Сутність та складові стратегії інноваційного розвитку

 

Інноваційна стратегія підпорядкована загальній стратегії підприємства. Вона задає цілі інноваційної діяльності, вибір засобів їх досягнення і джерела залучення цих коштів. Стратегічне управління інноваціями є складовою частиною інноваційного менеджменту і вирішує питання планування та реалізації інноваційних проектів і процесів.

Особливості інноваційної стратегії підприємств на сучасному етапі розвитку економіки є:

• перевага базисних продуктових інновацій перед базисними процесними інноваціями, оскільки під впливом ринкового попиту прорив у розвитку починається саме з них. Згодом вони викликають розвиток процесних інновацій;
• поширеність псевдоінновацій, яка призводить до накопичення морально та фізично застарілого капіталу і, як наслідок, відволіканню значних фінансових ресурсів;
• невисокий рейтинг поліпшують інновацій, який зростає на етапі економічного зростання. Такі інновації також «консервують» фінансові ресурси і послаблюють перспективи базисних інновацій.

Класифікація інноваційних стратегій

Л. Водачек і О. Водачкова виокремлюють такі види інноваційних стратегій:

1. активно-наступальна – передбачає досягнення мети стати першим, провідним підприємством з погляду інновацій на певній ділянці діяльності (сегменті) і в певній галузі збуту (регіоні),

2. помірно наступальна - забезпечує позиції «другого найкращого виробника», в деяких випадках наступного безпосередньо за провідною фірмою,

3. оборонна - орієнтована на збереження позицій середнього підприємства, в деяких випадках підприємства, яке не стикається з труднощами збуту через відсутність конкуренції (наприклад, монопольне становище в певній галузі, недоступною для конкуренції)

4. залишкова стратегія - полягає в прагненні прижитися на вже освоєному ринку із середніми або навіть застарілими в інноваційному відношенні виробами.

 

Класична класифікація:

Наступальнаінноваційна сиємравило, підпчччччч инновационной экономике: Учебник / Под.ред. тратегія розробляється для реалізації загальної стратегії зростання і притаманна фірмам, що прагнуть до ринкового та технічного лідерства шляхом створення і впровадження нових продуктів. Для реалізації наступальної стратегії важливо мати потужну науково-дослідну та проектно-конструкторську базу, яка могла б не лише створювати власні нові продукти, але й вдосконалювати вже існуючі.

За інтенсивністю змін передбачається впровадження інновацій від першого до сьомого порядку, що вимагає активного, безперервного формування усіх складових інноваційного потенціалу. Відповідно, підприємства, які провадять наступальну стратегію, повинні формувати, а надалі і реалізовувати, базовий інноваційний потенціал, який дозволить формувати і зберігати ключові компетенції.

Загальна стратегія стабілізації (спрямована на утримання конкурентних позицій фірми на вже існуючих ринках) включає захисну інноваційну стратегію. Ця стратегія дозволяє уникати надмірного ризику, оскільки фірми впроваджують інновації вже після фірм-піонерів, впевнившись в їх перспективності. Як правило, фірми, що використовують подібну стратегію, поліпшують виведену інновацію, що дає змогу вивести її на інші ринки, використовувати у інших сферах, за новим призначенням. Удосконалення інновацій потребує досить значних зусиль в науково-дослідній сфері, тож для проведення захисної стратегії передбачається формування інноваційного потенціалу підтримуючого рівня.

Залежна стратегія розробляється в межах загальної стратегії стабілізації. Характер змін залежить від «материнської» фірми, для якої «залежні» фірми виконують субпідрядні робот]. Подібні фірми не проводять самостійний інноваційний пошук, але забезпечують високі критерії якості роботи і гнучкості пристосування до вимог, нових технологій та ринків збуту. При подібній стратегії, зазвичай, не передбачається формування високого інноваційного потенціалу, зусилля повинні бути спрямованні на формування компетенцій в сфері операційної діяльності, логістики тощо.

Якщо підприємство проводить традиційну інноваційну стратегію, яка не передбачає значних технологічних змін і за інтенсивністю змін передбачається впровадження інновацій не вище четвертого порядку, то, відповідно, і формування інноваційного потенціалу не передбачатиме значних фінансових вкладень в НДДКР, а інноваційна діяльність буде спрямована лише на удосконалення форм обслуговування традиційної продукції: зусилля компанії будуть зосереджені на формування маркетингових, трудових, управлінсько-інфрастуктурних та інформаційних складових інноваційного потенціалу.

 

Класифікація Л.Г. Кудінова:

1. стратегії проведення НДДКР - пов'язані із здійсненням підприємством досліджень і розробок. Вони визначають характер запозичення ідей, інвестування НДДКР, їх взаємозв'язку з існуючими видами продукції і процесами (ліцензійна стратегія, стратегія дослідного лідерства, стратегія слідування життєвому циклу, стратегія паралельної розробки, стратегія випереджаючої наукоємності);

2. стратегії впровадження та адаптації нововведень - відносяться до системи оновлення виробництва, виведення продуктів на ринки, використання технологічних переваг (стратегія підтримки продуктового ряду, стратегія ретро-нововведень, стратегія збереження технологічних позицій, стратегія продуктової та процесної імітації, стратегія стадійного подолання, стратегія технологічного трансферту, стратегія технологічної пов'язаності, стратегія проходження за ринком, стратегія вертикального запозичення, стратегія радикального випередження).

 

Чинники, які необхідно враховувати при формулюванні інноваційної стратегії:

• прогнози економічного становища;

• порівняльну ефективність витрат на нововведення;

• ризик проти окупності;

• аналіз потенціалу.

Основні етапи вибору та реалізації інноваційної стратегії:

1. Постановки мети: встановлюються місія-призначення, місія-оріентція і місія-політика організації, в яких підкреслюється прихильність до інноваційної діяльності та інноваційним стратегіям; формулюється мета розвитку організації. Будується і розраховується дерево мети.

2. Стратегічний аналіз: аналізується внутрішня середу організації та оцінюється інноваційний потенціал; аналізується стан зовнішнього середовища і дається оцінка інноваційного клімату; визначається інноваційна позиція організації.

3. Вибір інноваційної стратегії: встановлюються базові стратегії розвитку та їх інноваційні складові; здійснюється підбір та оцінка альтернативних інноваційних стратегій; здійснюється вибір і формулюється краща інноваційна стратегія.

4. Реалізація інноваційної стратегії: розробляються стратегічний проект (склад стратегічних змін і заходів по їх здійсненню) і план реалізації проекту. Особливо враховується інноваційний характер перетворень; організовується стратегічний контроль процесу реалізації проекту; оцінюється ефективність процесу реалізації і проводиться необхідна коригування проекту, стратегій, мети,місії.

Особливо значимі інформаційне, ресурсне забезпечення інноваційної стратегії, її ефективність.