Список використаних джерел та літератури 5 страница

 

3.1 Завершення "перехідного періоду", підписання кінцевих домовленостей 1995-2010рр.

 

Національні інтереси України вимагали якнайшвидшого поділу ЧФ з виведенням його російської частини з наших територіальних вод, проте на той момент це було неможливим: у Росії не було відповідної інфраструктури. Значить, залишалося погодитися з тимчасовим перебуванням російських частин в Україні на умовах оренди. Командування ВМФ Російської Федерації та ЧФ, звичайно, допускало можливість об’єднання флоту, але добре розуміло, що це буде можливим лише тоді, коли вдасться довести нездатність України створити свої ВМС. Наприкінці січня командування ЧФ заявило, що воно знімає з себе будь-яку відповідальність за гарантування безпеки плавання українським суднам. Ця заява була позбавлена логіки. З одного боку, Чорноморський флот весь час заявляв, що він охороняє і Росію, і Україну, а з другого – раптом ця заява про відмову. Це був серйозний “прокол” у діях командування ЧФ. Неважко було передбачити: якщо ЧФ відмовився сьогодні забезпечувати плавання українських суден, то завтра він може відмовитися і від захисту України. До того ж, ця заява лише констатувала те, що вже насправді не виконувалося. Командування ЧФ фактично набагато раніше зняло з себе цю відповідальність, оскільки воно вже давно проявляло байдужість до всіх випадків, пов’язаних з безпекою плавання українських (і не лише українських) суден у басейні Чорного моря. Тому Військово-Морські Сили України вимушені були повністю взяти на себе охоронну функцію, незважаючи на нестачу сил і засобів.

У квітні 1995 року виповнилося три роки з початку формування Військово-Морських Сил України. Iсторично термін невеликий. Але вже можна було з певністю сказати, що молодий український військовий флот за цей короткий час здобув широке міжнародне визнання. І передусім завдяки своїй відкритостi, прагненню до співробітництва, особливо в рамках програми “Партнерство заради миру”.

З 2 до 14 серпня відбулося широкомасштабне морське навчання “Бриз-95”, у якому брали участь кораблі Греції, Iталiї, Болгарiї, Румунії, Туреччини та США.Продовженням співробітництва між ВМС України та ВМС США стало перше в історії двох країн спільне миротворче навчання “Миротворча місія морської піхоти-95” [21] на військовому полiгоні поблизу Миколаєва з 25 до 28 липня 1995 року. Воно збагатило наших морських піхотинців досвідом проведення миротворчих операцій, сприяло зміцненню взаємної довіри між воїнами двох країн та дружби між ними. У вересні пройшли два міжнародні навчання, в яких брали участь українські військові моряки: “Партнер у співробітництві-95” та “Осінні союзники-95” [22]. Останні проводилися з 11 до 25 вересня в Північній Каролiні (США). Як заявив, повернувшись із США до Севастополя, керівник маневрів з української сторонни, заступник командувача ВМС України, контр-адмірал Микола Костров, навчання морських піхотинців ВМС України та США не тільки сприяли підвищенню рівня фахової майстерності військовослужбовців, а й значно зміцнили їхню довіру одне до одного, розсіяли стереотипний образ ворога, що протягом довгого часу існував у свідомості наших народів. 10 травня 1995 року діловий захід в Одесу здійснив фрегат США “Кауфман”.

З 17 до 22 травня в Одесі перебувала з офіційним візитом німецька ескадра навчальних кораблів у складі плавбази “Вера” та шістьох морських тральщиків під командуванням адмірала флотилії В. Єнгельмана. Німецькі моряки поклали вінок до пам’ятника Невідомому матросові. А з 22 до 29 липня відбувся офіційний візит десантного корабля ВМС США “Пенсакола” з морськими піхотинцями на борту для участі в спільних з ВМС України миротворчих навчаннях .Бригада наших річкових кораблів під командуванням капітана 1-го рангу Миколи Мартiяна брала участь у багатонаціональному навчанні в Румунії під назвою “Дунай-95” та в святкуванні дня ВМС Румунії. Маневри “Дунай-95” пройшли з 12 до 16 серпня. А вже через два дні відбувся офіційний візит до нас флагманського корабля 6-го флоту ВМС США двкд “Ла Салл” під прапором командувача 6-го флоту США віце-адмірала Д.-Л. Пiллiнга. Під час цього візиту пройшли переговори між делегаціями ВМС США та України про плани взаємного співробітництва на 1996 рік.

Традиційними ставали заходи кораблів ВМС України у порти наших найближчих сусідів — Румунії та Болгарії, численні візити до нас різних іноземних військових делегацій, високих посадових осіб та дипломатичних представників багатьох країн. Усі, хто прибував до нас, зазвичай проявляли не тільки великий інтерес до формування ВМС України, а й доброзичливість, готовність допомогти нам, повагу до державного суверенітету молодої української держави. Їм iмпонувало те, що Україна вела миролюбну політику, була членом Асамблеї Причорноморських держав, поставила собі за мету перетворити Чорне море у море миру, дружби і стабільності. Прагнення нашої держави до тісного співробітництва з різними європейськими організаціями, як і її нещодавній вступ до Ради Європи, декому, особливо в Росії, явно були не до душі. Як не до душі є і все міцніші міжнародні контакти наших Військово-Морських Сил з флотами інших держав. Нашим “доброзичливцям” хотілося б бачити нас у повній самоiзоляції, в положенні слухняного “молодшого брата”. Саме таким бажанням пояснювалися їхні нападки на будь-які кроки наших ВМС на шляху поглиблення дружніх міжнародних зв’язків з іншими флотами.

За останні три роки дипломати обох країн підготували значну правову базу, яка стала основою для укладення дуже важливих угод. Неважко помітити, що договірний процес між країнами йшов шляхом поступок та компромісів з українського боку. Зокрема, Україна пішла на підписання так званого “нульового варіанту”, відмовилась від боргів та активів колишнього СРСР. Вона не претендувала на горезвісні 16,37 відсотка флотів колишнього Союзу. Далі – чергова поступка України, яка прагне до справді добросусідських відносин, – відбувається ряд переговорів протягом 1992—1993 років, під час яких частка України в ЧФ зменшилася з 50 до 18,3 відсотка.

Зовсім по-іншому підходили до справи в Росії. Навіть з урахуванням традиційної “гри на підвищення”, що, зазвичай, спостерігається напередодні виборів (з метою підвищення рейтингу), важко було виправдати ревiзiонiстський крок російської Думи, яка ухвалила 7 травня 1995 року федеральний закон про мораторiї на односторонні скорочування ЧФ, чим піддала, по суті, ревізії досягнуті двосторонні угоди. Крім того, досі не було відмінено постанову ВР РФ щодо Севастополя, засуджену, до речі, Радою Безпеки ООН і названу такою, що суперечить Статутові ООН. І знову у квітні 1995 року Держдума доручає міжпарламентській комісії з українсько-російського співробітництва “виходити з визнання міста Севастополя в адмiнiстративно-територіальних кордонах станом на грудень 1991 року головною базою ЧФ”. Позиція Росії у переговорному процесі залишалася незмінною: “спільне використання Севастополя флотами двох держав просто неможливе”[23]. Більше того, Кремль категорично наполягав на своєму варіанті тексту документа: головною базою ЧФ є Севастополь. Склалася ситуація, коли обидві сторони дійшли до такої межі, переступити через яку, здавалося, неможливо, не нашкодивши національним інтересам кожної держави.

Зустріч президентів України та Російської Федерації відбулася 9 червня в Сочі. Підсумком стала підписана Борисом Єльциним та Леонiдом Кучмою “Угода між Російською Федерацією і Україною щодо Чорноморського флоту”. Поряд із загальними питаннями щодо флоту важливим був вибір місця розташування штабу ВМС. Адже в Угоді сказано, що “основна база Чорноморського флоту Російської Федерації з розміщеним на її території штабом Чорноморського флоту розташована в м. Севастополі”. І це при тому, що в документі, в першій статті, йшлося про роздільне базування двох флотів. Питання про переміщення штабу ВМС України з Севастополя недоцільно було підіймати, адже 95 відсотків офіцерів штабу — із Севастополя. Варто тільки так сформулювати питання, і штаб відразу розпався б. Саме поняття “роздільне базування” вимагало коригування, бо його можна було трактувати по-різному: біля різних причалів, у різних бухтах тощо. Треба було все органiзувати так, щоб це базування не закінчувалося конфліктами, а гарантувало узгодженість, взаємодію, безпеку плавання. Важливою була й друга стаття, в якій відзначалося, що ЧФ РФ використовує об’єкти Чорноморського флоту в Севастополі та інших пунктах базування, в місцях дислокації корабельного складу та авіації, берегових військ, об’єктів оперативного, бойового, технiчного й тилового забезпечення в Криму. У цій статті принциповим було те, що ЧФ “використовує об’єкти”, а не “всі об’єкти”. Третя стаття Угоди доповнювала другу: уряди сторін повинні урегулювати питання, що стосуються майна Чорноморського флоту, та підписати щодо цього окрему угоду на основі раніше досягнутої домовленості про поділ усього майна флоту в співвідношенні 50 на 50 відсотків. Отож, друга й третя статті Угоди визначили механізм виконання поділу корабельного складу ЧФ, технічних запасів, зброї та використання iнфраструктури. Тобто, щось стане власністю флотів, а щось буде здане в аренду, відповідно до його функціональної доцільності.

Четверта стаття Угоди визначила кількісний поділ корабельного складу. 18,3 відсотка кораблів загальної чисельності Чорноморського флоту відходить Військово-Морським Силам України, а 81,7 відсотка — Росії. Аналізуючи цей документ, можна дійти висновку: угода, підписана в Сочі президентіами України та Росії, була ще одним кроком у вирішенні проблеми ЧФ. Але вона лише частково усувала політичні суперечки, що виникли навколо ЧФ. Положення про “роздільне базування” дало привід для нових непорозумінь. Так що святкувати перемогу було недоцільно.

Угод стосовно флоту на той час було чимало, та проблем з ЧФ не зменшилось. Напевно, їх стало ще більше, і все ж головне значення Сочинської зустрічі у верхах полягало в іншому. І воно набагато глобальніше, ніж проблема поділу ЧФ. Підписана Угода засвідчила, що за всю історію своєї незалежності Україна спілкувалася з Росією якщо не з позиції сильного партнера, то, принаймні, як рівна з рівною (і це було вперше). Адже Росія погодилася прийняти формулювання української сторони – “флот РФ базується в Севастополі” – аж ніяк не з мотивів добродійності. Причиною цього стала блискуче розіграна офіційним Києвом зовнішньополітична комбiнація, покликана розбити старий стереотип: Росія може робити з Україною все, що завгодно, манiпулюючи газово-нафтовими “важелями”, а, отже, Київ приречений на довічну залежність від Кремля. Однак ніякої перемоги, як стало зрозуміло пізніше, не було. Протиріч виявилося багато. Незабаром маятник хитнувся знову в бік Кремля. Проблема ЧФ була своєрідним iндикатором загального стану українсько-російських відносин і сили позицій кожної зі сторін. Коливання цього маятника — від успіхів до невдач і навпаки — визначалися таємними політичними іграми, міжнародною активністю обох країн та конкретними iнтересами їхніх лідерів на момент чергової зустрічі делегацій, які займаються поділом ЧФ. Посилення позицій Росії негайно призвело до утвердження її інтересів на переговорах. Загальну суть протиріч можна було окреслити так: РФ хотіла одержати все, а Україна — віддати якнайменше, зберігши максимум. Зрозуміло, такий варiант був неможливим, але кожна зі сторін прагнула наблизитися до своєї формули.

Проблеми флоту не вирішувалися, але стара тактика командування ЧФ – робити все, щоб ВМС не відбулися – тривала й надалі. У зв’язку з запланованим до 15 січня 1996 року скороченням Кримської військово-морської бази ЧФ почалось активне вивезення з її об’єктів найціннішого устаткування. 27 вересня в бухті Південна (Севастополь) відшвартувалося транспортне судно “Мизень”, яке мало на борту медичне устатковання та майно зі складу тилу Кримської військово-морської бази. Після цього було вивезено найцінніше майно штабу бази. Десантний корабель ЧФ, який вивозив боєприпаси, устаткування госпіталю та одного з вузлів зв’язку, завантажився так, що сів на мілину і його довелося знімати буксирами. Зі складів було вивезено десятки тонн техніки зв’язку.

Знаючи наш дефіцит кадрів, командування Чорноморського флоту в терміновому порядку почало звільняти в запас військовослужбовців, що відслужили призначений термін строкової служби — громадян України. Особливо активно цей процес відбувався на кораблях, які після практичного поділу повинні були перейти до Військово-Морських Сил України. Після осіннього звільнення 4,5 тисяч громадян України на ЧФ залишилося близько 250 моряків, призваних з територiї України весною 1994 року. Це був останній призов українських громадян на Чорноморський флот. Незважаючи на те, що особовий склад строкової служби ЧФ, згідно з ялтинськими угодами, повинен був комплектуватися в співвідношенні 50 на 50 з призовників України і Росії, командування ЧФ відмовилося приймати українських призовників на кораблі та в частини. Крім того, більшості офіцерів та мічманів кораблів, які повинні відійти до України, командування ЧФ запропонувало вищі посади.

У середині листопада 1995 року Президент Російської Федерації Борис Єльцин дав конкретні вказівки міністрові оборони РФ генералові армії Павлу Грачову про прискорення процесу реформування Збройних Сил, доведення чисельності особового складу до тієї цифри, яку ухвалила Державна Дума раніше. Під планове скорочення потрапили й сили Чорноморського флоту. Це дало новий поштовх переговорному процесові щодо ЧФ. 23—25 листопада 1995 року в Сочi відбулася зустріч міністрів оборони України та Російської Федерації, де поряд з іншими військовими питаннями розглядалася і доля Чорноморського флоту. Було підписано “Положення про поділ, приймання та передавання військових містечок, озброєння, військової техніки та іншого військового майна Чорноморського флоту Міністерству оборони України [24] ”. Згідно з цим документом, Чорноморський флот втрачав місця дислокації в населених пунктах Мирний, Керч, Новоозерне, Чорноморське, Сiмферополь та Октябрське. Всі військові об’єкти в названих районах у повному обсязі мали бути передані Міністерству оборони України до 31 грудня 1995 року, за винятком окремих частин та кораблів, строк яким було визначено до весни 1996 року. ЧФ продовжував при цьому базуватися в Севастополі, Феодосiї та в селищах Кача і Гвардійське. Для координування дій з поділу флоту було створено дві комiсiї. Українську очолив заступник командувача ВМС України контр-адмірал Микола Костров. Він уже мав досвід приймання до складу українського флоту Iзмаїльського та Очаківського гарнізонів.
Приймання понад 140 об’єктів почалося 7 грудня. Голова комісії, контр-адмірал Костров, одразу заявив, що до складу ВМС України будуть прийматися не всі об’єкти. Частину об’єктів, розташованих в центральних регіонах Криму, заплановано передати сухопутним військам та деяким іншим відомствам. 10 січня на чотирьох ракетних катерах, котрі передав Україні Чорноморський флот, було піднято прапори Військово-Морських Сил України. Ці катери одержали назви “Умань”, “Прилуки”, “Цюрупинськ” та “Каховка”. Командиром українського дивізіону став капітан 2-го рангу Володимир Карякiн, який був начальником штабу дивізіону до передання. 55 офіцерів, мічманів та службовців надстрокової служби склали того дня присягу на вірність народові України. Сто військових з колишнього 296-го окремого дивізіону ЧФ обрали місцем служби Росію. Того дня вперше на катерах було проведено урочисту церемонію спуску прапорів ВМФ СРСР та підняття прапорів ВМС України. 10 січня для українських моряків став днем народження військової частини. Прийняття об’єктів та кораблів, згідно з раніше узгодженим графіком, повинно було завершитися до 1 квітня того ж року. Але командувач ВМС України, віце-адмірал Володимир Безкоровайний, та голова комісії від російської сторонни, контр-адмірал Костянтин Колотигiн, вирішили завершити цю роботу до 10 березня. У ці дні, мабуть, уперше за чотири довгі роки очікування своїх кораблів нарешті було реалізовано задумане.

21 лютого 1996 року Президент РФ призначив на посаду командувача Чорноморського флоту віце-адмірала Віктора Кравченка. Після виходу цього указу, на прес-конференції в Калiнiнграді Віктор Кравченко заявив, що своїм головним завданням на посаді командувача ЧФ він вважає реалізацію вже досягнутих політичних рішень Москви і Києва стосовно поділу флоту. Така позиція, безперечно, докорінно відрізнялася від тієї, яку займав Едуард Балтiн. 29 лютого головнокомандувач Військово-Морським Флотом Росії, адмірал Фелікс Громов, представив чорноморцям нового командувача Чорноморського флоту, віце-адмірала Віктора Андрійовича Кравченка. 1 березня відбулася перша зустріч командувача ВМС України, віце-адмірала Володимира Безкоровайного, і командувача ЧФ, віце-адмірала Віктора Кравченка. Початок добрим відносинам було покладено, але вони не принесли бажаних результатів.

27 березня 1996 року на 17 кораблях та суднах з 27 прийнятих від колишньої Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту, що дісталися, відповідно до домовленостей, українській стороні, урочисто було піднято Прапор Військово-Морських Сил України. У церемонії взяли участь командири українського флоту, шефи військових моряків з міст, чиї найменування недавно одержали кораблі сформованого тут Південного морського району, громадськість селища Новоозерного та численні гості. До складу українських ВМС увійшли десантні кораблі на повітряній подушці “Горлiвка”, “Краматорськ” і “Артемiвськ”, малі протичовнові кораблі “Ужгород” і “Хмельницький”, базові тральщики “Мелiтополь” і “Марiуполь”, рейдовий тральщик “Генiчеськ” та кораблі управління “Івано-Франкiвськ” і “Чернiвцi”. Південний морський район очолював досвідчений офіцер, справжній моряк, капітан 1-го рангу Борис Рекуц, який одним з перших брав участь у розбудові українського флоту. На прес-конференції, що відбулася з цього приводу, командувач ВМС України, віце-адмірал Володимир Безкоровайний, заявив, що Україна, як морська держава, буде мати гідний військово-морський флот, що складатиметься з майже 150 кораблів та суден різних класів. Взагалі, внаслідок поділу ЧФ до складу ВМС повинні увійти 3 сторожові кораблі, 8 малих протичовнових кораблів, 3 десантні кораблі на повітряній подушці, 2 великі десантні кораблі, 1 середній десантний корабель, 3 підводні човни, 7 ракетних катерів та 8 тральщиків [25].

На початку липня 1996 року половина кораблів і суден, що відійшли Військово-Морським Силам України внаслідок першого етапу поділу Чорноморського флоту й потребували серйозного ремонту, були технічно готові виконувати свої функції. Багато в чому це стало можливим завдяки тісному співробітництву флоту з адміністраціями областей, міст, районів та підприємств, підтримці українського народу. Кораблі було відремонтовано завдяки зусиллям начальника управління озброєння й судноремонту ВМС України, капітана 1-го рангу Володимира Колпакова, і командира Південного морського району, капітана 1-го рангу Бориса Рекуца. Важко сказати, скільки ночей недоспали ці офіцери та їх підлеглі, щоб українські кораблі змогли вийти в море. Але готовність кораблів — це півсправи. На кораблі та судна ВМС переважно прийшли ті, хто жодного разу не виходив у море і не мав флотських спеціальностей. За такий короткий строк навчити людей виконувати завдання в морі здавалося неможливим. Проте неможливе було зроблено.

Серпня 1996 року в Чорному морі відбулося навчання з’єднань кораблів, морської авіації та берегових військ “Море-96”. Завершальний етап маневрів пройшов під прапором Головнокомандувача Збройними Силами України, Президента України Леонiда Кучми, який перебував на флагманському сторожовому кораблі “Гетьман Сагайдачний”.

Уперше в історії флоту в навчаннях взяло участь близько десяти кораблів та суден і понад 2,5 тисячі людей. Військові моряки відпрацювали завдання протиповітряної оборони, пошуку підводних човнів противника за допомогою авіації, відбивання атак ракетних катерів противника. Важливу увагу було приділено організації взаємодії різнорідних сил протягом операції забезпечення проведення конвою. Відпрацьовано й стрільби усіма видами корабельної зброї. У ролі сил підтримки в навчанні брали участь морська авіація, частини Одеського військового округу. Висловивши задоволення ходом навчань, Президент підкреслив, що ВМС є надійним гарантом недоторканності української держави і шлях будівництва флоту обрано правильно. Леонiд Кучма також заявив, що “становлення ВМС України за своїм значенням можна порівняти зі вступом України до Ради Європи і ухваленням Конституції” [26]. Президент також заявив, що “Військово-Морськi Сили України відбулися”. Хмари, що нависли над Безкоровайним, розвіялися. Проте вивести флот у море виявилося легше, ніж завершити поділ Чорноморського флоту. Вже перший етап став серйозним уроком для більшості наших офіцерів. Спершу їх підганяли з прийманням кораблів, а потім, коли вони підписали акти з безліччю недоліків, їх змушували звітувати про несправність техніки і пояснювати причини цього.

З усього цього випливає певна послідовність і цілеспрямованість дій. І доки російські політики “воювали” проти України, Чорноморський флот повільно вмирав. Лідер Російського загальнонародного союзу, віце-спікер Держдуми РФ Сергій Бабурін у ті дні у своїй заяві навів дані, які характеризували стан Чорноморського флоту на середину квітня 1997 року. Якщо на 1 січня 1992 року до складу ЧФ входило 110 бойових кораблів, сьогодні їх 43. З 14 підводних човнів залишилося тільки 4. З 40 кораблів спеціального призначення — 15, а з 189 морських суден забезпечення — 106. Катастрофічна ситуація склалася й у військово-повітряних силах ЧФ: на момент розпаду СРСР флот мав 16 аеродромів, а зараз тільки 2. З 400 літаків зберіг 39, з 142 вертольотів на той час залишилося 48. Чисельність ЧФ зменшилась з 69 тисяч осіб до 29 тисяч (“Всеукраинские ведомости”, 17 квітня 1997 р.). Про стан флоту свідчив і такий факт: у весняному збір-поході ЧФ замість заявлених 50 кораблів, які повинні були вийти в море, взяли участь тільки півтора десятка.

Після завершення прийому кораблів і об’єктів від Чорноморського флоту штаб ВМС України розпочав формування нових структур флоту, організовував і відпрацьовував їх взаємодію з іншими видами Збройних Сил України. Загалом Український флот на той момент налічував більше 100 бойових кораблів і суден, морську авіагрупу, бригаду морської піхоти та частини спеціального призначення. Найважливішим завданням Військово-Морських сил стало формування підрозділів Українського флоту та повернення до робочого стану отриманих після розподілу кораблів, суден, військових частин і установ. Щойно провели гостей після святкових днів, у ВМС розпочали організаційну роботу по підготовці і проведенні міжнародних миротворчих навчань „Сі Бриз-97”, на які були запрошені ВМС США, Болгарії, Грузії, Туреччини і Румунії. Від господарів виступили ВМС України, в навчаннях мали брати участь 2 бригади надводних кораблів і рота морської піхоти. ЧФ РФ від участі в навчаннях відмовився. Навчання планувалося провести в Криму і в Миколаївській області. Роботи було надзвичайно багато, бо Донузлавський гарнізон перебував у такому стані, що його не можна було показувати людям, а тим паче рекомендувати до участі в міжнародних заходах. Велику матеріальну допомогу у відновленні поруйнованого Донузлаву відповідно до стандартів флоту надали ВМС США, за кошти яких було проведено ремонт бази штабу, повністю облаштовано військове містечко, відремонтовано сотні метрів пристаней з усіма необхідними комунікаціями, впорядковано штаб бази, проведено інші ремонтні роботи.

Через місяць після „Сі Бризу” українці взяли участь у міжнародних миротворчих навчаннях „Кооператив телос-97” в Корпус Крісті США, а з 22 по 28 вересня 1997 року командувач ВМС України контр-адмірал Михайло Єжель здійснив перші офіційні візити до ВМС Туреччини на базу Гьольджук в Стамбулі, а згодом – до ВМС Болгарії у Варні. 26-28 серпня 1997 року відбувся перший офіційний візит міністра оборони Росії, генерала армії І.Сєргєєва до України. Під час візиту були розглянуті питання європейської і регіональної безпеки, виконання план-графіку передачі об’єктів від ЧФ до ВМС України, воєнно-технічної співпраці та інші. Під час зустрічі Міністри оборони України і РФ домовилися про проведення в жовтні спільних навчань ЧФ РФ і ВМС України, включно з відпрацюванням пошуково-рятувальних робіт у морі. Ці навчання дістали назву „Фарватер миру-97”. Президент України Л.Кучма схвально оцінив процес розподілу ЧФ і підкреслив, що досягнуті домовленості про спільні військово-морські навчання підтверджують курс двох держав на стратегічне партнерство і вони „є свідченням поглиблення російсько-української воєнної співпраці”. Сторони домовилися не вдаватися до шпигунства й не залучати розвідку.

Після завершення „Фарватеру миру”, фрегат „Гетьман Сагайдачний” здійснив візит до російського порту Новоросійськ. Міжнародна співпраця стала постійною складовою діяльності і запланованої бойової підготовки Українського флоту. Міжнародні навчання „Сі Бриз”, „Бриз”, „Кооператив партнер”, „Чорноморське партнерство” стали проводитися щорічно. Проведення „Сі Бризу” планувалися не лише в Чорном, а навіть в Егейському та Середземному морях. З 1998 по 2003 роки Військово-Морські сили України щорічно брали участь в 6-10 міжнародних миротворчих навчаннях. На жаль, у цих міжнародних заходах ЧФ РФ, як правило, участі не брав. Протягом наступних 10 років після „Фарватеру миру-97” не проводилися й спільні російсько-українські навчання флоту. В той же час у ВМС України традиційними і невід’ємними заходами бойової підготовки стали збір-походи кораблів за підсумками періодів навчання. Складовою частиною бойової підготовки стали і далекі морські походи кораблів Українського флоту. Так, у липні 1998 року корабель управління ВМС „Славутич”, під прапором командира бригади, капітана 1 рангу Ігоря Тенюха, здійснив ділові візити до ВМС Хорватії, Туреччини і Болгарії, а в червні-вересні 2000 року капітан 1 рангу, Ігор Тенюх очолив другий в історії ВМС трансатлантичний похід до Нью-Йорку в США на „Міжнародний військовий огляд-2000”, присвячений 220-й річниці ВМС США. Українських моряків тепло привітав особисто президент США Біл Клінтон. У 1999 році фрегат „Гетьман Сагайдачний” і КУ „Славутич”, під прапором того ж комбрига, здійснили діловий візит до Ізраїлю в п. Хайфу та знову до Туреччини.

У 1999 році вперше в історії Збройних Сил України відбулися комплексні оперативно-стратегічні навчання „Дуель-99”, участь в яких брали всі види Збройних Сил, у тому числі й Український флот. На перших в історії України спільних військових навчаннях чотирьох видів ЗС України Військово-Морські сили на маневрах в морі, при штурмі узбережжя, в десантних операціях виступили мобільними, професійно підготовленими, проявили високі оперативно-стратегічні якості, за які отримали високу оцінку Міністра оборони – Головнокомандувача Збройних Сил України. Україна, як морська держава, успадкувала від СРСР 60 відсотків його промислового кораблебудівництва і із здобуттям незалежності володіла великим науково-виробничим потенціалом, мала реальну можливість виготовлення сучасної, якісної та конкурентноздатної морської продукції, яка могла мати попит серед інших морських держав. У штабі ВМС вважали, що це могло відкрити нові можливості поповнення державної казни і вплинути на розвиток вітчизняного флоту. Тож з цією метою було проведено вивчення стану суднобудівної бази. Було визнано можливим і необхідним добудувати для Російської Федерації важкий авіанесучий крейсер „Варяг”, котрий був змонтований більш ніж на 60 відсотків на Миколаївському суднобудівному заводі ім. 61-го коммунара, та добудувати для потреб Військово-Морських сил України ракетний крейсер „Україна”, що був готовим на 95 відсотків.

17 лютого 1999 року Президент України Леонід Кучма підписав доручення Кабінету Міністрів України добудувати крейсер для потреб ВМС, а 16 червня 1999 року разом з Міністром оборони України, генералом армії О.Кузьмуком, Леонід Кучма взяв участь у церемонії урочистого підняття на „Україні” Державного прапора країни. „Рішення про добудову крейсера далося не просто, але прийнято остаточно”, - заявив на борту крейсера Леонід Данилович і із задоволенням прийняв на збереження прапор Українського флоту, вручений Командувачем ВМС для підняття його на крейсері. Планувалося через рік крейсер ввести до складу ВМС України, і корабель заселив екіпаж. Але, виступаючи перед екіпажем, Президент назвав крейсер замість „Україна” – „Авророю” і тим, напевно, прирік ракетний крейсер, як „Аврору”, на вічну стоянку біля пристані заводу. Наприкінці того ж року Л.Кучма вже заявив про необхідність обґрунтування відповідності цього корабля Воєнній доктрині України й з’ясування доцільності його використання Збройними Силами України. На російському флоті судно подібного типу – „Славу” – перейменували в „Москву”, і зуміли завершити її ремонт на тому ж заводі в Миколаєві та успішно привели крейсер з Миколаєва до Севастополя, незважаючи ні на чиї судження. У 1999 році, напередодні президентських виборів, Леонід Кучма, перебуваючи у Севастополі, створив фонд ремонту фрегата „Севастополь”, вклав у нього свої гроші – тисячу гривень, але після виборів про фонд забули, і він залишився тільки на паппері.

Ще 21 вересня 1997 року, після зустрічі з прем’єр-міністром України Валерієм Пустовойтенком Президент Росії Борис Єльцин заявив про можливість добудови „Варяга” для оборонних потреб Російської Федерації. Однак згодом з’ясувалося, що завершити будівництво авіаносця неможливо через фінансові труднощі. Тому вже 15 жовтня того ж року, перебуваючи у Севастополі, прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко вже оприлюднив можливість розібрати „Варяг” на метал. Так і сталося. У 2003 році недобудований авіаносець продали за безцінь Китаю як металолом. У Китаї „Варяг” не порізали, а створили на ньому музейно-розважальний комплекс, який став приносити значні доходи його власникам. А міг би бути джерелом доходу для України й демонструвати у такий спосіб світу кораблебудівні потужності нашої держави. Але цього не сталося.