Список використаних джерел та літератури 4 страница

Незважаючи на всілякі спроби дискредитувати ВМС і їхнє командування, український флот розбудовувався. Закінчувалися випробування сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний”, на ньому мали підняти прапор ВМС України. На суднобудівному заводі у Феодосiї завершувалося спорудження десантного корабля на повітряній подушці типу “Зубр”. Поповнювалися ВМС і офіцерським складом. 24 квітня основна частина екіпажу великого протичовнового корабля “Способный” під головуванням капітана 3-го рангу С. Єлисеєва склала присягу на вірність народові України. Військовики висловили прохання, щоб їхній екіпаж узяли під юрисдикцію України й занесли тих, хто склав присягу, до Збройних Сил України. Так і було зроблено. ВПК “Способный” ввійшов до складу Тихоокеанського флоту. Щоправда, стояв він до останнього часу на ремонті в Севастополі. Може через це на Чорноморському флоті такий перехід до ВМС тлумачили не як бажання офіцерів служити Україні, а як страх перед тим, що доведеться вертатися на Далекий Схід. Сумніви насправді тоді були й у нас, проте з часом офіцери цього екіпажу, що залишилися без свого корабля, бездоганною службою розвіяли всілякі підозри. Так само волів учинити й цивільний екіпаж танкера “Єльня” Чорноморського флоту. Капітан М.Гребенник часто приходив до штабу й вів про це переговори з командуванням. Дізнавшись про наміри екіпажу, адмірал Е. Балтiн викликав до собе капітана М. Гребенника. По розмові той, настраханий звільненням з посади, написав рапорт, у якому доповів, що “ніяких переговорів з представниками ВМС України про перепідпорядкування “Єльнi” не вів, схожих прохань не висловлював”.

Випадок з екіпажем “Єльнi” був не єдиний. У цивільних моряків допоміжного флоту нагромаджувалися серйозні проблеми. Одержуючи раніше валюту під час тривалих плавань, тепер вони мали жалюгідні оклади, оскільки не виходили протягом року в море. Особовий склад екіпажів шукав вихід. 13 травня до командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина (звання віце-адмірал Кожину присвоїли напередодні Дня Перемоги, 8 травня) звернулися з листом профспілкові організації допоміжного флоту, запропонувавши “зустрітися з капітанами суден і владнати питання, що їм болять”. Кожин погодився. Але звістка ця дійшла й до начальника тилу ЧФ контр-адмірала Б. Богданова. Розвідавши про ініціативу профспілкових активістів, він категорично заборонив голові об’єднаного профспілкового комітету В. Носкову проводити таку зустріч. Тим часом в Очакові екіпаж ПЖК-38 Чорноморського флоту підняв на своєму судні державний прапор України. На Чорноморському флоті й у Головному штабі ВМФ Росії давно чекали слушної нагоди, щоб підняти Андріївські стяги. І ось вона випала. А оскільки допоміжні судна ЧФ підняли Андріївські прапори, то Україна практично втратила змогу використовувати їх у своїх потребах, зокрема й танкери, які конче потрібні були державі, щоб перевозити паливо. Тому 18 травня з відома командування Чорноморського флоту, яке гарантувало, що залагодить соціальні негаразди моряків, себто підвищить зарплату, на 11 суднах 171-го дивізіону суден забезпечення тилу Кримської військово-морської бази ЧФ у селищі Новоозерному замайоріли Андріївськi стяги. План було продумано бездоганно. Перед обіцяною грошовою винагородою за російським тарифом мало хто з капітанів зміг утриматися. Одначе не всіх у дивізіоні спокусив російський карбованець. Відмовилися піднімати Андріївськi прапори морський буксир МБ-23, танкер ВТН-99 та буксири РБ-256 і РБ-308.

Оскільки Андріївські прапори й далі мерехтіли собі на флоті, міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов 20 травня провів наказ № 103, в якому чітко роз’яснив: Андріївський стяг — це прапор ВМФ Російської Федерації, тому всім суднам, які його підняли, надати статус суден іноземної держави, дислокованих в Україні. Враховуючи те, що перебування їхнє на території України — пряме порушення українського законодавства, міністр оборони України наказав розробити й узгодити з керівництвом Збройних Сил Російської Федерації питання про виведення цих суден ЧФ за межі України й припинити фінансування кораблів, що підняли Андріївські прапори. Кримське відділення Української республіканської партії у зверненні до Президента України і Верховної Ради висунуло вимогу порушити кримінальну справу “за фактом державної зради проти громадян України, які підняли 18 травня військово-морські прапори Росiї”. Та командування Чорноморського флоту вгамуватися не могло. Воно всіляко ініціювало піднімання прапорів і на інших суднах, обіцяючи підвищити зарплату. Її і справді трохи підвищили, але лише символічно. Все це видавалося за піклування російського керівництва про чорноморців, хоч фінанси йшли, як і раніше, з казни України. До 24 травня Андріївські прапори замайоріли на 115 кораблях, суднах і катерах флоту. До кінця травня такі прапори напнуло більше як 200 суден. На одній із телеграм, у якій доповідалося про кількість піднятих Андріївських прапорів на ЧФ, Морозов написав резолюцію Кожину: “Якщо підняття прапорів на бойових кораблях усе ж почнеться — це означатиме вихід флоту з підпорядкування. Щоб його нейтралiзувати, Міністерство оборони України запропонує відкликати з кораблів громадян України, оголосити бунтівні кораблі окупаційними і заблокувати їх забезпечення [17]”.

Згодом міністр оборони України не раз заявляв про необхідність вивести всі судна, що підняли Андріївські прапори, за межі територіальних вод України, і це відіграло свою роль. Координаційна рада профспілкових організацій забезпечення плавскладу суден в листі до Президента України повідомляла, що екіпажі суден вимагають тільки соціальних поліпшень і не вважають акцію з прапорами політичною, як це подають деякі громадські рухи. Свій протест висловила й Спілка офіцерів України. Рішуче засуджуючи провокаційну вихватку екстремiстських сил Росії на терені незалежної держави, вона виказала нерозуміння німої байдужості державних органів України, які не відреагували на iмперськi дії. Спілка офіцерів України оголосила про своє право звернутися до всіх військовослужбовців України встати на захист незалежності країни. Ця категоричність мала під собою ґрунт. У протесті йшлося, що група офіцерів ЧФ під головуванням адмірала Е. Балтiна, не без підтримки Москви, пішла на відверту конфронтацію та загострення становища в регіоні, що й спонукало бійців підняти Андріївські прапори. Незабаром міністр оборони України своєю директивою в 4 рази збільшив оклади військовослужбовцям Збройних Сил України. У відповідь Російське керівництво ухвалює рішення почати з 1 липня 1993 року виплату зарплати, щоправда, тільки військовослужбовцям, за нормами, встановленими Мiнiстерством оборони Росії, що у 2—2,5 рази перевищувало тодішній оклад. Це підбадьорило чорноморців — вони на правильному шляху й Москва їх поціновує.

4 червня міністри закордонних справ України і Росії Анатолій Зленко та Андрій Козирєв прибули до Севастополя, щоб вивчити ситуацію на місці. З ними були Надзвичайний і Повноважний посол Росії в Україні Леонiд Смоляков і Головком ВМФ РФ Фелікс Громов. Приїзд міністрів закордонних справ до Севастополя трохи стабiлiзував обстановку. Координаційна рада офіцерських зборів ЧФ після зустрічі з міністрами вирішила перенести призначені на 10 червня 1993 року загальноофіцерські збори на пізніше, коли стануть відомі результати переговорів, які намічалися між президентами. За деякими даними, ці флотські збори хотіли порушити питання про підняття Андріївських прапорів на всіх кораблях Чорноморського флоту. Згодом цей же орган, що став політичним, склав звернення до президентів України та Росії, в якому запропонував законодавчим і владним структурам обох держав “почати обопільні консультації про возз’єднання Росії та України”. Незабаром віце-адмірала Е. Балтiна запросили до Києва на зустріч з Президентом України Л. Кравчуком. Київ також прагнув вберегтися від імовірного масового підняття Андріївських прапорів на кораблях. У півторагодинній бесіді Балтiн доводив, що флот ділити не можна. Президент вислухав командувача, але не висловив своїх міркувань, пояснивши, що цю проблему обговорюватиме парламент України.

17 червня 1993 року в Москві відбулися переговори президентів України та Російської Федерації, на яких ухвалили спільну Угоду “Про негайні заходи по формуванню ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту”. Сторони домовилися почати формування двох флотів на основі поділу ЧФ з вересня 1993 року і завершити його до кінця 1995 року. Поділові 50 на 50 відсотків підлягали з’єднання і частини всіх родів і сил флоту, зокрема надводні кораблі, підводні човни, військово-повітряні сили, берегові війська, з’єднання, частини і заклади та об’єкти оперативного, бойового, технiчного й тилового забезпечення, будови та споруди, озброєння, боєприпаси, військова техніка та інше майно Чорноморського флоту, що перебувало на їхньому балансі. Російська сторона взяла на себе зобов’язання брати участь у співрозвитку соціально-економічної сфери м. Севастополя та інших населених пунктів України, де розташовуватимуться військові частини ВМФ Росії.

9 липня Верховна Рада Російської Федерації ухвалила Постанову “Про статуc м. Севастополя”. Перший пункт сповіщав: “Підтвердити російський (федеральний) статус м. Севастополя — головної бази Чорноморського флоту Росії.. “ Раді Міністрів, урядові РФ доручили в місячний термін розробити державну програму запровадження статусу Севастополя. Центральний банк Росії з 10 серпня 1993 мав забезпечити фінансування бюджету Севастополя. Інша постанова Верховної Ради Російської Федерації “Про фінансування Чорноморського флоту” пропонувала Раді Міністрів, урядові РФ, “виділити кошти й здійснити через Центральний банк Росії та його відділення пряме фiнансування Чорноморського флоту за статтями витрат грошового забезпечення військовослужбовців і зарплати робітників та службовців Чорноморського флоту за нормами і правилами Міністерства оборони Російської Федерації з 1 липня 1993 року[18]”. У день, коли провели ці дві постанови, й ще кілька днів по тому, з заявами й протестами виступили Президент і Верховна Рада України. Ці ухвали розглядалися не iнакше, як суворе порушення загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, зокрема, втручання у внутрішні справи України. Конгрес національно-демократичних сил України розцінив постанову як фактичне оголошення війни Україні. Незабаром відгукнулася й Президія Верховної Ради Криму. В постанові “Про ухвалу Верховної Ради Російської Федерації “Про статус м. Севастополя” йшлося, що “ухвалу “Про статус м. Севастополя” проведено з порушенням Конституції Республіки Крим[19]”. Верховна Рада Криму виступила й проти спроби розіграти “кримську карту”. Вже 10 липня в Севастополі на мітингу, що його організували активісти Фронту національного порятунку, Республіканського руху Криму та Спілки росiян Криму, присутні проголосували за те, щоб спустити державні стяги України на будовах міської державної адміністрації, міськради, а також вивести українські війська із Севастополя. Водночас із мітингом ішло засідання колегiї міськради, де постанову російського парламенту оцінили як провокаційну, декларативну і неправочинну. Якщо командувач ВМС України віце-адмірал Борис Кожин одразу підтримав позицію Президента України щодо Севастополя, то адмірал Едуард Балтiн промовчав, ба навіть не прийшов на засідання колегії. Командувач ЧФ тоді опинився між двома вогнями: Президентом Росії і парламентом.

Тільки-но лідер ФНП О. Круглов приїхав із Москви, маючи готові документи про утворення народного віча Севастополя, відбувся мітинг з нагоди ухвалення російським парламентом постанови “Про статус м. Севастополя”. На мiтiнг прийшли й деякі офіцери Чорноморського флоту. Присутні схвалили цю постанову в резолюції зібрання. Народне віче звернулося до російського парламенту, про “негайне призначення в місто Севастополь прокурора, начальників служб безпеки та внутрішніх справ, щоб забезпечити суворе дотримання на його території Конституції та законів Росії”. Воно наполягало й якнайшвидше розпустити міськраду та призначити дату виборів до нової міськради. Так зване віче, яке, зрозуміло, було незаконне, змушувало адміністрацію міста домогтися від керівництва України негайно видворити із Севастополя й за межі Криму українські ВМС. Якщо ж керівництво України знехтує цією вимогою, пропонувалося “доручити командуванню ЧФ негайно вжити до цих іноземних збройних сил необхідних превентивних заходів, аж до суцільної блокади, яку здійснюватимуть додатково надіслані до Севастополя спецпідрозділи”. Усім севастопольцям, особливо тим, хто пройшов військову підготовку, наказано було бути пильними в разі збройних провокацій з українського боку. О.Круглов пішов ще далі. Він закликав моряків-чорноморців підняти Андріївськi прапори, а також оголосив, що на підприємствах і в ЖЕКах формуються такі собі “десятки”, які дадуть добру відсіч усім тим, хто зазіхає на Севастополь. Відкритим голосуванням було обрано Російську народну раду міста, до якої ввійшов і офіцер Чорноморського флоту полковник О.Мельников, один із активістів РРК Севастополя. На тому вічі виявили активність кілька десятків офіцерів ЧФ. Крім того, під Севастополь із селища Чорноморське (Західний Крим) перекинули дивізіон берегових ракетно-артилерійських військ ЧФ. А кількість морських піхотинців у бригаді, розміщеній у Козацькій бухті, зросла від 800 до 1200.

3 вересня 1993 року Леонiд Кравчук і Борис Єльцин ухвалили протокол про врегулювання проблеми Чорноморського флоту. В пресі документ не надрукували. Але те, що пролунало на прес-конференції президентів Росії та України, було для нас, як удар блискавки. Борис Єльцин опісля заявив, що Чорноморський флот передається Росії, що “Росія компенсує Україні вартість половини Чорноморського флоту, що належить їй за раніше ухваленими угодами”. У пресі цього документа, може, не опублікували б взагалі, якби не посипалися заяви, протести і навіть твердження, що ніякої домовленості не було. Протокол був лаконічний: “ Доручити державним делегаціям України і Росії за місячний строк опрацювати всі питання, пов’язані з Угодою, відповідно до якої весь Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використовується Росією й одержує російську символіку в тому розумінні, що російська сторона провадитиме відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, зокрема й інфраструктуру, що в силу попередніх домовленостей повинна була відійти до України” [20]

По-друге, через те, що командування Чорноморського флоту вирішило не приймати на кораблі призовників з України, до кінця 1995 року в екіпажах кораблів ЧФ громадян України вже не було. А це означає, що при затягуванні переговорів стосовно фактичного поділу корабельної ланки може статися так, що на українських кораблях нікому буде служити.

По-третє, позаяк кораблі, призначені для України, безжалісно експлуатувалися, а запасних частин не було, українські ВМС при поділі могли одержати купу металобрухту, не здатну до бойових дій. Про швидке введення їх в експлуатацію говорити також не доводилося. ЗМП, комплектуючі деталі та озброєння виготовлялися в Росії, а закупити їх там було дуже складно, оскільки їх ціна була близька до ціни золота. Все це загрожувало українській частині флоту нездатністю вступати у бій з супротивником.

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ ЧОНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ 1995-2016рр.