Список використаних джерел та літератури 3 страница

1 грудня 1991 року відбулися вибори президента України і Всеукраїнський референдум з питання незалежності. Президентом був обраний Леонід Макарович Кравчук. Також було підтверджено Акт проголошення незалежності. Цифри були красномовні: всього незалежність України підтримали 90,32% з тих, хто голосував. При цьому цей показник в Криму склав 54,19%, а в Севастополі 57,07%. Участь чорноморців в референдумі, як, втім, завжди в подібних заходах, була активною. В цілому проголосувало 97% особового складу, 72% висловилися за незалежність України, 48% віддали голоси Л. Кравчуку.

Перш за все, свою роль зіграло те, що Україна проявляла зацікавленість до флотської долі. Росія ж в особі нового політичного керівництва була індиферентна до Чорноморського флоту. Крім того, в умовах вже розпочатого розпаду Союзу наполегливо, завзято утверджувалася думка: основні сили флоту знаходяться на території України, і тому вона повинна вершити його долю. Крім того, в складі Чорноморського флоту було досить багато етнічних українців і вихідців з її областей серед офіцерського складу та мічманів. І саме вони були кістяком флоту. Водночас значна кількість воїнів строкової служби була призавана з України. Особливо підвищився відсоток українців після введення нової системи призову, коли призовників з України вже не могли послати служити без їх волі за межі республіки.

1-3 грудня в Москві відбулася нарада представників парламентів республік, що відали оборонними питаннями. Представники України однозначно висловилися за створення власних Збройних сил. Через день, 5 грудня, на урочистому засіданні Верховної Ради України під час приведення до присяги президента республіки було оголошено про вихід України зі складу СРСР. Питання про майбутнє Союзу постало на порядку денному міжреспубліканських відносин з усією гостротою. А 6 грудня 1991 року настав момент істини: Верховна Рада України прийняла закони "Про Збройні Сили" і "Про оборону", тобто оголосила про створення власних національних Збройних сил на базі тих об'єднань, з'єднань і частин, які дислокувалися на її території.

День 8-го грудня назавжди увійшов не тільки у вітчизняну, а й у світову історію: в Біловезькій пущі керманичі Росії, України і Білорусії підписали Угоду про Співдружність Незалежних Держав. Через чотири дні лідери республік Середньої Азії і Казахстану висловили готовність стати рівноправними членами Співдружності. 21 грудня глави одинадцяти незалежних держав в Алма-Аті підписали Декларацію, що проголосила її найважливіші принципи. У ній було задекларовано: "З утворенням СНД СРСР припиняє своє існування"[9]. У грудні 1991 мало не кожен день був історичним. 24-го числа Росія зайняла місце СРСР в ООН. На наступний день президент США Д. Буш оголосив про визнання Сполученими Штатами, України, Росії, Білорусії, Казахстану, Вірменії, Киргизії. 25 грудня країна почула останній офіційний виступ М.Горбачова, в якому він заявив про свою відставку. Уже екс-президент підписав Указ про складання з себе функцій Верховного Головнокомандувача і передав право на застосування ядерної зброї Б. Єльцину. 26 грудня Верховна Рада СРСР провела останнє засідання в Кремлі. Фактично рішенням однієї його палати була прийнято декларацію про припинення існування СРСР. Однак відкритими залишалися питання оборони і безпеки. Ясність у цю справу певною мірою внесла зустріч глав держав Співдружності, що пройшла 30 грудня в Мінську.

Зустріч в столиці Білорусії повинна була закріпити юридичний статус досягнутих раніше домовленостей. Але буквально з перших хвилин роботи стало ясно: позиції учасників зазнали істотних змін. Ряд керівників держав, і перш за все України, були схильні розглядати СНД скоріше як цивілізовану форму "остаточного розлучення", ніж як основу для майбутнього єдиного економічного, оборонного та культурного простору. В подальшому, на інших зустрічах, також стало зрозуміло, що створення Співдружності – це лише перший і далеко не найважчий крок у формуванні нових відносин між суверенними державами – членами СНД. Єдине, що на нараді в Мінську главам держав СНД більш-менш вдалося, – це зайнятися військовими питаннями. 30 грудня 1991 року в Мінську держави-учасниці Співдружності, утвореної внаслідок розпаду колишнього СРСР, підтвердили своє законне право на створення власних збройних сил, згідно з національним законодавством. Внаслідок цього об’єкти союзного підпорядкування, розташовані на території України (Чорноморський флот, дислокований переважно в Україні), ставали її державною власністю. Всі без винятку учасники Співдружності юридично визнали, що Україна реалізує це право без будь-яких умов з 3 січня 1992 року. Все це було закріплено в статті 2 Угоди Ради голів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав про збройні сили та прикордонні війська. Щодо стратегічних сил, то учасники Співдружності домовились у Мінську про те, що під спільне командування такими силами увійдуть лише ті військові формування, які виділить кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі. Виконуючи ці домовленості, Україна запропонувала під час переговорів 2—3 січня 1992 року в Києві обґрунтований перелік з’єднань, частин та закладів для включення до стратегічних сил на період, доки з України не буде вивезено ядерну зброю, тобто до кінця 1994 року.

За даними відкритих вітчизняних і зарубіжних джерел, в 1991 році Чорноморський флот налічував близько 100 тисяч особового складу, понад 60 тисяч робітників і службовців. Він включав в себе 833 кораблі, судна, катери, в тому числі: 28 підводних човнів, 2 протичовнових крейсери, 6 ракетних крейсерів і великих протичовнових кораблів 1 рангу, 20 великих протичовнових і сторожових кораблів 2 рангу, а також есмінці, 40 близькосторожових і малих протичовнових кораблів, 30 малих ракетних кораблів і катерів, близько 70 тральщіків, 50 десантних кораблів і катерів. У складі флоту перебувало понад 400 одиниць морської авіації. До оргструктури флоту входили 2 дивізії кораблів (протичовнових і десантних), дивізія підводних човнів, 2 дивізії авіації (винищувачів і морських ударних ракетоносців), дивізія берегової оборони, десятки бригад, окремих дивізіонів, частин, полків.[10]

Надалі головним аргументом Росії, який не дав змоги Україні взяти флот під свою юрисдикцію, стало твердження, що ЧФ є стратегічним об’єднанням, а отже — флотом СНД. Але за цим приховувалося інше. Нерозв’язаність проблеми ЧФ пояснювалася не стільки його військово-стратегічним значенням, скільки протилежністю політичних курсів двох держав, одна з яких хотіла затвердити свій суверенітет і недоторканність кордонів, а друга — відродити iмперiю хоч би в складі колишніх 12 республік, які б могли утворити СНД. Млявість керівництва України в розв’язуванні питання ЧФ, проросійська позиція його командування, провали України в економіці — все це призвело до різкої зміни настроїв жителів півострова на користь сусідньої держави. Ці обставини стали головною причиною успіху проросійських рухів шовiнiстичного, сепаратистського штибу. По суті, проблема ЧФ спричинила проблеми Криму і Севастополя, а потім і російсько-українських відносин.

5 січня в Києві перебував заступник Голови Уряду Російської Федерації С.М.Шахрай. 5 січня в столиці України за участю Шахрая була досягнута домовленість: Москва визнає реальність формування в Україні власної армії і її право на власний флот, а Київ погодився на те, що Черноморський флот залишиться під єдиним командуванням, буде вирішувати завдання в інтересах усієї Співдружності, але на його базі з частини сил будуть створені Військово-морські сили України.

8 січня було проведено делегатські офіцерські збори ЧФ, збори представників офіцерських зборів з’єднань, частин та управлінь ЧФ. 10 січня Касатонов особисто зібрав командирів кораблів і частин ЧФ. 17 січня 1992 року відбулася Всеармійська нарада представників офіцерських зборів. Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников на нараді заявив, що мета керівництва армії та флоту, як і всіх офіцерів, присутніх у залі, — зберегти Збройні Сили, не дати розчленувати армію і флот на окремі частини. Тобто передбачалося, по суті, зробити армію наддержавною структурою. Держави незалежні, а армія єдина. Вона в будь-яку мить, отримавши наказ із Москви, може бути задіяна, якщо якась із держав раптом захоче стати самостійною. Маючи потужний важіль, можна було керувати й іншими процесами.

Україна заявила про будівництво незалежної держави і національних збройних сил, поставила завдання – до 20 січня у військових частинах скласти присягу, а механізму виконання цього указу, по суті, не було. Як зробити свій вибір — присягнути народові України, коли адмірал Касатонов суворо заборонив складати українську присягу, а Київ не вживав для цього ніяких рішучих дій? Терпець людей урвався, бажаючі служити народові України самі стали складати присягу. Тоді й запрацював касатонівський репресивний апарат. 26 січня 1992 року, в неділю, бригада охорони водного району (ОВР) під командуванням Юрiя Шалита склала присягу на вірність народові України. Це було перше велике з’єднання, особовий склад якого зробив свій вибір.Загалом у той недільний день склали присягу 42 офіцери, 57 мічманів і більше як 160 матросів і старшин. Усього майже 260 осіб. Капітана 2-го рангу Юрія Шалита одразу ж усунули від виконання службових обов’язків. Процеси, що відбувалися в ті дні на флоті, особливо складання присяги особовим складом, уважно відслідковувалися з Москви, де добре розуміли, що від результатів присяги значною мірою залежатиме позиція України на переговорах, що проводитимуться керівниками колишніх союзних республік, а, отже, і існування самої Співдружності Незалежних Держав. У Росії Чорноморський флот усіляко прагнули зробити одним з важелів тиску на Україну. Тому щойно 16 січня 1992 року держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав підписали угоду про військову присягу в стратегічних силах, де стояв підпис і Леонiда Кравчука, Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников терміново надіслав телеграму про прийом саме цієї присяги на Чорноморському флоті, добре знаючи, що Україна не вважає флот стратегічним об’єднанням.

1 квітня в Севастополь прибув Головнокомандувач ВМФ адмірал флоту В.Чернавін. Він побував в частинах і на кораблях. У процесі своєї роботи він неодноразово підкреслював, що керівництво ОВС СНД прагне вирішувати всі проблеми, пов'язані з поділом ЧФ, переговорним шляхом, без шкоди обороноздатності всіх країн Співдружності. Після цього адмірал Чернавiн 2 квітня виступив перед офiцерами Севастопольського гарнізону. Сказав своє слово і Президент РФ Борис Єльцин. Зокрема, виступаючи на телебаченні 3 квітня, він заявив, що, коли Україна спробує змінити статус-кво Чорноморського флоту, то Росія візьме його під свою юрисдикцію.

Обстановка в Севастополі загострювалась, українське керівництво також помітно активізувалося у вирішуванні проблеми Чорноморського флоту. Зроблений невеликий крок уперед був майже непомітним порівняно з тими кроками назад, які було зроблено раніше. 3 квітня до Севастополя прибув, за дорученням Леонiда Кравчука, помічник Президента України Б.Шариков з групою народних депутатів, щоб довести до відома севастопольців заяву Президента, підписану 31 березня. Ця заява була викликана тим, що після 20 березня, коли радилися голови СНД у Києві, й ні до якого рішення щодо Чорноморського флоту не дійшли, численні засоби масової інформації, військові структури колишнього центру почали у викривленому, а інколи і в образливому тоні подавати матеріали про Україну та про хід будівництва її Збройних Сил, розпалювати недружелюбні настрої. У заяві підкреслювалося, що “використовується дезінформація та пряме залякування тих військовослужбовців, хто склав присягу на вірність Україні, розпалюється шовiнiстичний психоз під прапором боротьби з націоналізмом[11]”. Леонiд Кравчук також заявив, що “Україна матиме флот у складі своїх Збройних Сил. І матиме не стільки, скільки нам дозволять виділити адмірали, а стільки, скільки необхiдно для достатнього й надійного захисту морських рубежів суверенної держави[12]”

Квітня 1992 року Указом Президента Леонiда Кравчука “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України” передбачалося сформувати Військово-Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. Мiнiстерство оборони мало почати формування органів управління Військово-Морськими Силами України, узгодити з головнокомандувачем Сил СНД перелік кораблів та частин Чорноморського флоту, що тимчасово передаються в оперативне підпорядкування командуванню стратегічних сил держав Співдружності.

4-5 квітня в Києві відбувся 3-й з'їзд Спілки офіцерів України. На з'їзді були присутні 918 делегатів. Норма представництва – 1 делегат від кожних 50 членів СОУ. Делегація офіцерів "від Чорноморського флоту" нараховувала близько тридцяти чоловік, в т. ч. 10 з правом дорадчого голосу. Норма представництва "для ЧФ з урахуванням обстановки" становила – 1 делегат від кожних 5 членів СОУ (всього - 98 осіб). На знак протесту проти початого поділу флоту до вирішення питання політичними засобами переходить МПК-116, здійснюючи рейд до міста Севастополя. Екіпаж МПК-116 виступає за єдність Чорноморського флоту в складі СНД. «Прошу мій вихід до рейду головної бази Чорноморського флоту вважати протестом проти невизначеного статусу Чорноморського флоту...“ МПК був у складі 17-ї бригади ОВРу, в якій майже сімдесят відсотків особового складу присягнуло народові України. Комiсарова не було серед них. Тому всі законні вимоги до нього командування бригади щодо організації служби на кораблі сприймав як пригноблення і тиск на себе. Конфліктна ситуація 9 квітня досягла свого апогею. Того дня Борис Єльцин і Леонiд Кравчук зв’язувалися по телефону двічі. Було досягнуто домовленості про припинення дій їхніх указів щодо Чорноморського флоту. Згідно з цією домовленістю, мала утворитися депутатська комісія двох держав для врегулювання спірних питань з належності флоту. Тимчасово було припинено формування управлінських структур майбутніх ВМС.

 

 

2.2 Дагомиська та Масандрівська угоди: розділ флоту та "перехідний період"

 

29—30 квітня в Одесі на переговорах державних делегацій України та Російської Федерації, очолюваних відповідно першим заступником голови Верховної Ради Василем Дурдинцем та заступником голови Верховної Ради Російської Федерації Юрiєм Яровим, було підписано Спільне комюніке. Сторони доручили робочій групі розробити принципи підготовки угоди між двома державами про Чорноморський флот і закликали дотримуватися мораторiю на будь-які односторонні дії, що ускладнять обстановку. Делегації Російської Федерації було передано проект заяви Верховної Ради України про створення зони, вільної від ядерної зброї, в районі Чорного моря та оголошення Чорноморського басейну зоною миру. Було досягнуто і попередньої домовленості про проведення наступної зустрічі в Дагомисі. Такий рахунок — 0: 0 на переговорах був на користь ЧФ, тобто Росії, що не поспішала з рішеннями, бо сподівалася на зміну політичної ситуації в Криму після референдуму. Ці припущення справдилися 5 травня. На сесії Верховної Ради Криму було ухвалено Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим — незалежної суверенної держави, на території якої діють тільки її закони. Цей акт набув би чинності, якби його схвалили на референдумі, який намітили провести 2 серпня 1992 року. З огляду на таку ситуацію, Верховна Рада України 13 травня своїм рішенням зобов’язала парламентарів Криму до 20 травня відмінити Акт про державну самостійність Криму та референдум про його незалежність. У результаті незаконний акт Верховна Рада Криму 21 травня скасувала, а питання про проведення референдуму відклала до закінчення переговорів про розмежування повноважень між Україною та Кримом.

Україна наполягала на тому, щоб у неї був свій флот, а не стратегічний флот СНД на Чорному морі. Цьому сприяли самі події. На 6 травня з території України вже виведено всю тактичну ядерну зброю, а це був перший крок до того, щоб регіон Причорномор’я став без’ядерним. З Чорноморського флоту також було вивезено ядерну зброю, і це остаточно вибило ґрунт з-під ніг у адмiралів, які доводили стратегічне значення флоту. Проте серйознішим документом, який мав значний вплив як на хід підготовки до чергових переговорів у Дагомисі, так і на їх підсумки, стала ухвалена 21 травня 1992 року Постанова Верховної Ради Російської Федерації “Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР про зміну статусу Криму, прийнятих 1954 року”[13]. В ній було відзначено, що Постанова Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР” визнана такою, що “була не чинна з моменту ухвалення”. 22 травня російський парламент зробив заяву, адресовану українському парламенту, в якій зазначалося: “Ми ні в якому разі не маємо на меті висувати будь-які територіальні претензії до України”[14]. Уточнення істотне, проте документ щодо Криму, звичайно, не міг не вплинути на настрої чорноморців. Він вніс ще більшу плутанину в голови тих, хто робив свій вибір: залишитись на ЧФ чи перейти до ВМС. Командування Чорноморського флоту цими днями повністю пішло у велику політику і сказало своє слово щодо проблеми Криму. Військова рада флоту виступила з заявою, де висловлювала підтримку референдумові та процесам, спрямованим на здобуття Кримом державної самостійності. До розв’язання політичних питань усе більше і більше втягувався офіцерський склад. 29 квітня загальнофлотські збори офіцерського складу ЧФ обрали координаційну раду. 5 травня відбулося перше засідання координаційної ради офіцерських зборів Чорноморського флоту. Початкові спроби її голови, капiтана 1-го рангу Валерiя Володiна, бути незалежним у своїй роботі й займатися переважно соціальними питаннями виявилися короткочасними. Незабаром координаційна рада стала політичним важелем у руках командувача флоту.

А на флоті в ті дні офіцери та мічмани з надією на вирішення проблем, що виникли, чекали зустрічі двох сторін у Дагомисі. Вона, зрозуміло, не була безрезультатною. 23 червня 1992 року було підписано Угоду між Україною та Російською Федерацією про дальший розвиток міждержавних відносин. Проте більше ясності щодо долі Чорноморського флоту не стало. Сторони в зв’язку з формуванням своїх збройних сил тільки підтвердили важливість продовження переговорів щодо створення на Чорному морі ВМФ Росії та ВМС України на базі Чорноморського флоту. Вони погодилися “на договірній основі використати існуючу систему базування та матеріально-технічного забезпечення”. Потім, на своїй прес-конференції, міністр оборони України Костянтин Морозов докладніше пояснив нашу позицію: в Дагомисі йшлося лише про тимчасову передачу частини бойових кораблів, щоб створити ВМФ Росії. Їхнє перебування має бути тимчасовим, відповідно до спеціальної угоди, в якій буде передбачено і розрахунки, і час перебування, і порядок вирішування всіх питань після закінчення строку дії.

Попри те, що до завершення переговорів Сторони погодились утримуватися від односторонніх дій, командування ЧФ і далі переслідувало тих, хто присягнув Україні. Люди стали соціально не захищеними. 28 червня 1992 року особовий склад морського тральщика “Сигнальщик” 68-ї бригади охорони водного району Кримської військово-морської бази урочисто склав військову присягу на вірність народові України. На кораблі підняли Державний прапор України. Екіпаж у своїй заяві висловився “проти дій командирів окремих частин Чорноморського флоту, якими вони порушували права та свободи громадян України, примушуючи людей присягати на вірність СНД” [15]. Військовослужбовці оголосили, що їхні вчинки не підриватимуть бойової готовності корабля. Екіпаж, “що став під прапор України, докладе усіх зусиль, щоб боронити водні кордони”. Але прапор під потужним тиском командування бригади довелося спустити. Наступного дня командира “Сигнальщика” капітана 3-го рангу Теймура Сулейманова командування бригади на корабель не пустило.

Касатонов шукав яких завгодно шляхів, аби лиш зупинити процес присягання Україні. Чимдалі адмірал усе більше спирався на координаційну раду офіцерських зборів флоту, яка спочатку була незалежна, займалася лише соціальними питаннями, а потім узялася й за політику. Так з’явилося її звернення до президентів Росії та України. В ньому була пропозиція якнайшвидше визначити статус флоту. Постав свого роду й ультиматум, у якому Рада залишала за собою право “запропонувати командувачеві ЧФ привести флот у повну бойову готовність, нейтралiзувати військовослужбовців..., що сприяють розколові військових колективів за національною ознакою, підняти на кораблях Андріївський прапор, заглибитися в політичну боротьбу за проведення загальнокримського референдуму”[16]

21 липня о 8 годині 56 хвилин сторожовий корабель, яким командував капітан-лейтенант Сергій Настенко, вийшов із бухти Донузлава (Євпаторія) Кримської військово-морської бази, підняв Державний прапор України і взяв курс на Одесу. На кораблі перебував і колишній начальник штабу бригади капітан 2-го рангу М. Жибарєв, який склав присягу Україні раніше й був усунутий з посади. Свої дії колектив аргументував просто: далі проходити службу за умови постійного приниження з боку командування бригади та флоту — неможливо. Таке рішення екіпажу було несподіваним для керівництва. З командного пункту Кримської військово-морської бази вже летіли накази. Корабель на повітряній подушці МДК-184 мав перекрити бонові ворота. Та дарма. Сторожовик вийшов у море. Тоді за ним організували погоню. Групі переслідування, до складу якої увійшли малий протичовновий корабель (МПК-93), малий десантний корабель (МДК-184) та ракетний катер (РК-260), наказали затримати і не пустити сторожовика до Одеси. МДК-184 чотири рази відкривав вогонь по курсу СКР-112, з ракетного катера також по курсу скидалися швартові, щоб вивести з ладу рульовий пристрій сторожовика. В повітря було піднято два літаки ЧФ Б-12. З флотського командного пункту їм надійшла команда почати iмiтацію торпедної атаки СКР-112. Розуміючи, що це провокація, командир ланки літаків попросив повторити команду і ввімкнув магнітофон. Повтору не надійшло. Найнебезпечніша ситуація під час переслідування утворилася, коли СКР “Разительный” з приспущеним правим якорем подав назад, щоб вивести з ладу гвинти та рульовий пристрій СКР-112. Група захоплення стояла в нього на баці й чекала команди. Збагнувши критичність ситуації, в Одеському військовому окрузі заворушилися. В повітря підняли винищувач СУ-27. Встигли й українські прикордонники. Сторожовик пришвартувався в Одесі й невдовзі наказом міністра оборони України його було включено до складу ВМС. Адмірал І. Касатонов назвав цей перехід злочинним. А екіпаж, що вийшов зі свого українського порту й прослідував у свій же український порт, оголосили злодіями.

Леонiд Кравчук і Борис Єльцин зустрілися 3 серпня 1992 року в Ялті. Результатом цієї зустрічі стало підписана Угоди між Україною та Російською Федерацією “Про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”. Головне для української сторони в цьому документі те, що протягом перехідного періоду Чорноморський флот було виведено із СНД. Він ставав флотом України й Росії з об’єднаним командуванням, що його призначали президенти обох країн. Комплектування флоту радили здійснювати призовниками України та Росії порівну (50 на 50%). Протягом перехідного періоду, тобто до кінця 1995 року, сторони, що домовляються, можуть спільно користуватися наявною системою базування й матеріально-технічним забезпеченням. Майже з кожної статті планували укласти додаткові угоди, навіть строки призначили. Те, що такі документи буде ухвалено нешвидко, а Ялтинська угода стане ще одним кроком до дальшої конфронтації, можна було угледіти вже на першому етапі переговорів експертних груп України та Росії в Севастополі. Російська сторона бачила ЧФ відірваним від складу ВМФ колишнього СРСР і пропонувала 60% його залишити собі, а 40 — віддати Україні. Українська сторона заявила про своє право одержати у власність з’єднання ЧФ, дислоковані в портах України. Зокрема вона запропонувала ділити тільки кораблі та судна і не чіпати інфраструктури. Російська делегація зазіхала, ясна річ, на інфраструктуру. Врешті домовилися — ні вашим, ні нашим. З кожного пункту Ялтинської угоди окреслили й практичні дії. Проте жоден із пунктів не було реалiзовано. Двозначне трактування майже всіх статей Угоди зіграло на руку командуванню ЧФ. Воно переконало бійців особового складу, що поділ флоту почнеться не раніше 1996 року — після перехідного періоду, а до цього він залишиться неподільним. До поділу флоту не бралися. Але ВМС України формувалися.

Це був початок. А згідно з концепцією будівництва ВМС України, до їхнього складу мали ввійти надводні та підводні сили, морська авіація, берегові війська, а також частини спецвійськ. Головною базою повинен стати Севастополь, пункти базування — в тих портах, де вже склалася відповідна структура: від Iзмаїла до Марiуполя. Лави ВМС України дедалі зростали. Але це не був переможний похід. Нові частини не можна було забезпечити всім необхідним. Перебої у виділенні грошей, відсутність потрібних фахівців, невідпрацьована остаточно штатна структура штабу, — все це не могло не позначитися на темпах будівництва українського флоту. Спроби налагодити справи, щоб послуговуватися набутками Чорноморського флоту, були марними. Ялтинська угода, як і раніше, не діяла, мало того, надавала чорноморцям різноманітних благ за рахунок України. З від’їздом адмірала Касатонова до Москви запанувала тимчасова тиша. У багатьох, хто волів продовжувати свою службу в ВМС України, зародилася надія, що тепер перехід буде безболісний та цивілізований і ті, хто присягне Україні, не будуть “клятвовідступниками”, “зрадниками” тощо.

Одразу ж по від’їзді Касатонова до Москви намітили кілька кандидатур на посаду командувача об’єднаного командування ЧФ. Це перший заступник командувача Тихоокеанського флоту віце-адмірал Володимир Калабiн, начальник штабу Балтійського флоту віце-адмірал Володимир Гришанов та командувач флотилії атомних підводних човнів на Північному флоті віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Перші дві кандидатури запропонувала Росія, останню — Україна. Проте 15 січня рішенням двох президентів командувачем ЧФ призначили віце-адмірала Едуарда Балтiна.

З приходом 27 січня 1993 року віце-адмірала Е. Балтiна полiтична напруженість на флоті й у місті помітно спала, намітилися бодай малі кроки зближення, спроби побудувати нормальні взаємини двох флотів. Е. Балтiн намагався ні з ким із журналiстів не зустрічатися, ніяких заяв не робити. Перше його iнтерв’ю, стримане і обережне, з’явилося в газеті лише через чотири місяці після вступу на посаду. Щоб залагодити суперечки й обмізкувати безліч питань, пов’язаних із реалізацією Ялтинської угоди, протягом кількох лише днів Севастополь відвідали спершу заступник міністра оборони України генерал-полковник І. Бiжан, а за ним і сам міністр оборони України К. Морозов. Їхні поїздки були плідні. Адмірал Е. Балтiн поводився доброзичливо й гостинно. Міністр оборони побував на великому протичовновому кораблі “Керч”, де його зустріли привітно. На згадку про перебування моряки подарували міністрові безкозирку. Здавалося — крига скресла. Але то були тільки ілюзії.

Історія з заходом у Севастопольську бухту іншого корабля ВМС України майже повторилася. Побудований на заводі “Затока”, сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний” прибув до Севастополя відбути нормативні випробування. Але тепер уже Е. Балтiн робив усе, щоб сторожовик не ввійшов у бухту. Знову це питання розв’язували на рівні Міністерства оборони України. Поставити судно, навіть у непристосоване для такого класу кораблів місце, виявилося лише половиною справи. Е. Балтiн заборонив забезпечувати його з берега і надіслав Б. Кожину телеграму: “Через МО України розв’язати питання з Генштабом РФ про дислокацію корабля та розміщення, тимчасової постановки на необхідні види постачання за плату в постачальних органах ЧФ”. Тобто Україні пропонувалося платити двічі. Держава повністю утримувала ЧФ і тепер мала ще платити йому ж за стоянку корабля Військово-Морських Сил України. А дозвіл треба, як порадив Балтiн, узяти в МО Росії. За використання бази та засобів забезпечення випробувань сторожовика “Гетьман Сагайдачний” командування ЧФ зажадало від ВМС України 2,5 мільярда карбованців, що на тоді було втроє більше за вартість спорудження корабля. Щоб відмінити незаконне рішення, генерал-полковник Анатолій Лопата, який тимчасово виконував обов’язки начальника Головного штабу Збройних Сил України — першого заступника Мiнiстра оборони України, телеграфував Е. Балтiну: “Законодавством України при виплаті особовому складові грошового забезпечення і зарплати не передбачено виплату курсової різниці карбованця до рубля. Оскільки фінансування ЧФ провадилося за рахунок коштів кошторису МО України, прошу вас скасувати ухвалені рішення”.

9 лютого в Києві на зустрічі міжурядових делегацій стосовно Чорноморського флоту було парафовано Угоду між Україною та Російською Федерацією про фінансування ЧФ у перехідний перiод. Парафовано, але не ухвалено. Тому російське керівництво свої п’ятдесят відсотків витрат на ЧФ так і не внесло. Курсову різницю чорноморцям при видачі грошового забезпечення, як і раніше, виплачували. Тож грошей вони одержували вдвоє — втроє більше, ніж їхні колеги у ВМС України, а підлягали й виконували накази російського військового відомства.

Про спільне використання системи базування та матеріально-технічного забезпечення, як передбачалося угодою, підписаною в Ялті, годі було й говорити. Щоб провести випробування СКР “Гетьман Сагайдачний”, боєприпаси з українських складів Одеси та Миколаєва везли до Севастополя автотранспортом. Самі ж севастопольські арсенали флоту були перевантажені такими самими боєприпасами. Не подавали з берега на українські кораблі й потрібної кількості електроенергiї. Тому вони змушені були, перебуваючи біля стінки, спалювати паливо.