Особливості мови українських грамот XIV-XVст., близькість її до розмовного мовлення.

Типовим зразком «руської мови» в її українському варіанті є мова українських грамот XIV—XV стг, найбільше зближення з тогочасною живою розмовною українською мовою. В українських грамотах спостерігаються всі ті фонетичні і морфологічні риси, які зустрічаються ще в південноруських пам'ятках XII —

XIII ст. і згодом стали типовими рисами мови української народ-
ності. Але в мові грамот ці риси становлять уже звичайне явище,
а не поодинокі випадки. В морфології ж грамот, крім згаданих
явищ, властивих південноруським пам'яткам XII—XIII ст., з'яв-
ляється багато нових (займенникові форми хто, ким, тим і под.,
дієприслівники типу нагорожаючи і т. ін

Багато нового помічається і в лексиці грамот порівняно з пів-денноруськими пам'ятками до XIV ст. Здебільшого це слова живої української мови на означення^побутових речей і явищ, май-на..~міев&вш природи, топонімічні назви та імена і прізвища тощо. Пор.: справа, лічбсГ, неділя (рос. воскресенье), дідизна, дідич, селище, озимина, лука, гай, річка Камениця, городище Ти-молов, Іванко, Губка, Хонька Дядькович і різноманітні інші слова (аби, яловица, заживати, інший, пильно, другий, копа тощо).

Всі ці слова й вирази виникли здебільшого на основі...спідь-_ неслов'янської лексики, бо вони відомі і в деяких російських говірках (став, гай, корчма, аби, пильно та ін.). Частина ж з них є полонізмами.''(Українські грамоти, що дійшли до нас, майже всі писані в Галичині і на Волині в областях, які сусідують з територією польської мови, причому, як зазначалося, Галичина вже з 1387 року була загарбана Польщею). Такими є, наприклад, слова пан, лист, (в значенні «документа», «грамоти»); при-слушати (в розумінні «належати комусь») та ін. Розвиток української лексики, відмінної від лексики російської мови, відбувався, звичайно, і самобутнім шляхом, зокрема за допомогою оригінального використання суфіксів, взятих із спільнослов'янського і спільносхіднослов'янського мовного матеріалу (пор., глинар, клепач, дідизна, селище, ловиско, лозье, дубьє, Іванко, істалася в значенні «відбулася» і т. ін.).

і Відображаючи живу розмовну мову, українські грамоти XlV—XV ст. нерідко фіксують і тогочасні місцеві діалектні риси. Найчастіше це діалектизми Галичини, які збереглися там до на-/ шого часу і є цінним матеріалом для української- історичної ді-Д алектології, наприклад: дрыва — в грам. 1424 р.; добровулно — в грам. 1366 р., по нюй—в грам. 1359 р., доловъ—в грам. 1375 p., сесь — в грам. 1411 р., тамтой — в грам. 1459 р., тоты (листи) — в грам. 1430 p., гостинець (шлях) — в грам. 1349 р. і грам. 1443 р. та ін.

Як переконливо довів В. Курашкевич[3], в українських грамотах XIV—XV ст. можна розрізнити два українські нарінвя: північне і південно-західне. Певних даних про 'південно-східне наріччя української мови XIV—XV ст. нема, бо українських грамот зазначеного періоду з рисами цього наріччя дійшло до нас дуже небагато. За Курашкевичем, для розрізнення північного і південно-західного наріччя в тій мірі, в якій вони відбиваються в українських грамотах XIV—XV ст., підставою є написання звука ■&: на півночі ненаголошене Ъ передавалося через е, а наголошене — через fc. У грамотах же південних в обох випадках лишається Ъ при численних ваганнях £ — і у відмінкових закінченнях (наприклад, Губці — Хоньци в грам. 1378 p.).

Але разом з тим у мові українських грамот XIV—XV ст. є і сік -менти. кіш/кііої моїщ. До них належать, наприклад, окремі церковнослов'янські огласовки, що співіснують з відповідними «гласовками живої мови і вживаються без певної спеціальної стилістичної настанови. Наприклад: тысящное — тисячнеє, брегъ — берегъ, Владиславъ — Володиславъ і под. Такий же паралелізм можна відзначити і в деяких формах слів (наприклад, три\—три в наз. відм. чол. р., тЪми—тыми та ін.). Очевидно, церковнослов'янські огласовки й форми в грамотах XIV— XV ст.^=ще більше як данина давній книжній традиції. Про це ж (відчать одиничні церковнослов'янські слова й вирази, що взагалі справляють враження «інорідного тіла» в діловій мові грамот. Призначення ж наявних у них суцільних церковнослов'янських контекстів, як правило, полягає в створенні церковно-релігійного колориту змісту духовних заповітів і дарувальних гра мот церквам і монастирям з боку віруючих феодалів. Типо-1 Див. його працю «Gramoty halicko-wolyriskie XIV—XV wieku. Studium г, kowe», Krakow, 1934.

вою з цього погляду є, наприклад, духовна грамота Київського князя Андрія Володимировича Києво-Печерській лаврі (1446року):,

«Въ има оца и сна и стго дха. Се азъ рабъ бжій кнзь Андреи Владимирович приіздиль єсмь в Кїевь, съ своею женою і съ своими дітками и были єсмо въ дому прчстыА и поклонили СА есмы прс-тома собразоу єа... и размыслих на своем срдци... и штписалъ есмь своей жені Кнгни маріи и своим дітем, свою сочиноу, и свою выслоугв. Иже єсмь выслоужил на своих гсдарехъ своею вірною слоужбою... а при том был юць нашь никола архимандритъ пе-черскыи... и наши бодре и наши моршалкы. Кназь глібь дмит-рїєвич бодринъ нашъ алеоандро самотечич, иванко дадвдович и ины болре наши и слоугы при том были».

Подібну стилістичну функцію виконує і трафаретний зачин «Во има (оца и сна и стго дха аминь», який у багатьох грамотах передує діловому викладові змісту документа.

Без ніякого емоціонального забарвлення вживаються церковнослов'янські вирази, які означають або уточнюють дату фіксованої грамотою події (на початку грамоти) або дату укладання самої грамоти (в кінці грамоти). Наприклад:

1. «По бжьи нарожіньи тисАча літ и Т — и3 и И. літ на

обрізаньїє» га нашего исоуса ха... коупилъ панъ ганько...» (Грам. 1368 р.).

2. «А писань листъ оу смогричи. по бимъ. нароженьи. а літ.
и. т. и о патого літа... оу днь. стго. олєЗіа, члвка. 6ьа» (Грам.
1375 р.).

До книжних елементів у мові українських грамот XIV—XV ст. / (правда, іншого характеру, ніж церковнослов'янізми) залежать ще слова і вирази.урядової і канцелярсько-юридичної мови.Г (Серед слів цього роду значне місце посідає суспільно-політична лексика). Це назви урядових установ {судъ, волость, рада та ін.,); урядовііх_гя}-сад (князь, канц~лірь, маршалокъ, воєвода, староста, судьа, под-судокъ, подскарбии, подстолші, подчяиши, воитъ, бортникъ, писарь, посолъ, урядникъ); соціальних станіа. (бомринъ, иметь, холопъ, роба, землянинъ, панъ, люди, даньникъ), полків (десятина, чинш, пошлина, дань, полюдье, подымъе, помочноё);~грошо-вих одиниць (гріш, широкий, гривна вЪснаа, гривна ляцкаа); маєтків (имішьє, дворище, вотнина) та ін.

Певним різпошід(>м гуспільно-політищш__л^жсик^ сько-юридична"термінологія: "Тґазвй документів (ірамота, листъ, привильє); юридичних дій і їх результатів (оуграничити, оуздати, позвати, прислушати, пригонити, слюбитися, искати, вкданьє, держаны, держати, розъЬздъ, оувазаньє, голд, голдованьє, вы-ведінье, завЪшенье); тогочасних пpaJШQjlядкiв_(право, право зімь-ское, право рускоє, право немецкое), різноманітщ^ніш^^ридичні терміни (истець, вотчичь, головнитство, завитый рокъ) і слова (прилеглость, широкость, счадокъ, вжитки).

Легко помітити, що серед наведених слів канцелярсько-юридичної і урядової лексики є немало термінів давньоруських,- наявних уже в «Руській правді» і грамотах Київської Русі (воєвода, судъ, князь, волость, бортникъ, боаринъ, дворище, роба, дань, полюдье, десятина, пошлина, гривна, віданье, держати, грамота, истець та ін., до них можна додати нетермінологічні слова на зразок гость, сыновець, азъ, дьакъ, борть та ін., що вживаються в грамотах), і ще більше — лексичних полонізмів (подсудок, подскарбии, подчяиши, писарь, оувазаньє— «віддавання маєтка по суду» тощо). Через посередництво польської мови в суспільно-політичну лексику грамот проникли і деякі хбрмгшізми (маршалок, канцлірь, чиншь, голда-ваньв — присяга) та латинізми (маистатъ, привильє). Розуміється, польська канцелярсько-юридична й урядова термінологія в українських грамотах XIV—XV ст., як і взагалі вся польська лексика в них типу велможныи, велебныи, вшелякий, опатреньє й ін., і є новим явищем у «руській мові» цієї доби, зумовленим тим, що не тільки Галичина після загарбання її в 1387 році Польщею, ай усі українські землі після персональної Кревської унії Литви з Польщею в 1385 році потрапили в орбіту польського виливу насамперед в галузі урядування, що не могло не відбитися і на руській актово-урядовій мові. В грамотах 40-х, 50-х, 60-х і 70-х рр. XIV ст. кількість лексичних полонізмів зовсім незначна.

Термінологічна ж давньоруська лексика грамот була ними успадкована, як уже зазначалося, від ділового письменства Київської Русі.

Але вплив ^польської мови_на мову українських грамот XIV— XV ст. позначився не "тільки на лексиці, а й на фонетиці та морфології, їх мові також властиві паралельні українсько-польські ОТЛасОВКИ і форми. Пор.: король — круль, поперекъ — попрекъ, передокь — продокъ, волость — влость, обНчевати — обкцовати, землянинъ — земяншп,, вічно — вічне, добровоулно — доброволне, паны — панове, заживати — заоюыяти, заставляти — заставовати іі под.

Найбільш_ стійким виявився синтаксис гдамот \_Словопорядок в їх мові," способи сполучення слів і речень в них в основному базуються на синтаксисі живої української мови, а також на синтаксичній будові ділових пам'яток Київської Русі. Пор.:

«...што іієсте просили насъ абыхомъ васъ пустили (до лучцька тьрговать) через берестие абы вамъ не закажали. мы хочемъ ради то учинити вамъ» (Грам. 1341 р.).

«... а даль іссмь. и землю рольную и съ сіножатьми. што к тому дворищю слушність, сіножать на моисікві долині собьіздна

тп зємла ролнаА со білошевь сіножати по куцеву ниву, а по бре-хоиича дубые... а по путь польдьгаїедьскьш. а по гостиньць... а туть нігь иному чаиковцю ни землі ролноі. а ни сіножати. а -и 1С ще даль ієсмь нізьі на дністрі» (Грам. 1349 р.).

«... Про то нагорожаючи єм8 СамоміЗ жоні И потомств$ Єго При всюи Фчизнб И диди ні Єго зємланой И при всіхт. Городищох И 8рочищах Єго зоставую И сим Листом моимь Надаю Котрьі" Предкове Єго Су проДковь моих Спокойне держали» (Грам.!459 р.).

«... а пакли бьі пань Васко не дальї тбхь ста купь пану Ивашкови... тогда имаєть пан Васко дати оувазаньге пану Иваш-кови оу РоДанці, со всбмь правомь, гако самь держаль пань Васко, а не вьшимага ничого з того села» (Грам. 1421 р.).

У мові українських грамот (за винятком відзначених вище стилізованих під церковнослов'янську мову) відсутні синтаксичні конструкції, характерні для церковнослов'янської мови (так званий «давальний самостійний» та ін.). Надзвичайно поширені в мові українських грамот XIV—XV ст. сурядні сполучення слів і речень за допомогою приєднувальних сполучників а та и за способом «нанизування» речень і членів речення в процесі розгортання думки. Відомо, ідо' ці синтаксичні конструкції характерні для мови ділового письменства Київської Русі, зокрема для «Руської правди» [4]. У мові українських грамот зазначеного періоду вони не є, очевидно, показником простого наслідування традиції (хоч вплив-традиції на мову грамот не підлягає сумніву). Наявність їзгу мові українських грамот пояснюється насамперед тим, що грамоти реально відображають особливості синтаксичної структури самої «руської мови» XIV—XV ст.—структури, близької до синтаксичної будови «Руської правди». Специфіка її, за С. П. Обнорським, полягає ось у чому: «Зв'язок речень тут переважно сурядний. Підрядні відношення, якщо не рахувати серед них умовних, що переважають у пам'ятці (у «Руській правді».— П. П.), взагалі рідко зустрічаються в пам'ятці, що, звичайно, зумовлено її жанром, разом >з тим виражаються вони часто, згідно з старим ладом мови, шляхом використання безсполучниковості або системи сурядних сполучників різного роду, а не за допомогою питомо підрядних засобів зв'язку, що пізніше спеціалізувалися в мові» 2.

Проте, як свідчить наведений вище четвертий приклад, у мові» українських грамот XIV—XV ст. існувала вже досить чітка складна система підрядних зв'язків між реченнями в рамках складнопідрядного речення, яке включає, між іншим, і дієприслівникові звороти, що згодом стали відігравати значну роль в українській літературній мові. До сказаного треба додати, що в мові українських грамот XIV—XV ст. іце нема_того «засилля» польських прийменників і особливо сполучників, яке опостерігзється в так званій «простій мові», починаючи з кінця XVI ст. Так, з польських прийменників у кількох випадках вживається тут тільки podiug, а з сполучників — albo, причому цей останній вживається для зв'язку членів речення, а не сурядних речень з взаємовиключаючою семантикою. З'являється сполучник albo у грамотах лише на початку XV ст. і майже виключно у вступній трафаретній юридичній формулі, обов'язковій для всіх цих документів, коли вони стверджують купівлю-продаж, межі земельних володінь тощо. Наприклад:

«Млстью бжью мьі... чинимь знаменито симь нашимь листомь кажномоу добромоу... кто жь на нь оузрить албо чтоучи ero оусльїшить...» (Грам. 1451 р.).

Звичайно ж у цій формулі використовуються давньоруські розділові сполучники любо, или й ін. Наприклад: «... кто коли на нь оузрить А любо оусльїшить...» (Грам. 1411 р.); «... кто на той листь позригь или оусльїшить ero...» (Грам. 1409 р.).

В українських грамотах XIV—XV ст. зовсім немає польських сполучників ге і zeby (що і щоб), які з'єднують підрядні додаткові речення та речення мети з головним реченням, тоді як, починаючи з кінця XVI ст., вони набувають надзвичайного поширення в так званій «простій мові».

Актове діловодство в Польщі в XIV—XV ст. користувалося, як відомо, латинською мовою і тому не могло безпосередньо впливати на стиль і мову українських грамот цього періоду.

Українські грамоти XIV—XV ст. зазнавали помітного впливу з боку старочеських.грамот, писаних юридичною мовою, близькою до народної чеської мови: «староукраїнські грамоти прямо калькують фразеологію і лексику старочеських грамот, часто запозичуючи окремі терміни і вирази... — чеськ. «znárno cinime tiemto lislem obecne vácni, ktoz jej uzrie neb slyöeti budú»...— ужр. «Знаємо чиним сим пашим листом, ктоколи нань возрит или пак усльїшит» (1394—1408)»[5].

г Підсумовуючи побіжний аналіз мови українських грамот IjCIV—XV ст., можна зробити такий висновок. Мова їх досить / повно і яскраво відображає лексику, фонетику і граматичну будову живої тогочасної української мови.

«Руська мова» цього періоду тісно зв'язана з мовою ділового письменства Київської Русі і майже вільна від церковнослов'янізмів і полонізмів.

У стилі українських грамот XIV—XV ст. є теж дещо спільне з стилем грамот Київської Русі. Крім загальновідомого узвичаєного в багатьох грамотах зачину «а се я (аз, яз)», що веде свій початок від Грамоти великого князя Мстислава Володимировича

ИЗО року («Се азъ мьстиславъ...»), українські грамоти XIV— XV ст. споріднені з діловим письменством Київської Русі і загальним буденним характером мови, насиченої не тільки українізмами, а й давньоруськими словами та окремими виразами («куды мои неводи ходили»; «держати лвовьскую землю»; «аже побігнеть русинъ а любо руска...или холоп чий или роба»).

Але в стилі українських грамот XIV—XV ст. спостерігається вже й багато нового порівняно з стилем «Руської правди» і давньоруських грамот київського періоду. Це нове зумовлене дальшим розвитком ділового письменства в українських і білоруських землях в нових політичних умовах. Воно виробилося під значним впливом польського ділового письменства даної доби. Мова йде насамперед про юридичні термінологічні штампи. Ці трафаретні штампи спостерігаються на початку багатьох грамот як самодекларації представників влади, від імені яких пишуться грамоти. Грамоти від імені князів або королів звичайно починаються так: «Бжіи млсти. мы кнжзь федоръ любартовичь. чинимъ свъдочно. и знаємо, симъ нашимъ листомъ. каждому доброму члвку. кто коли на нь оузрить. А любо оуслышить его чтучи» (Грам. 1411 р.).