Стилістика пронизує всі рівні мовної системи.

З мовних одиниць кожного рівня виділяють:

- одиниці, що мають стилістичні ознаки (конотації (емоційно-експресивне значення слова), забарвлення), що зумовлені їх лексико-граматичною природою (Батьківщина, рідний край, гарний, поганий, добро, зло, щастя, козаченько, матусенька, дівчинонька, личенько, гарнесенький, кохати, ненавидіти, роззява, хуліган тощо);

- стилістичні ознаки яких виникають на реалізації їх валентностей (золота осінь, золота людина, золоті руки, чорне золото, золото спартакіади; книга життя, полудень віку; волосся білявими житніми колосками);

- що перебувають у якісно-експресивних опозиціях (крокувати — швендяти, плечі — рамена, губи — уста, обличчя — пика, голос — глас, чоло — лоб, ворота — врата);

- що виникають оказіонально (оказіоналізми – авторські неологізми) шляхом семантичних зміщень, лексико-граматичних перетворень (прихватизація, фірмач, совок, хрущоба, прокол, шлангувати, приводнитися, розвітатися, туалетитись, фараонувати).

Стилістика вивчає не тільки стилістичний інвентар (мовні одиниці), а й засоби його організації в певних типах мовлення, способи добору, поєднання і використання мовних одиниць для створення образу типового стилю чи певного стилістичного ефекту, колориту. Цілі ряди мовних одиниць можуть набувати стилістичних ознак тільки у поєднанні, зіставленні з іншими рядами (наприклад, лексичні шари за походженням, емоційним забарвленням, функціональним призначенням). Добір та організація мовних засобів відбувається з урахуванням мети, завдань, умов і ситуації спілкування, рольових і соціальних ознак його учасників, що в комплексі формує тип мовного спілкування. Тому стилістика вивчає виражальні мовні засоби відповідно до типу мовного спілкування, а також і самі типи мовлення. Стилістика сучасної української мови розглядає виражальні засоби мови з позиції функціональної природи мови, у зв'язку з суспільно-соціальними потребами і завданнями спілкування. Вона досліджує закономірності використання мови у різних сферах суспільного життя, тобто її функціональні стилі і їх мовленнєву системність.

Практична стилістика озброює мовців знанням стилістичного арсеналу національної мови, вмінням зробити з нього правильний вибір, знанням прийомів організації мовного матеріалу і вмінням конструювати правильне мовлення. Проте насамперед, за вимогами практичної стилістики, треба знати комунікативну мету, цільову настанову мовлення. Цільова настанова, або інтенція, допомагає не тільки відібрати мовний матеріал, а й подавати його в певному порядку з відповідним забарвленням.

Ще грецький ритор Квінтіліан писав, що перш ніж говорити, слід знати, що треба у мові возвеличити чи принизити, що вимовити стрімко чи скромно, звабливо чи поважно, широко чи коротко, грубо чи ніжно, пишно чи тонко, велично чи ввічливо; а потім міркувати, якими краще висловами, якими фігурами, якими думками, якою мірою і в якому розташуванні можемо досягти нашого наміру. Відповідно до цільової настанови розгортається тема шляхом відбору з асоціативного поля мовних одиниць для деталізованого найменування предметів думки або цілісного замислу і для їх синтагматичного впорядкування.

Отже, сучасна практична стилістика містить не тільки нормативність використання стилістичних засобів, загальні відомості про стилі, оцінку і характеристику мовних засобів, зокрема синонімічних, як ґрунт для відбору, а й комунікативну мету, цільову настанову, умови й ситуації спілкування. Завданнями практичної стилістики є впровадження в мовленнєву практику правил теоретичної стилістики, виховання у мовців чуття мовної культури.

 

 

5. Стилістика пов’язана з такими лінгвістичними дисциплінами:

1. Українська мова.

2. Літературознавство. (Літературознавча стилістика)

3. Філософія.

4. Логіка.

5. Психолінгвістика.

6. Етика і естетика.

Лінгвістична стилістика тісно пов’язана з літературознавчою стилістикою. Обидві вивчають художні твори і, зокрема, явища індивідуально-художнього стилю, творчої манери письменника. Проте літературознавча стилістика вивчає тільки стиль художніх творів, тоді як лінгвістична стилістика вивчає мову текстів усіх типів (художніх і нехудожніх: наукових, офіційно-ділових, публіцистичних, усно-розмовних).

- Літературознавча стилістика вивчає лише образність художніх творів, в окремих випадках — мовні ознаки певного літературно-мистецького напряму (романтизму, сентименталізму, класицизму, реалізму), а лінгвістична стилістика, вивчаючи повніше і глибше мову художніх творів, підіймається до узагальнень і формування поняття функціонального стилю художньої літератури, його специфічних рис. У спільному об’єкті дослідження (мові творів) кожна з них має свій напрям і свою мету.

Літературознавство досліджує літературний процес, напрями і стилі, творчі школи, індивідуальний стиль письменника і звертає увагу на мову лише як на показник літературних вартостей.

Літературознавство вивчає світогляд письменника, мотиви його творчості, те, як ідейно-тематичні та художньо-естетичні позиції автора втілюються у художньо-образній системі його творів, у чому традиційність і новаторство письменника, в чому виявляється творча особистість і чим досягається професійна майстерність. Все це потребує від літературознавців знання як сучасної літературної мови, так і її історії, знання стилістичних можливостей, норм літературної мови. Однак для літературознавця аналіз мови художнього твору є допоміжним елементом, який своїми результатами може підтвердити або спростувати літературознавчі висновки.

Лінгвістична ж стилістика спирається на дані попередніх літературознавчих досліджень. Світогляд письменника, його ідейно-політична й художньо-естетична позиції, тематика творів значною мірою можуть зумовлювати відбір стилістичних засобів. Авторську мову треба вивчати в її спрямованості на художній вплив, а це обов’язково потребує уваги до ряду моментів саме літературної сфери (тематики, образів, стилю).

Для стиліста-мовознавця вивчення мови художніх творів є самостійним об’єктом дослідження, яке допомагає встановлювати співвідношення мови художніх творів, мови письменника зі структурою загальнонародної мови, виявити джерела і шляхи збагачення літературної мови, закономірності розвитку і функціонування на певному історичному етапі, стильову і виутрішньо-стильову диференціацію мови.

Оскільки мова художньої літератури є скарбницею, яка зберігає стилістичний відбір багатовікової мовної практики народу, включає компоненти й інших стилів та функціонально-стилістичних і жанрових різновидів, формує художньо-естетичний ідеал мовлення, то вона і є головним джерелом лінгвостилістичних досліджень. Основний матеріал лінгвостилістика черпає переважно саме з мови художніх творів, а її узагальнені висновки охоплюють усі функціонально-стильові різновиди мови.

- Зв’язок стилістики з філософією виявляється у тому, що методологічною основою стилістики є філософські положення про первинність матерії і вторинність свідомості, про суспільний характер мови, про її зв’язок з мисленням, про роль мови у формуванні і вираженні думки, про стабільність, розвиток і змінність мови як форми її існування, про єдність, взаємозв’язок, взаємозалежність і взаємозмінність ідеального змісту та матеріальної форми як сутності і її структурної організації.

Пошук доцільної мовної форми для відповідного повноцінного змісту, а також шляхів і способів досягнення її — основне завдання стилістики мови. Лише теоретично абстрагуючись від живої єдності змісту і форми, стилістика мови окремо розглядає найсуттєвіші ознаки мовної форми (стилістичні конотації), але постійно звіряє мовну форму через її відповідність змісту, апробує, шукає адекватності шляхом добору мовних засобів із арсеналу синонімічних чи антонімічних одиниць.

- Стилістичні явища відображають не тільки емоційну і вольову сфери людської діяльності, а й інтелектуальну, тому стилістика пов’язана з логікою. Закони мислення, хід міркувань, логічні побудови, види логем (судження: ствердження, заперечення, спонукання, питання) знаходять вираження у мовному матеріалі, починаючи від слова, — у реченні, надфразній єдності, у зв’язному тексті. Логічність мовлення є його головною рисою, необхідною для успішного здійснення пізнавальної і комунікативної функцій мови.

Розрізняють логічність:

предметну і

понятійну.

Предметна логічність мовлення полягає в тому, що смислові зв’язки і відношення між мовними одиницями, які встановлюються в процесі мовлення, відповідають смисловим зв’язкам і відношенням у реальному світі.

Понятійна логічність — це відображення структури логічної думки і її розвитку в семантичних зв’язках, структурах і поєднаннях мовних елементів, які використовуються у цьому мовленні. Оскільки за предметами і ознаками, явищами і процесами в нашій свідомості формуються уявлення та поняття, і, навпаки, за уявленнями і поняттями ми можемо відтворити образи предметів та явищ за аналогією до відомих, у мовленні обидва види логічності взаємопов’язані, вони двоєдині. Однак у конкретних формах і типах мовлення за обов’язкової наявності обох яскравіше видно то один, то інший вид логічності.

Наприклад, в описах конкретних речей очевидною є предметна логічність, а в наукових статтях виразною буде понятійна логічність. В окремих формах мовлення, зокрема в певних художніх текстах — казках, фантастиці, феєріях, предметна логічність трансформується в образну логічність. Понятійна ж логічність зберігається і тут як вісь тексту, за якою в мовних елементах думка розвивається і розгортається. Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлення, а отже, і високої культури його, адже без культури думання не може бути культури мовлення.

Видатний український письменник Олесь Гончар писав: «Убога стилістика найчастіше є предметом убогої думки»[2]. Умовою логічності мовлення є також знання мовцями мовних засобів, з допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв’язність мовлення, уникаючи суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець має володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки. Вона залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування, всі чинники якого відкладаються у зовнішньому вираженні логіки викладу — у мовленнєвому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному, зокрема семантико-стилістичному, аналізу. В результаті цього і виявляється те, наскільки адекватний виклад думки її змісту і самій структурі думки, наскільки точно у мовному матеріалі відображено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші неточності, якщо є, то чим вони зумовлені.

Логічність як комунікативна якість властива всім типам мовлення, бо грунтується на зв’язку мови й мислення, а закони мислення однакові для всіх людей. Проте вона може своєрідно виявлятися у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови. Найпослідовніше логічність витримується у науковому стилі мови. Тут вона становить основну і специфічну для цього стилю якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту)

Принцип «відкритої логічності» є головним для організації наукового тексту і виявляється у словосполученнях, реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв’язному тексті (в тричастинній його композиції — вступ, виклад, висновки). Основними засобами вираження логічності є точний вибір слова для називання, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів відповідно до заданих смислових зв’язків між реаліями дійсності і відповідно до валентностей слів, порядок слів відповідно до смислового членування на «дане» і «нове», лексичні повтори — «підхоплювачі», співвіднесеність займенників, уживання синонімів та антонімів, використання для вираження логічних зв’язків і смислових відношень між частинами службових слів (прийменників, сполучників, часток), вставних слів і словосполучень.

Стилістика вивчає особливості й закономірності використання мовних засобів для досягнення логічності викладу в усіх функціональних стилях і жанрових різновидах.

Так, у художньому мовленні при збереженні основних передумов логічності (послідовність, несуперечливість, точність відображення предметів, зв’язків і відношень) додається нова — вираження ідейно-художнього задуму у межах певного літературного жанру. В художньому творі, як правило, є логічність пряма, відкрита, текстова (це тема, зміст і сюжет з конкретними героями) і логічність прихована, підтекстна. Часто вона є головною в ідейному спрямуванні твору. Це сприяє тому, що конкретні образи стають мовними (і літературними) символами, якими виражається ідея твору. Прикладом з української літератури може бути образ Прометея у поемі Тараса Шевченка «Кавказ»:

Споконвіку Прометея
Там орел карас,
Що день божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип ‘с
Живущої крові, —
Воно знову оживас
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля..;

образ Прометея в поемі Лесі Українки «В катакомбах»:

Я честь віддам титану Прометею,
Що не творив своїх людей рабами,
Що просвітив не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, а завзято,
І мучився не три дні, а без ліку,
Та не назвав свого тирана батьком,
А деспотом всесвітнім, і прокляв,
Віщуючи усім богам погибель.
Я вслід його піду..;

слова Івана Франка:

Вогонь в одежі слова, безсмертна духотворна фея,

правдива іскра Прометея.

Символічним є образ каменярів, що тяжкою працею прокладають дорогу до нового життя у поезії Івана Франка «Каменярі»:

/ всі ми вірили, що своїми руками
Розіб ‘смо скалу, роздробимо граніт,
Що кров ‘ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
…Отакми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.

Символічним є образ вічного революціонера як духу, «що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю» в поезії І. Франка «Гімн»; образи троянди і винограду у збірці М. Рильського «Троянди й виноград» як символи красивого і корисного, як символи творчої праці людини.

 

Стилістика вивчає і мовні засоби, якими створюються художні алогізми. Поєднання несумісних і неспіввідносних слів використовується як стилістичний прийом (оксюморон) для створення свіжого, несподіваного художнього образу, підкреслення внутрішньої суперечливості тощо («Мертві душі» М. Гоголя, «Украдене щастя» І. Франка, «Ніж у сонці» 1. Драча; Говорю я з тобою мовчки..; / говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска. Ти мовчанням мені кричи (В. Симоненко).ь Алогізми можуть використовуватись і як засоби створення комічного ефекту. Наприклад, у гуморесці Остапа Вишні «Як варити і їсти суп із дикої качки» комічний ефект досягається оксюморонами: «Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами..; Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись..; А вранці
дика качка зривається шукати вашого пострілу…» і т. Ін

- З усіх лінгвістичних дисциплін стилістика найтісніше пов’язана з психолінгвістикою — наукою, що вивчає основи мовленнєвої діяльності людини, психологію мовлення, механізми породження і сприймання мовлення. Цей зв’язок виявляється в тому, що і психолінгвістика, і стилістика, маючи кожна свій предмет дослідження, повинні постійно тримати в полі зору не тільки мовлення, а й того, хто його породжує, враховувати тип мовця, а також того, на кого розраховане мовлення, хто його сприймає чи повинен сприйняти, тобто тип слухача, співбесідника. Психолінгвістика досліджує і моделює всі етапи мовленнєвої діяльності і пов’язані з ними психічні процеси: цільову настанову, прогнозування, проблему вибору, багаторівневий характер дій, спрямованих на досягнення мети, актуалізацію найвищого рівня і автоматизацію нижчих (фонових) рівнів, добір слів за асоціативними зв’язками, врахування ситуацій, актуальне членування висловлення на «дане» і «нове», розгортання нового шляхом деталізації найменувань, синтагматичну організацію розгорнутого найменування, конструювання тексту. Готовий текст для мовця є завершальним етапом мовлення, а для слухача — початковим, з нього починається сприймання (перцепція) і відбувається процес імовірного декодування тексту відповідно до цільової настанови мовця і слухача (що хочемо сказати і почути). Попередній шлях породження мовлення і конструювання тексту буде правильним, якщо відбулося розуміння висловленого в кінці комунікативного акту, тобто у слухача. Однак це значною мірою залежить від підготовленості слухача, його особистих якостей, конкретної ситуації. Стилістика використовує дані психолінгвістики про механізми породження мовлення, відбір з асоціативного поля потрібних елементів, синтагматичне розгортання тексту, деталізацію найменувань.
Психолінгвістика, оперуючи мовним матеріалом, розробляє загальну теорію мовленнєвої діяльності, моделює породження і декодування мовлення. А стилістика спирається на матеріал психолінгвістики, щоб розкрити принципи побудови зв’язного тексту з дискретних мовних одиниць, щоб зрозуміти механізм вибору з ряду одиниць однієї потрібної, виявити ті мовні засоби, з допомогою яких спрямовується інформація на конкретного слухача (особистість, яка сприймає). В тексті, особливо художньому, стилістично маркованим, як правило, є те, що йде від особистості мовця (а не від змісту інформації) і спрямоване на особистість слухача (читача), що розраховане на багаторівневий процес сприймання (логічного, образного, візуального, акустичного, дактилыюго тощо).

- Стилістика орієнтується на добірне, зразкове мовлення, а отже, гарне, і в цьому плані вона тісно пов’язана з естетикою. Стилістику з певною мірою умовності можна назвати естетикою мови. Естетика (від гр. аі$іЬеІіко$ — чуттєво сприйманий) вивчає суть, основні закони і функціонування естетичного (прекрасного) в природі, суспільстві, виробництві, спілкуванні, способі життя, а також форми естетичної свідомості (почуття, сприймання, потреби, смаки, оцінки, ідеали), роль у житті суспільстваь вияву естетичного як найвищої форми. Естетика глибоко проникає в спосіб нашого життя, щоденної праці, поведінки і, звичайно, мовного спілкування. Зробити щоденне спілкування точним, досконалим за змістом і мовною формою допомагає стилістика. Однак вона має ще й суто естетичне завдання — вивчати мистецтво слова і пропагувати його. Мова у кращих її зразках сама є мистецтвом і спроможна справляти художньо-естетичний вплив, формувати мовні смаки, виробляти норми. У намаганні знайти витоки добірного, гарного мовлення, яке відповідало б високим потребам сучасної доби, стилістика звертається до двох основних джерел: мовлення фольклору і мовотворчості визначних майстрів українського художнього слова — українських письменників, діячів культури. Мистецтво українського слова виявляється в природному народному красномовстві, у живому мовленні жартунів, дотепників. Воно повсюдно в житті з народом, у його праці, побуті, дозвіллі. Вікова мовна практика народу відшліфувала мовні перли, закріпила їх у народних піснях, переказах, казках, думах, народних афоризмах. Класична українська література від І. Котляревського постійно черпала багатства загальнонародної мови і закріплювала їх у письменницьких знахідках, новотворах. Олесь Гончар писав, що неодмінною ознакою професіонального письменника, справжнього таланту є «вміння душею сприймати й відчувати народне слово, його інтонаційні відтінки, всю його багатобарвність, розмаїття, красу», що місія майстра в тому, аби цю красу «видобути, викресати зі слова навіть найбуденнішого, створивши йому відповідне сусідство, надавши слову таке місце у творі, де б воно само оновилося, набуло свіжості, сяйнуло, розквітло!..»

1. Естетична функція мови полягає не тільки у красі й вишуканості добірного мовлення, а й у тому, що слово є першоосновою всіх видів мистецтва. Воно не є звичайним матеріалом, подібно до фарби у живопису, звуків у музиці, каменю чи глини у скульптурі. Мові властива своя соціально-естетична сутність ще до того, як її стане використовувати майстер, тому вона може надихати на новотвори, породжувати в талановитого майстра нові образи й задуми. На думку О. Потебні: «Мова є не тільки матеріалом поезії, як мармур — скульптури, але сама поезія…»

2. Цікавим з цього приводу є зауваження Олеся Гончара: «Буває ж іноді, як з одного почутого слова несподівано виникає ціле гроно образів, формується задум… Так, скажімо, було з «Тронкою», словом, що його випадково довелося почути десь у степах»

1. Представники психологічного напряму у мовознавстві О.Потебня і його учень Д. Овсянико-Куликовський висловлювали (не без підстав) думки про значення мови як першоджерела не лише літератури, а й інших мистецтв. За О. Потебнею: «Спочатку слово й поезія зосереджують у собі все естетичне життя народу, містять у собі зародки решти мистецтв у тому розумінні, що сукупність змісту, доступного тільки цим останнім, первісно складає невисловлене і неусвідомлене доповнення до слів»

2.Д.Овсянико-Куликовський писав: «…Художник охоплює враження словами і вбирає їх у граматичні форми… Живопис і
скульптура є лише переклади внутрішньої мислительно-словес-ної художньої діяльності на іншу мову — фарб, форм, ліній»

3.Отже, за цією концепцією мова є першоосновою мистецтв усіх видів, бо задуми, образи, ідеї виникають у митців здебільшого під впливом мовно вираженого матеріалу, оскільки думка інакше, як у мовному матеріалі, не формується, адже мова і мислення постійно перебувають у діалектичній єдності, вони двоєдині. Наступний етап життя ідей і образів — це перетворення їх засобами інших мистецтв у художній витвір. Те, що ті самі ідеї, думки, образи можуть передаватися засобами різних видів мистецтв (словесний твір може ілюструватися картиною, скульптурною групою, покладатися на музику, і, навпаки, художня картина, скульптурний портрет чи музичний твір можуть прочитуватися словесними засобами), свідчить, що на основі мови, слова-сим- волу може виникнути літературний твір.
Проблемі естетики і творчого характеру мови присвятив свою працю італійський філософ Бенедетто Кроче. Він опублікував книгу «Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» A902 р.), у якій надавав такої ваги естетиці мови, що ототожнював лінгвістику з «наукою про прекрасне» — естетикою. Ідею Кроче намагався розвинути німецький лінгвіст і літературознавець Карл Фослер у книзі «Мова як творчість і розвиток» A905 р.). Фослер вважав, що мова — це творчість окремих індивідуумів, у кожне слово та речення мовець вкладає неповторний зміст, естетичне забарвлення є неповторним і тому виконує провідну функцію у мові. Мова є не тільки творчість, а й розвиток. У сфері творчості панує воля мовця, а у сфері розвитку мови формуються закономірності, можливі повторювання і відтворення. Ці думки відомі в науці як концепція Кроне — Фослера про творчий характер мови і важливість індивідуального чинника в естетиці мови. Багатство виражальних засобів, зокрема лексичних і синтаксичних, стилістична диференціація їх і риторичні оздоби сприяють естетичному образу мови, але породжується він усім ладом загальнонародної мови, гармонією систем, підсистем і мікросистем у структурно-системній організації мови. Микола Гоголь писав про гармонію мови, яку лінгвіст повинен чути, «зобов’язаний носити в самому собі внутрішнє вухо, яке чує гармонію мови».

Естетика мови виявляється насамперед у літературній, зокрема художній, мові, але не тільки, і тут вона є вторинною, похідною. Основа її — у природному стані живої мови. Не дивно, що у нас викликають естетичне задоволення твори великих майстрів слова, які не вигадували якихось надмірних, карколомних чи екзотичних засобів, а вміли творчо користуватися надбаннями загальнонаціональної мови.

Розрізняють естетику мови і естетику мовлення. Перша визначається наявними в мові засобами і потенційними можливостями мови до продукування їх. Друга формується реалізацією ресурсів у процесі спілкування чи творення тексту. Естетика мовлення спирається на естетику мови. Там, де є вибір мовних засобів, там є й місце естетиці. Оскільки ресурси мови невичерпні, то такими є й джерела її естетики. Естетика мовлення зростає у зв’язку з піднесенням свідомого ставлення до мови, зростанням освітнього і загальнокультурного рівня людей, увагою до мовного спілкування.

 

 

[1] Еко Умберто. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. – Л., 2004. – С.33

[2] Гончар О. Цвіт слова народного //Письменницькі роздуми. — К., 1980. — С. 298.