Правочини з дефектами волі.

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому лю­дина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізі­ологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ не мо­же розуміти значення своїх дій або керувати ними. Правочин, ук­ладений у такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.

Вирізняють три форми подібного стану:

1) вольова (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює те, що відбувається, але у той же час не може керувати сво­їми діями);

2) інтелектуальна (особа не розуміє значення своїх дій, хоча мо­же керувати ними);

3) змішана (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп'янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позо­вом фізичної особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бу­ти родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч.2 ст.225 ЦК передба­чає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укла­дення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховую­чи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які підтверджують перебування фізичної особи у мо­мент укладення правочину в стані, за якого вона не могла усвідом­лювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Основним наслідком вчинення такого правочину є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшко­дувати їй моральну шкоду, завдану в зв'язку із вчиненням такого правочину (ст.23 ЦК).

Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.

Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якого за обс­тавинами справи можна вважати, що правочин не був би укладеним.

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч.1 ст.229 ЦК істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Пи­тання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є ре­зультатом умисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці можуть сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого дос­віду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладено­го внаслідок помилки, є двостороння реституція.

Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їх вини. Якщо у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помилилася (виявила недбальство), вона зобов'язана від­шкодувати другій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то на неї ж і покладається обов’язок відшкодування завданих збитків.

Обман має місце тоді, коли одна сторона умисно вводить в ома­ну іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Крім того, обман має місце тоді, коли сторона пра­вочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їх існування. Отже, для визнан­ня правочину недійсним немає значення, здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей), чи виражаються у бездіяльності (умисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину.

Основним наслідком правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція.

Додаткові наслідки для винної сторони передбачені ч.2 ст.230, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася невільно. Насильство — це психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому необов'язково, щоб насильство здійснювалося іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з боку ін­ших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах.

Наслідки - аналогічні наслідкам вчинення правочину, визнаного недійсного під впливом обману.

Такі самі наслідки щодо відшкодування шкоди настають для винної у засто­суванні насильства особи, якщо результатами насильства скориста­лася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для неї обставин і на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст.233 ЦК).

Під тяжкими обставинами розуміють тяжке майнове станови­ще особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання найнеобхідніших предметів (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлено не тільки станом самої фізичної особи, а й стано­вищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо). Поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти: об'єктивний (нееквівалентність переданого майна) і суб'єктивний (очевидність цієї обставини для сторін правочину). Чи був ініціатором такого правочину сам потерпілий, чи друга сторона правочину значення не має.

Наслідки - крім двосторонньої реституції на особу, яка скорис­талася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодувати другій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.