Основні розділи класичної риторики та етапи роботи над промовою

Лекція 4.

До основоположних розділів класичної риторики відносять такі, як: інвенція, диспозиція, елокуція, елоквенція, меморія, акція.

Інвенція (лат. inventio − винахід, вигадка) − це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні предмети, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями, якими володіють інші учасники і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у промові. Основне в інвенції − вдало, доречно вибраний предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio, від dispono − розташовую, розміщую) − це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються аналогічні процедури. Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови, − запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloguor − висловлююсь, викладаю) − третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури).

Розробки першого і другого етапів − інвенції і диспозиції − в елокуції набувають мовного фігурального вираження і в результаті − додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі − елокуції − зміст промови входить у зону паралогіки, яка допускає використання слів і виразів у переносному (фігуральному) значенні.

Такі порушення, зміщення логіки (паралогіка) створюють нові смисли і часом викликають ефекти неймовірної сили. Це зона використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слова у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки (фігури). На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція − підрозділ елокуції − найбільшого розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства. Іноді її просто називають красномовністю. В класичній давньогрецькій риториці, римській, традиційній ренесансній, просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами й фігурами закріплювалася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у XIX−XX ст. іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

Меморія (лат. memoria − пам’ять, згадка) − це наступний розділ риторики, призначення якого − допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка − система „секретів”, прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам’яті, уміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція (лат. actio − дія, дозвіл) − п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння „на ходу” коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, умінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (від. лат. relaxatio − зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов’язково використає цей стан, щоб „по свіжих слідах” ще раз пережити виступ, проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.

Основні закони риторики

У риториці, як і в багатьох інших, особливо гуманітарних на­уках, виокремлення і формування законів має абстрактний і дещо умовний характер, оскільки в реальному житті науки її зако­номірності залежать одна від одної, переплітаються і переходять одна в одну, не ставлячи чітко окресленого закону.

Риторика як наука базується на таких законах: концептуально­му (К), законі моделювання аудиторії (А), стратегічному (С), так­тичному (Т), мовленнєвому (М), а також законі ефективної ко­мунікації (ЕК), системно-аналітичному (СА). Р = К + А + С + Т + М (підготовчий етап) + ЕК (виконавський етап) + СА (підсумко­вий етап).

З огляду на цю риторичну формулу, можна стверджувати, що процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний — вико­навський, успіх останнього залежить від якості першого етапу. Лише за цієї умови ритор має можливість творити на етапі виконання, тобто вільно реалізувати свій мисленнєво-мовленнєвий продукт у різних варіантах. Отже, публічне мовлення — це особли­вий вид тексту, створюваний за законами риторики і орієнтований на переконання. Публічне мовлення — це матеріал, де найповніше виявляються сліди мисленнєво-мовленнєвої діяльності людини.

Концептуальний закон

Базовим законом риторики є концептуальний закон, який становить перший крок — винайдення задуму, ідеї (створення концепції).

Зупинимося на визначенні семантики слова «концепція» з по­зицій риторики. Концепція — це фундамент, основа мисленнєво-мовленнєвої діяльності, над чим надбудовується стратегія діяль­ності (цільова установка, теза). Таким чином, концепція у повному розумінні цього слова не є ні стратегією (програмою діяльності), ні тезою (складовою стратегії), оскільки стратегія є реалізацією концепції, а теза — головною думкою (частина стратегії). Кон­цепція — складніше поняття, ніж просто сума знань. Останнє мож­на розглядати як один із кроків створення концепції, тобто як один з елементів. На нашу думку, концепція — це система знань про предмет, виражена в стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільше відповідає її функціональному призначен­ню — бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльності [5].

Важливо знати не лише те, що таке концепція, але й те, як її створювати. Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:

своє бачення суб'єктом предмета (теми);

аналіз предмета (теми), тобто вибір проблем для вивчення;

«привласнення» суб'єктом чужого досвіду у разі вивченні об­раної проблеми (прилучення до цінностей людського досвіду);

пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і формування позиції.

Такий підхід до розробки концепції відбиває природний процес пізнання людиною (суб'єктом) оточуючого світу: будь-яку одер­жувану інформацію ззовні людина перш за все пропускає через своє «я» (відчуття, уявлення), створює своє бачення, свою карти­ну того чи іншого предмета. Однак практика свідчить про те, що не завжди приділяється потрібна увага цьому початковому етапові пізнання, в результаті чого він не встигає «виявитися» і закріпити­ся у суб'єкті, хоча саме на цьому етапі починає формуватися індивідуальний особистісний підхід людини до пізнання світу, джерелом якого є життєвий досвід, здоровий глузд, професійний дослід.

Таким чином, перший етап розробки концепції дає можливість риторові не втратити своє «я» у процесі пізнання.

Далі, коли ритор отримав своє бачення предмета, тоді він почи­нає усвідомлювати неможливість охоплення усього предмета і опиняється перед необхідністю вибору з предмета певних граней (проблем) — другий етап розробки концепції. Критеріями підбору проблем виступають інтерес і компетентність самого суб'єкта, ак­туальність проблем, їх громадська значущість. І лише після того, як суб'єкт здійснив вибір проблем, він може звернутися до вивчен­ня того людського досвіду, який накопичено з матеріалу, що його цікавить.

Четвертий етап створення концепції характеризується тим, що ритор проводить надзви чайно складну операцію з критичного ос­мислення двох досвідів — свого і чужого, на основі чого й формує власну позицію.

Концепцію ще треба реалізувати, втілити в матеріал, висвітли­ти, з нею слід дійти до мети. Для цього потрібно врахувати й інші закони.