Універсалістська етика

Сучасні концепції такого роду виражають схвильованість із приводу можливої загибелі людської цивілізації і пропонують проекти консолідації людей у загальпланетарному (або навіть всесвітньому) масштабі. У неоднорідному потоці "глобалістики" можна, наприклад, особливо виділяти "екологізовану" етику, представники якої підкреслюють глибоку єдність природних і моральних параметрів життя, розглядають етику як засіб порятунку культури і людського суспільства в цілому.

Своєрідним виявом даного підходу є концепція Альберта Швейцера (1875-1965), названа ним "етикою благоговіння перед життям". Європейський інтелектуал А.Швейцер (музикант, музикознавець, філософ, лікар) другу половину свого життя присвятив лікарсько-місіонерській діяльності в побудованому ним госпіталі для прокажених (Ламбарена, Африка). Його життя, як безкорисливе служіння ідеалові, набуло в такий спосіб значення вищого етичного аргументу.

Етика є осередком всіх ідейних інтересів Швейцера, розглядається ним як "душа культури" і виступає основним засобом можливого подолання духовної кризи в умовах техногенної цивілізації. Деградацію сучасного суспільства Швейцер пов'язує з відірваністю культури від її етичної підстави, зайвою матеріальною заклопотаністю, а також з "недостатністю", неспроможністю самого етичного знання.

Власна концепція Швейцера найбільш повно викладена у творі "Культура й етика". Оскільки нова етика повинна мати універсальний характер, варто звернутися до самого факту життя. Першоосновою людського буття виступає, на думку Швейцера, не мислення, не діяльність, а абсолютно універсальне, усеосяжне "веління жити", що немовби стверджує усім зрозумілу тезу: "я є життя, що хоче жити". Звідси випливає головний етичний принцип, що наповнює буття людини справжнім смислом, — "благоговіння перед життям". Він же виступає як критерій розрізнення добра і зла: усе, що зберігає, одухотворяє, піднімає життя, є добро; усе, що наносить їй збиток — зло.

Преклоніння перед життям і проголошення людини вищою цінністю дозволяє, на думку Швейцера, відкинути все, що роз'єднує людей різних культур. Етичний принцип, що визначає людину представником людства (а не конкретної культури, народу, країни і т.д.), життя як таке, здатне забезпечити його єдність з іншими людьми, із природою, з усіма виявами життя. Він спрямований на посилення почуття відповідальності і повинен бути підтверджений "особистою дією", щомає чисту мотивацію та здійснюється чистими, ненасильницькими засобами. Щоб забезпечити таке індивідуальне моральне протистояння аморальності світу, принцип "благоговіння перед життям" повинен бути не стільки знанням, скільки вірою, що народжується з "етичного містицизму", пов'язаного з божественною природою людського духу.

Можливості реалізації етичного способу виправлення культури і запобігання її загибелі пов'язані у Швейцера з такою переорієнтацією свідомості, що стимулює подвижницьку діяльність, індивідуальне моральне місіонерство. У останній роботі ("Вчення про благоговіння перед життям") Швейцер уводить нові етичні принципи: "людина людині" і "людина і природа". Перший з'єднує індивідуальне моральне удосконалення з активною соціальною діяльністю, другий стверджує моральну цінність природи та необхідність етичного до неї ставлення.

Розуміючи, що його етична концепція вимагає від людини "майже неможливої здатності до віри в силу духу", Швейцер запропонував найпереконливіше її обґрунтування — власне життя. "Нашою розрадою в цей важкий час, — відзначав він, — є прагнення прокласти шляхи прийдешньому культурному людству, нехай навіть не знаючи, що ми можемо побачити в цьому кращому майбутньому, а покладаючись тільки на силу духу".

Якщо позиція Швейцера становить спробу пошуку універсальної етики західного зразка, то в "універсалістській" творчості Рерихів більшою мірою акцентовані особливості світогляду східного типу.

Микола Костянтинович Рерих (1874-1947) вважається творцем "Живої Етики", однак значна роль в оформленні цього своєрідного вчення належить його дружині — Олені Іванівні Рерих. У спільній роботі над текстами "Живої Етики" (або "Вчення Агні Йоги") Рерихи уявляли себе не авторами книг, а посередниками між Махатмами (великими Вчителями) і людством. Це обставина, а також специфіка текстів, надзвичайно затрудняють опис ідейних основ "Живої Етики". Проте ясно, що вона орієнтована на виявлення загальнолюдських цінностей шляхом синтезування діяльнісного начала Заходу та споглядальності Сходу. Цілісна (справжня) культура людства повинна бути наповнена космічним смислом, оскільки людина не тільки земна істота, а й мешканець Космосу. Загальна для всіх людей космічна приналежність, свідченням якої є "психічна енергія", дає можливість максимально розширити людську свідомість, вивести його на космічний рівень, перебороти протистояння різних культур. У процесі одухотворення буття і приведення його до гармонійної єдності головна роль належить етиці.

Етика розуміється Рерихами як вчення, що допомагає людині правильно жити і тим самим вносити свою лепту в порятунок світу. Для того, щоб відповідати своєму глобальному і, разом з тим, практичному призначенню, етика повинна постати в новому вигляді. "Нове Вчення" (або "Агні Йога", або "Жива Етика") народжується поза межами й умовами. Така нова етика не може бути виражена в традиційній формі, тим більше, що Знання про неї повідомляється обраним Махатмами.

Рерихи, що вважали себе провідниками цього Знання, відмовляються від логічного, раціоналізованого способу викладу, оформляючи тексти книг "Живої Етики" у незвичайній стилістиці. Емоційно-образний лад мови, його поетизована форма, що переростає то в молитву, то в притчу, то в проповідь або раптом згущається до короткої виразності афоризму, заклику, спрямовані на стимуляцію особливого способу сприйняття — внутрішнього інтуїтивного осяяння. Туманні пророцтва, таємничі символи цієї специфічної мови покликані, імовірно, створити передумови для медитації й прозріння Смислу Буття. Усвідомлення своєї духовної причетності до Космосу природним чином повинне визначити готовність людини до морального удосконалення, пов'язаного зі звільненням від майї, виживанням карми, відмовленням від насильства, активним творенням добра, співробітництвом з іншими.

Коли замутиться свідомість, коли вищі Поняття віддаляться,

Подумайте хоча б про возз’єднання

У добрих діях.

Не можна відвернутися від усього зміцнюючого.

Не буде міцним труд заради розладу, неприйнятне

Сміття на порозі.

Коли ви будете збиратись у путь далеку, тоді

Витрете кожну пилинку, щоб після вас залишилося

Чистим місце.

Так будемо за всіх явищ життя пам’ятати

Про осередок Знання і справедливості, про братство.

(«Листя саду Морії»)

Етична думка, що розвивається в руслі "універсалістського" підходу, має безліч достоїнств. Гуманістичний пафос, установка на загальнолюдські цінності, здатні солідувати людство для подолання його духовної деградації і запобігання загибелі, відмова від насильницьких засобів діяльності, — усе це свідчить про високий рівень "моральної чистоти" етики такого типу.

Прикладна етика

Різновид - політична етика, педагогічна етика, етика наукової творчості, етика бізнесу і т.д..

Можна охарактеризувати, як приклад, такий її вияв як біоетика.

Найбільш високого рівня розвитку біоетика досягла в США, де вона виділилася в самостійну дисципліну, стала академічним предметом, активно обговорюваним у широких суспільних колах. Займається вивченням етичних питань біології й охорони здоров'я. Етичним орієнтиром більш конкретного характеру виступає принцип гуманізму, інтерпретація якого поліваріативна.

До тематики біоетики входять як традиційні для медичної етики питання, так і відносно нові, гостро актуальні в даний час. Що стосується першої групи, те це, насамперед, вироблення моделі взаємин "лікар-пацієнт". Багато в чому завдяки зусиллям біоетиків у цьому взаємовідношенні була посилена значимість пацієнта, що знайшло відображення в етичній доктрині "інформованої згоди" і її наступній правовій підтримці. Етична аргументація цієї доктрини зосереджувалася навколо ідеї автономії особистості, щовипливає з принципу гуманізму та затверджує право кожного приймати самостійне рішення в тих або інших життєвих ситуаціях, у тому числі і з приводу медичного лікування. Відповідно до юридичних актів, що закріпили цю позицію, "кожна людина вважається хазяїном свого тіла" і, знаходячись у здоровому розумі, може заборонити якийсь вид лікування, а лікар не повинен перешкоджати такому рішенню. Звичайно, доктрина "інформованої згоди" не може забезпечити благополучного вирішення всіх численних конфліктних ситуацій у рамках даних взаємин, але її цілком очевидний "правильний" етичний зміст здатен захистити пацієнта від спроб медичних працівників використовувати його як предмет для маніпуляцій (що, до речі, досить характерно для нашої, наприклад, медичної практики).

Найбільший дослідницький інтерес і найбільші труднощі в інтерпретації представлені в біоетиці проблемою евтаназії. "Пасивну" евтаназію пов'язують, в основному, зі свідомою бездіяльністю лікаря, що дозволяє пацієнтові вмерти, а "активну" - з організацією, якщо так можна висловитися, смерті пацієнта відповідно до його волевиявлення (уведення відповідних ліків, відключення системи життєзабезпечення і т.п.). Широкомасштабну дискусію на цей предмет ніяк не можна вважати завершеною, хоча юридично активна евтаназія в США заборонена.

Дослідження проблеми евтаназії припускає пошук відповідей на численні питання, але за суттю своєю всі вони зводяться до визнання виправданості (або невиправданості) злочину вихідної моральної норми "не вбивай", тому що розходження між пасивною ("дозволити вмерти") і активною ("допомогти вмерти") евтаназією з етичної точки зору не є досить принциповими. Особливості дискусії з цієї проблеми виявляються в тім, що прихильники евтаназії аргументують свою позицію прагматичними, не моральними розуміннями, а їхні опоненти намагаються триматися в межах етичного обґрунтування.

У біоетиці обговорюються і такі проблеми, як етична виправданість (або невиправданість) умертвлення дефективних немовлят, параметри можливості трансплантації людських органів, відношення до абортів і т.д. Їхнє конструктивне осмислення припускає досягнення хоча б відносної домовленості з приводу визначення смерті. Багато в чому завдяки діяльності біоетиків колишнє медичне визначення (утрата здатності до дихання і циркуляції крові) було переглянуто і доповнене "невідворотною смертю мозку", що в 80-х роках одержало законодавче підкріплення й значно полегшило вирішення деяких конфліктних ситуацій у медичній практиці. Дослідницькі інтереси біоетиків стосуються також спірних аспектів психіатрії; проблеми використання людини як об'єкта медичного й наукового експериментування; питань, пов'язаних зі штучним заплідненням, сурогатними матерями, транссексуалами і т.д. Розуміючи, що біоетика не може виробити єдину, загальнозначущу методологію вирішення всіх подібних проблем, її представники орієнтуються на досягнення консенсусу хоча б за окремими спірними питаннями і найчастіше домагаються в цьому успіху.

Навіть така коротка інформація щодо одного з конкретних виявів прикладної етики дозволяє зробити висновок про її досить істотну позитивну значимість. Далеко не всі лікарі, наприклад, здатні перейнятися духом "благоговіння перед життям" і, тим більше, реалізовувати його у своїй професійній діяльності, але спонукати їх на гуманне ставлення до пацієнта за допомогою більш зрозумілих професійних моральних кодексів — завдання цілком здійсненне. Звичайно, з погляду моралі цінність поведінки "за совістю" (не потребує конкретних настанов і стимуляції ззовні) більша, ніж поведінка "за кодексом", але і в другому випадку вона має морально-позитивне забарвлення. Приблизно так обстоїть справа й в інших сферах професійної діяльності, вони теж можуть бути трохи "облагороджені" за допомогою кваліфікованого й делікатного втручання прикладної етики. Однак в ідеалі етика повинна втілювати в собі цілісну єдність практичного й теоретичного, глобального і ситуативного. Доречно в цьому зв'язку згадати просте, але ємне судження, що стало афоризмом: немає нічого більш практичного, ніж гарна теорія.