Відносини представництва за цивільним законодавством.

У найзагальнішому вигляді представництво може бути охаракте­ризоване як використання правосуб'єктності одних осіб для реалі­зації прав і обов'язків та захисту прав інших осіб.

Отже, за допомогою представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасника­ми цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктивних прав, підвищується ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права тощо.

У цивілістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи представництва.

Загалом підходи до визначення сутності представництва можуть розглядатися з позицій двох основних концепцій: концепції дії та концепції правового відношення.

Концепція дії свого часу набула значної популярності у радян­ській цивілістичній науці. Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність дій, що полягають у вчиненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, — того, кого представляє.

Але цього недостатньо для з'ясування юридичної сутності пред­ставництва. Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму представництва, його зовнішні прояви, а не про його зміст.

Тому знайшла своє втілення концепція правовідношення, відтворена і в ЦК України. Згідно зі ст.237 ЦК представництво — це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчи­нити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. Представництво включає зовнішні та внутрішні правовідносини.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між осо­бою, яку представляють, і представником полягають у наступному:

1) вони спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають органі­заційний характер;

2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва у свою чергу мають два різ­новиди:

1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представ­ляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи);

2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особа­ми. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов'яза­ні. У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається специфіка представництва.

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, яку він представляє.

За своєю сутністю повноваження — це немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії, а також можливість вимоги певної поведінки від інших осіб та захисту в разі порушення.

Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за до­помогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч.1 ст.238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений мало­літній особі, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Нав­паки, він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітньої осо­би, а тому може вчиняти за останню будь-які правочини, крім за­боронених законом.

Крім того, не допускається укладення через представника пра­вочину, який за своїм характером може вчинятися лише особисто, а також інших правочинів, вказаних в законі (договір довічного утримання, заповіт).

З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником стосовно себе особисто, або щодо іншої особи, представником якої він одночасно є (угоди опікуна з підопічним).

 

Визначаючи межі здійснення повноважень представником, ми повинні зупинитись на випадках їх перевищення.

Перевищення повноваження — це довільне збільшення пред­ставником обсягу прав на здійснення правочинів, встановленого вказівками особи, яку представляють, або нормами права. При пе­ревищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ з особою, яку він представляє.

Перевищення повноваження можливе у кількісному (зміна числа, ваги, міри речей, терміну договору) і якісному відношенні (зміна властивості предмета, вибору контрагента).

З врахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх дій та їх мети, можна виділити такі види перевищення повноважень:

1) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодо обсягу останніх;

2) умисне перевищення повноважень у сподіванні отримати схвалення вчинених дій від особи, яку представляють;

3) умисне перевищення повноважень з метою отримати вигоду для себе.

Правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди. Інакше такий правочин повинен бути визнаний недійсним відповідно до ст.ст.215, 239, ч.1 ст.241 ЦК з відповідними наслідками.

Стаття 241 ЦК передбачає два варіанти поведінки особи, яку представляють, при представництві з перевищенням повноважень:

1) вона схвалює дії, вчинені від її імені;

2) вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її імені без повноважень або з переви­щенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в таких формах:

1) схва­лення шляхом заяви про це;

2) схвалення мовчазною згодою;

3) схва­лення шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про прий­няття правочину.

У схваленні виражається воля особи, яку представля­ють, наділити юридичною силою конкретний правочин, укладений для неї з перевищенням повноважень (має місце при добровільному представництві).

До того ж необхідно зауважити, що угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст.ст.217, 240, 242 ЦК). Якщо ж самостійне існуван­ня частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст.ст.215, 240, 242 ЦК).

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з особи, яку він представляв, як безпідставно набуте майно за правилами гл.83 ЦК, за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов'язань.

Відповідно до ч.2 ст.242 ЦК наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Визначаючи представництво як правовідносини ми повинні звернути увагу на підстави виникнення даних відносин. Відповідно до ч.3 ст.237 ЦК такими підставами є наступні юридичні факти:

1) договір (договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за за­коном);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (факт спільного ведення господарства, спільність майна подружжя).

Як зазначалося вище, до складу правовідносин належать суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо далі складові правовідносин представництва.

При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють три категорії суб'єктів: це — особа, яку представляють (принципал), представник і треті особи.

У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільного права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа, незалежно від наявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, кого представ­ляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юри­дична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її органі­зації у встановленому порядку. Однак дане положення справедливе лише для обов’язкового представництва, що ми розглянемо надалі.

Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник — особа, яка здійснює в силу нада­них їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положенням ч.1 ст.238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчине­ний представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямовани­ми юридичними діями представника, а тому представником мо­жуть бути лише дієздатні суб'єкти.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представни­ком обмежена (згідно зі ст.116 ЦПК не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опі­куни, піклувальники або представники відповідного суду чи орга­ну прокуратури, що є стороною в справі).

Представниками можуть бути і фізичні, і юридичні особи.

Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені та в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, які виникають внаслідок здійснення представником від­повідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача правосуб'єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наяв­ності у нього власного представника.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послу­ги), здійснювані представником.

Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням до­ручення: підготовка та передрук документів, їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, які стали підставою виникнення зазначених внут­рішніх правовідносин представництва.

Права і обов'язки учасників правовідносин представництва. Го­ловним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципа­ла), є право на представництво і захист його інтересів представни­ком перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивно­му праву того, кого представляють, відповідає обов'язок представ­ника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принци­палом.

Основним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відноси­нах з третіми особами. Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні право­відносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їх суб'єктів.

В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:

1) інформувати третю особу про представницький характер сво­єї дії (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності й змісту повноваження.

Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на пред­ставника, нездійснення другого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реа­лізації повноваження.

Отже, сутність зовнішнього відношення представництва поля­гає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цього відношення створює можливість реалізації повноваження.

Оскільки внутрішні й зовнішні відносини представництва взає­мопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представля­ють, і третьою особою.

Ведучи розмову про основні властивості відносин представництва ми не можемо обминути таку специфічну категорію як передоручення.

За загальним правилом представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Підставою передоручення може також бути і норма акта цивільного законодавства, зокрема згідно ч.1 ст.240 ЦК представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інте­ресів особи, яку він представляє.

Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручен­ня, але оскільки останнє може мати місце лише при добровільно­му представництві, то передоручення здійснюється, як правило, шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (договір доручення або інший), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, н якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч.4 ст.245 ЦК). Строк, на який видається довіреність, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, му­сить повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй не обхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноважен­ня (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку пред­ставляють, може в будь-який момент скасувати довіреність.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається за­міна осіб у внутрішніх відносинах представництва із збереженням останніх, то це не впливає на існування самих відносин представ­ництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником первісного (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.

Характеризуючи правовідносини представництва ми зупинимось на їх класифікації.

Залежно від значення волевиявлення для встановлення право­відносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) — таке, що ґрунтується на волевияв­ленні представника;

2) обов'язкове ("представництво за законом") — представництво на підставі безпосереднього припису закону;

З них найпоширенішим є представництво на підставі договору. Йому присвячена більшість норм гл.17 ЦК ("Представництво") та значна кількість норм гл.68 ЦК ("Доручення").

Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представляють (довірителя), і пред­ставника (повіреного). Наприклад, адвокат-повірений є представником на під­ставі договору про надання юридичної допомоги.

Специфічним при добровільному представництві є висунення до принципала вимоги наявності трансдієздатності, тобто здатності набувати прав та обов'язків через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).

Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної ді­єздатності. Принципал не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати прав і обов'язків, ніж той, що існує у нього самого.

Оскільки закон не встановлює спеціальних правил стосовно дієздатності довірителя при укладенні договору доручення (який є однією з основних підстав добровільного представництва), здій­снювати такі договори як довірителі (ті, кого представляють) мо­жуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні грома­дяни.

Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена у ді­єздатності, повинні одержати згоду піклувальника на уповноважен­ня, оскільки цей правочин виходить за межі тих, які він має право вчиняти самостійно (ст.ст.33, 37 ЦК).

Різновидом добровільного представництва є комерційне пред­ставництво.

Згідно з ч.1 ст.243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного пред­ставництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висно­вок випливає з того, що комерційне представництво має своєю ме­тою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а от­же, й особа, яку представляють, і представник повинні мати бізнес-дієздатність.

Комерційне представництво є видом добровільного представ­ництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного представництва належать предмет, системний характер дій комерційного представника, платність договору. Крім того, ч.2 ст.243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їх згодою вона може представляти різні сторони правочину.

Договір на комерційне представництво припускається оплатним. Особа, яку представляють, зобов'язана сплатити представнику винагороду за вчинені дії, крім випадків, коли в самому догово­рі міститься вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня і одночасно договором не встановлені розмір вина городи і порядок його сплати, особа, яку представляють, оплачує за комерційне представництво суму, яка зазвичай стягується за послуги аналогічного характеру (ст.632 ЦК). Крім того, представ­ник має право на відшкодування витрат, понесених ним при вико­нанні доручення. У разі укладення договору від імені кількох під­приємців одночасно, витрати поділяються між ними у рівних час­тках, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Найчастіше комерційне представництво здійснюється на підста­ві договору доручення (гл.68 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також мо­жуть бути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. Наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право укладення угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території (ст.1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій території інших комерційних представників.

Згідно зі ст.242 ЦК представництво за законом (обов'язкове представництво) включає: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздат­ною. Цей перелік не є вичерпним: законне представництво можли­ве також в інших випадках, встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслі­док малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклу­ватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст.39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст.31 ЦК).

Отже, законними представниками своїх малолітніх та неповно­літніх дітей є батьки. Це положення закріплене не тільки в ЦК, а й у СК. Законними представниками малолітніх та непов­нолітніх дітей є також усиновлювачі, які за своїм правовим стано­вищем прирівнюються до батьків.

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей будь-які правочини. Але управління майном дітей батьки (уси­новлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не су­перечить інтересам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі, але зі згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників (чч.2, З ст.32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, ч.5 ст.32 ЦК).

Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські організації. Наприклад, громадські об'єднання згідно з Законом "Про об'єднання громадян" мають право представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учас­ників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та громадських об'єднаннях.

Ведучи розмову про представництво на підставі договору не можна не зупинитись на представництві за довіреністю.

Довіреність — це письмовий документ, що видається представ­нику особою, яку представляють, для представництва перед треті­ми особами (ст.244 ЦК).

З визначення довіреності як письмового документа, що вида­ється однією особою іншій для представництва перед третіми осо­бами, випливає низка вимог до довіреності:

1 ) вона може бути вчинена лише у письмовій формі;

2) як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити:

вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо;

3) у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, нада­ний представникові особою, яку представляють.

Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті орга­ну юридичної особи. Такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений печаткою юридичної особи тощо).

Довіреність на вчинення правочину представником може бути на­дана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Таке положення випливає з того, що довіреність як документ, що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала до­віреність. Оскільки йдеться про врахування саме їх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує насамперед у них.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, яку він представляє, розрізняють два види довіреності:

1) загальна довіреність (уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру);

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність (надає повноваження на здійснення юри­дичних дій або правочинів певного типу).

Якщо особа, яку представляють, уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіре­ність може видаватися, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчи­нятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів вза­галі. Основні правила видачі довіреності викладені у Законі "Про нотаріат".

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає не­залежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього пов­новаження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи ви­користати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповід­но до закону має вчинятися правочин (ч.1 ст.245 ЦК). Отже, довіреність може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків). Окремі вимоги, як зазначалося пред’являються до довіреності, що видається в порядку передоручення

Частина 3 ст.245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами прирівнюється до нотаріально посвідченої. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати довіреність, закріплений у ст.40 Закону "Про нотаріат". Порядок посвідчення цього виду документів регулюється Порядком посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419.

Зокрема до нотаріально посвідчених прирівнюються:

- довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебува­ти» на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних установ;

— довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, — також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих чистин, з'єднань, установ і закладів;

— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладе­но здійснення даних функцій, не може вважатися виданою з дот­риманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визна­на недійсною.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення (ч.2 ст.245 ЦК), не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи вида­сться за підписом її керівника і скріплюється печаткою цієї організації (ст.246 ЦК).

Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати трьох років. Якщо строк дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (ст.ст.247, 248 ЦК).

Проте яке було зазначено строк дії довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строк дії основної довіреності.

Для того, щоб відлік строку дії довіреності був можливим, у кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Не­дотримання цієї вимоги закону спричиняє недійсність довіреності як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не має правового значення ні для сторін відносин добровіль­ного представництва, ні для третьої особи.

Припинення довіреності. Згідно з ч.1 ст.248 ЦК, довіреність припиняється внаслідок закінчення її терміну, а стосовно разової довіреності — здійсненням представником дій, на які він уповно­важений.

Довіреність може припинитися також у будь-який момент у зв'язку з скасуванням її особою, яку представляють, або внаслідок відмови від неї представника (ст.249 ЦК). Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим харак­тером такої угоди.

Довіреність припиняється в зв'язку з припиненням юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють; у зв'яз­ку зі смертю; визнанням недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють. Це положення ґрунтується на загальному правилі про те, що і представником, і особою, яку представляють, можуть бути лише повністю дієздатні особи.

Оскільки передоручення засновується на вперше виданій дові­реності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передору­чення.

Припинення дії довіреності має наслідком припинення повно­важень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і її правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасу­вання особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була дана довіреність. Подіб­ні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її не­дієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов'язаний негайно повер­нути довіреність особі, яку він представляє.

Ч.4 ст.249 ЦК передбачає, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідклич­ні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загаль­ного правила, встановленого ч.1 цієї ж статті, про нікчемність від­мови довірителя від свого права на скасування довіреності. Засто­совуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представни­ка та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у до­віреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча в ч.4 ст.249 ЦК говориться про можливість встановлення у законі права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час, але, очевидно, у ньому випадку йдеться не про право особи, а про обмеження права останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на її попередній згоді на таке обмеження.

Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була дана довіреність. Вод­ночас, скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були спові­щені про це.

Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслі­док дій представника або його заступника до того, як вони дізна­лися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, збе­рігають силу для особи, що видала довіреність, і її правонаступни­ків. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася не­сумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в мо­мент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припи­нилася.

Правовідносини представництва можуть бути припинені не тільки у зв'язку зі скасуванням довіреності особою, яку представ­ляють, а й унаслідок відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобіган­ня завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам (ч.3 ст.250 ЦК).

Відмова від вчинення дій, передбачених у довіреності, має юри­дичне значення для того, кого представляють, і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Частина 4 ст.250 ЦК передбачає санкції за порушення вимог до дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він від­мовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Від­шкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до ви­мог ст.22 ЦК, а моральна шкода може бути відшкодована на заса­дах, встановлених ст.23 ЦК.

Висновок по третьому питанню:

Підсумовуючи викладене необхідно зауважити, що у цивільному праві знайшов підхід визначення поняття представництва як дій та правовідносин. Остання концепція відображена у положеннях гл.17 ЦК “Представництво”, в якій визначено представництво саме як правовідношення. З цієї точки зору ми охарактеризували зовнішні та внутрішні складові цих відносин з більш детальним висвітленням останніх. З урахуванням цього відносини представництва характеризуються підставами виникнення, та підставами припинення. До того ж нами виділено добровільне та обов’язкове представництво, з’ясовано їх ознаки. У числі добровільного представництва цивільним правом виділено представництво за довіреністю, що ґрунтується на специфіці його здійснення.

Висновок по лекції:

Матеріал даної лекції структурував перед нами понятійні ряди, ознаки, види та інші характеристики важливих цивільно-правових інститутів правочинів та представництва. При цьому перше поняття ми визначили як дію, направлену на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, а друге як правовідношення, що полягає у здійснення однією стороною певних правочинів від імені другої сторони.

Нами було сформульовано вимоги щодо чинності правочинів, серед яких вимоги щодо змісту, суб’єктного складу, реальності настання наслідків, вільного волевиявлення, форми, спеціальні вимоги. З огляду на ці положення ми змогли сформулювати види та ознаки недійсних правочинів.

Наукою цивільного права визначені наступні види правочинів: за формою, моментом укладення, еквівалентністю взаємовідносин, строком встановлених прав та обов’язків, підставою виникнення, ступенем довіри, тощо.

Викладені вище положення щодо представництва сформували нам знання стосовно обов’язкового та добровільного представництва, а також специфічного представництва за довіреністю.

Саме означені питання можуть дуже широко застосовуватись при вивченні подальших тем з дисципліни Цивільне та сімейне право.