Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення.
Водночас розвиток української книжності відбувався під дією тих чинників, що формували її характер у попередній період. Зокрема, не переривалася традиція засвоєння візантійської спадщини. Пам’ятки візантійського походження, як і раніше, мали великий авторитет серед освічених українців і відчутно впливали на формування книгописання в Україні.
Починаючи від середини XVI ст. в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейської культури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головними посередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки. Часто через ці слов’янські переклади західноєвропейські твори проходили апробацію та адаптацію в україномовному середовищі, згодом тут виникали і власні переробки та редакції.
Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVI ст. (після 1563 р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581 р., переклад з польського социніанського тексту 1577 р. Мартина Чеховича.
Богослужбові книги починають перекладатися «про́стою мовою», тобто мовою, максимально наближеною до розмовної української (наприклад, «Пересопницьке Євангеліє» 1556—1561 р.р., «Крехівський Апостол» 1560 р.). Ці переклади нагадують переклади Біблії польською та чеською мовами.
Лершою спробою створення такої мови була так звана «про-/ ста мова». В широкому значенні «проста мова» є своєрідною ч/ "трансформацією «руської мови» в зв'язку з ускладненням і поширенням функцій старої української літературної мови на но-вому історичному етапі. Вона повинна була.задоасиіьнити_людей «простих» своєю доступністю і людей вчених, з їх багатоманіт-ними ~ду"хоіші її м 11.'і.піптами та літературними інтересами, своєю універсальністю, для чого їй треба було бути арсеналом всіх засобів словесного вираження не тільки речових, конкретних, а й " абстрактних понять. На дивно тому, що «проста мова» і утворилася внаслідок поєднання книжної церковнослов'янської і того-
«Проста мова» була книжна мова, в якій в різному співвідношенні поєднувались українізми, давньоруські елементи, полонізми з латинізмами, церковнослов'янізмами й білорусизмами. Бі-лорусизми, що виявляються, наприклад, у написанні е замість і> та в частковому використанні деяких білоруських слів, зустрічаються ще в «Апокрисисі» Христофора Філалета 1597 р., Учительному єв. 1604 р., казаннях Леонтія Карповича, Київському літописі 1621 р., «Ламенті» Острожському 1631 р. і деяких інших пам'ятках, але пізніше, коли центром української культури стає Київ, вони поступово зникають із старої української літератур-уюї мови.
Тг^Першорядне місце серед пам'яток, написаних «простою мо-иою», посідає Пересопницьке євангеліє^]556—1561 рр.. що походить із Західної Волині (розпочате воно було 1556 р. в с. Двір-цях, завершене 1561 р. вс. Пересопниці) 2.
Названі українські книжники, працюючи над своїм перекладом, очевидно, мали перед собою не тільки церковнослов'янський євангельський текст, а й аналогічні переклади євангелія на чеську й польську мови. З чеських джерел Пересопницького євангелія дослідники вказують друковану чеську біблію 1506 року з польських —- переклади євангелія Секлюціяна 1551 р. і Шарф-фенбергера 1556 р., звідки, на думку цих дослідників, і походить значна частина полонізмів у Пересопницькому євангелії' (в морфології це, наприклад, часте вживання флексії -ове, -еве в наз. відмінку множини іменників чоловічого роду типу пастыреве, ро-дичове, вживання прислівників на е типу поспішне; в лексиці це польські слова і вирази на зразок барзо, южь, жолніре, соукні, пань, але, перемешкали, отповиділь, коу вечерови і под.) 2.
Пересопницьке євангеліє слушно вважається пам'яткою, в якій всебічно і цілком прозоро відображаються основні фонетичні, граматичні й лексичні риси живої української мови XVI ст., які стверджують уже на цей час її буття як самостійної мови в сім'ї братніх східнослов'янських мов. Слід тільки додати, що, крім загальноукраїнських рис, Пересопницьке євангеліє часто відбиває і місцеві західноукраїнські діалектні явища, очевидно, властиві мові творців цього євангелія.
З фонетичних особливостей української мови в євангелії систематично зустрічаються:., перехід в закритих складах о, е в і (вид-повідаю, Боокіимь) або діалектно— в у, ю (в красноумь, по сюй); збіг в одному звукові колишніх звуків и та ы (великымь, закричавши, житницоу), лабіалізація е після шиплячих (жона, шодши); звук і замість Ъ (или и наилиаь, на... місци); здовження м'яких приголосних (без означення цього здовження на письмі) в словах типу весела, збожА, покормлена; відпадіння початкового ненаголо-шеного і (міти зам. «жітгіі/^а^нмілятивна дзвінкість глухих приголосних (зь ним, зь сирій, зь міїрбмь); чергування у—в (місц. в. оу воці -въ оци і т. ін). Багато фонетичних рис живої української мови приховується в пам'ятці через традиційність її церковнослов'янської графіки та орфографії в написаниях типу соль, радость, быль, даль і ін.
Меншою мірою (і це цілком природно, бо тогочасні освічені книжники уникали порушення традиційних книжних форм слів) відбиті в мові Пересопницького євангелія морфологічні особли-
вості української мови. З них спостерігаються тут змішування префіксів из съ-(избереть — събере), форми наказового способу з суфіксальним Ъ (повеліте) і описові форми типу нехай...боу-деть, форми 3 ос. одн. теперішнього і майбутнього простого часу без ть (вийде), дієслівні форми на.-мо (речемо, боудемо), діалектні форми інфінітива типу пожечи і умовного способу на зразок бихь зобраль, часто вживані дієприслівники типу стоячи, займенникові форми хто, діалектне што, тыи, таю,roe і йод.
В основі синтаксису Пересопницького євангелія лежить синтаксична будова тогочасної розмовної української мови: адже при повній перевазі в мові євангелія української фонетики, морфології і лексики ця мова була б, однак, малодоступна простому людові при збереженні церковнослов'янського синтаксису. Додамо, що «проста мова», насамперед завдяки народності свого синтаксису, була набагато доступнішою народові порівняно з слов'янорусь-кою і слов'яноукраїнською мовою. Отже, і при створенні Пересопницького євангелія найважчим і найскладнішим завданням було замінити церковнослов'янський синтаксис синтаксисом живої народної мови, бо якщо насичення мови цього євангелія українською фонетикою, лексикою і частково морфологією не становило особливих труднощів і забезпечувалося природним міліціям народної мови творцями євангелія, то синтаксична перебудова Церковнослов'янського тексту на народний лад вимагала під них бездоганного знания не тільки спільних, а й відмінних рис церкоВ'НОСЛОВ'ЯНСЬКОГО і розмовпо-україиського синтаксису. НвведвМО кілька прикладів найголовніших співвідносних явищ в Остромировому і Пересопницькому євангеліях, які ілюструють (врвктер СИНТаКСИЧНИХ перетворень, зроблених у Пересопниць-K0MV < п.шіслії и процесі його перекладу на «просту мову»1.
і Заміна иечленного предикативного дієприкметника формою перфекта: BttUtUt СІдяЩІ фарисві (Остром, ев.). — И сиділи тамьфарисеи (1 Іересопн, ев.).
Заміна печлепних дієприкметників підрядними реченнями: и <•<: жена дхъ им&щи нед&жьнъ иі літь (Остром, єв.) — была тьіжь тамь жона man котораа не могла w доуха иі літь (Пе-ресопн. єв.).
Конструкція з «давальним самостійним» вживається в Пере-миіипцькому євангелії виключно як наслідування церковнослов'ян-і і.кої мови. Але майже завжди цей синтаксичний зворот заміню-■ 11.ся тут або підрядним реченням (здебільшого підрядним часу), або ін шлежнйм реченням з присудком, вираженим особовою формою ■іс і лона. Пор.: кще же кмоу не далече ся.щж отъ домоу пбеъла ' нкмоу сътьникъ (Остром, єв.) — А коли не далеко быль w до-
4. Зустрічаються іноді в Пересопницькому євангелії і архаїчн конструкції з подвійними відмінками, але поряд з цим тут вжи! ваються і нові конструкції «називний з орудним предикативним:! замість двох називних відмінків, а також «знахідний з орудним предикативним» замість двох знахідних відмінків. Наприклад: Тощ не може1 быти моимъ оучникомь; Имій мене \\>реченнымь і поі ряд: ИмШ мене отреченна.
Народний колорит мови Пересопницького євангелія особливої підкреслюється численними українськими народними словами, а| іноді й фразеологізмами, взятими безпосередньо з тогочасної! розмовної української мови (деякі з них з походження є поло-1 нізмами або західноукраїнськими діалектизмами). Особливої багато їх в євангелії від Луки. Наприклад: село, місто (місто),;! кошь, глоупче, клоуня (запозичення з литовської мови), стодолащ (полонізм — з походження германізм), пашня (зерно хліба), поздо-1 ровлен/к, зродило, сталося, дяковалъ, поздоровила, громадить, по-щ боудоую, пожени, тогды, здалека, нехай, або, а чи, што маю чи-Ш нити, в боТ богатіе, з голодоу погибаю, міл дочку єдину наш родоу, вышли... оудобромь разоумі і т. ін.
Але книжна церковнослов'янщина в Пересопницькому євангелії! виступає ще досить рельєфно. Питома вага її тут, не кажучи вже І про стилістичну роль церковнослов'янізмів, мабуть, не менша, ніжі полонізмів, про які згадувалося вище. Пояснюється це, очевидно, не стільки традиційною пошаною до церковнослов'янської мови, скільки змістом самої пам'ятки. Цілком природно тому, що мова пам'ятки (навіть тих її частин, мова яких дуже зближена з народною мовою) насамперед рясніє церковнослов'янськими словами і виразами (имініе, живопіь, наемникь, любодіець,-телець, лоно, еще, дванадеслть, некоторый, онаа; ибо, иже; мртвых въскрнеть, не имоуть вЪры і под.).
З тієї ж причини в Пересопницькому євангелії е немало морфологічних церковнослов'янізмів (съгреших, ми, оученико™ та ін.).
Церковнослов'янізми і усна народна тогочасна українська мова (в якій з відомих історичних причин було немало полонізмів і деяка КІЛЬКІСТЬ германізмів типу чиншь, рынокь, ратушь) становлять два ОСНОВНІ джерела мови Пересопницького євангелія. Як уже підкреслювалося, усна народна мовна стихія цілком панує в мові пам'ятки. Ало в ній ще помічається боротьба традиційної церковнослов'янщпші з перемагаючою народністю мови. Це наочно ілюструється відповідними фонетичними, морфологічними та лексичними паралелями. Пор. фонетичні паралелі немощень — немощна, ночьноую — нощь, класи (колосся), глась — вголос, древо— передь та ін.; паралелі відмінкових закінчень іменників тысячами — тыс&чь-ми, по містахь и по селіхь і т. п.
У дієслівних формах у пам'ятці подібний паралелізм не помічається: народноукраїнська морфологія повністю перемогла тут
церковнослов'янську.
Так, аорист і імперфект у Пересопницькому євангелії спостерігаються тільки в церковнослов'янських цитатах. Замість аористів і імперфектів у пам'ятці неподільно панують перфект і плюсквамперфект (ишоль черезь збожА, не даль ecu ни козл&те, быль оуснуль). Характерно, що в пам'ятці нема ще складних* форм майбутнього часу на зразок «ходитиму». Замість цього тут вживаються тільки складені форми типу «а плакати боудете». В
Значно рясніші в пам'ятці лексичні живомовні і книжноцерков-,/ нослов'янські паралелі: дьщерь — дочка, літо — рокь, наемниковь — паймитовь, градь—місто — город і т. ін. З цього погляду особливо цікавий лексичний паралелізм, використовуваний при поясненні церковнослов'янських слів іншими словами — здебільшого слОваш живої мови. Так, у відомих ремарках у дужках, характерних для Пересопницького євангелія, читаємо: «дотькноулсА одра (мары)», «оболочовалсік вперфиру и виссонь (в шарлат а дорогое <>д І; на)», и толп боудовати (або вежу)», «бракъ (або веселд)», тжитницоу мою (клуню або стодолу)» і т. п.
Треба ще відзначити деякі цікаві семантичні архаїзми в па- -/ м'ятці (наприклад, «троудоиатый» у значенні «хворий»; «воль-ВОТНОСТЬ» у значенні «вологість» та ін.).
У синтаксисі пам'ятки майже не спостерігається паралелізму ЖИВОМОВНИХ і книжиоцерковнослов'янських сполучників, прий-м < 111111 к і 11 і часток, оскільки перші внтианули других.
І уі, ЯК правило, Вживаються сполучники а (в єднальному ііі.іч(міпі), л ни, што, ні і <>Г»і.і, бо, абыхь, абмхмо, аби, або, албо та in.; прийменники коу, ік, презь, межи, подлугь та ін.; частки -ВЖЦ абыхь (в значенні частки бы), паки і под. Паралелі типу ИЖв—што трапляються нечасто. Це пояснюється загальною народністю синтаксичної будови пам'ятки, про що говорилося інице. Ось ще один з безлічі прикладів народності синтаксису в пам'ятці: «...если бы загоубила единоу драгму а чи не зажигаеть <ш,чт> и не помететь хоромы и попереврьтаеть всь рЪчи што есть п пихь глддаеть спильностю ажь бы нашла а знашодши изьзы-Ііасть приятельки свои» (успонародний колорит мови посилюється гут ще й словотворчими засобами; пор.: попереврьтаеть, изьзы-
(KII'Tb).
Крім полонізмів, у мові Пересопницького євангелія є також і 111«. і пії ознаки чеського впливу. Це виявляється тут, зокрема, v фирмах вказівних займенників (пор.: таковии — чес. takowy, Каждый — чес. kazdy, ононь — чес. onen та ін.), при яких, як і в ці1 і.кій мові, стоїть частка то (каждый то, тыи то та ін.).
Вплив білоруської мови на мову Пересопницького євангелі спостерігається лише в написаннях е замість і (грехь) і частков в діалектній лексиці (можливо, сболочили, \мкоуль і под.)..
Дуже помітно відбивається в пам'ятці таке характерне явищ доби, як другий південнослов'янський вплив, особливо впли болгарського правопису: змішування юсів; вживання а замість (моеа); написання ъ (ь) після сонорних р, л (одрьжимъ), та ін З сербського письма в пам'ятку проникло написання ь замість ъ що утруднює читання тексту пам'ятки, бо ь завжди стоїть ту після кінцевих приголосних, в тому числі й твердих: синь (сынъ).
Мова Пересопницького євангелія відкриває широку перспективу для вивчення не тільки книжної і народної української мови XVI ст., а й давнього взаємозв'язку братніх слов'янських мов — української, білоруської, болгарської, польської і чеської.
Творці Пересопницького євангелія доклали багато зусиль, щоб максимально зблизити тогочасну книжну мову з живою українською мовою, наскільки це можливо було зробити в умовах феодального суспільства, коли народна мова ще не стала основою літературної мови. Вони досягли своєї мети, яку самі сформулювали такими словами: «перекладана тая то святаа євангеліа изь языка блъгарскаго на мову рускую... для лепшого выразумленя люду христіанского посполитого».
Переклади релігійних текстів XV — XVI століття «про́стою мовою»
Намагання писати релігійні тексти «про́стою мовою» простежується в Україні у XV ст. З того часу до нас дійшло близько тридцяти текстів. Відома, зокрема, написана у 1489 р. у Кам'янці-Подільському «Четья» — у ній вживається багато слів та зворотів живої української мови. Ця пам'ятка відобразила «трансформацію церковнослов'янської мови в українську через насичення елементами української мови на різних рівнях»[52].
У XVI ст. в Україні помітно активізувалося релігійно-культурне життя. Саме на той час припадають перші спроби здійснити переклади «про́стою мовою» біблійних книг. У перекладах «про́стою мовою» біблійних текстів знаходимо церковнослов'янську лексику (переважно такі слова, яким важко було знайти відповідники), а також слова, що увійшли до сучасних української, білоруської, польської й навіть чеської мов, деякі діалектизми тощо.
Перша значна спроба на українсько-білоруському ґрунті здійснити переклад «простою мовою» біблійних книг та видати їх, належить білорусу Францискові Скорині. Зразком і орієнтиром для нього виступав чеський переклад Біблії 1506 р.
Пересопницьке Євангеліє стало один з перших перекладів новозавітних книг розмовною українською мовою. Робота над євангелієм розпочалася у Дворецькому монастирі в 1556 р., а завершена була у 1561 р. у Пересопницькому монастирі на Волині. Переписувачем твору був Михайло Василевич, син протопопа з Санока в Галичині. Керував цією працею пересопницький архімандрит Григорій — освічена людина, знавець багатьох мов. Твір виконувався на замовлення княгині Анастасії-Параскевії Заславської. В основі мови Пересопницького Євангелія залишалася мова церковнослов'янська, трапляються у цьому творі польські та чеські слова, відчутний сильний вплив української народної мови XVI ст. Переписувачі виявили чималий такт, сполучаючи українські розмовні елементи з церковнослов'янськими, можна твердити, що була зроблена спроба створити українську літературну мову, яка б могла функціонувати у сфері «високої» культури.
У 60-і роки XVI ст. на Волині з'являються й інші переклади біблійних книг розмовною українською мовою. Ці переклади були пов'язані з польськими протестантськими впливами. Значну роль тут відіграла Радзивіллівська Біблія. Як зазначає Дмитро Чижевський, саме вона помітно вплинула на появу т.зв. Крехівського Апостола — український текст цього перекладу був складений переважно на основі Радзивіллівської Біблії.
КРЕХІВСЬКИЙ АПОСТОЛ — визначна рукописна пам’ятка української мови 2-ї пол. 16 ст. (після 1563). Знайдений у Крехівському монастирі на Львівщині, зберіг. у ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України. Пам’ятку виявив і подав про неї відомості Й. Боцян 1925, докладно описав І. Огієнко. К. А. — анонімний творчий переклад (із значними скороченнями або доповненнями тексту оригіналу) апостольських діянь та послань з Радзивіллівської Біблії 1563. Джерелами при перекладі були також польс. Новий Завіт 1556 М. Шарфенбергера, церковнослов’ян. та грец. тексти, Апостол Франциска Скорини 1525. Переклад здійснений на Волині або Поліссі високоосвіченою людиною, яка знала укр., польс., церковнослов’ян., грец., можливо, й італійську мови. Книга має 663 пронумеровані олівцем сторінки без титульної, писана півуставом, прикрашена кіновар’ю. На кожному парному аркуші — водяний знак з вепром. На полях багато глос. Мова пам’ятки — тогочасна жива нар. українська з рисами пн. і частково пд.зх. наріч: тверде р (бура, порадокь, вечерати), е на місці ненаголош. я (хвалечи, тисеча), у на місці етимол. о (отгуль), е на місці и (седЂли), наявність ги, ки, хи (гинемъ, короткими, хитры) та ін. Є елементи церковнослов’ян., польс., грец. та ін. мов (животъ, кганокь, в моцы, псалмовъ, евнухъ та ін.).
Ще один волинський переклад новозавітних текстів розмовною українською мовою з'явився в 1581 році. Це — євангеліє, перекладене в селі Хорошові місцевим шляхтичем Валентином Негалевським. Зразком для нього послужив польськомовний переклад Нового Заповіту Марціном Чеховіцем, який був одним з ідеологів польського антитринітаризму (аріанства). У передмові до свого перекладу Євангелія В. Негалевський писав, що цю роботу він здійснив не з власної волі, а за намовою та заохотою багатьох учених і побожних людей, що люблять Слово Боже, але не вміють читати по-польськи, а по-церковнослов'янськи не зовсім розуміють. З цих слів випливало, що на тогочасній Волині багато людей таки не знали ні польської, ні церковнослов'янської мов, читали ж вони тексти, написані розмовною українською мовою.
Розмовні українські говірки знайшли своє відображення також в Учительних євангеліях кінця XVI — початку XVII ст. Пам'яткою розмовної української мови в її закарпатському варіанті стали т.зв. Нягівські Повчання, створені орієнтовно в середині 50-х років XVI ст.
Перший літературний твір, надрукований українською розмовною мовою, з'явився не у православному, а в протестантському середовищі. Цим твором стала п'єса «Трагедія руська». Побачила світ вона орієнтовно в 1609 — 1618 рр. в раківській друкарні протестантів-соцініан, що належала Себастіану Стернацькому. «Трагедія руська» так і не стала поворотним моментом у становленні української літературної мови на народній основі, оскільки православне духовенство було проти використання розмовної мови замість церковнослов'янської у богослужінні[53].
