Загальні положення теорії судового доказу, розроблені спеціалістами у галузі загальної теорії права чи цивільного й кримі-
нального процесів, рівною мірою, застосовуються і у галузі господарського судочинства, оскільки відображають принципові аспекти, які пов’язані з діяльністю судів по встановленню фактичних обставин, що мають значення для правильного розгляду справи.
Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.
При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи. Діяльність суб’єктів доказування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення і становить процес доказування. Таким чином, доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.
Суб’єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів — коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов’язку доказувати які-небудь обставини по справі.
Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському суді — це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу.
Доказування в господарському процесі можна розділити на два види:
1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об’єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства;
2) доказування відносно всієї справи. Об’єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування.
Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин.
В процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, але й інших. Зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов’язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин.
Всю сукупність фактів (обставин), які встановлюються в процесі судового доказування, називають «межею доказування», що ширше за поняття «предмет доказування».
Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:
— визнані господарським судом загальновідомими;
— преюдиційні;
— презумпційні.
Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.
Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знов. Преюдиційні факти:
— встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;
— вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені;
— рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти — факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.
Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:
— письмовими і речовими доказами;
— висновками судових експертів;
— поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.
В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма.
Фактичні дані, точніше відомості про певні обставини, відображають, віддзеркалюють факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є наявність процесуальної форми, встановлені вимоги щодо порядку отримання відомостей про обставини. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші).
