Навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Демокрит (460 р. до н.е. — рік смерті невідомий).

Як і Геракліт, Демокрит з багатої аристократичної родини. Народився в м. Абдери на морському узбережжі північного сходу Греції. На відміну від Геракліта, мав веселу вдачу і був оптимістом. У дитинстві займався в перських магів. Вирішальний вплив на формування поглядів Демокрита зробив прибулий з малоазійського міста Мілета філософ Левкіпп. Демокрит став його вірним учнем. Завдяки Левкіппу Демокрит став відомий як представник атомістичної теорії побудови матерії. Демокрит високо цінував науку: «Знайти одне причинне пояснення для мене краще, ніж опанувати перським престолом».

Доля надала йому можливість довести свою любов до науки. Майбутній філософ був молодшим із трьох синів. При розділі батьківської спадщини він узяв собі меншу частку, але грішми. Гроші були потрібні для подорожей. Після восьми років подорожей Демокрит повертається в Абдери жебраком і живе на засоби брата. Від величезної суми в сто талантів не залишилося нічого. За законами Абдер Демокрит - злочинець, тому його притягують до суду за розтрату батьківської спадщини. На суді він не заперечував фактів обвинувачення і з гордістю виголошує захисну промову, у якій відзначив, що гроші не були для нього самоціллю, вони служили лише засобом для подорожей і досліджень: «Я об'їздив більше землі, чим хто-небудь із сучасних мені людей, найдокладнішим чином досліджуючи її, я бачив більше всіх інших людей і земель і розмовляв з великим числом учених чоловіків».

На суді Демокрит нагадав про своє навчання в Левкіппа, а також прочитав частину свого кращого добутку «Великий мирострій». Жителі Абдер, що славились простаками і героями анекдотів того часу, зрозуміли, що перед ними справжній мудрець. Суд зняв з Демокрита всі обвинувачення, а городяни постачили філософа ще більшою сумою грошей, ніж залишив у спадщину батько. За корисні поради місту йому дали прізвисько «Мудрість». Демокрит листувався з відомим лікарем Гіппократом. Городяни запросили Гіппократа вилікувати Демокрита, якого вважали хворим від великої мудрості. Гіппократ застав Демокрита, оточеного згортками і розкраяними трупами тварин. Відповідно до легенди, філософ прожив більш ста років, наприкінці життя втратив зір. Коли відчув повну неміч, добровільно пішов з життя. Це була перша добровільна смерть філософа.

Слава Демокрита-атоміста заступила його заслуги як одного з перших філософів-етиків. Однак і в цій галузі філософії його заслуги великі. У добутку «Про евтимію» («Про гарний стан духу») Демокрит проповідує праведний, на його думку, спосіб життя. Досягнення стану, коли душа перебуває в спокої і рівновазі, не схвильована ніякими страхами, марновірствами або іншими переживаннями, є стан щастя. Воно не залежить ні від вдалого збігу обставин, ні від волі божеств. Воно залежить від людини: «Той, у кого гарний стан духу, завжди прагне до справедливих і законних справ, і тому він наяву і в сні буває радісний, здоровий і безтурботний. А той, хто не дотримує справедливості і не виконує своїх обов'язків, тому заподіює невдоволення спогад про власні дурні вчинки, і він знаходиться в стані страху й самоосуду». У той же час щастя не тільки евтимія, але й евесто (внутрішня стійкість), а також гармонія, розміреність (симетрія).

Шлях до евтимії, що складає в Демокрита сенс життя, пролягає через помірність. Поняття міри було традиційним у багатьох давньогрецьких філософів. Демокрит зробив його головним способом досягнення щастя. Визначником міри і її порушення виступав розум. Задовго до Аристотеля Демокрит стверджує: «Прекрасна в усьому середина: мені не по душі ні надлишок, ні недолік. Інші судження філософа вибудовані в тому ж дусі: «Якщо перевищити міру, то і найприємніше стане найнеприємнішим», «Бажати надмірного личить дитині, а не чоловіку», «Радості роблять найбільшу приємність, коли вони рідкі», «У людей з урівноваженим характером і життя упорядковане». Демокрит погоджується зі східною мудрістю: «Будь не занадто солодкий, щоб тебе не проковтнули, і не занадто гіркий, щоб тебе не виплюнули». Задовго до Спінози він стверджує, що «мужній... той, хто сильніший... за свої пристрасті».

Демокрит призиває бути помірними також в особистих і суспільних справах. Свій заклик він пояснює обмеженими можливостями людини: нічого гарного не вийде ні для нього, ні для інших, якщо дана людина буде брати на себе більше, ніж дозволяють його сили і природні здібності. (Не перешкодило б почути пораду філософа нинішнім носіям безлічі титулів, дипломів і портфелів). Не слід йому приймати занадто багато благ і багатств, якщо доля їх посилає, тому що це може привести до засмучень, тобто, до зла. Тим самим філософ виступає проти жадібності й корисливості ділків, що ставлять свої інтереси вище усього. Скептично мислитель ставиться і до політичних діячів і демагогів, що брали на себе «понад здібності», і це приводило їх до провалів і поразок.

Він жив в епоху, коли вже ясно позначилося відокремлення моралі від моральності. Основою єдності індивіда і суспільства мислитель вважає не суспільство, а індивіда, що було знаком наміченого відчуження особистості від суспільства. Він заперечує моральність як щось таке, що стоїть над індивідом. Моральність має сенс лише тією мірою, у якій служить людині. Не страх, не покарання, а свідомий рух душі — початок дії індивіда. Демокрит підкреслює наявність у людині особливого, інтимного почуття, що є стражем чесноти — почуття сорому, що пов'язується ним з постійною працею, навчанням грамоті, музиці, гімнастиці. Сором — результат входження людини у світ культури, він фіксує, охороняє і стимулює визначену міру оволодіння суспільними формами поведінки. Він першим уводить поняття не тільки сорому, а й обов’язку, і совісті. «Не зі страху, але з почуття обов’язку треба утримуватися від провин». Інші виречення філософа також розкривають внутрішню мотивацію діяльності: «Дурного не говори і не роби, навіть якщо ти один; навчися соромитися себе набагато більше, ніж інших». Сором перед самим собою є явище совісті.

Походження совісті в Демокрита ясно вказує на її суспільний характер: «Без звички до праці діти не навчаться ні письму, ні музиці, ні гімнастиці, ні, нарешті, тому, що найбільшою мірою складає чеснота — здатності викладатися, тому що в цих заняттях звичайно до людини приходить соромливість». Новою у Демокрита була і вимога моральної оцінки людини не тільки за його дії, а й за наміри до дій. Це була вимога моралі більш високої не тільки в порівнянні з античністю, але і з християнством, що пов'язує совість з чеканням загробного суду. Філософ вважав віру в загробне існування і розплату у світі іншому ознакою дурної совісті.

Учителі мудрості

У V столітті до нової ери в багатьох полісах Греції на зміну політичній владі стародавньої аристократії і тиранії прийшла влада рабовласницької демократії. Розвиток створених цією демократією нових виборних установ — народних зборів і суду, що грали велику роль у суспільній боротьбі, — породило необхідність у підготовці особливого роду людей. Ці люди повинні були переконувати силою слова. Деякі з цих людей — майстри красномовства, юристи, дипломати — ставали вчителями політичних знань і риторики. Давньогрецьке слово «софістес» означало знавця, майстра, художника, мудреця. Але софістів істина не цікавила, вони вчили перемагати в суперечках і позовах. Як свідчить Платон, «у судах рішуче нікому немає ніякої справи до істини, важлива тільки переконливість».

Усіх софістів прийнято поділяти на старших і молодших. До старшого покоління відносили Протагора, Горгія, Гіппія, Продика. До молодшого — Лікофрона, Алкядаманта, Антифонта. Софісти внесли в інші розділи філософії більше, ніж в етику, але їхня філософія мала пряме відношення до етики, у деякому смислі переходила в етику. Примітною рисою вчень софістів була абсолютизація суб'єктивних моментів людської діяльності на шкоду їх об'єктивному змістові. Найкраще це видно у творчості Протагора.

Протагор (481-413 р. до н.е.) народився в тому ж місті, що й Демокрит, — в Абдерах. Хоча він був значно старшим за Демокрита, останній став його вчителем і прилучив до філософії. Однак шляхи їхньої творчості виявилися різні. Протагор перетворився в професійного викладача риторики, одним з перших став брати гроші за навчання. В Афінах за дорученням Перикла написав проект нової конституції. Однак незабаром був схоплений і присуджений до страти за книгу «Про богів». Пізніше був прощений і вигнаний з Афін. Потонув у Мессинській протоці на шляху з Південної Італії в Сицилію. Протагору належить більш десяти творів: «Про суще», «Про богів», «Про науки», «Про державу», «Суперечки або мистецтво сперечатися» і ін.

Основна теза філософа: «Людина — міра всіх речей, які існують, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують». Це значить, що ніщо не виникає саме по собі, а лише у відношенні до іншого. Вітер як такий не існує, він існує лише як холодний вітер для одного і як теплий для іншого. Заперечення об'єктивності явищ характерне для всіх софістів. Головним, первісним для них виявляється не пізнавальне, а ціннісне відношення людини до світу. Природа не містить у собі міри людини, не може дати напрямку його життя, тому немає необхідності знати влаштування космосу. Пізнання залежить від людини й вона установлює їхню цінність для себе. Людина не просто реалізує якісь існуючі поза нею закони, вона сама задає закони об'єктивної дійсності. Софісти обґрунтовували право людини дивитися на навколишній світ крізь призму своїх людських цілей і інтересів.

Софісти першими і всупереч іншим вченням обґрунтували ідею якісної відмінності світу природи від світу культури. Вимоги природи не завжди узгоджуються з настановами культури. Першим цю думку висунув Гіппій, а в Протагора вона виражена в міфі про Прометея. Перед тим, як випустити в світ створених ним під землею живих істот, боги доручили двом братам, Прометею і Епіметею, розділити між усіма цими істотами різні здібності. Зайнявся цим Епіметей («міцний заднім розумом»), він не розрахував: усі роди смертних створінь, крім людей, він наділив здібностями, що захищали їх від взаємного винищування, дозволяли забезпечення їжею, а також захист від холоду та спеки. І коли Прометей побачив, що всі тварини дбайливо усім забезпечені, людина ж гола і невзута, без ложа і без зброї, то він, виправляючи помилку брата, украв у богів «премудре уміння Гефеста й Афіни разом з вогнем». Так людина виявилася причетним божественній долі — стала говорити, визнавати богів, давати усьому назви, майструвати житла, добувати їжу з ґрунту. Тому, за Протагором, основа існування людини зовсім інша, ніж у тварин. Володіючи смертною природою, як і всі інші живі істоти, людина разом з тим виробляє і створює в собі другу — божественну — природу, пов'язану з умінням, мистецтвом. Друга природа людини варіативна, залежить від волі й свідомості індивідів, від характеру їхніх взаємин. Який її варіант оптимальний? Чим повинна керуватися людина у виборі законів, звичаїв, моральних норм? Якими чеснотами повинна володіти людина, щоб його друга природа відбулася найбільше повно. Пошук відповідей на ці питання вів до формування етики як самостійної філософської дисципліни.

Основну відмінність природи від культурних процесів софісти вбачають у тому, що природа діє неминуче, з необхідністю, а закони держави, настанови релігії, моральні норми і звичаї є продуктами свідомої творчості, похідними результатами людської діяльності. «Веління законів надумані, тоді як велінням природи властива внутрішня необхідність», — писав Антифонт. Якщо в землю закопати черешок оливи, — приводить він порівняння, — то виросте олива. А якщо закопати лаву, з неї не виросте інша лава. Інша відмінність культури від природи полягає в тому, що природа поєднує людей, а закони і звичаї їх роз'єднують. У варвара й елліна однакові матеріальні потреби й фізіологічні процеси, а звичаї і настанови різні. Уявлення про добро і зло часом бувають діаметрально протилежними. Ще одна відмінність природи від культури виявляється в контролі за поведінкою людини. Якщо вона порушила вимоги природи, це не пройде непоміченим і порушник буде обов'язково покараний. Якщо ж людина порушила закон держави і цього ніхто не помітив, порушник уникне кари.

Виходячи з корінної відмінності культури від природи, софісти доводять можливість виховання чеснот, хоч і не дають їхнього загального визначення. Вони вірили у всесилля освіти. Однак у створенні норм моральності софісти не вбачали об'єктивних передумов таких норм. Так, наприклад, Протагор вбачав критерій нормотворчості у вигоді. Але цей критерій припускає знання того, що добре, а що погано. Подібно тому, як немає об'єктивного тепла або холоду, ні, на думку Протагора, об'єктивного добра і зла. Можна назвати добром те, що добре державі, і поганим те, що їй суперечить. Однак держава складається з людей, одним із яких подобається той або інший вчинок, а іншим не подобається. Тому, на думку філософа, найкраще керуватися особистою вигодою. Один з молодших софістів навіть заявив: «справедливе є не що інше, як корисне більш сильному».

Внесок софістів в історію етики досить значний. Хоча не можна погодитися з їхнім розумінням добра і зла, софісти все-таки першими порушили питання про природу добра і зла і привернули до нього увагу інших філософів. Софісти ставлять питання ребром: чи є добро і зло зовнішніми стосовно людини обставинами чи властиві людській діяльності? Схиляючись до другої альтернативи, софісти зафіксували протиріччя встановлених державою законів велінням природи.

4. «Пізнай самого себе!» Сократ (469-399 р. до н.е.)

Народився в Афінах у родині каменетеса Софроніска і повитухи Фенарети. Одержав початкову освіту. У віці вісімнадцяти років був визнаний гідним звання громадянина Афін, приніс присягу: «Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша, з яким буду йти в строю, але буду захищати і храми і святині — один і разом з багатьма. Батьківщину залишу після себе не зменшеною, а більшою і кращою, ніж успадкував... І я буду шанувати вітчизняні святині...».

Пройшовши початкову військову підготовку, новий громадянин зайнявся обробкою каменю. Сократ мав відразливу зовнішність, що контрастувала з уявленнями про вишукану красу греків: невисокого росту, приосадкуватий, з відвислим животом, короткою шиєю, приплющеним і підійнятим носом, широкими ніздрями, товстими губами, одутлим обличчям, великою лисою головою з величезним опуклим чолом. Усім своїм видом він як би насміхався над грецьким ідеалом чоловічої краси. Але люди швидко переставали звертати увагу на зовнішність, піддаючись чарівності його особистості. Сократ тричі брав участь у військових кампаніях. Він був сильний фізично, ходив босоніж по снігу і льодові. Показав себе відважним воїном і, дотримуючи присяги, виніс з поля бою відомого політичного діяча Афін Алківіада. Політикою, званнями, чинами не цікавився, тому що його демон (внутрішній голос) забороняв йому політичну діяльність. Женився Сократ пізно, коли йому було далеко за сорок років. З приводу необхідності женитися говорив: «Як не зроби, усе рівно будеш каятися». Дружина Сократа Ксантиппа прославилася своєю сварливістю, вражаючи цією властивістю жителів Афін. Мабуть, у Ксантиппи були підстави для сварливості, оскільки всі турботи про родину і будинок лягли на її плечі. Чоловік і жінка мали трьох синів, з яких лише старший був дорослим у рік страти батька.

Родина Сократа жила вкрай бідно, у чому був винний глава сімейства. Не домашнім справам він віддавав перевагу, а філософським бесідам з першим стрічним. Наприкінці життя його мучило протиріччя між сімейним обов’язком і відповідальністю за «філософський» спосіб життя. Філософ у цій людині переміг сім'янина. Бідність Сократа була воістину легендарною. У спадщину від батька він одержав невеликий будинок, усе його майно коштувало стільки, скільки коштував гарний раб — 5 мін (для порівняння: кінь коштував 12 мін). Недруги дорікали Сократа за те, що він живе гірше раба, друзі ж пропонували різноманітну допомогу. Правителі деяких полісів надсилали подарунки, кликали відвідати їхній міста і зайнятися просвітительською діяльністю. Однак Сократ відкидав і допомогу, і подарунки. Він не був аскетом, хоча й не визнавав розкіш і надмірності. Людина, на його думку, повинна задовольнятися малим. Завжди босий, у старому плащі — таким він увійшов в історію

У березні 399 р. до н.е. проти Сократа була порушена кримінальна справа. Його звинуватили в неповазі до богів і крамольних, на їхню думку, бесід з молоддю. Обвинувачення містило три пункти: 1) безбожництво Сократа; 2) уведення їм якихось нових божеств (мався на увазі демон Сократа, тобто, його внутрішній голос); 3) розбещення молоді. Суд визнав Сократа винним і присудив до страти. Сократу було запропоновано випити чашу з отрутою. Вирок був приведений у виконання не відразу, а приблизно через місяць. Відстрочка була зв'язана зі святами на честь бога Аполлона. Сократ вмер у той же час року, що й народився. Друзі готували втечу, але філософ відмовився бігти. Він говорив, що втечею спростував би всі ті ідеї, що проповідував раніше. Цінність ідей для нього була більшою, ніж цінність життя. Прощаючись, Сократ сказав перед смертю друзям: «Але вже настав час йти звідси, мені — щоб умерти, вам — щоб жити, а що з цього краще — нікому не відомо, крім бога».

Сократ не залишив ніяких філософських творів, думаючи, як деякі в його час, що достатньо усної проповіді. Світ довідався про його ідеї з творів учня Платона, що у діалогах вкладав у вуста Сократа свої думки. Погляди Сократа стали відомі з твору іншого учня — Ксенофонта. У добутку «Апологія Сократа» Ксенофонт так старанно обходив усі гострі кути сократівського вчення, що спотворив думки вчителя. Сократ же вважав також, що філософ повинен доводити вірність своїх ідей власним способом життя, а не одними лише абстрактними судженнями.

Сократ дуже високо, як ніхто ні до нього, ні після нього, цінував знання. «...Немає нічого сильніше знання, воно завжди і в усьому пересилює і задоволення, і все інше». Знання дане людині богом. Бога людина не може бачити, але вона бачить справи божественні. Сократ дійде висновку висновків: знанню не можна навчитися. Більшість особистостей лише думають, що вони щось знають. Сократ висміює софістів за їх багатознайство, що, на його думку, лише приховує їхнє неуцтво. Думки людей мало чим відрізняються від простого незнання. «Я знаю, що нічого не знаю, а інші й цього не знають», — дивує слухачів Сократ.

За вихідну посилку своїх міркувань про чесноти Сократ брав розум, спираючись на набуті знання і навички, він прагне реалізувати свої наміри; чим повніше знання людини і чим вища її кваліфікація, тим успішніше вона вирішує свої завдання і тим більше задовольняє свої потреби. Тільки знання дозволяє людині оптимально використовувати засоби, якими вона володіє. Сократ розглядає розум як вирішальну ознаку, що відрізняє людину від тварини. Людина, завдяки розумові, ставить перед собою визначені цілі: наприклад, багатство і здоров'я самі по собі ні добро, ні зло. Вони стають тим або іншим залежно від знання або неуцтва.

Етичне знання для Сократа є знання того, що таке щастя і визначає правильний вибір лінії поведінки та способу життя. Людина здатна пізнавати природу, але вищим видом пізнання Сократ вважав самопізнання. У молодості мислитель відвідав Дельфи. На фронтоні храму він побачив написане виречення спартанця Хілона: «Пізнай самого себе!». Сократ сприйняв його як заклик до з'ясування змісту, ролі і меж людського пізнання в співвідношенні з божественною мудрістю, тобто місця людини у світі. Самопізнання, на думку Сократа, означало насамперед пізнання людиною свого внутрішнього світу, усвідомлення того, що осмислене життя, духовне здоров'я, гармонія внутрішніх сил і зовнішньої діяльності, задоволення від моральної поведінки складає вищу цінність. З цією цінністю незрівнянні ніякі знання, якими б корисними вони не були. Ніякі знання і навички самі по собі не гарантують благополуччя і не роблять людину щасливою: технічні й інші знання корисні лише для пізнання добра й зла. Більш того, знання добра і зла не є справжнім благом, якщо залишається просто знанням і не веде до зцілення душі.

Таким чином, девіз «Пізнай самого себе!» для Сократа означав пошук людиною свого внутрішнього світу як значущої цінності. Знання — чеснота, це вірно, але найбільше корисно знати, чого людині варто бажати. Незнання цього робить людину рабом його найлютіших ворогів — нестриманості і спраги задоволень, тому що «нестриманість віддаляє від людини мудрість … і занурює її в протиприродний стан», змушує служити низинному й нерозумному, «вона заважає людині спрямовувати увагу на корисне... і часто спонукує його віддавати перевагу гіршому перед кращим». Культ знання приводить Сократа до визначення кінцевого результату самопізнання: «Мудрість є вище благо». От якого знання повинна прагнути кожна людина. У мудрості людина наближається до бога, від мудрості виникають всі інші чесноти. Про себе Сократ говорить, що ніхто не прожив краще життя, ніж він, оскільки «краще усіх живе... той, хто більше усіх піклується про те, щоб стати кращим».

Однак мудрість доступна не всім людям, деякі з них роблять помилки. Хід його думки такий: ніхто не бажає собі зла, усі прагнуть добра. Сократ не допускає, щоб людина, відаючи про добро, не стала б діяти в угоду сумнівним задоволенням. Він відноситься до морального вибору людини розсудливо. Акт морального вибору — це калькуляція задоволень і страждань, придбань і втрат. Філософ говорить уявлюваному опонентові: «Ти як людина, що вміє добре зважувати, склади все приємне і все тяжке, як найближче, так і віддалене, і, поклавши на ваги, скажи, чого більше?» Думка Сократа зводиться до того, що при зазначеному «зважуванні» ніхто не вибере менше (менш гідне) задоволення замість більшого (більш гідного). Якщо усе-таки відбувається вибір менш гідного задоволення — це показник невірного розрахунку: «Ті, хто помиляється у виборі між задоволенням і стражданням, тобто, між благом і злом, помиляються через незнання…».

Отже, в етиці Сократа велику роль починає відігравати поняття «вибір». Поки ще це вибір між добром і злом або в межах добра й зла. Поняття «моральний вибір» буде розвиватись пізніше іншими філософами. Що ж стосується Сократа, його думка полягає в наступному: дурні вчинки відбуваються через неуцтво, а гарні - від знанню.

Недооцінка Сократом біологічної природи людини трохи знижує цінність його етичних ідей, але це цілком зрозуміло, з огляду на рівень знань епохи, у тому числі рівень знань про людину. Сократ увійшов не тільки в історію філософії, а й людської культури в цілому. Він встав в один ряд з наймудрішими людьми дохристиянської ери. Деякі ідеї мислителя дуже сучасні: заради чого варто жити, чого варто бажати в щасливому житті, що несе із собою прогрес наукових знань? Одним словом, пізнай самого себе!

Собача» філософія. Кініки

Кінізм породжений внутрішніми процесами древньої Греції і зовнішньополітичних відносин, що ускладнювалися. Найбільш глибинною його передумовою була криза міст-полісів. Тривала внутрішньополітична боротьба за управління полісами, що розгорілася між аристократичними родами, потрясла основи древнього суспільства. Згубний вплив мала і багаторічна Пелопоннеська війна Спарти з Афінами. Набирав силу процес майнового розшарування населення. Значна його частина позбавилася власності, інші громадяни, хоча і володіли дрібною приватною власністю, животіли на грані руйнування. На тлі цих явищ усе далі ішла в минуле сива старовина з її міфами, богами, героями. Романтика і мрії усе більше суперечили реальному способові життя. Сувора дійсність змушувала їхній тверезо дивитися на речі й давати їм адекватні оцінки. Зовнішньополітична ситуація також не сприяла процвітанню полісів. Війни з персами, македонська окупація полісів ставили проблему об'єднання міст у єдину державу. Але об'єднатися греки не могли: для цього їм довелося б пожертвувати всією попередньою історією.

У таких соціальних умовах виникає кінізм, що проіснував майже тисячу років до самого кінця античності. Вчення виявилося настільки живучим, що кінізм як спосіб життя відтворювався знову і знову при повторенні відповідних соціальних умов. У XX столітті він відродився в русі хіпі, способі життя бомжів, співтовариствах молоді в деяких містах Європи. Однак в У-1У століттях до н.е. і в наступні часи кінізм був не тільки способом життя, а й системою ідей, концепцією. Майнове розшарування і нерівність зайшли так далеко, що раніше визнавані цінності відхилялися кініками - вони намагалися протиставити цінностям багатих людей свої особливі цінності за принципом «усе навпаки». Намагаючись випрямити ціпок, кініки перегинали його в інший бік.

Кініки були учнями Сократа, однак, мало походили на свого вчителя. Якщо Сократ був справді бідним і не хизувався своєю бідністю, то кініки часом нарочито ставали бідними або не прикладали зусиль для статку в домі. Якщо Сократ поважав державу і суспільство, виконував різні повинності, брав участь у роботі суду, то кініки були нігілістами стосовно держави і суспільства. Якщо Сократ поважав норми моральності, хоча і не завжди з ними погоджувався, те деякі кініки зневажали моральність і знущалися з неї. Якщо Сократ вважав знання чеснотою, то кініки відкидали будь-як знання, крім філософії. Деяке уявлення про рух кініків дають образи трьох найбільш відомих його представників.

Антисфен (450—360 р. до н.е.) — син вільного афінянина і фракійської рабині - вважається незаконнонародженим. З цієї причини він не мав прав громадянина Афін. Брав участь у Пелопоннеській війні, відзначився в бою. До політики був байдужим. На питання, як варто поводитися з політикою, одного разу відповів: «Як з вогнем: не підходити занадто близько, щоб не обпектися, і не дуже віддалятися, щоб не змерзнути». Антисфен учився в ритора Горгія, якого згодом критикував, займався викладацькою діяльністю, потім примкнув до Сократа і переконував своїх учнів наслідувати його приклад. Відчував ворожість до Платона за його гордість. Сократу доводилося іноді «обсмикувати» Антисфена, коли той демонстративно показував свій плащ з дірами: «Крізь ці діри я бачу твоє марнославство». Після смерті Сократа заснував Кіносарг («Зіркий пес» або «Білий собака»), у якому проводив свої заняття. Антисфен по праву вважається засновником кінізму. Він залишив десять томів своїх творів, у котрі ввійшло більш сімдесятьох добутків на різні теми. Умер від сухоти в похилому віці.

Діоген Синопський (412-323 р. до н.е.). Народився в м. Синопі в родині міняйла. Батько завідував казенним міняльним столом. Батько і син були звинувачені в псуванні («обрізанні») монет, за що перший був відданий судові, другий — вигнаний з міста. До Діогена був застосований найстрашніший проклін того часу: без громади, без будинку, без батьківщини. В Афіни прибув зі своїм рабом, якого незабаром відпустив. Крайнім аскетизмом і ексцентричними витівками перевершив усіх відомих мудреців. Платон назвав його псом, чим Діоген був досить улещений. Після ряду років життя в Афінах, мандрував Грецією як бродячий проповідник. В одному з плавань потрапив у руки піратів, що продали його в рабство. Діоген сам вибрав собі покупця — коринфянина Ксеніада. Хазяїн доручив рабу виховувати своїх дітей, що раб старанно виконував. В Афінах відбулася його зустріч з Олександром Македонським. У похилому віці вмер у Коринфі. Жителі міста поставили Діогену пам'ятник - колону, на вершині якої стояла фігура собаки. Діоген залишив після себе 21 твір, 14 діалогів і 7 «трагедій для читання».

Кратет Фіванський народився в багатій аристократичній родині міста Фіви. Був виродливим, кульгав і був горбатим. У молодості під впливом кінічного вчення порвав зі своїм середовищем і став бідняком. За однією з версій, Діоген Синопський умовив Кратета кинути гроші в море, а землі віддати під суспільні пасовища. За іншою версією, віддав гроші лихвареві, заповідаючи їх дітям, якщо вони не стануть філософами. Ще за однією версією Кратет роздав майно людям, промінявши його на ціпок і сумку бідняка. Яка б версія не була вірною, безсумнівно те, що Кратет сам себе зробив бідняком. Родичі не раз умовляли його повернутися додому, однак філософ вів бродячий спосіб життя. Він був дуже добрим до людей, йому відповідали взаємністю. Кратет проповідував «любов до людини», а пануючу мораль вважав «чадом, димом», який треба розвіяти. Його прозвали «добрим демоном». Ідеї генія мали іншу спрямованість, ніж його попередників. Якщо Антисфен виражав головним чином ідеологію рабів і неповноправних громадян, а Діоген — світогляд рабів і розорених війною мас, то Кратет представляв погляди збіднілого працюючого населення, що ще зберегло дрібну приватну власність: ремісників, селян, торговців.

Кратет оженився на сестрі свого учня — Гіппархії, що також походила з багатої і знатної родини. З любові до Кратета Гіппархія відкинула багатих наречених, кинула все і, усупереч волі батьків, обрала нелегку долю дружини бродячого проповідника і його учениці. Лише пологи дитини змусили її повернутися додому. Цей крок чоловік вважав проявом слабості дружини і кликав її продовжити з ним мандрівки. Відома книга Кратета «Листи», ряд трагедій. Епіграфом до його життя могли бути слова однієї з трагедій: Мені батьківщина — не фортеця і не будинок, мені вся земля — обитель і притулок, у якому є усе, що потрібно, щоб жити». Помер Кратет у похилих роках і був похований в одній з областей Греції — Беотії.

У світогляді кінізму, як ні в якому іншому етичному русі стародавності, чітко прослідковується бунт моралі проти моральності. Хід думки кініків такий: якщо досягнення культури породжені суспільством і вони не зробили щасливими людей, то такі досягнення варто відкинути. Звідси і гасло — «назад до природи». Кініки думали, що найбільш здоровий спосіб життя вели люди, що ще не знали вогню, тому вони засуджували Прометея, що, обдарувавши людей вогнем, поклав початок їхній зіпсованості. Перед кініками стояло двоєдине завдання: 1) вести тваринний спосіб життя, через що вони були раді, коли їх називали псами, і 2) відмовитися від усіх досягнень культури і цивілізації, особливо від власності. Кініки вчилися в природи. Так, наприклад, Діогену урок дала миша, що мимо пробігала. «Філософ» із захватом упевнився, що миша не мала потреби в підстилці, не лякалася темряви і не шукала ніяких мнимих насолод. З тих пір Діоген також перестав мати потребу в підстилці. Інший урок дав йому хлопчик, що пив воду зі жмені. Побачивши це, Діоген викинув із сумки чашку, промовивши: «Хлопчик перевершив мене простотою життя». Жити в бочці він додумався не відразу, а лише після того, як хтось не подбав про його житло (звичайно він знаходив у кого-небудь притулок). «Житлом» став піфос (велика глиняна посудина для збереження зерна або вина), а коли якийсь хлопчисько розбив піфос «філософа», городяни покарали хлопчика. Діогену принесли інший піфос.

Лідери кінізму виставляли напоказ свою бідність, намагаючись довести, що можна обходитися малим. Кініки вкрай негативно відносилися до власності, багатства і насолод. Вони з насолодою заперечували саму насолоду. Бідність Діоген вважав самоучкою чесноти. Одному з опонентів, що дорікав його в бідності, кінік відповів: «Я ще ніколи не бачив, щоб через бідність хто-небудь став тираном, а усі стають тиранами тільки через багатство». Іншому співрозмовникові, що побажав стати кініком, Діоген намічає план дій: «Насамперед, я зніму з тебе зніженість...змушу тебе працювати, спати на голій землі, пити воду і їсти, що попало. Багатства твої ти кинеш у море. Ти не будеш піклуватися ні про шлюб, ні про дітей, ні про батьківщину - торбинка твоя нехай буде повна бобів і сувоїв, пописаних з обох боків. Ведучи такий спосіб життя, ти назвеш себе більш щасливим, ніж великий цар...здатність червоніти зітри зі свого обличчя, на виду в усіх сміло роби те, що інший не зробив би й осторонь». Відома зустріч Діогена з Олександром Македонським. Кінік сказав полководцеві: «Владика половини світу, ти не вважаєш себе щасливим і прагнеш завоювати другу половину. Я ж нічого не маю, і не хочу мати — виходить, щасливіший за тебе, тому що мене ніщо не турбує». Про те, яке значення мав культ бідності в етиці кініків, свідчать і слова Кратета Фіванського: «У бідних своя мораль, мораль більш справжня і природна, тому що самі огидні пороки, і найстрашніший з них — жадібність — породжує власність, гроші. Це так просто і тим часом так важко — поділитися з ближнім, підтримати незаможного і нагодувати голодного». Одним словом, світ хатинам, війна палацам. Більш пізній афоризм «бідність — не порок» був би цілком співзвучним світоглядові кініків.

Бідність породжувала аскетичний спосіб життя, кініки його не тільки практикували, а й обґрунтовували. Діоген затверджував, що щира насолода полягає в спокої і веселощах душі. Без цього, на його думку, усе золото царів Мідаса і Креза не принесе ніякої користі. Але як жити в одному суспільстві з тими, хто не розділяє погляди кініків? І ще важливіше, як задовольняти насущні потреби і бажання? Відповіддю на ці питання була практика аскесису — своєрідного тренінгу, покликаного привчити людину до нормального, на думку кініків, способу життя. Аскесис — це максимальне опрощення, бездомність, малоодягненість, невзутість, звикання до голоду, холоду, спраги, це відмовлення від надуманих бажань, не говорячи про розкіш. Розрізняли два види аскесису: для тіла і для душі. Тіло загартовували гімнастикою, бігом, сироїдінням, ходьбою босоніж, голодуванням. Складніше було загартувати душу. Діоген просив милостиню в статуї, щоб привчитися до відмовлень. Душу загартовували й у зневазі нормами моральності. Кініки могли в громадських місцях справляти потреби, виконувати статеві акти, займатися онанізмом і т.п. Що природно, те, нібито, не ганебно... (У латинській транскрипції слово «кінік» пишеться як «цинік». Звідси і пішли слова «цинік», «цинічний»). Усім своїм поводженням кініки намагалися прищепити населенню свої цінності як найбільш відповідні природі людини.

Іншою ідеєю кінічного світогляду було заперечення цінності знання (апайдеусіа). Ця ідея логічно погоджувалася з ідеєю бідності: бідняку знання не потрібні, йому б вижити. Незважаючи на те, що кініки прославляли розум, неграмотність і неосвіченість вони вважали достоїнством, а не недоліком. Антисфен говорив, що освічену і розумну людину важко переносити, а незнання — річ легка і необтяжлива. Знання, на думку кініків, не зробили людей кращими. Навчившись читати і писати, рахувати і винаходити, вони зберегли всі пороки: неправда, підлість, заздрість, ненависть і ін. Тому науки і мистецтва, щонайменше, марні.

Головною ідеєю кінічного світогляду була ідея автаркії (аутаркейя), тобто незалежності, самодостатності, самозадоволеності. Автаркія — мета життя людини, бідність і заперечення знання - засоби. У результаті - щастя кініка. Діоген писав: «Щастя складається тільки в тім, щоб постійно перебувати в радісному стані духу, ніколи не горювати... Щире щастя полягає в тому, щоб розум і душа завжди перебували в спокої і веселощах».

Скептичне відношення до батьківщини і держави зробило кініків космополітами. Кінік — громадянин Всесвіту, його батьківщина - увесь світ, для нього не існує державних кордонів. Космополітизм кініків пояснювався і тим, що більшість із них були чужоземцями і їм доводилося платити особливий податок за проживання в містах Греції. Вони ненавиділи тиранію і нехтували демократією. Кінічна автаркія означала і відмовлення від родини, хоча і не всі кініки з цим погоджувалися. Жебрак, безрідний Антисфен заявляв, що мудрець повинен женитися для народження дітей від найкрасивіших жінок, а Кратет Фіванський навіть створив родину. Але Діоген вважав, що дружини повинні бути спільними і заперечував законний шлюб. На його думку, «молодим одружуватися рано, старим уже пізно». Діоген також визнавав спільність дітей.

Воля кініків — це воля «від»..., а не воля «для»... Таке розуміння було пасивним соціальним протестом, їхня позитивна програма дій була об'єктивно реакційна. Заклик «Назад до природи» не сприяє вирішенню соціальних проблем. Шляхи назад, до природи, пройдені ступені культури ніколи не повторюються, але кініки цього не розуміли. Вони як би проклали шлях стоїкам і раннім християнам, оскільки першими запропонували негативний соціальний досвід як альтернативу пануючому способу життя.

Етика насолоди. Гедонізм

У Сократа було багато учнів. Деякі з них створили свої школи. Одним з таких учнів був Аристипп (435—355 р. до н.е.) з Кірени (місто в Північній Африці). Аристипп — син багатого аристократа, завдяки положенню батька пізнав смак красивого життя. До Сократа його притягувала оригінальність ідей мислителя і його слава. Першим з учнів афінського філософа став брати плату за навчання своїх учнів. Одного разу, відіславши Сократу 20 мін, Аристипп одержав їх назад. Сократ відповів, що його демон забороняє йому брати гроші. Аристиппа не любили Платон і інші учні Сократа, оскільки Аристипп вів спосіб життя, несумісний з моральністю сучасників і нащадків.

Коли тиран Сіракуз, Діонісій перший, при дворі якого постійно жив засновник незвичайної етичної концепції, плюнув в обличчя філософові, той стерпів і утерся. У відповідь на лайку присутніх відповів: «Рибалки підставляють себе бризам моря, щоб піймати дрібну рибинку; я чи не винесу бризів слини, бажаючи піймати велику рибу?» За готовність терпіти будь-як приниження кінік Діоген назвав Аристиппа царським псом. Одного разу, коли Аристипп проходив мимо Діогена, що чистив овочі, Діоген, насміхаючись сказав: «Якби вмів годуватися от цим, тобі не довелося б прислужувати при дворах тиранів». На це Аристипп відповів: «А якби ти вмів поводитися з людьми, тобі не довелося б чистити собі овочі».

Аристипп був далеко не єдиним, хто звеличував задоволення, але він виявився першим, хто зробив задоволення центральним елементом світогляду. Суть навчання Аристиппа зводиться до наступного. Відчуття не мають пізнавального значення, а тільки свідчать про стан суб'єкта. Людина подібна обложеному місту. Вона знає тільки те, що відбувається усередині неї самої. Оскільки відчуття не дають адекватного відображення зовнішнього світу і, отже, ми не знаємо законів цього світу, то єдиним критерієм поведінки можуть бути суб'єктивні стани індивіда. Відчуття розуміються Аристиппом як рухи, що поділяються на легкі (задоволення) і бурхливі (невдоволення). Є ще середній стан — відсутність задоволення і невдоволення.

Задоволення («гедоне») - є благо, те, чого варто прагнути. Невдоволення або страждання є зло, те, чого варто уникати. Якість задоволення не залежить від способу його задоволення. Відповідно до думки основоположника гедонізму, «насолода є благом, навіть якщо воно породжується безсоромнішими речами». Аристипп неодноразово доводив це словами і справами. Задоволення для нього були вищі за принципи. Коли Діонісій запитав, навіщо він прийшов до нього, Аристипп відповів: «Коли я мав потребу в мудрості, я прийшов до Сократа; зараз я маю потребу в грошах і от прийшов до тебе». Навіть дружбу гедоніст пояснював вигодою. Задоволення існують головним чином у теперішньому часі, вони можуть вимірюватися тільки їх інтенсивністю. Обидві ці характеристики досить примітні. Минуле мало цікавить гедоніста: насолоди вже знайшли свій ефект і втратили позитивну енергію, тому і говорити про них нецікаво. Насолоди майбутнього — журавель у небі, невідомо, чи потрапить він у руки. Про нього так само говорити нецікаво. Інша справа насолоди в теперішньому часі. Друга характеристика — інтенсивність — більш складна. На думку Аристиппа, вона властива лише тілесним насолодам, духовні ж насолоди не мають кількісного значення. Звідси випливає перевага тілесних насолод: вони можуть бути більш інтенсивними, ніж насолоди духовні. І Аристипп ставить тілесні насолоди вище духовних.

Засоби одержання задоволення не важливі, важливий лише факт його одержання. З цього погляду Аристипп невисоко оцінює роль знань. Він вважає їх допоміжним засобом подолання реальних життєвих протиріч. Знання мають цінність лише остільки, оскільки дозволяють одержувати більш повну насолоду. До проблем Аристипп відноситься негативно. Коли хтось пропонував йому вирішити важку задачу, він відповів: «Навіщо дурень, хочеш ти розплутати вузол, який навіть заплутаним доставляє нам стільки турбот?»

Достоїнством концепції Аристиппа є прославляння безпосереднього життя. Абстрактні моральні норми йому не по нутру, він хоче жити сьогоднішнім, а не вчорашнім або завтрашнім днем. Гедоніст — це індивідуаліст, а не колективіст. Індивідуаліст не зважає на норми моральності, а ця обставина не додавала симпатій послідовникам даного вчення.

У кінці життя Аристипп повертається на батьківщину і засновує там свою школу, що одержала в історії філософії назву кіренської. Кіренаїки розвивали ідеї вчителя. Вони розуміли вчення гедонізму як протест проти засилля моральності, релігії і права над внутрішнім світом людини.

З іншого боку, виявилася обмеженість гедонізму. Питання не тільки в тім, що гедоністам не загрожувала смерть від надлишку моральності. По-перше, приниження ролі духовних насолод принижує достоїнство людини, вона у принципі нічим не відрізняється від дощового хробака або щасливої корови, що пасеться на лузі. Творчість одержує відставку: навіщо вона потрібна, якщо від горілки з оселедцем можна одержати більше задоволення, ніж з радості відкриттів і винаходів? По-друге, гедонізм містить у собі протиріччя, що веде в тупик. Конкретні задоволення рано або пізно перестають цікавити людину, і вона хоче нових задоволень. Це вимагає нової напруги сил, подолання труднощів, не говорячи вже про обмеження і заборони... Задоволення губить людину вже тим, що воно стає недосяжним. Критика гедонізму в стародавності й інші епохи свідчить про несумісність цього вчення (культу задоволень) з реальними умовами життя людей.