Методологічні засади військово-юридичної психології

Методологія допомагає обрати вірний напрямок у розвитку науки, виробити методику досліджень, дати світоглядну інтерпретацію отриманих результатів, здійснити структурування знань.

Змістом методології науки є ідейно-теоретичні, світоглядні позиції, принципи, які визначають підходи до явищ, які вивчаються, методи дослідження і тлумачення отриманих фактів.

У своєму розвитку військово-юридична психологія як прикладна галузь психологічної науки спирається на такі принципи як

- об'єктивне дослідження будь-яких, в тому числі психічних, явищ;

- детермінізм психічних явищ;

- вивчення психіки в її розвитку, в тісній єдності свідомості і діяльності.

 

2.3.

Поняття особистості в психології та фактори її формування

20 хв.

Проблема особистості – одна з центральних у курсі психології. Дійсно, формування та діагностика особистості військовослужбовця, визначення найбільш ефективних напрямків виховного впливу на неї, неможливі без знання структури особистості та закономірностей її формування. Водночас особистість вивчає багато інших дисциплін – філософія, соціологія, педагогіка тощо. Але кожна наука вивчає особистість, керуючись із своїм предметом дослідження. Тільки психологія досліджує внутрішній психологічний світ особистості.

Вітчизняна психологічна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”.

Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах. Це визначення людини як представника виду homo sapiens. У понятті “індивід” зафіксовано факт належності до людського роду. Саме тому індивідом називають будь-яку людину з притаманними лише їй природними особливостями. Тобто кожна людина, доросла або немовля, здорова чи хвора, незалежно від її якостей, є індивідом – біологічною особою.

Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише у певних соціальних культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. Особистість – категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття “індивід” вказує на зв’язок людини з природою, то поняття “особистість” – на зв’язок людини та суспільства.

Слід сказати, що у вітчизняній психології немає чіткого визначення терміну “особистість”. Це пояснюється тим, що особистість науковці розглядають у різних аспектах: змістовому, функціональному, ролевому тощо.

Походження терміну “особистість” має свою історію, яка в загальній історії людства зазнала дивовижних пригод. Латинське слово “персона” (особа) початково мало значення маски, потім маска начебто “приросла” і стала відображати віддзеркалювати внутрішню сутність самої дійшов особи. Персона зійшла зі сцени й зробила крок у життя. У стародавньому Римі слово “персона” означало “особу перед законом”. При цьому раб персони мати не міг, тобто особистістю не вважався. В нашій країні терміном “особистість” називали маску, яку надівали скоромохи.

У психології є більш як 90 визначень особистості, що пояснюється її уні-кальністю. “Мабуть, – пише С.А.Тарібян, – серед 5 мільярдів населення нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й серед одно-яйцевих близнюків”. Але водночас “особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку”, – наголошував Л.С.Виготський. У більшості авторів є загальне розуміння особистості як соціалізованого індивіда.

С.Л.Рубінштейн писав: “Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи… Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно проявляється в усій її сутності”. Активно підтримував цю позицію К.К.Платонов, який під особистістю розумів певну людину, яка є суб’єктом перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього. Це його визначення можна сформулювати більш лаконічно “особистість – це людина як носій свідомості”. При цьому свідомість розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну психічну форму відображення реальної дійсності, властиву тільки особистості.

О.М.Леонтьєв розглядає особистість як особливий рівень соціального розвитку людини. Українські психологи А.А.Крилов і В.П.Сочивко вважали, що особистість – це насамперед людина як свідомий член суспільства з індивідуальним складом особливостей характеру й інтересів, темпераменту та здібностей, а також інших рис і якостей.

Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда, що розглядається з огляду на найсуттєвіші соціально-значущі властивості, які визначають його поведінку та діяльність.

Головними психічними рисами особистості є:

• ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;
• самосвідомість та індивідуальність;
• активність виражена в певній діяльності, саморегулювання; включення в систему суспільних відносин.

Співвідношення біологічного та соціального в особистості - наступне важливе питання, на яке існують різні точки зору.

Перша: особистість формує суспільство, біологічні особливості людини не справляють на цей процес суттєвого впливу.

Друга: особистість визначають біологічні, спадкові фактори; ніяке суспільство не може змінити того, що закладено в людину природою.

Третя: особистість є феноменом суспільного розвитку людини; складний процес розвитку і формування особистості зумовлений єдністю біологічного і соціального. (У цьому процесі біологічні фактори виступають як природні передумови, а соціальні – як рухома сила психічного розвитку людини, формування її особистості).

Яку з наведених точок зору слід вважати правильною? Відповідь на це запитання дістанемо, розглянувши основні фактори формування особистості.

Психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість – двічі. Вперше – тоді, коли дитина починає говорити “Я”, відокремлюючись з оточення, протиставляючи себе іншим людям та порівнюючи себе з іншими.

Друге народження особистості відбувається, коли у людини сформувався світогляд, власні моральні потреби та оцінки, які роблять її відносно стійкою від переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю поведінкою згідно зі своїми переконаннями і моральними нормами.

Які ж дії сприяють “другому народженню” особистості? На що слід звертати увагу офіцерові в роботі з особовим складом?

Першим фактором формування особистості – біологічний. За П.Я.Гальперіним – це будова головного мозку, що є передумовою її розвитку. Середня вага мозку – 1400 г. У чоловіків середня вага мозку 1000 г, а у жінок 900 г. Головний мозок найскладніший і найдивовижніший витвір природи на землі. Тільки у двох тварин мозок більший, ніж у людини – у слона й кита, але їхня загальна вага в багато разів більша від ваги людини. Найбільш суттєве значення має кора великих півкуль головного мозку, основну масу яких створює біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2,5-3 мм і який називається корою великих півкуль. Вкрита кора великих півкуль борознами і звилинами. Якщо б згладити і розпрямити ці борони, розвернути їх на площині цієї звивини, то кора головного мозку людини зайняла б площу близько 2200 кв.см, в орангутанга – лише 500 кв.см, а в коня – трохи більше 300 кв.см.

Кора великих півкуль людського мозку і за своєю будовою набагато складніша, ніж у будь-якої тварини. Якщо в корі мозку орангутанга нараховується близько 1 млрд. нервових клітин, то в корі людського мозку –14-16 млрд. клітин. Наскільки величезна ця цифра, можна судити із того, що на перелік цих клітин (по клітині на секунду) людині знадобилося б п’ять століть.

Як випливає з визначення особистості, нею не народжуються, а стають в онтогенезі відносно пізно. При цьому особливо важливо, що термін “особистість” має передусім соціальний зміст.

Наступний фактор формування особистості – соціальний. Тільки в суспільстві можливе формування особистості, за його межами – це неможливо.

Для доказу цієї тези звернімося до історії. У стародавньому Римі, а також у Швеції, Литві, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Ірландії, Франції були відомі випадки, коли немовлят людей вигодовували тварини. Таких випадків зареєстровано більш як півтора десятка. Усі ці діти видавали нечленороздільні звуки, не вміли ходити на двох ногах, мали велику м’язову силу та енергію, швидко бігали, відмінно лазили й стрибали. Зір, слух і нюх у них були розвинені добре. Проте далеко не всі з них навіть після тривалого перебування в людському суспільстві навчилися говорити.

Наприклад, 1920 року в Індії доктор Дж. Сінг знайшов у вовчому лігвищі разом із вовченятами двох дівчаток. Одній з вигляду було років 7-8, другій – два. Молодша незабаром померла, а старша, її звали Камалою, прожила близько 10 років. Увесь цей час доктор Дж. Сінг вів докладний щоденник спостережень за нею. Камала повзала навкарачки, спираючись на руки на ступні. М’ясо їла тільки з підлоги, з рук не брала. Коли під час їжі до неї підходили, гарчала. Дівчинка добре бачила в темряві й боялася сильного світла, вогню і води, не давала себе помити. Вдень вона спала, сидячи у кутку обличчям до стіни, вночі вила. Одяг із себе зривала і навіть у холоднечу скидала ковдру.

Через два роки Камала навчилась, хоч і погано стояти й через шість років – ходити, але бігала, як і раніше, рачки. Протягом чотирьох років вона вивчила тільки шість слів, а через сім років – 45. До цього часу дівчина залюбки вже перебувала в товаристві людей, стала боятися темряви й навчилася їсти руками, пити зі склянки, тощо. У 17 років вона мала розумовий розвиток чотирирічної дитини.

1923 року, в Індії, у лігві леопарда разом із двома його звірятками знайшли п’ятирічного хлопчика. Хвороба очей, а згодом повна сліпота неймовірно ускладнили його “олюднення”, і через три роки він загинув, так і не оволодівши мовою. 1956 року, знову в Індії, знайшли 9-річного хлопчика, який прожив 6-7 років у вовчій зграї. Рівень розумового розвитку мав, як у 9-місячної дитини, і тільки після чотирьох років життя серед людей він вивчив кілька простих слів і команд.

Всі наведені випадки доводять, що фізично розвиваються діти однаково. Хоч би де росла дитина, в неї у певний час прорізується, а потім випадуть молочні зуби. Але психічні якості людини без людського середовища не можуть розвиватись, і людина залишається твариною.

Провідну роль у формуванні особистості відіграє соціальний фактор,оскільки особистість є мірою соціального розвитку людини. А біологічний фактор становить собою передумову розвитку особистості.

Водночас природні (анатомічні, фізіологічні й інші якості) та соціальні фактори утворюють єдність і не можуть протиставлятись одне одному.

Третій фактор формування особистості – виховання. Виховується дитина в безпосередньому спілкуванні з дорослими. Вони розповідають їй, “що є добре і що є погано”, заохочують ті дії дитини, які відповідають моральним нормам поведінки, і карають за провину. З часом цей зовнішній контроль замінюється самоконтролем.

Кожний офіцер має пам’ятати, що виховання – це надзвичайно важлива справа від якої залежить доля людини. Не даремно французький письменник А.Сент-Екзюпері (1900-1944) наголошував, що виховання має перевагу над освітою, оскільки воно формує людину. Тому офіцер має так впливати на підлеглих, щоб допомогти їм засвоїти загальнолюдські моральні звички та цінності, любов до військової праці, Вітчизни, батьків тощо. Безумовно, актуальним залишається вислів К.Д. Ушинського про те, що найголовнішим способом людського виховання є переконання, оскільки воно становить основу людського світогляду. Світогляд, у свою чергу, є один із головних регуляторів поведінки військовослужбовця. В той же час особистість не є пасивним результатом впливу ззовні на дитину, вона розвивається в процесі власної активної діяльності.

Власна активна діяльність – четвертий фактор формування особистості.

За теоріями С.Л.Рубінштейна та О.М.Леонтьєва, особистість формується в діяльності та народжується з діяльності. Особистість, на їхню думку, виступає, з одного боку, як умова діяльності, а з іншого – як продукт діяльності.

О.Г.Асмолов стверджує, що “справжньою основою і рушійною силою розвитку особистості є спільна діяльність, в якій відбувається соціалізація особистості, засвоєння заданих соціальних ролей”.

Під діяльністю мається на увазі: для дитини – гра та навчання, а для дорослої людини – навчання й праця; для військовослужбовця – військова праця. Тому чим вища якість бойової та гуманітарної підготовки, бойової готовності підрозділу, тим більше вони впливають на гармонійне формування особистості військовослужбовця. Враховуючи це, офіцерові слід звертати особливу увагу на зміст і характер військової праці особового складу, які безпосередньо впливають на формування особистості військовослужбовця.

Отже, особистість – сукупність індивідуальних властивостей психіки, що керують соціальною активністю людини. Особистість – це специфічне людське утворення, породжене соціальним середовищем і вихованням у процесі його активної трудової діяльності. Та обставина, що при цьому змінюються і деякі його риси та якості як індивіда, становить не причину, а результат формування особистості.

Щодо терміну “індивідуальність” слід сказати, що у вітчизняній психології немає чітко визначених співвідношень особистості та індивідуальності. Так, Б.Г.Ананьєв вважав індивідуальність вищим рівнем розвитку особистості (1), В.С.Мерлін – близькими поняття особистості й індивідуальності (45), С.Л.Рубінштейн розрізняв властивості особистості та її індивідуальні особливості (81). Л.М.Фрідман та І.Ю.Кулагіна індивідуальність розглядають як сукупність особливостей, які відрізняють одну людину від іншої, і особистість вважають вищою, ніж індивідуальність.

Особистість неповторна у своїй індивідуальності, і тому під індивідуальність – неповторне поєднання психологічних рис і властивостей особистості, що безпосередньо впливають на її поведінку й діяльність. Як висновок можна навести такі слова О.Г.Асмолова: “Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальності набувають”. Вони найбільш повно відображають зміст даних понять.

Узагальнюючи відомі підходи, визначимо, що особистість – це стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених її залученням до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з іншими людьми. Людина не народжується особистістю, а стає нею, тому однією з центральних проблем, безпосередньо пов’язаних з питаннями сутності особистості, її становлення та розвитку, є соціалізаціяіндивіда.

Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, під час якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. В цьому значенні соціалізація – процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості.

Воїн як особистість сам створює суспільні відносини, в яких продовжується процес його соціалізації. Але залежно від ролі та місця, яке він посідає в них, формуються певний тип особистості та її структура.

Індивідуальність воїна визначається і характеризується психологічною структурою його особистості. Сучасні психологічні дослідження свідчать, що окремі риси та властивості особистості не просто об’єднані в єдину соціальну структуру, а ще й утворюють певну ієрархію. Вся структура, в свою чергу, визначається кожною складовою її частиною. А взагалі, що таке структура? Структура будь-якого психологічного явища – це єдність елементів та їхніх всебічних зв’язків. У психологію поняття “структура” ввів 1890 році німецький вчений Х.Ернфельс. Структура протистоїть аморфності. Вперше у вітчизняній психології це поняття застосовував 1959 року С.Л.Рубінштейн.

Структура особистості. Сучасна вітчизняна психологія має кілька підходів до поняття структури особистості.

Психолог О.Г.Ковальов розглянув п’ять підструктур особистості:

1.спрямованість; 2.здібності; 3арактер; 4.система управління; 5.психічні процеси

Психолог В.С.Мерлін відокремив дві підструктури особистості:

¨ властивості індивіда (темперамент та індивідуально-психологічні особливості психічних процесів);

¨ властивості індивідуальності (мотиви і ставлення, характер та здібності).

Професор А.І.Щербаков виходить із того, що особистість – це саморегулююча динамічна функціональна система постійно взаємодіючих між собою властивостей, взаємин та дій, які з’являються внаслідок онтогенезу людини. На його думку, такий системний підхід до вивчення особистості як у статистиці, так і динаміці її життєдіяльності дає можливість зрозуміти мотиви діяльності й поведінки індивіда як суспільного діяча з дидактичної точки зору властивості та дії особистості можуть бути об’єднані у чотири тісно взаємопов’язані функціональні підструктури кожна з яких є складним утворенням, що відіграє важливу роль у життєдіяльності особистості.

Перша підструктура – система регуляції. В її основі лежить сформований життям індивіда відповідний комплекс сенсорно-перцептивних механізмів та процесів зворотного зв’язку, що забезпечує, з одного боку, постійну взаємодію зовнішніх та внутрішніх причин і умов прояву та розвитку психічної діяльності, а з іншого – регуляцію поведінки індивіда як свідомого суб’єкта пізнання, спілкування та праці.

Друга підструктура – система стимуляції. Вона охоплює відносно стійкі психологічні утворення, які з’являються у людині вже в перші роки її продуктивної діяльності як свідомого суб’єкта. До них належать темперамент, інтелект, знання та відношення взаємин.

Третю підструктуру – утворюють спрямованість, здібності, самостійність та характер. Таку структуру називають системою стабілізації.

Система індикації, яка являє собою четверту підструктуру, передбачає властивості, ставлення та дії, що відображають суспільні “думки та почуття” реальних особистостей, які визначають їхню поведінку – гуманізм, колективізм, оптимізм, любов до праці.

Професор К.К.Платонов також дотримується цієї ж ідеї і пропонує таку динамічну функціональну структуру особистості. В основі критерії відношення соціального і біологічного у властивостях особистості, в її структурі він відокремив чотири ієрархічні підструктури:

Підструктура	Елементи,які входять у підструктуру	Відношення біологічного та соціального	Види формування підструктур
1. Спрямованість особистості	Переконання, світогяд, ідеали, інтерес, бажання, покликання	Біологічного дуже мало	Виховання
2.Досвід особистості	Знання, навички, уміння, звички	Значно більше соціального	Навчання
3.Особливості психічних процесів	Воля, почуття, уявлення, мислення, сприймання, емоції, пам’ять	Частіше більше соціального	Вправи
4.Біопсихічні властивості	Темперамент, статеві, вікові, патологічні властивості	Соціального дуже мало	Тренування

 

Крім цих чотирьох підструктур, у структурі особистості він відокремлює дві загальні інтегративні підструктури: 1.характер; 2.здібності.

Ці властивості визнають риси, які є не тільки складовою особливої підструктури, а й можуть компенсувати якийсь недолік.

Головними в його концепції є такі аспекти. По-перше, вона має на увазі психологічну структуру. По-друге, вона динамічна, а саме: розвивається у часі, змінюючи склад своїх компонентів та зв’язків між ними за збереження функцій. По-третє, під “структурою” К.К.Платонов розуміє єдність елементів. Але оскільки йдеться про взаємозв’язки не матеріальних, а функціональних властивостей і якостей особистості, то в цьому разі мається на увазі функціональна структура особистості.

Військові психологи М.Ф.Феденко, М.І.Дяченко основними компонентами психологічної структури особистості вважають:

¨ психічні процеси;

¨ психічні стани;

¨ психічні властивості;

¨ психічні утворення.

У підручниках з військової психології подано здебільшого їх підхід. Таких же поглядів додержуються українські психологи І.С.Вітенко, Л.М.Дутка, Л.Я.Зименьковська.

Структура особистості є цілісне утворення, сукупність соціально-значущих психічних властивостей, відношень та дій індивіда, яких набуто у процесі онтогенезу і які визначають його поведінку як соціального суб’єкта дії та спілкування. Тому при визначенні психологічної структури особистості слід постійно мати на увазі, що особистість – це саморегулююча динамічна функціональна система.

Також зрозуміло й інше: безглуздо розглядати психологічну структуру особистості лише на основі деяких психологічних властивостей або шляхом механічного об’єднання різних психічних явищ та рис у деяких структурах. Адже будь-яку якість, властивість особистості військовослужбовця слід розглядати тільки в контексті особистості. При цьому проявлення кожної окремої риси змінюватися, в залежності від мети, інтересів, потреб, стану, віку.

Таким чином, індивідуальність особистості характеризується змістом її структури. Вивчати своїх підлеглих – означає знайти ключ до розуміння їх. Офіцеру необхідно мати на увазі, що особистість являє собою єдине ціле всіх її різноманітних рис. При цьому кожна риса особистості невід’ємно пов’язана з іншими і тому набуває різного, інколи протилежне, значення, залежно від усього загалу рис цієї особистості.

Звідси випливає, що коли йдеться про якість риси особистості, не можна говорити, добра чи погана вона сама по собі. Щоб правильно оцінити ту чи іншу рису особистості, слід розглядати її лише у взаємозв’язку з іншими рисами цієї особистості. Наприклад, така риса особистості, як наполегливість – уміння досягати мети, долати перешкоди, – може бути позитивною рисою, але лише коли вона поєднується з такими рисами, як моральна чистота, відчуття соціальної справедливості. У цьому випадку можна чекати, що наполегливість військовослужбовців слугуватиме досягненню благородної мети. Якщо ж наполегливість поєднується з такими рисами, як егоїзм, неохайність, то ця наполегливість військовослужбовця стає негативною рисою, бо її буде спрямовано лише на особисте благополуччя за рахунок інших військовослужбовців, і вона буде на заваді всьому військовому колективу.

Також офіцеру під час діагностики розвитку особистості військовослужбовця слід мати на увазі, що ступінь виокремлення певних компонентів може змінюватися залежно від обставин життя, характеру діяльності та усвідомлення військовослужбовцем його соціальних ролей. Не можна не врахувати і того факту, що у процесі онтогенезу можливі випадки непропорційного розвитку окремих підструктур і їхніх компонентів. Наприклад, затримка в розвитку окремих підструктур або їхніх компонентів, тим паче, що їх розвиток не тільки підстава, а й результат формування особистості як структурно-цілісного утворення.

Під час складання психологічної характеристики військовослужбовця необхідно вивчити також закономірності, які пов’язують між собою окремі підструктури і їхні компоненти. Тільки в такому випадку можливе обґрунтування, прогнозування засобів виховання і самовиховання військовослужбовця. Під час вивчення розвитку властивостей цілісної структури особистості потрібно звернути особливу увагу на фактори, які найбільше вплинули на формування особистості даного військовослужбовця.

Таким чином, вивчити своїх підлеглих – означає виявити особливості підструктур психологічної структури особистості, визначити закономірності їхнього прояву у поведінці та військовій діяльності й на цій основі прогнозувати процес виховання військовослужбовців.

2.2.

Психічні пізнавальні процеси

35 хв.

Важлива проблема вiйськової психологiї - вивчення розвитку психiчних процесiв особистостi вiйськовослужбовця в умовах вiйськової дiяльностi. Суттєвою задачею також являється дослiдження їхніх проявів в бойовiй обстановцi i розробка вiдповiдних рекомендацiй для командирiв з метою ефективного управлiння пiдроздiлами під час виконання ними рiзноманiтних бойових завдань.

Пiзнавальнi процеси - складові частини будь-якої людської дiяльності, у тому числi й вiйськової, i забезпечують ту чи iншу її ефективнiсть. Вони дають можливість вiйськовослужбовцю обирати заздалегiдь мету, план i змiст майбутньої бойової дiяльностi, передбачати перебiг цієї дiяльностi, прогнозувати результати своїх дiй i управляти ними в мiру їх виконання.

Насамперед, зупинимося на питаннi: розвиваються взагалi пiзнавальнi процеси протягом людського життя чи просто з вiком проявляються спадковi заданi якостi?

Людина народжується з досить розвиненими задатками до пiзнавальної дiяльностi, однак пiзнавальнi процеси немовля спочатку неусвiдомлені, iнстинктивні, потім дитина навчиться управляти ними. Цей процес триває i протягом вiйськової служби. Тому глибокi знання закономiрностей прояву психiчних пiзнавальних процесiв допомагає офiцеровi цiлеспрямовано органiзовувати навчально-виховний процес у пiдроздiлi, ефективно керувати вихованням та самовихованням пiдлеглих.

Таким чином, офiцер має чiтко з'ясувати, що психiчнi пiзнавальнi процеси формуються в дiяльностi, а природженими можуть бути тільки задатки як передумови або умови розвитку здiбностей. Виходячи з цього, під час органiзацiї вiйськово-педагогiчного процесу в пiдроздiлi, він має враховувати основнi закономiрностi функцiонування й розвитку пiзнавальних процесiв, до яких належать вiдчуття, сприймання, увага, пам’ять, мислення, мовлення, уява.

У психологiї кожний з цих процесiв вивчається i розглядається окремо вiд iнших, але не тому, що розвиваються вони незалежно один вiд одного, а тiльки з метою бiльш глибокого їх вивчення та розгляду. Але насправдi всi цi процеси органiчно взаємопов’язанi i взаємозумовленi. Кожен iз них впливає на перебіг iнших процесiв i неможливий без них. Так, вiдчуття входять у сприйняття, яке неможливе без визначеного рiвня мислення, а процес мислення пронизує процеси пам’ятi, уяви. Все це пояснюється тим, що сприймають не органи почуттiв, а людина, яка мислить, згадує, уявляє не мозок, а особистiсть.

Тут ми розглянемо деякi пiзнавальнi процеси, якi мають велике значення для вiйськової дiяльностi. Слід мати на увазi те, що поняття про свiт i про власне “Я” у людини складається на основi її вiдчуттiв i сприйняття. Свiт вiдчуттiв дуже рiзноманiтний. Повсякчас на вiйськовослужбовця безпосередньо дiють звуки, кольори, запахи, тепло, холод тощо, силу яких, власне, i наявнiсть їх взагалi, він може визначати лише завдяки iснуванню такого психологiчного утворення в людинi, як вiдчуття.

У сучаснiй психологiчнiй науцi пiд ВIДЧУТТЯМ розуміють вiдображення властивостей предметiв об’єктивного свiту, що виникає при їх безпосередньому впливi на органи чуття i збудженні нервових центрiв кори головного мозку.

Фiзiологiчна основа вiдчуттiв – складна дiяльнiсть органів чуття. I.П.Павлов назвав цю дiяльнiсть аналiзаторною, а системи складно організованих клiтин, якi безпосередньо здiйснюють аналiз, синтез подразникiв, - аналiзаторами.

Залежно вiд мiсця подразника, розрiзняють такі види почуттів:

а) екстероцептивнi (подразник мiститься поза людиною);

б) iнтероцептивнi (подразнення вiд внутрiшнiх органiв);

в) пропрiоцептивнi (подразнення вiд м'язiв тiла).

Екстероцептивнi вiдчуття, у свою чергу, подiляють на контактнi i дистанцiйнi. До контактних належать тактильнi, температурнi i смаковi вiдчуття, до дистанцiйних - вiдчуття свiтла, звуку, а також запаху.

Інтероцептивні вiдчуття, ті що йдуть вiд внутрiшнiх органiв (голод, втома, напруження, бiль тощо).

Пропрiоцептивними вiдчуття, що визначають положення тiла, а також вiдчуття рiвноваги i прискорення.

Усi вiдчуття подiляють на зоровi, слуховi, нюховi, смаковi, шкiрянi, кiнестезичнi, вiдчуття рiвноваги, органiчнi вiдчуття.

Зоровi вiдчуття виникають внаслiдок дiї променiв свiтла на сiткiвку ока. Завдяки зоровим вiдчуттям людина отримує 90% iнформацiї про навколишнiй свiт: вона пiзнає освiтленiсть, колiр речей, їхні розмiри, пропорцiї, конструкцiю, обсяг, розмiщення в просторi. За допомогою зору людина може розрiзняти до 180 кольорових тонiв i бiльш 10000 вiдтiнкiв мiж ними.

Колiр впливає на емоцiйний стан людини. Наприклад, чорний колiр викликає пригнiчення, ускладнює орiєнтування. Зелений колiр дiє заспокiйливо, блакитний породжує позитивнi емоцiї, червоний збуджує почуття тривоги. Все це необхiдно враховувати у вiйськовiй дiяльностi. Зокрема, при обладнаннi навчальних класiв, народознавчих свiтлиць, а за бойових обставин - для маскування своїх вiйськ.

Слуховi вiдчуття. Велике значення в дiяльностi вiйськовослужбовця, зокрема зв’язкiвця, мають слуховi вiдчуття, що виникають як результат дiй звукових хвиль на кортiїв орган - рецепторний апарат слухового аналiзатора. Людина може сприймати звуки з частотою коливання вiд 16 до 20000 Гц. На основi слухових вiдчуттiв людина оволодiває мовою, за допомогою слуху контролює свою i чужу мову. На слух воїна-зв’язкiвця покладається надзвичайне i найвiдповiдальнiше практичне завдання - бути опорою i посередником у справi органiзацiї та забезпечення зв'язку у збройних силах.

Шкiрнi вiдчуття виникають внаслiдок механiчної i термiчної дiї на шкiру або слизовi оболонки, збудження з яких передається на пост центральну звивину головного мозку. Їх подiляють на тактильнi (дотик, тиск, вiбрацiя), температурнi (холод, тепло), больовi. Вiдчуття болю виникає при подразненнi чутливих нервових закiнчень шкiри. Больовi вiдчуття сигналiзують про наявнiсть ушкоджуючого фактора, про потребу усунути його або зменшити його вплив.

Нюховi вiдчуття виникають при подразненнi специфiчних рецепторних клiтин слизовi оболонки носа.

Смаковi рецептори мiстяться на поверхнi язика, заднiй поверхнi горла, пiднебiння та в надгортаннику. Класифiкують вiдчуття солодкого, кислого, соленого, гiркого.

Руховi вiдчуття характеризують положення та переміщення частин тiла у просторi, грунтуються на сигналах, що надходять вiд пропрiорецепторiв.

Вiдчуття рiвноваги. Рецептором його є вестибулярний апарат, який передає подразники у скроньову частину кори головного мозку, сигналiзує про положення тiла людини в просторi. Це має особливе значення для вiйськовослужбовцiв.

Закономiрностi вiдчуття:

а) абсолютна чутливiсть органiв чуття, тобто здатнiсть людини вiдчувати незначні подразнення;

б) межа вiдчуття - мiнiмальні подразники, за яких виникає вiдчуття;

в) адаптацiя - змiна чутливостi аналiзатора в результатi пристосування органiв чуття до дiючого подразника;

г) сенсибiлiзацiя - пiдвищення чутливостi в результатi взаємодiї вiдчуттiв.

Глибокi знання про навколишню дiйснiсть вiйськовослужбовець одержує завдяки сприйманню. Вiдчуття i сприймання є послiдовними щаблями єдиного процесу суттєвого пiзнання i нерозривно пов’язанi одне з одним.

СПРИЙМАННЯ – це психiчний процес, який полягає в цiлiсному вiдображеннi предметiв i явищ навколишнього свiту пiд безпосереднiм впливом фiзичних подразникiв на рецептори органiв чуття. При цьому сприймання має суб'єктивний характер, бо воно залежить вiд попереднього досвiду i знань.

Фiзiологiчну основу сприймання становить взаємодiя рiзних аналiзаторних систем або окремих частин одного й того ж самого аналiзатора й утворення на основi цього умовних рефлексiв на комплекснi подразники, в результатi чого у людини виникає бiльш або менш складний образ предмета чи явища в цiлому.

Вони подiляються на зоровi, слуховi, дотиковi, руховi та iншi, вiдповiдно до переважаючої ролi одного з аналiзаторiв, що беруть участь в актi сприймання. А коли в сприйманнi бере участь система аналiзаторiв, виникають складнi комбiнованi сприймання.

Сприймання характеризується такими основними закономiрностями: цiлiснiстю, вибiрковістю, константнiстю, осмисленiстю, апперцепцiєю. Сприймання завжди цiлiсне. Будь-який предмет чи явище, що складається з рiзних частин, є комплексним подразником, але сприймається у цiлому всiма якостями й ознаками.

Вибiрковiсть сприймання проявляється в наданнi переваги одним об'єктам, явищам або їх властивостям над iншими. Це визначається формою ставлення воїна до об'єктiв, предметiв, що зумовлена значущiстю, iнтересом, попереднiм досвiдом.

Константнiсть сприймання полягає у вiдносно бiльшій чи меншій довготривалiй постiйностi окремих властивостей i якостей об'єктiв, незалежно вiд змiн, що вiдбулися з ними. Константнiсть сприймання пояснюється дiєю цiлої низки факторiв, основне мiсце серед яких належить адаптацiї i уявленням воїна про певний об'єкт.

Усвiдомлення сприймання пов'язане з розумiнням сутності об'єкта, можливiстю вiднести його до певної групи класу, узагальнити його в словi, вловити схожiсть iз знайомими нам об'єктами.

Апперцепцiя - залежнiсть сприймання вiд попереднього досвiду, вiд загального змiсту психiчної дiяльностi людини та її iндивiдуальних особливостей, а також вiд професiї.

Серед складних форм вiдомi сприймання часу, простору, руху.

У вiйськовiй дiяльностi має мiсце перекручене сприймання об'єкта, яке називається iлюзiєю. Вона широко застосовується у вiйськовiй справi для маскування вiйськ. Основою iлюзiй можуть бути фiзiологiчнi закони, закони вищої нервової дiяльностi. Вони виникають пiд впливом настанов людини. До таких належать, наприклад, iлюзiї перспективи, iлюзiї вiдстанi. Через це однакового розмiру фiгури здаються нам неоднаковими, паралельнi лiнiї - такими, що збiгаються, вертикальнi - довшими вiд горизонтальних тощо.

На органи чуття воїна одночасно дiє безлiч рiзноманiтних подразникiв. Але не всi вони безпосередньо проникають у його свiдомiсть. Вiдбувається неначе добiр тiєї iнформацiї, що становить iнтерес i має важливе значення для особистостi. Решта сприймається як другорядне, нечiтко або взагалi не помiчається. Вибiрковий, цiлеспрямований характер психiчної дiяльностi становить сутнiсть уваги.

УВАГА - це спрямованiсть i зосередженiсть свiдомостi на певному предметi чи явищi, що становить iнтерес, у результатi чого людина сприймає їх найбiльш чiтко, повно i ясно. Особливого значення надавав увазi як процесу К.Д.Ушинський. Вiн порiвнював її з дверима, через якi проходить усе, що потрапляє в душу людини iз зовнiшнього свiту. На вiдмiну вiд таких пiзнавальних процесiв, як вiдчуття, сприймання, мислення i пам'ять, увага свого особливого змiсту не має. Вона також не виступає як самостiйний процес. Її результатом є покрашення будь-якої дiяльностi, до якої вона прикута.

Увага воїна має соцiальну природу i, згiдно з поглядами I.М.Сєченова, носить рефлекторний характер.

Види уваги. За характером походження i реалізації розрiзняють два види уваги: мимовiльну i довiльну. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що дiють на воїна яскравiстю, несподiванiстю, називають мимовiльною. Прояв довiльної уваги пов'язаний з використанням вольового зусилля, тобто проявляється, коли людина ставить перед собою певнi завдання i намагається їх розв’язати. Довiльна увага нерозривно пов'язана з мовою. Механiзмом функцiонування довiльної уваги є друга сигнальна система.

Характерними властивостями уваги є обсяг, розподiленiсть, здатнiсть до переключення, вiдволiкання, стiйкiсть, зосередженiсть, неуважнiсть.

Пiд обсягом уваги розумiють кiлькiсть предметiв або явищ, якi воїн утримує одночасно в своїй свiдомостi. Кiлькiсть таких об'єктiв залежить передусiм вiд змiсту матерiалу, iнтересу особистостi до нього.

Якщо сприймається новий матерiал, свiдомість воїна одночасно сприймає не бiльше одного об'єкта. Коли увага спрямована на знайомi речi, воїн може в свiдомостi одночасно утримувати кiлька предметiв. Як правило, в природних умовах свiдомiсть воїна вiдображає 7+/-2 предмети. За даними Б.Г.Ананьєва, оптимум обсягу уваги припадає на 33 роки, найменший обсяг спостерiгається в перiод з 18 до 21 року.

Разом із тим воїн здатний розподiляти свою увагу; при цьому вiн одночасно може виконувати двi i бiльше дiй. Багато хто чув про феноменальнi здiбностi Юлiя Цезаря, який мiг, за легендою, залагоджувати одночасно сiм незалежних одна від одної справ. Вiдомо також, що Наполеон мiг одночасно диктувати своїм секретарям сiм вiдповiдальних дипломатичних документiв. Рiвень розподiленостi уваги залежить вiд освоєння людиною дiяльностi, автоматизацiї дiй.

Здатнiсть воїна довiльно i свiдомо змiнювати спрямованiсть своєї дiяльностi забезпечується переключенням уваги. Здатнiсть до переключення уваги визначається швидкiстю переходу вiд одного виду діяльності до iншого. Максимум перенесення уваги припадає на 29 рокiв.

Спрямувавши увагу на обраний об'єкт, воїн вiдволiкається вiд iнших предметiв i явищ. Таке вiдволiкання уваги вiд iнших предметiв i явищ - найважливiша умова успiшного сприйняття обраного об'єкта. Тим часом у процесi навчання та виховання буває небажане вiдволiкання, вiдвернення уваги. Тому офiцер має добре знати основнi прийоми управлiння увагою пiдлеглих. Вiдволiкання уваги, як правило, негативно позначається на основнiй дiяльностi, чого не можна сказати про таку властивiсть уваги, як зосередженiсть. Вона проявляється в тому, що воїн порiвняно довго може спрямовувати увагу на обраний об'єкт, незважаючи на дiю стороннiх подразникiв.

Практична дiяльнiсть воїна потребує стiйкостi уваги. Воїн, який має стiйку увагу, здатен досить довго, якщо це потрiбно, зосереджуватися на обраному об'єктi. Увага воїна, за умови цiкавої i не дуже важкої роботи, може тривати без помiтних коливань 30-40 хвилин. Стiйкiсть уваги досягає оптимуму в 34 роки.

Таким чином, увага є головною умовою для здiйснення пiзнавального процесу. Увага, згiдно з М.Ф.Добринiним, - це направленiсть i зосередженiсть психiчної дiяльностi людини.

Завершуючи теоретичне викладення матерiалу, слiд видiлити основнi прийоми управлiння увагою воїнiв у процесi бойової та гуманiтарної пiдготовки, формування уваги та уважностi:

а) чiтка постановка цiлi даного заняття i визначення завдань;

б) створення чіткої уяви про кiнцевий результат;

в) органiзацiя навчального матерiалу (його структуризацiю, добiр яскравих прикладiв тощо);

г) використання технiчних засобiв навчання;

д) органiзацiя дiяльностi воїнiв на заняттi (темп, ритм, змiна дiяльностi тощо);

є) органiзацiя дiяльностi офiцера як педагога (методи педагогiчного впливу, виразність мови офiцера та iнше);

ж) застосування прийомiв, що активiзують увагу солдатiв;

з) формування у воїнiв навичок навчально-пізнавальної дiяльностi;

к) формування у воїнiв мотивацiї вiйськової служби, розвиток стiйкого iнтересу до обраної вiйськової спецiальностi.

Наступним фундаментальним пiзнавальним процесом є пам'ять. Якщо сприймання - це початковий етап пiзнавального процесу, вiдображення об'єктивної реальностi, що дiє на нашi органи чуття в даний час, то пам'ять - це вiдображення об'єктивної реальностi, але тiєї, що дiяла в минулому. Вона являє собою основу психiчного життя особистостi. Без пам'ятi жодний живий органiзм не може психiчно розвиватися. I.М. Сєченов пам'ять визначав як нарiжний камiнь психiчного розвитку. Вона лежить в основi усiх інших психiчних процесiв. Розпад пам'ятi призводить до розпаду особистостi: людина перетворюється в живий автомат.

ПАМ'ЯТТЮ називається здатнiсть iндивiда зафiксовувати, зберiгати i вiдтворювати колишній досвiд. Вона складається з трьох процесiв: запам'ятовування або закрiплення iнформацiї; збереження або утримання iнформацiї; вiдтворення iнформацiї. Цi процеси тiсно пов'язанi один з одним i подiл їх до певної мiри умовний.

В основi людської пам'ятi лежить система умовних рефлексiв, утворення часових зв'язкiв або "слiдiв" процесiв, що вiдбуваються в нервовiй системi, детально вивчених I.П.Павловим i його школою.

Головну особливiсть людської пам'ятi I.М.Сєченов вбачав у переробці сприйнятого, у класифiкацiї i сортуваннi його.

Серед процесiв пам'ятi особливе мiсце посідає запам'ятовування. Процес фiксацiї iнформацiї триває вiд кiлькох секунд до кiлькох годин. Пам'ять вибiркова. Не все, що сприймається, однаково запам'ятовується. Найкраще запам'ятовується те, що було пов'язане з досягненням мети.

Запам'ятовування за ступенем активностi може бути мимовiльним (грунтується на тимчасових зв'язках переважно на рiвнi першої сигнальної системи) i довiльним (воно бiльш стiйке, тому що грунтується на рiвнi другої сигнальної системи).

Основна роль у вiйськовiй дiяльностi належить довiльному запам'ятовуванню, при якому засвоєння iнформацiї i розпочинається, i стимулюється волею воїна, тобто здійснюється навмисно i має цiлеспрямований характер.

Прийоми запам'ятовування матерiалу.

Велике значення має спрямованiсть на мiцнiсть запам'ятовування, наприклад, установка на час (запам'ятати назавжди). Як правило, така iнформацiя запам'ятовується на тривалий час бiльш мiцно, нiж тодi, коли воїн каже сам собi: "Запам'ятати на короткий строк" (наприклад, лише для того, щоб скласти iспит).

Запам'ятовування значною мiрою залежить вiд спрямованостi iнтересiв воїна, його активностi, уваги, емоцiйної значимостi iнформацiї. Дуже мiцно тримаються в пам'ятi воїна подiї, що викликали яскраві глибокі почуття.

Мiцнiсть запам'ятовування залежить вiд багаторазового повторення матерiалу, ритмiчностi заучування. Для ефективностi запам'ятовування рiзноманiтнiсть повторень має найважливiше значення. Вона дає можливiсть по-новому поглянути на раніше сприйнятий матерiал, видiлити у ньому те, що до цього не було видiлено, I, вiдповiдно до нових завдань, якi ставляться перед кожним наступним повторенням, спрямовувати запам'ятовування кожного разу чiтко визначеним шляхом. Необхiдно органiзувати повторення так, щоб воно містило у собi завжди щось нове, а не було простим вiдновленням того, що вже відомо. Кiлькiсть повторень залежить вiд обсягу вивченого матерiалу. Вiдповiдно, чим бiльше матерiалу, тим бiльше необхiдно повторень. При цьому необхiдно систематизувати процес повторень. Але при цьому, наприклад, нiж 20 разiв повторити за один день, краще по 2 рази повторювати протягом 10 днiв. Під час повторення краще поєднувати усну розповідь зi спробою викласти на аркушi паперу, враховуючи психологiчну закономiрнiсть спогаду: повторений матерiал краще згадується через 1-3 доби пiсля повторення. Й останнє. Процес забування - це звичайний процес, тому не треба чекати, коли все забудеться, а повторити ранiше. Запам'ятовується тим краще, чим бiльше дiлянок головного мозку задіяно в процесi повторення i вивчення. А тому найкраще вивчати й повторювати одразу читаючи, слухаючи самого себе i дивлячись на записаний матерiал у зошитi.

Запам'ятовування має бути смислове (логiчне), хоча iнколи можна успiшно застосовувати механiчне запам'ятовування. Механiчне запам'ятовування або зазубрювання потребує багато сил, бо вiдбувається без внутрiшньої переробки iнформацiї, малопродуктивне i не дуже мiцне. Смислове запам'ятовування у 24-26 разiв швидше від механiчного i бiльш продуктивне, бо пов'язане з набутим досвiдом i будується за принципом причинно-наслiдкових вiдношень. Воно особливо важливе при запам'ятовуваннi словесного матерiалу, коли треба розумiти i мiркувати. Обсяг запам'ятованого матерiалу значно зростає, якщо мiж окремими його частинами існують певнi зв'язки, асоцiацiї (8, с.337).

Для полегшення запам'ятовування i збiльшення обсягу пам'ятi можна використовувати мнемотехнiку - систему рiзних способiв локальної прив'язки, словесних посередникiв, розбиття на групи (6). Для цього слiд включати в роботу велику кiлькiсть органiв чуття, якi беруть участь у сприйманнi; концентрувати увагу; обрати оптимальний темп сприйняття i зрозумiлiсть засвоєного; не читати наступне, доки не стало зрозумiлим попереднє; повторювати; обрати спосiб розподiлу матерiалу - запам'ятовувати цiлком або частинами; комбiнувати заучування - спочатку загальне ознайомлення, осмислення матерiалу, а потiм уже заучування частинами за планом; користуватися логiчним осмисленням матерiалу; застосувати таблицi, схеми, записи.

Наприклад, можна застосувати метод словесних посередникiв. Так, для запам'ятовування черговостi рiзних кольорiв у сонячному спектрi заучується речення: "Каждый охотник желает знать, где сидит фазан", в якому першi літери слiв спiвпадають з першими літерами назви кольорiв сонячного спектру, якi розташованi в порядку зменшення довжини хвилi. Такi засоби мнемотехнiки застосовують i при вивченнi азбуки Морзе.

Також зручний прийом - запам'ятовування опорних слiв, дат, з якими пов'язане те, що заучується. Наприклад, дати iсторичних подiй легше запам'ятати, якщо заучувати не кожну окремо, а спочатку твердо засвоїти одну дату i, вiдштовхуючись вiд неї, запам'ятовувати подiї, якi вiдбулися за два, три, п'ять рокiв до або пiсля неї.

Особливо важлива iнформацiя може запам'ятовуватись одразу. Якщо ж необхiдно запам'ятати звичайний матерiал, то для цього є три можливостi: повторення, узагальнення i штучне пiдвищення його особистiсних цiнностей.

Таким чином, якiсть або мiцнiсть запам'ятовування в цiлому зумовлена видами запам'ятовування; iнтересом до запам'ятовування (для чого?); вольовим зусиллям (стараннiстю); установкою на час; орiєнтацiєю на мiцність; використанням спеціальних прийомiв для запам'ятовування.

У даному разі доречнi слова О.В.Суворова про те, що "... пам'ять - комора розуму, але в цiй коморi багато перегородок, а тому необхiдно якнайшвидше всього укладати, куди слiд " (5, с.28). О.В.Суворов мав блискучу пам'ять. Також визнаним зразком виняткової пам'ятi вважається Наполеон Бонапарт. Є багато прикладiв цього. У 1778 роцi, ще поручиком, його посадили за щось на гауптвахту. I вiн цiлком випадково знайшов у примiщеннi, де був зачинений, старий том Юстинiанського збiрника (з римського права). Лише прочитавши його вiд початку до кiнця, 15 рокiв потiм дивував славнозвiсних французьких юристiв на засiданнях з розробки Наполеонiвського кодексу, цитуючи його напам'ять. "Вiн знав, - пише iсторик Є.В.Тарле, - величезну кiлькiсть солдатiв особисто; його виняткова пам'ять завжди...вражала оточуючих. Вiн знав, що цей солдат хоробрий i стiйкiй, але п'яниця, а оцей дуже розумний i кмiтливий, але швидко стомлюється, тому що хворий на грижу" (5, с.28-29).

Чи справді пам'ять Наполеона була винятковою. Професор Б.М.Теплов вважає, що його пам'ять мала характер рiзко вираженої вибiрковостi (10). Вона утримувала тiльки те, що йому було необхiдно. Вiн пам'ятав iнколи найменші подробиці тому, що цi подробиці були для нього надзвичайно важливi i знання їх йому було необхiдне під час розв’язання завдань. Тобто виникає питання про збереження iнформацiї. Збереження (другий процес пам'ятi) - це здатнiсть утримати, зберегти сприйняту iнформацiю. На прикладi Наполеона ми переконалися, що iснують рiзнi форми пам'ятi. Пiдставою для такої класифiкацiї є рiзне мiсце цих форм у часовiй послiдовностi перетворення iнформацiї вiд надходження її на чуттєвi входи до формування неушкоджуваного i збереженого на все життя слiду. На цiй основi пам'ять подiляють на 4 види: миттєву, короткочасну, промiжну i тривалу (3, с.88).

Специфiкою миттєвої пам'ятi є те, що вона не пiдлягає довiльному управлiнню, вона не переробляється i не спiввiдноситься з iнформацiєю, яка надходить на iншi чуттєвi входи. Вона залишає елементарний слiд протягом кiлькох миттєвостей. Час збереження слiду в миттєвiй пам'ятi становить усього 10-60 секунд, а iнодi й менше.

Частина iнформацiї з миттєвої пам'яті потрапляє в короткочасну. Обсяг короткочасної пам'ятi невеликий i обчислюється в деяких змiнних структурних одиницях (7+/-2 од.), а час збереження складає кiлька хвилин. Оскiльки обсяг короткочасної пам'ятi обмежений, iнформацiя з неї пiсля перекодування виводиться в промiжну пам'ять, де вона зберiгається до тих пiр, поки не з'явиться можливiсть перевести її на тривале збереження. Час збереження в промiжнiй пам'ятi обчислюється годинами. Важливою особливiстю цього виду пам'ятi є те, що якщо вона протягом кiлькох дiб не очищається, то органiзм примусово вiдключається вiд прийому iнформацiї iз зовнiшнього середовища. Процеси очищення промiжної пам'ятi вiдбуваються в основному увi снi (2).

Обсяг тривалої пам'ятi необмежений. Так само необмежений i час збереження iнформацiї в нiй. За потреби використовувати iнформацiю з тривалої пам'ятi вона має знову переходити в короткочасну. Взагалi, у тривалу пам'ять переходить лише 25-28% заучуваної iнформацiї.

Процес збереження пов'язаний із процесом забування, тобто зникненням з пам'ятi слiдiв того, що запам'ятовувалося. Перш нiж зникнути з пам'ятi, подiя втрачає зв'язок із теперiшнiм. Найчастiше забувається другорядне, краще зберiгається iстотне, основне, воно зберiгається i довше, i повнiше. Нiмецький психолог Г.Еббiнгауз з’ясував експериментально, що найбiльша частина забутого матерiалу припадає на перiод, який iде безпосередньо пiсля заучування.

Третiй процес пам'ятi - вiдтворення iнформацiї (оживлення в свiдомостi почуттiв, думок, прагнень, тобто того, що колись сприймалося).

Найпростiша форма вiдтворення - впiзнавання. Вiдтворення може бути довiльним, мимовiльним i випадковим. Випадкове вiдтворення здiйснюється без спецiальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе само по собi, ненавмисно, інколи в результатi якихось асоцiацiй.

Довiльне вiдтворення має спрямований характер, вiдбувається усвiдомлено, залежить вiд завдання, зусиль волi, вiд необхiдностi i потреби воїна щось згадати. Воно має в дiяльностi воїна основне значення i його легкiсть, швидкiсть, точнiсть тiсно пов'язанi з двома попереднiми етапами процесу пам'ятi - запам'ятовуванням i збереженням.

За характером запам'ятовування розрiзняють емоцiйний, образний i словесно-логiчний види пам'ятi.

Пам'ять не є якоюсь самостiйною функцiєю, вона якнаймiцнiше пов'язана з особистiстю, її внутрiшнiм свiтом, iнтересами. Тому розвиток i вдосконалення пам'ятi вiдбуваються паралельно з розвитком воїна.

Проникнення в таємницi пiзнання явищ навколишнього свiту можливе лише за участю мислення.

Основними i вiдмiнними особливостями цього процесу є узагальнення i опосередкування вiдображення в корi великого мозку предметiв i явищ реальної дiйсностi, а також їх взаємозв'язок.

Мислення узагальнено вiдображає дiйснiсть через слова, мову. Воно тiсно пов'язане з чуттєвим пiзнанням, яке є головним iнформатором про навколишнiй свiт. Почуття, сприймання, мислення - це ланки єдиного акту - пiзнання.

МИСЛЕННЯ - це опосередковане, абстрактне, узагальнене пiзнання явищ навколишнього свiту, їх сутi та iснуючих мiж ними зв'язкiв, здiйснюване шляхом розумових операцiй (аналiзу й синтезу, порiвняння й розрiзнення, суджень i умовиводів, абстракцiї, узагальнення та iн.); вища форма вiдображальної дiяльностi.

Психологи розрiзняють три види мислення: наочно-дiйове; наочно-образне i словесно-логiчне.

Мислення тiсно пов'язане з мовою i мовленням.

Мова - система знакiв, що є засобом людського спiлкування, розумової дiяльностi, способом вираження самосвiдомостi особистостi, передачi вiд поколiння поколiнню i зберiгання iнформацiї. Мова iснує i реалiзується через мовлення. Основні характеристики мовлення дані на рисунку 1:

МОВЛЕННЯ
функції мовлення		види мовлення		властивості мовлення		форми усного мовлення
вираження		зовнішнє: усне і письмове		змістовність		командирська
вплив		внутрішнє		виразність		публічного виступу
повідомлення		активне		зрозумілість		спілкування
		пасивне

 

Рис 1. Основні характеристики мовлення

Розрiзняють мовлення зовнiшнє (усне, письмове) i внутрiшнє (мовлення подумки, мовлення про себе). Основнi функцiї мови i мовлення - вираження, вплив, повідомлення. Цi функцiї нерозривно пов'язанi мiж собою. Мовлення передусiм є засобом спiлкування, оскiльки кожне слово щось визначає. У зв'язку з цим, думку про значення мовлення в дiяльностi офiцера хотілося б завершити вiршами В.Шефнера про силу слова:

"Словом можно убить, словом можно спасти,

Словом можно полки за собой повести,

Словом можно продать и предать, и купить,

Слово можно в разящий свинец перелить".

Таким чином, слово має бути найважливiшим інструментом офiцерiв в навчально-виховнiй роботi з особовим складом. Правильно застосоване, воно завжди дасть позитивний ефект.

 

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

5 хв.

Викладач підводить підсумок проведеного заняття. Відповідає на питання, які виникали у аудиторії Дає завдання на самостійну підготовку та доводить тему наступного заняття.

 

Викладач кафедри військового права, к.соц.н. О.В.КОЖЕДУБ