Крім польської та німецької мов, які добре знала галицька інтелігенція, в Галичині здавна діяв вплив російської мови, яку галицькі інтелігенти і письменники, проте, знали поверхово і | якої вони часто наосліп брали слова та звороти. Твори Франка, між іншим, дають багатий матеріал для дослідження складного процесу формування літературної мови в Галичині, з усіма його перехресними течіями, які гальмували створення єдиної української літературної мови.
«Шукаючи мовних засобів для передачі нових складних соціально-політичних явищ,— пише М. Рудницький,— Франко не мав жодних надійних учителів. Не було в той час відповідних фахових словників, де можна б знайди необхідні терміни; доводилось покладатись на власну пам'ять і самому вигадувати нові слова, перекладаючи їх з інших мов. Шкільні нормативні граматики не давали навіть паралельних, рівноцінних форм, уживаних наддніпрянськими письменниками. Такі філологи, як Огонов-ський, Партицький або Верхратський, не пробували навіть з'ясувати принцип, за яким можна впроваджувати в літературну мо-; ву лексику різних галицьких говірок, що нею часто користувались інтелігенти в буденній мові, в публіцистиці та літературних творах.
Нова тематика, вперше піднята Франком, вимагала раз у раз поширювання не тільки обсягу лексики, але і вдосконалення засобів стилю, що могли б передати нові соціально-політичні та філософські проблеми. Зусилля Франка в цьому напрямку були величезні, а темпи його праці такі швидкі, що іноді в нього не було часу вирішити те чи інше питання мови чи сгилю. Тут феноменальна Франкова пам'ять ставала йому в пригоді: вона вміщала ґіагатоцїнний словник, до якого письменник вдавався ї при най-нідповідальніших перекладах з іноземної мови» '.
Звичайно, при наявності політичної роз'єднаності західних і східних українців у другій половині XIX — на початку XX ст. не могли не існувати і певні відмінності між мовою письменників Західної і Східної України. Галицькі письменники-реалісти, юбражуючи життя трудящих Галичини, не могли ігнорувати живої мови цих трудящих. Отже, вимоги Б. Грінченка, А. Крим-гького та ін., щоб галицькі письменники, занедбавши західноукраїнську народну основу своєї мови, автоматично перейшли на літературну мову Східної України, були виявом обмеженості, ■.ібарвленої націоналістичною тенденційністю з боку тієї східноукраїнської інтелігенції, яка до того ж, як ми бачили, намагалася скерувати розвиток української літературної мови на шлях хуторянської замкненості і відриву від братньої російської мови; цілковиту рацію мав Франко, що в свій час виступив проти забачених вимог Грінченка і Кримського.
У період політичної роз'єднаності українців у потребах створення єдиної, спільної української мови можна було домагатися.'інше максимального усунення відмінностей між мовою письменників Західної і Східної України, що й обстоювали прогресивні західноукраїнські письменники в своїх публіцистичних виступах і власній художній творчості.
У зв'язку з цим у Галичині «в останньому десятилітті XIX ст. іагострюється боротьба з галицькими тенденціями в українській літературній мові, боротьба з полонізмами... та західноукраїнськими діалектизмами, боротьба і з галицькими правописними особливостями, такими відмінними від східноукраїнських норм. І Ія боротьба свідчила про зрослу потребу витворення єдиної лі-гературНОЇ МОВИ для всього українського народу»2.
Але реакційні ДІЯЧІ Галичини весь час обстоювали і культи-цуиали схоластичні, штучні особливості мови західноукраїнських писі.менти їм, іікі(і навмисно злі ллі.муиати культурне єднання < і піни' І Західної України.
II.і Наддніпрянській Україні прихильником «огаличанення»
української літературної мови був відомий буржуазно-націона-
ЧІСТИЧНИЙ ІСТОрик Михайло Грушевський, про якого І. Нечуй-Ле-
■иіпі. і,иі •• проф. Грушевський, заводячи нахрапом на Ук-
раїні галицьку КІІИЖНу мину і правопис, копає таку яму, в котру
м11 і 11 • і похопи ги українську літературу навіки
