ЛЕКЦІЯ 5
ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОСТІ
1. Моральність і мудрість
2. Моральність і право
3. Добро і зло як полюси ставлення людини до дійсності
4. Моральність і справедливість
5. Моральність і свобода
6. Моральність і рівність
Моральність і мудрість
Мудрість в етиці — визнана чеснота, але її значення більше, ніж чеснота. У древній Греції слово «мудрість» мало різні значення. Найбільш давнім із них було розуміння мудрості як уміння що-небудь будувати, майструвати руками — «техне» (від нього утворилися слова «техніка», «технологія»). Словом «мудрість» у стародавності називали також успіх у спорті, поезії, музиці. «Мудрим» вважався переможець у такого роду змаганнях. Відповідно до міфологічної традиції мудрістю називали властиві богам знання про долі світу і людей. З виникненням натурфілософії пізнання природи людиною мало кінцевою метою навчити людину «правильно» жити, не допускати протиріч у своїм відношенні до природи, жити «відповідно природі».
Найбільш відомі висловлювання, що претендують на звання мудрості: «Міра — найкраще» (Клеобул), «Нічого занадто» (Солон), «Що тебе обурює в ближньому — того й не роби сам», «Більшість людей — погані» (Біант), «Насолоди смертні — чесноти безсмертні» (Периандр) тощо.
Однак розробка поняття мудрості стимулювалась і політичними обставинами. Згодом найбільш проникливі люди зрозуміли, що шлях до загибелі - або від внутрішніх розбратів, або від чужоземного завоювання. З’явилося слово «софросине», що означало «розсудливість», «помірність». Греки зрозуміли, що краще зробити взаємні поступки, чим винищувати один одного. Можливо, таким було соціальне джерело теорії компромісу. У слова «софросине» було близьке йому за значенням слово «софія» - «мудрість».
Багато філософів античності розробляли поняття мудрості. Сократ у «Протагорі» Платона заявляє, що «бути нижчим самого себе — неуцтво, а бути вищим самого себе — не що інше як мудрість». Платон називав мудрість знанням і втіленням у життя абсолютно справедливого, абсолютно щирого й абсолютно прекрасного: «Усього справедливіше було б назвати найбільш великою мудрістю прекраснішу і найбільшу гармонію. До неї причетний той, хто живе згідно з розумом; а хто її позбавлений, той руйнівник свого будинку і ніколи не буде рятівником держави, але як невіглас вічно все буде робити навпаки». Аристотель також вважав мудрість знанням, але знанням не одиничних речей, а сущого як такого: «Мудрість... буде розумом і наукою про те, що усього цінніше... Мудрість — це і наукове знання, і збагнення розумом речей за природою найбільш цінних». У християнстві мудрість пов'язується зі знанням шляху, що може привести до порятунку, до благого життя на небесах. Філософи нового часу, що нерідко були в той же час і вченими, зближають мудрість з науковим знанням. Лише деякі з них були винятком, і серед них, у першу чергу, - Кант. Кенігсберзький філософ писав, що «мудрість, розглянута теоретично, означає пізнання вищого блага, а розглянута практично — відповідність волі з вищим благом». Називаючи всезнання циклопічною вченістю, який бракує ока філософії, Кант заявляє: «Якщо існує наука, дійсно потрібна людині, то це та, котрої я вчу, — як належним чином зайняти зазначене людині місце у світі... яким бути, щоб бути людиною».
Мудрість не є чисто етичним поняттям; вона пов'язана з раціональним знанням, але не є саме раціональне знання. Мудрість є сплав, синтез раціонального знання і моральності - і тільки в такій якості вона становить душу філософії і має відношення до етики. Як писав В.Даль, мудрість — це «вищий стан розумової і моральної досконалості».
Синтез знання і моральності містить у собі ряд характеристик мудрості.
1. Мудрість є ціннісне, а не безпристрасне, як у науці, знання. Злої мудрості не буває, вона завжди позитивна. Інакше кажучи, мудрість є моральне знання. У якості антипода їй протистоїть дурість (тупість), що має негативне значення.
2. Мудрість є ґрунтовне (є засновком) знання, що стоїть на другому плані людської свідомості. Людина володіє багатьма знаннями: природничонауковими, технічними, суспільно-політичними, релігійними, повсякденними й ін. Мудрість же - особливе знання. Вона призначена людині як такій без якого-небудь розподілу за статтю, віком, професією і т.п., вона однаково адресована всім людям. Мудрість — це знання про стратегію життя, про те, як вибрати в ній правильний шлях. У стародавності мудрецем називали людину, що вказує шлях. Ґрунтовність мудрості означає, що чим би людина не займалася, щодо сенсу життя її дії є або мудрими, або дурними. Третього не дано. Прислів'я говорить: розумний знає, як вибратися з ями, а мудрий знає, як у неї не потрапити. Мудрість полягає не стільки в вирішенні проблем, скільки в умінні уникнути проблем. Не випадково філософи стародавності прагнули обмежити свої потреби (точніше, засновані на них бажання) з тим, що б уникнути труднощів, пов'язаних із задоволенням потреб.
3. Мудрість є розуміння. Мудрець зобов'язаний багато знати. Наявна в нього інформація про явища природи і суспільства, про мотиви і стимули поводження людей - це «сировина», що повинна бути проаналізована мудрецем. Він зобов'язаний розкрити внутрішні зв'язки явищ, вважаючи явищем і людину, і зробити висновки, що мають позитивне або негативне значення для індивіда або суспільства. Так, один із семи грецьких мудреців Солон зрозумів, до чого приведе поліси Греції обернення співвітчизників у рабство і закладання землі в борг. Проведена ним реформа була класичним зразком мудрості.
4. Мудрість є передбачення. Це головна характеристика мудрості, заради якої існують три попередні. Передбачення припускає два моменти: 1) пізнання майбутнього означає, що з моменту пізнання ніщо не зміниться в картині майбутнього; 2) той, хто пізнав майбутнє, має можливість змінити свою діяльність у відповідності зі своїми бажаннями. Так, наприклад мудрець Фалес з Мілету передбачав урожай оливок і орендував у місті всі маслобійки, відтіснивши всіх конкурентів. Коли передбачення збулося, городяни подивувалися мудрості Фалеса. Але Фалес діяв не тільки в особистих інтересах, він показав себе справжнім патріотом міста. Мудрець передбачав навалу персів на Мілет і допоміг співвітчизникам зміцнити місто.
Значення суджень мудрості різні, звідси і різні види мудрості. Найбільш близькі моральності життєва і політична мудрість.
Життєва мудрість базується на повсякденному знанні, тому її «авторами» є всі або більшість членів даної спільноти людей. Вона є узагальненням повсякденного досвіду людей і виражається в афоризмах, прислів'ях, приказках, наставляннях і т.п. Авторитетними носіями мудрості виступають ті особи, що прожили більшу кількість років. З урахуванням багатотисячолітнього домінування чоловіків у управлінні суспільством і державою мудрець завжди уявляється в образі старого. Тому слово «мудрість» асоціюється в сучасній свідомості з древністю і старістю. Але життєва мудрість потрібна не стільки старим, скільки молодим. Куди піти учитися, на кому оженитися, у якому населеному пункті жити, у якій організації працювати, як вчинити в конфліктній ситуації, чи прийняти звабну пропозиція — от далеко неповний перелік питань, у вирішенні яких необхідна життєва мудрість. За її відсутності в права вступає дурість і людині доводиться дорого платити за допущені помилки, а деякі з них уже неможливо виправити.
Політична мудрість базується почасти на повсякденному знанні, а останні сторіччя усе велику роль грає знання наукове. Державні діячі зобов'язані бути мудрими, тому що від їхніх рішень залежить стан моральності в суспільстві і ті явища життя, що істотно впливають на моральність. Вони зобов'язані самі багато знати, розуміти значення подій, що відбуваються, і передбачати хоча б недалекий стан суспільства. Зі сходженням на престол Миколи II почалася тривала епоха панування бездарностей, фанатиків, садистів і тупиць. Неможливо собі уявити лідера західноєвропейської або північноамериканської держави, який би заявив, що він не знає своєї країни, а в колишній союзній державі це виявилося можливо. Отут би якраз подати у відставку, але неосвічений лідер керує величезною країною. Інший лідер держави заявляє, що для нього державна незалежність не засіб, а ціль. Мудрий політик сказав би, що для нього незалежність — засіб до досягнення мети — добробуту громадян держави. Заповітна мета політика досягнута, але як ми живемо? А керманич України тільки плечами пожимає та руками розводить: маємо те, що маємо.
Посильний внесок у формування життєвої мудрості вносять науки - соціологія, економічна теорія, історія, демографія. Індивід, що бажає краще зрозуміти своє життя, має можливість приймати доленосні рішення з урахуванням наукових даних. Так, економічна теорія підкаже йому, що з катастрофою держави гроші коштують менше паперу, на якому видрукувані грошові знаки, і тому від них варто позбутися якнайшвидше. Соціологія допоможе засвоїти зміст процесів, що відбуваються в суспільстві, і зорієнтуватися в них щодо особистих цілей. Історія нагадає про сутності подій, що раніше відбувалися, що у деяких рисах схожі з подіями сучасними, а ти, суб'єкт, думай, міркуй. Демографія покаже, у які епохи і чому існували багатодітні родини, і чому в даний час деякі міські родини не ризикують заводити другу дитину. Крім того, у формуванні життєвої мудрості беруть участь релігія і мистецтво. Властивими їм засобами, часто в більш дохідливій формі, ніж наука, релігія і мистецтво вказують людині «шлях» життя.
Складніше обстоїть справа з розвитком політичної мудрості. У сучасну епоху вона ґрунтується головним чином на основі наукового знання, причому не тільки суспільствознавства, а і природознавства. Суспільні науки можуть пояснити необхідність освоєння космосу (мудро або нерозумно?), а природничі науки показують його корисність для суспільства.
У той же час не слід забувати про світоглядну природу мудрості. Мудрість становить не саме знання, а світоглядні висновки з нього. Об’єктивнонауковому знанню не можна дати оцінку як «гарному» чи «поганому», а мудрість припускає не тільки фіксацію знання, але і його оцінку для людини. Скажімо, хтось розумний помітив повторюваність у суспільному житті: чим пасивніше населення, тим більшою є влада бюрократії. Тоді мудрість буде складатися в необхідності боротьби з бюрократією доступними населенню засобами.
Моральність і право
Моральність і право пов'язані генетично. Моральність — найдавніший регулятор поведінки людей, право — найбільш твердий регулятор. Моральність, як уже відзначалося, існує в нормах і породжується трьома факторами: потребами або істотними бажаннями людей, умовами існування (насамперед природними) і індивідуальними або колективними можливостями людей. Будь-яка норма моральності - породження цих факторів. Поряд з мінливістю змісту норм поступово в них стали виявлятися повторювані моменти. Це був початок тривалого процесу становлення права. Право витікає з моральності.
Повторювані моменти з часом утворять найдавніший ідеал людства — ідеал справедливості, пізніше з'являється ідеал добра. Вони з’являються спочатку як явища моральності, але згодом відокремлюються від неї. Потреби, бажання, можливості людей майже не змінюються, але досить швидко змінюються умови життя. За їхньою зміною слідує зміна змісту норм моральності. Цей мінливий зміст співвідноситься з незмінними ідеалами справедливості і добра. Таким чином, вже в найдавніші часи моральність означала мінливий зміст регуляції відносин між людьми, а право — щось стійке і неминуче в їхньому мисленні.
В епоху рабовласництва з'явилося усвідомлення відмінності моральності від права. Плинність, мінливість норовів (вдач) була зрозуміла усім, право ж мислилося породженням природи. Природа керується вічним, незмінним законом — вищим розумом (логосом). Оскільки людина — частина природи, логос охоплює і його буття. З логосу виводяться поняття добра і зла, справедливості і несправедливості, волі і рабства й ін. За Гесіодом (8-7 ст. до н.е.), право («дике») має свої корені в дійсності, у природі взагалі і людській природі зокрема. «Природне право («юс натурале») — це те, якому природа навчила все живе: тому що це право властиве не тільки людському роду, а й усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, птахам; сюди відноситься поєднання чоловіка і жінки шлюбом, народження дітей і їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть дикі, мають знання цього права» (Дігести Юстиніан). У тім же дусі висловлювався і стоїк Цицерон. Він заперечував авторство людей у створенні природного права: «Якби права встановлювалися появою народів, рішеннями людей, вироками суддів, то існувало би право розбійничати, право прелюбодіяти, право пред'являти підроблені заповіти...» (Діалоги. Про державу. Про закони.)
Правознавці часто розглядають природне право з позицій права позитивного, а не з позицій історії суспільства.
У природному праві немає ніяких норм, воно складається з ідеалів і заснованих на них вимогах. Усяке нагадування про «норми» природного права свідчить про його ототожнення з моральністю. Так розуміли право давньоримські юристи: «Вивчаючому право треба насамперед довідатися, звідки походить слово «право» (юс). Право одержало назву від «правосуддя» (юстиція), тому що, відповідно до визначення Цельса, право є наука про добре і справедливе». Добро і справедливість самі по собі не є нормами. Засновані на них вимоги — це не норми повсякденного поводження, це вимоги здійснення даних ідеалів за будь-яких умовах. Природне право — це переданий з покоління в покоління досвід людства. Виражаючись в ідеалах, воно вказує на мінімальну сукупність умов, без яких розвиток суспільства неможливим. Усяке відхилення від природного права люди сприймають як риба, викинута з води, як птах, поміщений у клітку. Рибі потрібна вода, птахові — відсутність перешкод для польоту, а людині — справедливість і воля. Тому у всіх соціальних потрясіннях — страйках, повстаннях, революціях, громадянських війнах природне право було прапором пригноблених, експлуатованих, ущемлених у правах. Природне право - це визначена біодуховною природою людини й обставинами її існування і відбита в ідеалах мінімальна сукупність найбільш суттєвих умов життя людей, за відсутності яких вони не можуть існувати як творці і носії культури.
Позитивне право. Теоретично зазвичай вбачають начало права в його письмовому вираженні і систематизації норм права. Тому прийнято вважати, що позитивне право виникає одночасно з державою. Однак позитивне право формується трохи інакше. Воно також походить з моральності, але іншим способом. Якщо ідеали природного права як зірки світили людям, указуючи правильний шлях, то норми, з яких складається позитивне право, покликані показати, як правильно зробити кожен окремий крок. Деякі, найбільш значні норми моральності стають нормами права. Такі норми «не вбий», «не укради». Що ж стосується інших норм, їхня значимість здається менш значною, тому вони залишаються лише в складі моральності: «не обдури», «не прелюбодій», «не донеси на ближнього» і ін. Пізніше і деякі з цих норм також стануть нормами права, наприклад, турбота про батьків.
Позитивне право відрізняється від моральності низкою рис, передусім волевстановленістю. Якщо норми моральності виникають в основному стихійно, то норми права завжди свідомі. Їхні автори — родовід знаті. Позитивне право виникає і розвиваються як акти волі знаті задовго до виникнення держави й існує у вигляді звичайного права. Йому властива і загальобов'язковість, і примусовість, і покарання за порушення або невиконання розпорядження норми. Держава лише формально закріплює те, що до нього існувало сторіччями.
Аристотель показує також підпорядкованість звичаїв природному праву: «Державне право [суддя] частково природне, частково — узаконене; воно природне, якщо всюди має однакову силу і не залежить від визнання і невизнання [його людьми]. Але якщо споконвічно неважливо, так [вчиняти] або інакше, тоді важливо, коли це [вже] установлено, — наприклад, що [бранця] викуповують за одну міну або що в жертву приносять одного козла, а не двох баранів, то перед [нами] узаконене [право]» (Нікомахова етика).
В іншу історичну епоху сутність позитивного права показує Гегель: «Право називається позитивним, оскільки воно має силу, тому, що воно є, а не тому, що воно розумне» (Філософія права). Волевстановленість сама по собі не показує відношення волі законодавця до моральності, тому можна припустити й аморальне позитивне право. Гарантією моральності позитивного права є відповідність кожної його норми тому або іншому ідеалові природного права.
Строгість норм права сама по собі не відкидається більшістю населення. Багато хто розуміє недосконалість природи людини і необхідність строгості права як вираження соціального контролю. Населення заперечує лише проти «зацікавленої» строгості, за якої одні люди «рівніші» інших. Досвід історії показав, що природне право без позитивного ще неправо, у той час як позитивне без природного вже не право.
Подібності моральності з позитивним правом:
1) Як і право, моральність проходить через свідомість людей, хоча і формується значною мірою стихійно.
2) Норми моральності і права здійснюються лише за умови рівності сил носіїв моральних і правових норм, з одного боку, і явних або прихованих супротивників цих норм, з іншої сторони. Норми моральності і права існують рівно стільки, скільки існують їхні захисники.
Перевага сил на стороні захисників моральності і права, як правило, приводить до зловживання владою, зрозуміло, у благих цілях. Перевага сил на стороні супротивників даних норм моральності і права приводить до періоду нестабільності і насильства, а також до появи нової системи норм, що виражають інтереси «переможців». Цинізм одного з таких «переможців» добре виражений у байці І.А.Крилова «Вовк і Ягня». Вирок Вовка такий: винний ти вже тим, що хочеться мені їсти!», зустрілися б у струмка два Вовки або двоє Ягнят, результат спілкування був би зовсім іншим. Первісне право зароджувалося саме на основі рівності сил і тільки за такої рівності і могло існувати.
Рід А та рід Б після тривалої боротьби не можуть здолати один одного. Тоді-то вони й укладають усну угоду про те, що рід А діє на території праворуч від струмка, а рід Б - ліворуч. Це історично перше явище права. Договір діє рівно стільки часу, скільки існує рівність сил родів. Даний принцип зберігає своє неминуще значення в будь-яку історичну епоху, у тому числі і сучасну. Доти, поки існувала Радянська держава і його союзники, США не могли здолати ні Кубу, ні В'єтнам, ні нав'язати свої порядки в будь-якому куточку земної кулі. З розпадом Радянського Союзу і соціалістичного табору послідували насильство в Боснії і Герцоговині, бомбування Сербії і Чорногорії, війна проти Іраку. Однополюсний світ характеризується нестабільністю, що і підтверджує істинність принципу рівності сил в існуванні норм моральності і права.
3) Кінцевий результат їхнього функціонування в кожен даний момент часу — це збереження цілісності і життєздатності тієї спільноти людей, що вони обслуговують.
Між моральністю і правом є ряд відмінностей:
1) Норми моральності формуються раніше норм права, вони — результат спонтанної діяльності, у той час як норми права виникають внаслідок усвідомленої цілеспрямованої боротьби за інтереси приватних осіб або груп людей.
2) Норми моральності регламентують усі, без винятку, вияви життєдіяльності людей, у той час як норми права регламентують лише найбільш значимі з них. Моральність ніколи не відстає від життя, право ж постійно «доганяє» його. Позитивне право інстинктивно прагне регламентувати будь-які тілорухи людини. Деякі правознавці стверджували, що право в принципі здатне регламентувати навіть інтимні відносини людей або гру у футбол. Можна лише поспівчувати деяким законотворцям, що прагнуть охопити нормами позитивного права всі моменти людського життя, наприклад, не стріляти з вінчестера по буйволах із другого поверху готелю або бити дружину після дев'яти годин вечора, щадячи вуха сусідів.
У нормах права на першому плані зміст, а не значення діяльності, однак, оскільки різноманіття життя не вдається втиснути в рамки правових норм, трапляються казуси. Так, наприклад, американська поліція колись намагалася оштрафувати дресирувальника, автомобіль якого вела мавпа. Дресирувальник виправдався тим, що в законодавстві США немає норми, що забороняє мавпам водити автомобіль. Французький фальшивомонетник був виправданий на суді за підробку платинових монет, оскільки законодавство забороняло підробляти лише золоті і срібні монети.
3) Дотримання норм моральності «контролюється» усіма членами суспільства, що залежно від обставин виступають або «суддями», або «підсудними». Порушення норм моральності викликає осуд суспільства. Дотримання норм права в додержавну і державну епохи контролюється правлячою елітою. Порушення або невиконання норм припускає покарання або примус.
4) Норми моральності не можуть суперечити праву, оскільки вони породжені суспільством і служать йому.
Цією обставиною пояснюється дивне явище: люди не знають права, але і не порушують його. Це відбувається в тому випадку, коли право моральне. Абсолютна більшість людей у будь-якій країні, не знаючи всіх норм права, керуються моральністю як орієнтиром правильної поведінки. У цьому плані уявляється сумнівним принцип «Незнання закону не звільняє від відповідальності». Отут, видимо, мова повинна йти не про відповідальність рядового громадянина, а про відповідальність законодавця за введення аморальних норм. Такою була норма про податок за бездітність осіб, що досягли вісімнадцятирічного віку (ця норма поширювалася до 1958 року навіть на жінок). Не менш аморальними були норми горбачовських указів про боротьбу з «нетрудовими» доходами і про боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом, що підірвали садово-виноградний сектор сільського господарства. Норми позитивного права можуть суперечити моральності, оскільки породжені частиною суспільства.
5) Норми моральності допускають застосування насильства пригнобленою й експлуатованою більшістю стосовно держави. Норми позитивного права завжди стояли на стражі діючої влади. Жодна система права не допускає насильницької зміни державного ладу, революції в суспільстві відбуваються всупереч праву, але відповідно до моральності. Навіть у середні століття допускалася непокора несправедливим законам, тому що Богу слід підкорятися більше, ніж людині. У демократичних суспільствах до революцій справа не доходить тільки завдяки зразковій рівності сил правлячої влади й опозиції.
Добро і зло як полюси ставлення людини до дійсності
У мисленні людини немає понять, що здаються настільки очевидними як добро і зло. Кожна людина на особистому досвіді пізнавала добро і зло, однак від цього воно не стало для теоретиків етики більш зрозумілим. Визначення добра і зла через речі, явища або процеси вже для древніх людей було незадовільним, тому що те, що для одного добро, для іншого може виявитися злом. Крім того, одні й ті ж явища одержують різні оцінки, наприклад, вогонь світить і гріє, але він же може і спалити людину. Добро і зло не можна розуміти лише як явища свідомості, оскільки свідомість відбиває об'єктивну дійсність.
Ключем до розуміння сутності добра і зла є розуміння природи людини. Добро і зло безглузді для ідеальних істот — ангелів — через їхню непогрішність, безглузді вони і для тварин через їхню «природність». Це суто людські поняття, однак, оскільки людина — істота подвійна, біодуховна, то в дані поняття входять як раціональна, так і ірраціональна складова. Як уже відзначалося, боротьба духовного і тваринного начал виявляється в кожнім вчинку людини. Хоча тварини демонструють приклади альтруїзму, добро складає головним чином акти культури. Що для тварини природно, наприклад, боротьба за кинуту кісту, то є злом для людини. З іншого боку, нормальне з погляду культури, зло для тварини, наприклад, освоєння земель, що пустують, на яких жила дана тварина. Це крайності, між якими лежать різні етапи руху або до добра, або до зла. Люди, як тварини, знаходяться на різних з можливих етапів наближення до добра або зла. Тому і схильність, тобто готовність, даної людини в той або інший момент часу до здійснення добра або зла різна.
Нерівність можливостей людей не схожа на рівність шахістів перед початком гри: люди народжуються нерівними і все життям «грають», будучи нерівними. Виховання здатне зменшити або збільшити нерівність.
Еріх Фромм вірно характеризує ситуацію вибору між добром і злом: «Окремі люди не вільні зважитися на користь добра, оскільки структура їхнього характеру втратила здатність діяти у відповідності в добром. Деякі втратили також здатність зважитися на користь зла, оскільки структура їхнього характеру втратила потребу в злі» (Духовна сутність людини.). так само висловлюється й етолог зі світовим іменем Конрад Лоренц: «...Сам злочинець, сповнений жалості до самого себе, вважає себе жертвою суспільства, а наш жаль до соціальних відщепенців заважає нам захищати від них нормальних людей» (Вісім гріхів цивілізованого людства).
Висловлення вчених варто було б узяти до уваги супротивникам страти й оптимістам у справі перевиховання рецидивістів. В авіаторів є термін «точка повернення». Літак, що перелетів її, уже не може повернутися у вихідний пункт, оскільки в нього на це не вистачить пального. Те ж відбувається і з людьми. Дійшовши до визначеного моменту в нездоровому способі життя, людина вже не може трудитися, переносити тяготи і позбавлення щоденності, любити, терпіти і сподіватися на краще життя. Їм потрібно все негайно і без зусиль. Якби такі люди могли жити, не заважаючи нормальним членам суспільства, можна було б залишити їх у спокої. Але ізольовано вони жити не можуть, якщо їх не ізолювати або знищити. Як людина відрубує заради порятунку охоплену гангреною частина тіла, так і суспільство заради свого благополуччя повинне відтинати носіїв явного зла. У противному випадку воно піддається хронічної стагнації, що часто і відбувається в суспільстві. Захисники прав людини зазвичай забувають, що добро для злочинця обертається злом нормальній людині. При цьому відбувається свого роду оптичний обман свідомості: у рецидивісті, у кілері вбачають людину, хоча людьми вони виглядають лише зовнішньо. За людською оболонкою ховається хижий звір, незрівнянно більш небезпечний звичайного звіра подібністю на людину, умінням мислити і говорити. Скільки безневинних людей стало жертвами цих звірів і захищаючих їх «гуманістів»! «Не швидко відбувається суд над поганими справами; від цього і не страшиться серце синів людських робити зло» (Книга Екклезіаста).
Отже, джерелом добра є культура людини, джерелам зла — його тваринність. Здатність до подвигу йде від культури, здатність до підлості — від тварини. Але що тварині природно, то тварині по імені «людина» — непробачно. Августин фіксує дивне явище: люди бажають щасливого життя, життя з Богом у душі, але щось інше сильніше захоплює їх, і істина ховається від них. Одна й та ж дія має різне значення. Оскільки добро і зло — полюси людського ставлення до дійсності, вони мають значення тільки для людини. У змістовному плані явища добра і зла визначити неможливо, полюси можна визначити тільки як значення чого-небудь для людини. Добро є позитивне значення для даного суб'єкта діяльності (індивіда, малої або великої соціальної групи, населення країни, людства) намірів і дій інших людей, а також речей, явищ і процесів у минулому, сьогоденні і майбутньому. Відповідно до цього визначення, зло є негативним значенням намірів і дій інших людей, а також речей, явищ і процесів у минулому, сьогоденні і майбутньому.
Різноманітні приватні вияви добра і зла визначаються через значення чого-небудь не тільки для окремої людини, але і стосовно малої або великої соціальної групи, населення як суб'єкта суспільства і людства. У цьому смислі добро і зло пов'язані з поняттями вищого, загального, групового й особистого блага. Ці види блага виступають орієнтирами, щодо яких виробляються оцінки чого-небудь як доброго або злого. Скажімо, освіта є добро. У цьому судженні неясно, для кого з людей освіта є добром, можна лише припустити, що вона не для всіх добро. Але що неясно на рівні індивіда, то безсумнівно на рівні групи, суспільства, людства. З іншого боку, добро для окремої людини не завжди виявляється добром для групи або суспільства. Хірург, що оперує лиходія, творить лиходієві добро, однак, видужавши, ця людина буде робити нові злочини. Хірург підкорюється клятві Гіппократа, він бачить у лиходії тільки живу істоту, якій зобов'язаний допомогти, і не має впливу на його майбутнє поводження. Тому конкретні, а не абстрактні судження про добро і зло припускають конкретних адресатів. Добро і зло: для кого? Добро для одного часом виявляється злом для іншого. Додавши до мільярдів індивідів досить велику кількість соціальних груп і населення як суб'єктів суспільства у державних межах, а також людство, одержимо незліченну кількість поєднань добра і зла. Вона настільки велика, що виключає емпіричне дослідження і припускає лише абстрактні міркування.
Добро і зло розглядається ще в деяких ракурсах:
1) На почуттєвому і раціональному рівні. Добро з'являється як задоволення, зло — страждання, приємне і неприємне, радісне і сумне, спокій і тривога, впевненість і непевність і т.д. Уся палітра почуттів виражається в добрі і злі. На почуттєвому рівні смисл буттю людини додає задоволення, воно є вище добро. Злом виступає все те, що протистоїть добру і підриває його, — це страждання. Людина інстинктивно прагне збільшити задоволення і зменшити страждання.
На раціональному рівні добро і зло набувають більш складні форми. Варто відрізняти розсудливість від розумності. розсудливість — це здатність свідомості створювати поняття, складати судження й умовиводи. Розумність же є здатність свідомості виробляти мудрість — знання особливого роду, знання оптимальної стратегії життя індивіда, соціальної групи, суспільства. Злої мудрості не буває, тому на раціональному рівні розрізнення добра і зла є застосовним тільки щодо розуму. Розум сам по собі є добро, оскільки величезною мірою збільшує свободу людини. Він дозволяє узагальнити і систематизувати почуттєві відчуття, даючи їм позитивні або негативні оцінки. Більш того, розум піднімає чуттєвість на більш високий ступінь, додає їй властивість духовності. Первісна людина не знала духовної любові, їй був відомий лише статевий потяг. У повсякденній свідомості деяких суспільств, що вважають себе розвиненими, любов і зараз ототожнюється із сексом («Давай займемося любов'ю»...). Справжня любов платонічна, і іншою бути не може. Завдяки розумові облагороджується і супутній їй секс. Однак розум не вільний від плоті і тому він породжує не тільки добро, а і зло. Розум розважливий, але це може бути розрахунок у будівництві споруди або його руйнуванні. Немає числа прикладам зла, що твориться розумом. Узагальнено кажучи, злом є все творення розуму, спрямоване проти кожного з видів блага.
2) Як безпосереднє, так і опосередковане добро і зло. Дана сторона розглянутих явищ показує проблематичність морального вибору, що час від часу доводиться робити кожній людині. Що краще: синиця в руці чи журавель у небі? Що захотіти: меншу користь сьогодні чи велику в майбутньому? Так формулюється проблема вибору. У даному випадку мова йде не про вибір між добром і злом, що не завжди простий і очевидний, а про вибір у межах добра чи зла. У межах добра відбувається вибір варіанта поведінки, що уявляється кращим з набору можливих.
Так, наприклад, молода людина після закінчення школи вибирає навчальний заклад, у якому він бажав би вчитися. Вибір залежить насамперед від цінностей, що домінують у свідомості вчорашнього школяра, потім від можливостей батьків і від здібностей (не тільки розумових, але і вольових, і емоційних) самого абітурієнта. Якби існувала статистика моральних виборів, вона показала б, як багато помилок допускається в юності. Молоді люди нерідко сідають не у свої сани, з яких не можуть зістрибнути і мучаться невірним вибором. Після багатьох літ виявиться, що не треба було вступати в престижний ВНЗ, а краще б піти в скромний технікум або придбати гарну робочу спеціальність.
Показником добра виступає задоволеність працею, захопленість працею, її творчий характер. Ще актуальнішим є вибір супутника життя. Отут доречна приказка: не все те золото, що блищить... Або: краще — ворог гарного. Однак якщо робити однозначний вибір на користь «синиці», тобто, найближчого добра, позбавляється смислу прогнозування і планування майбутньої діяльності. А цього люди не можуть собі дозволити.
Вибір у межах зла звичайно буває вимушеним. Кожна з альтернатив негативна, тому суб'єкт вибору (індивід, соціальна група, суспільство) віддає перевагу найменш значимій альтернативі. В етиці це виразилося в принципі найменшого зла. Застосування медикаментів має побічні наслідки, але краще видужати з побічними наслідками, ніж умерти без них. Виборці вибирають з кандидатів в... не між гарним або поганим, а між поганим і дуже поганим. З погляду принципу найменшого зла можна зрозуміти тезу Хоми Аквінського, відповідно до якої зло є ущербністю добра. Вибір у межах добра або в межах зла може бути помилковим. У цьому випадку добро і зло змінюють свої значення: невірний вибір навчального закладу виявляється злом для абітурієнта, хоча навчання взагалі має позитивне значення. Невірний вибір медикаментів або способу лікування можуть достроково обірвати життя пацієнта, але, можливо, це кращий вихід із ситуації, що створилася.
3) Необхідність і випадковість добра і зла. Двоєдина природа людини і розмаїтість суб'єктів діяльності показують необхідність і випадковість добра і зла. Хоча вчені фіксують різні вияви альтруїзму у тварин, добро все-таки переважно явище культури. Воно систематичне, мотивоване і більш значиме в наслідках, ніж «добро» тваринне. Без добра, усвідомленого розумом, не було би культури в усіх її виявах. Добро творить культуру, культура творить наступне добро. Необхідність добра полягає в тім, що без нього людина не могла б відбутися як духовна істота і не склалося б людське суспільство. Люди, позбавлені з тих або інших причин нормального виховання, як показує досвід, жорстокі в поводженні. А якщо вони до того ж узагалі позбавлені людського спілкування, перетворюються в диких тваринах.
Тарзан і Мауглі романтичні лише у фільмах, дійсність же набагато прозаїчніша і суворіша. Для становлення людини нормальної необхідний якийсь мінімум добра. Випадковість же добра породжується невизначеністю ситуації і розмаїтістю його адресатів. Добро не може існувати постійно і бути адресованим усім людям. У цьому випадку воно позбавилося би смислу. Випадковість добра, як і будь-яка випадковість узагалі, є перетинання двох або більше рядів необхідних дій людей у просторі і часі. Необхідність хліборобу обробляти ґрунт, пересікаючись із необхідністю руху атмосферних потоків, породжує випадкове сприятливе явище — дощ, що дає трудівникові врожай.
Необхідність зла випливає, як уже відзначалося, з біологічної природи людини. Тіло людини функціонує і розвивається за законами, що не завжди сумісні з законами людського духовного спілкування. Це об'єктивний факт, з яким доводиться рахуватися. «Назовні» через людську поведінку виходить те, що об'єктивно необхідне для організму, але негативне для суспільства: жадібність, заздрість, злість, насильство, ненависть, недовіра, пристосовництво, суперництво, страх та інші не кращі властивості. Античність не випадково породила афоризм: «Людина людині — вовк». Як лідерство, так і підпорядкування лідерові генетично зумовлені. Необхідність зла полягає в його генетичній зумовленості.
Здавна у всіх культурах підлягало анафемі тіло. Душа ж вважалася чистою і непорочною. Плоть слід було приборкувати і бичувати, оскільки саме від неї, на думку авторитетів культури, виходило зло. Досвід показав, що приборкування плоті має тимчасовий ефект і лише стосовно конкретних осіб. Приборкування плоті виявилося напівзаходом, непридатним для суспільства в цілому. Ченці і черниці виявлялися не цілком цнотливими, релігійні люди не завжди дотримували настанов, деякі особистості під впливом викиду гормонів чинили зґвалтування. Очевидно, що якщо джерело зла в людському тілі (свідомість і воля можуть його підсилити або зменшити), варто змінити саме тіло. Тисячолітні безуспішні спроби змінити душу людини, не торкаючи його тіла, показують необхідність зміни тіла. Результат такої зміни невизначений і тим самим небезпечний, але інакше зло не викорінити.
Випадковість зла твориться за тією ж схемою, що і випадковість добра (фатальна помилка, збіг обставин і т.п.). Існує випадковість народження даної людини в родині міністра або в родині робітника, випадковість якостей лідера або аутсайдера і т.д. Звичайно, ці випадки відносні. З погляду найближчого оточення або суспільства, зовсім випадкова стать народженого, час народження і т.д., але все це не випадково з погляду генетики чоловіка, дружини і кровних родичів. Те саме можна сказати і про інше - не зустрілися б випадково папа з мамою, не було б мене і моїх особистих якостей.
4) Перехід добра в зло і зла в добро. Добро і зло припускають одне одного, одне без іншого не визначається. Правда — добро, але не в тому випадку, коли лікар говорить хворому про невиліковність його хвороби. Право людини на життя — добро, але добро для кого: убивці чи його жертв? Добро на перевірку іноді виявляється злом, що, своєю чергою, виступає у вигляді добра. У той же час добро і зло становлять несиметричне відношення. Можливості зла ширші можливостей добра, оскільки для його творення потрібно менше зусиль і є менше перешкод.
Критерії оцінки добра і зла є в різних етичних вченнях. У зв'язку з ними функціонувало популярне в минулому поняття чесноти. Чеснота — фундаментальне поняття етики, що виражає готовність і здатність особистості свідомо і твердо додержуватися добра. Чеснота — це творення добра, як визначали її деякі філософи. Сократ і Платон виділяли чотири основних чесноти: мудрість (розважливість), справедливість, мужність, помірність. У залежності від основного змісту тієї або іншої історичної епохи змінюється склад актуальних чеснот, наприклад, у XX столітті актуальною стала інформованість (не освіченість), але за всіх часів чеснота орієнтується на той або інший вид блага і не пов'язується з якими-небудь конкретними цілями. Їй протистоїть порок, з яким у чесноти не може бути ніяких компромісів. Якщо добро і зло об'єктивно можуть мінятися значеннями, то чеснота не змінює свого значення в зв'язку з пороком. Пояснення цьому факту міститься у свідомості людини: чеснота або порок — свідомо творені дії, у той час як добро і зло існують не тільки суб'єктивно, а й об'єктивно.
Поняття добра і зла є базовими для інших етичних категорій. Всі інші категорії етики конкретизують, деталізують сторони добра і зла.
