Ораторське мистецтво на Україні в 16-17 ст.

Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських.

З періоду Київської Русі були успадковані збірники переклад­них і оригінальних творів, що мали настановні цілі. Вони передба­чали насамперед популяризувати й поширювати християнську ідеологію і морально виховувати давніх русичів, уславлювати пер­сонажів християнської міфології та видатних церковних діячів. Тому твори ораторського мистецтва доби Середньовіччя назива­ють ще учительською літературою. Проповідь прийшла на Русь разом із християнством як частина церковного ритуалу і поширю­валася в різних списках, що оформлялися у спеціальні збірники. З періоду Київської Русі відомі списки збірників ораторських творів — перекладних і оригінальних, — що широко побутували і в ХУІ-ХУІІ ст. на Україні: «Златоструй», «Маргарит», «Злато­уст», «Ізмарагд», «Торжественник» та ін. До них входили перекла­ди ораторських творів класиків візантійської учительської літера­тури IV -IX ст., що перекладалися або безпосередньо з грецької мови, або приходили з Болгарії в старослов'янському перекладі, і твори давньоруських риторів: Феодосія Печерського, митрополи­та Іларіона, Кирила Туровського, Климента Смолятича. Це були своєрідні антології ораторської літератури.

Крім проповідей, успадкованих із періоду Київської Русі або ук­ладених за їх зразками, у XVI ст. на Україні з'являються рукописні збірники повчань нового типу, так звані учительські євангелія.

Основне завдання казань, що містилися в учительських єван­геліях, було те саме, що й у давньоруській проповіді: розтлумачу­вати прихожанам поняття й приписи християнського віровчення і повчати їх у дусі церковної моралі.

Далі зупинимося на еволюції української ораторської твор­чості, як і всієї української літератури та культури взагалі, пов'яза­ної з діяльністю Києво-Могилянської академії. На зміну старій проповіді греко-слов'янського типу приходить нова, що орієн­тується на західноєвропейські зразки.

У братських школах і в Києво-Могилянській академії теорію красномовства спочатку вивчали за латинським підручником періоду античності. Найдавнішим відомим підручником, складе­ним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосипа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й рито­ра Марка Тулія Цицерона «Поділи ораторські».

Києво-Могилянські риторики, починаючи від курсу Йосипа Кононовича-Горбацького, багато дали для розробки теорії стилю. ()с.новний зміст цієї теорії зводився до вчення про суть, позитивні риси і вади літературного стилю, його функціонально-жанрові різновиди, добір слів та їх розміщення в контексті, про тропи й фігури як експресивно-емоційні засоби словесного вираження, про ритміко-синтаксичну структури мови твору.

Риторам Києво-Могилянської академії близькою була ідея І Оіцерона про те, що справді красномовний той, хто звичайні речі ииражає просто, великі — велично, а середні — помірковано. Ця Цицеронова ідея була джерелом теорії про три ораторські стилі: ішсокий, середній і низький.

У середині XVII ст. значної ваги в духовному житті українсько­го народу набрала полемічно-публіцистична проповідь, що пере­росла релігійні рамки і мала загальнокультурну та політичну цінність. Вона стала активним засобом впливу на населення. І Іайвідомішими представниками ораторського стилю цього часу були вихованці Києво-Могилянської академії, а потім її викладачі Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський і проповідник Києво-Пе­черської лаври Антоній Радивиловський.

У курсах риторики цього часу важливе місце посідає гоміле­тика — частина риторики, в якій викладаються настанови щодо створення спеціально церковних проповідей. У 50-х рр. XVII ст. шікладач риторики Києво-Могилянської академії Іоаникій Галя-і'онський уклав перший вітчизняний підручник із гомілетики юдіишьою українською літературно-писемною мовою під назвою •■ І Іаука, або спосіб складання казання» і разом із зразками про-ионідей видав його у складі книги «Ключ розуміння» (Київ, 1659; Львів, 1665).

У новій проповіді максимальна увага звертається на її форму. Якщо старий греко-слов'янський тип проповіді міг мати довільну форму (фактично це була бесіда проповідника з прихожанами), то і сі і ер до проповіді ставляться вимоги як до літературного твору: і дпість предмета, єдність думок, співмірність складових частин, художність викладу. Основою казання Іоаникій Галятовський вважає тему (фему), яка є своєрідним епіграфом до нього. Тема є цитатою з біблійного тексту, в якій втілюється основна думка про­повіді. Структурно проповідь мала складатися з трьох частин: вступ, виклад-казання і заключна частина. В основі побудови про­повіді лежали певні прийоми. Так, проповідь могла будуватися на порівнянні, метафорі, алегорії. Поширеним прийомом могло бути якесь поставлене запитання, на яке казання повинне було дати курйозну відповідь, що мала вражати слухачів своєю несподіван­кою.

Одна з важливих вимог, які Іоаникій Галятовський ставить пе­ред проповіддю, щоб вона була зрозумілою для слухачів.

Риси ораторських промов XVII ст.: струнка композиція, єдність думки, застосування прийомів, спрямованих на те, щоб зацікавити слухачів, — стали надбанням ораторського мистецтва йуХУПІст. [10].

3. Києво-Могилянська академія і риторична думка

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 р., ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які гуртувалися в той час у Києві. Академія, маючи глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами на­вчання кращих західноєвропейських університетів. її вихованці здобували різнобічну освіту і згодом ставали визначними гро­мадськими, політичними, державними діячами, відомими вчени­ми, художниками, композиторами, які успішно працювали в Україні і за її межами.

Унікальні набутки у вихованні та навчанні в Київській академії припадають на ХУИ-ХУШ ст., коли тут читався курс риторики. До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, із них 127 складені у академії.

Риторика в академії була найпопулярнішим предметом, бо ма­ла постійне практичне застосування. Студентів навчали створю­вати промови (судові, панегіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні листи, подавали різні готові зразки високо­мовних речень, порівнянь, сентенцій, прикладів із життя та історії. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала хліб [7].

Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з тео­ретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів).

Ім'я Києво-Могилянської академії прославили такі видатні ри-тори-гуманісти, як Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, (міфаній Славинецький, Стефан Яворський, Інокентій Гізель та ін.

Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого і най­кращого українського ритора кінця XVII — початку XVIII ст. Фе-офана Прокоповича.

Феофан Прокопович (1681-1736) — видатний український нчений, ритор, письменник, політичний і громадський діяч. Один і:і засновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком із народною творчістю, умілим використан­ням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, ииховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжу-иав навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському та­ланту згодом досягає вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини». З 1706 р. Феофан Прокопович — професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Риторика вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв».

Підручник риторики, який створив Феофан Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Аристотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід про­мови.

Книга IX. Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам'ять і виголошування [6].

Методи риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у про­мові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідей­но-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чес­ноти ритора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поваж­ним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Феофан Прокопович розробляє вчення про три стилі: висо­кий, квітчастий і низький.

Завдання і мета високого стилю — хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: метафори, риторичні фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживають­ся гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у роз­повідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення — середнього, а зворушення — висо­кого» [9].

Феофан Прокопович — автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та ін. Він закликав учених академії до фор­мування самостійного мислення, мріяв про Генерацію українських «знавців, а не крамарів науки». Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура вражає і сьогодні.

Про життєвий шлях інших риторів Києво-Могилянської ака­демії Ви можете самостійно прочитати у книзі «Києво-Моги-лянська академія в іменах ХУИ-ХУШ ст.» [3].

Література до теми

Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика: Навч. посіб. — Л.: Світ, 2001.-240 с.

Аннушкин В. И. Первая русская «Риторика». — М., 1989. — С. 98.

Києво-Могилянська академія в іменах ХVІІ-ХVІІІ ст. — К, 2001. — С. 266-277.

Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика. Навч. посіб. — К.: Вища школа, 2003. - С. 55-89.

Молдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984. — С. 240.

Прокопович Феофан. Про риторичне мистецтво // Філософські твори. - Т. 1. - К, 1979. - С. 103-435.

Сагач Г. М. Золотослів. — К: Райдуга, 1993. — С. 27.

Сірополко С. Історія освіти в Україні. — К., 2001. — С. 149.

Туровский Кирилл. Слово в новую неделю после Пасхи // Древняя русская литература. Хрестоматия. — М., 1980. — С. 73- 74.

Чепіга І. П. Ораторське мистецтво на Україні в ХУІ-ХУП ст. // Українська мова та література. — 1989. — № 10. — С. 64-68.