втрачали управлінські функції, а партійні організації позбавлялися повноважень, комсомол СРСР вирушав у "вільне плавання". Авторитет політскладу неухильно знижувався, багато політпрацівників перебували в стані розгубленості, що зумовлювала загроза значних кадрових скорочень. В цілому втрачалися віра в сприймання захисту Вітчизни, як священного і почесного обов'язку.

Незважаючи на декларування та реаліцію принципів деполітизації та департизації Збройних Сил країни, відбувалася їх реальна політизація, що цілком природно, адже армія і флот, інші силові структури – відображення стану суспільства, невід'ємна частина державного механізму. Популярним гасло "Армія – поза політикою!" виявилося не реалізованим. Тим більше, що незграбні дії влади, культивування антиармійських настроїв об'єктивно залучали військовослужбовців до політики. У Севастополі це сприяло виникненню дискусії про внесок Чорноморського флоту в економіку міста, в формування його бюджету, наслідком цього стала відоособленість головної бази Чорноморського флоту. У пресі, сесійних залах, владних кабінетах обговорювалися популярні в той час теми екології, конверсії і т.д. Подібне відбувалося і в інших місцях базування сил флоту. Так, в Одесі в ЗМІ була розгорнута кампанія на тему доцільності перебування в порту сил флоту. Мовляв, для міста було б вигідніше використовувати причали і територію порту в комерційних цілях.

27-28 липня 1991 року в Києві з ініціативи Руху відбувся 1-й установчий з'їзд Союзу офіцерів України. З’їзд зібрав близько 320 делегатів. Більшість з них були офіцери, які перебували в запасі і відставці, але були і діючі офіцери. Серед них – командир морського тральщика, капітан 3 рангу, І.Тенюх (майбутній Главком ВМСУ і міністр оборони України, адмірал) і журналіст флоту, капітан-лейтенант М.Гука (в майбутньому один з творців в Севастополі відділення Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім Т. Г. Шевченко, апологет курсу на тотальну українізацію всіх сторін життя; головні напрямки його діяльності – пропаганда національної переваги, бандеризація, героїзація УПА, ОУН та інших організацій). На 1-му з'їзді, як виконавчий орган, був обраний комітет, який очолив депутат Верховної Ради СРСР, полковник В.Мартиросян. До складу комітету увійшли І.Тенюх і М.Гука, що стали "офіційними емісарами" союзу в Севастополі і на Чорноморському флоті. На початку серпня в Севастополі і на Чорноморському флоті побував Голова Верховної Ради УРСР Л.М.Кравчук. У супроводі Головнокомандувача ВМФ СРСР адмірала флоту В.Н.Чернавіна, Голови Верховної Ради Кримської АРСР Н.В.Багрова, командувача Чорноморським флотом адмірала М.Н.Хронопуло він побував на борту флотського флагмана – протичовнового крейсера "Москва".

Поворотними у цілому житті країни і Збройних Сил стали 19-21 серпня 1991 року. Головні події, пов'язані з ГКЧП, розгорталися в Москві і, як комусь сьогодні буде здаватися дивним, в Севастополі і Криму. До них було залучено керівництво Криму і Севастополя. Не залишився осторонь і Чорноморський флот, в зоні відповідальності якого, прямо або опосередковано, були об’єкти державного значення, починаючи від розташованого на території Севастополя аеродрому сил ППО Бельбек з "урядової" смугою і закінчуючи об'єктом "Зоря" – новітньою дачею Президента М.С.Горбачева, швидкими темпами побудованою у Форосі, що знаходиться поруч з Містом-Героєм. З 4 серпня М.С.Горбачев перебував в Криму на відпочинку, події, пов'язані з ГКЧП в Москві, відбувалися без його безпосередньої участі. Однак Севастополь і Форос стали тими місцями, без яких реалізація "сценарію перевороту" була б неможлива. Події розгорнулися тут ще до того, як про них стало відомо широкому загалу.

Саме з подій серпня 1991 розпочалася «епопея поділу флоту», що розтяглася на декілька років – роки непростої, важкої і суперечливої боротьби за збереження військового флоту для країни. Відбувався процес поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР між вже незалежними Україною і Російською Федерацією, визнався новий статус російської частини флоту, відбувалося наповнення його конкретним змістом.

Згідно з публікаціями, що з'явилися напередодні відомих подій, 16 серпня, в п'ятницю, на одному з спецоб'єктів КДБ СРСР в Москві відбулася зустріч Міністра оборони СРСР Маршала Радянського Союзу Д.Т.Язова і Голови КДБ, В.А.Крючкова, на якій обговорювалася ситуація в країні. 17 серпня на тому ж об'єкті пройшла зустріч в аналогічному складі, на яку був також запрошений Голова Уряду СРСР В. С. Павлов. На ній було вирішено направити групу членів Політбюро ЦК КПРС в Форос, щоб вирішити з Михайлом Горбачовим питання про негайне введення надзвичайного стану і не підписувати новий Союзний договір без проведення додаткового референдуму. О 13.00 перший заступник Голови Ради оборони СРСР О.Д.Бакланов, секретар ЦК КПРС О. С. Шенін, завідувач Загальним відділом ЦК КПРС, керівник Апарату СРСР президента І. Болдін, генерал армії В. І. Варенников і начальник 9-го управління КДБ Ю. С. Плеханов вилетіли з аеродрома "Чкаловський" на літаку Ту-154, закріпленому за Міністром оборони, до Криму для переговорів з Президентом СРСР. Мета – заручитися його згодою на введення надзвичайного стану. Близько 17 години вони зустрілися з Горбачовим, однак той відмовився прозоро підтримати таку ініціативу. Як згадував генерал Варенников, Горбачов все ж не заперечував проти введення надзвичайного стану, тільки не хотів сам приймати таке рішення: "Тобто він давав добро на ці дії, але сам оголошувати це положення не бажав". М. С. Горбачов закінчив зустріч, потснувши делегатам руки і під умував: "Чорт з вами, робіть, що хочете, але зважайте на мою думку". Ці слова Президента СРСР візетери розцінили як фактичну згоду на введення в країні надзвичайного стану при одночасному бажанні Горбачова залишитися осторонь від прийняття такого рішення. Потиснувши один одному руки, на тому й розійшлися[4].

Перевод сил флоту в підвищену міру бойової готовності здійснювався з обмеженнями. Так, наприклад, офіцерський склад не відкликали з відпусток та відряджень. Тому на засіданні Воєнної ради був відсутнім начальник штабу ЧФ віце-адмірал В.Н.Гуринов, котрий напередодні пішов у відпустку. Замість нього в засіданні брав участь перший заступник начальника штабу, контр-адмірал В.А.Кравченко. Служба в з’єднаннях та частинах на кругло добовий режим не була переведена, лише було призначено старшого зі складу командування. Заборонялося вводити у кінцеве спорядження боєприпаси. Особовий склад займався щоденною діяльністю, включаючи відрядження інженерних батальйонів на допомогу в збиранні урожаю. Крім того, через декілька днів на флоте повинна була початися робота Головної інспекції Міністерства оборони.

У номері флотської газеті «Флаг Родини» від 18 серпня були опубліковані документи ГКЧП[5], а в наступному номері – 20 серпня, у вівторок, було надруковано "Звернення до особового складу Червонопрапорного Чорноморського флоту"[6], підписане адміралом М.Хронопуло 19 серпня. У ньому були слова, які незабаром інтерпретували, як пряме схвалення дій "путчистів" – саме так стали характеризувати ГКЧП прихильники перехопити державну владу від угруповання Президента Росії. У "Зверненні", зокрема, були такі слова:

"Я звертаюся до вас в скрутну для країни годину, тяжку годину. Над нашою великою Батьківщиною – СРСР нависла смертельна небезпека. Неможливо зупинити сповзання держави до економічної кризи, втрачено управління в центрі і на місцях, перебудова зайшла в глухий кут. Про все це з гіркотою, болем і повною відповідальністю було заявлено Державним комітетом з надзвичайного стану в СРСР і в спеціальному Зверненні до радянського народу.

Збройні Сили СРСР, Чорноморський флот – це складова частина суспільства, його найбільш організований і згуртований елемент. Немає ніякого сумніву, що вихований на ідеях патріотизму та інтернаціоналізму, багатонаціональний за своїм складом складом флот не допустить братовбивчої війни, руйнування Вітчизни, виступить надійним гарантом безпеки і оплотом всіх здорових сил.

Ми повинні скрупульозно розібратися в опублікованих документах радянського керівництва, вивчити і усвідомити їх зміст, зрозуміти всю обгрунтованість і необхідність прийняття надзвичайних заходів з порятунку соціалістичної Вітчизни, не допустити загальнонаціональної катастрофи. Більше того, кожен військовослужбовець повинен стати не тільки пропагандистом, але і справжнім агітатором політики держави, вести широку роз'яснювальну роботу, стояти на твердих позиціях

Зараз, коли можливі провокації не тільки ззовні, але і з боку антирадянських і антикомуністично налаштованих сил всередині країни, нам, як ніколи, потрібна єдність, згуртованість і організованість наших рядів, вміння бачити і розрізняти друзів, людей байдужих і ворогів. З друзями треба об'єднуватися і разом йти по дорозі творення. Байдужих – схиляти на бік політики уряду. З ворогами – розмовляти, як з ворогами, не дозволяючи їм розхитувати державу. Висловлюю тверду впевненість, що особовий склад кораблів і частин флоту об'єднає свої помисли і зусилля і направить їх на те, щоб зберегти і зміцнити нашу велику державу – Радянський Союз. Відкрити перед нею нові обрії прогресу і на цій основі відродити надію на майбутнє, в ім'я якого билися і гинули наші батьки і діди. будьте напоготові! Вчіться військовій справі по-справжньому! "[7]

Події в Москві розвивалися з калейдоскопічною швидкістю, а Чорноморський флот перебував у стані напруженого очікування: що буде далі? Як виявилося, вранці 21 серпня міністр оборони СРСР, Д. Т. Язов, віддав наказ вивести з Москви всі частини, введені в столицю 19-го числа, в місця постійної дислокації. Напередодні, 20 серпня, о 17.00 Президент Росії Б. М. Єльцин видав Указ про тимчасове взяття на себе обов'язків Головнокомандувача Збройними Силами на території Української РСР. Народний депутат, голова Державного комітету РРФСР з оборонних питань, генерал-полковник К.І.Кобец був призначений Міністром оборони РРФСР. Цього ж ранку на нараді у в.о. Президента СРСР Г.І.Янаева було вирішено направити делегацію в Форос до М. С. Горбачова. Близько 16.00 Президія Верховної Ради СРСР під головуванням глав палат Союзного парламенту прийняла постанову, в якій оголосила незаконним фактичне відсторонення президента від виконання його обов'язків і зажадала від віце-президента скасування указів і заснованих на них постанов про надзвичайний стан, як юридично недійсних з моменту їх підписання. О16.52 Віце-президент РРФСР А.В.Руцкой і Прем'єр-міністр І.С.Сілаев вилітають до Криму. Раніше Руцького літаком для переговорів з Горбачовим вилетіли і до 17.00 прибули до Форосу деякі члени ГКЧП на чолі з А.І.Лукьяновим. Після провалу задуманого вони прибули до Горбачова для обговорення можливого виходу із ситуації. Однак він відмовився їх приймати, вважаючи за краще спілкування з представниками свого "заклятого друга" Б.Н.Ельцина.

В цей же час Віце-президент Янаєв підписує указ, в якому ГКЧП оголошувався розпущеним, а всі його рішення – недійсними. О 22.00 Генеральний прокурор РРФСР Валентин Степанков виніс постанову про арешт колишніх членів ГКЧП. Уже за північ, о 00.04 22 серпня, Михайло Горбачов вилетів з Бельбеку в Москву разом з Руцьким і його "командою" на Ту-134. О 00.17 за ним вилетів літак Іл-62 з членами ГКЧП на борту. До ранку членів розпущеного ГКЧП взято під варту. Починається розслідування кримінальної справи про "серпневий путч", яке після "чорного жовтня" 1993 року було припинено, а 23 лютого 1994 року постановою Державної Думи вже незалежної Російської Федерації була оголошена амністія для всіх членів та прихильників ГКЧП.

24 серпня 1991 року Україна, виконуючи волю свого народу, зробила той iсторичний доленосний вибір і, згідно з Актом проголошення незалежності та всеукраїнським референдумом, почала будувати суверенну демократичну правову державу. Гарантом незалежності, безпеки й територіальної цілісності повинні були стати власні збройні сили. Згідно з постановою Верховної Ради України “Про військові формування в Україні”, ухваленою 24 серпня 1991 року, всі військові формування, дислоковані на її території, було підпорядковано Верховній Раді України і створено Міністерство оборони.

А 29 серпня в Києві відбулася робоча зустріч Голови Верховної Ради України Л.М.Кравчука з командувачами військовими округами і Чорноморським флотом, командувачами військових з'єднань центрального підпорядкування, начальниками внутрішніх, прикордонних і залізничних військ, які дислокувалися на території республіки. Голова Верховної Ради розповів про роботу позачергової сесії Верховної Ради України, характер і важливість прийнятих сесією документів, зокрема, і постанови про військові формування в Україні. Відбувся обмін думками з практичним підходом до військового будівництва в республіці, створення Міністерства оборони України, захисту суверенітету української держави як в мирний, так і у воєнний час. В принципі, саме з цієї зустрічі почалася практична робота по створенню українських національних Збройних сил, що зумовило виникнення так званої "проблеми Чорноморського флоту".

Антиармійська, антифлотська кампанія, а також швидка та широкомасштабна акція по зміні вищого військового керівництва країни визначили відхід з поста командувача адмірала Михайла Миколайовича Хронопуло, який керував флотом протягом всіх років перебудови – з середини 1985-го по вересень 1991-го. Як в "добрі старі" "недемократичні" часи, адмірала "пішли" "на особисте прохання і в зв'язку з погіршенням стану здоров'я"[8]. Він, як це і робилося раніше, був звільнений з посади і зарахований у розпорядження Головнокомандуючого ВМФ. Його наступником став віце-адмірал І.В.Касатонов, призначений на посаду командувача Чорноморським флотом СРСР Президентом. Указ про це на розширеному засіданні Військової ради ЧФ 17 вересня до керівного складу флоту довів 1-й заступник ГК ВМФ адмірал флоту І.М.Капітанец. Він і представив на цьому засіданні нового командувача.

4 листопада 1991 року члени Держради СРСР висловилися за збереження єдиних Збройних Сил. Треба відзначити: було вже пізно, адже лідери тоді ще союзних республік на той момент вже вирішили, що за рахунок власних бюджетів на основі підрозділів Внутрішніх військ МВС республік для охорони важливих державних і урядових об'єктів будуть створені республіканські гвардії. Таким чином, фактично союзні республіки вже йшли зовсім іншим шляхом – був узятий курс на "націоналізацію" частин і з'єднань Радянської Армії і ВМФ, дислокованих на їх території. Відзначимо принциповий момент: одразу після ГКЧП Україна оголосила про перепідпорядкування всіх військових частин, які перебували на її території. 11 жовтня її урядом був підготовлений і переданий на розгляд сесії Верховної Ради УРСР пакет документів з військового будівництва. В одному з них визначалося, що оборона України – це прерогатива виключно народу України, який створює з цією метою власні Збройні сили. Вслід за Україною пішла Білорусь – у вересні її Верховна Рада прийняла рішення почати підготовку до створення власних військ..

Відразу після оголошення України незалежною в Севастополі з ініціативи офіцерів Чорноморського флоту, капітанів 3 рангу А.Пляшечнікова, І.Тенюха і капітан-лейтенанта М.Гука на флоті підпільно була створена організація Спілки офіцерів України. Діяльності цієї організації, яку очолив А.Пляшечніков, сприяло те, що на рівні української держави приймалися відповідні рішення, реалізовувалися конкретні заходи. Цьому об'єктивно сприяла капітулянтська політика частини союзного і російського політичного керівництва. По суті при існуючому СРСР такі дії, або бездіяльність носили антиконституційний характер. Так, наприклад, ще 3 вересня 1991 року Верховною Радою України першим міністром оборони України був призначений генерал-полковник авіації К.П.Морозов. А 8 жовтня Служба національної безпеки України (СНБУ, пізніше - СБУ) була офіційно визнана керівництвом КДБ СРСР шляхом підписання відповідної угоди. Незабаром органи ГБ стали перебувати в юрисдикції республік. Вже 10 жовтня було затверджено текст Військової присяги України. 3 листопада Верховна Рада прийняла закон "Про Національну гвардію України". А на наступний день – "Закон про прикордонні війська України".