В поглядах на шляхи розвитку української літературної мови в Східній і Західній Україні, протягом другої половини XIX — початку XX ст. можна визначити два основні напрями: демократичний, що обстоював розвиток української літературної мови на народній основі, виходячи з розуміння слова як зброї в інтересах служіння експлуатованому народові в його боротьбі за своє визволення, і реакційний, антинародний, націоналістичний, що намагався позбавити українську літературну мову цієї високої соціальної функції, скеровуючи розвиток літературної мови на шлях хуторянської замкненості або відриву мови від змісту (як це робили декаденти). Представники демократичного напряму (Т. Г. Шевченко, пізніше — І. Франко, П. Мирний, Л. Українка, М. Коцюбинський^ П. Грабовський Щ ім.) боролися за піднесення української літературної мови на рівень могутнього знаряддя культури, творчо використовуючи з, цією метою насамперед величезні досягнення братньої російської літературної мови, тоді як реакціонери всіх мастей намагалися культивувати штучно препаровану українську літературну мову, скеровуючи її па шлях хуторянського примітивізму і цілковитої відрубності від російської літературно! мови, тим самим:: позбавляючн її перспективи справжнього розвитку як знаряддя<І культури українського народу.
Отже, мовна практика і теоретичні погляди на українську літературну мову представників прогресивного і реакційного таборів були глибоко відмінні.
З попереднього викладу видно також, що розвиток україн- і ської літературної мови другої половини XIX — початку XX ст.
1 Цей правопис, як зазначалося, скомпонував галицький філолог Є. Желехів-ський, спираючись на правописну систему, якою користувались у Східній Україні, з-певними змінчми відповідно до діалектних відмінностей української мови в Галичині.
ілльмувався ще політичною роз'єднаністю українського народу, перебуванням його в складі різних держав та особливостями економічного й культурного розвитку, що звідси випливають.
Так, у Галичині, не кажучи вже про схоластичне, штучне -изичіє» першої половини XIX ст., а також псевдоросійську мову москвофілів» другої половини XIX — початку XX ст., навіть та мова, в основі якої лежала жива місцева розмовна мова і яку г.лшвали «народовці» і почасти «москвофіли» (в літературі для простолюду), значно відрізнялася від літературної мови Східної У країни. У художніх творах галицьких письменників спостерігаємся, як правило, копіювання певного місцевого діалекту. Що ж до мови наукової літератури, мови преси і публіцистики, то навіть у галицьких авторів, які не цуралися живої народної моги, вона була дуже штучна, часто насичена невдалими термінами, полонізмами (лексичними і граматичними) і вражала важкою синтаксичною будовою, часто на німецький лад. Ось зразок «наукової» мови такого роду: «Марко Кропивницкій стоить межи давнымъ романтичнымъ, •і повымъ реальнымъ напрямомъ въ литература. Хоча-жь подекуды прихиляє ся до реализму, то зъображае бнъ1 по-найббльше таки шны, котри можуть появитись въ якбй-небудь литератур'Ь европей-| кой;.. В драматичныхъ его творахъ нема характербвъ одноцЬль-иыхъ и живыхъ, ба й нема вврного зъображеня побуту, суспблыюго на Украинв, позаякъ авторъ гонячи за ефектами на сцені надає шюгдв своимъ и героинямъ таки прикметы, яки въ житю одвътной иерствы суспбльности ачей не появляють ся»2.
(Уривок з «Истории литературы рус-кои» О. Огоновського, що друкувалася в львівському журналі «Зоря» наприкінці 80-х років XIX ст.; в учинку абережена історнко-етимоло-I ічн.і орфографія оригіналу, опублікованого и «Зорі»).
ВІД! І \ п.і.'ііи я ВІД мови східноукраїнської літератури і про-
іііі інші п. її мову своїх творів і «народовці», копіюючи різні діалекти.
Тільки 1. Франко й інші прогресивні письменники Галичини, залишаючись на грунті народної західноукраїнської діалектної бази, послідовно обстоювали Зближення мови галицьких письменників з Літературною МОВОЮ Східної України і проводили незмінно цей принцип у власній творчості, продовжуючи, таким ЧИНОМ, ідеї «руСЬКОЇ і ріпці».
Але й прогресивним галицьким письменникам доводилося пеі реборювати великі труднощі в процесі зближення власної мові з мовою східноукраїнських письменників. З цього погляду дужй| повчальним є шлях І. Франка.
Творчу письменницьку діяльність І. Франка слід розглядати в зв'язку з тією боротьбою, яку він провадив за створення єдиної української літературної мови. Ця боротьба ускладнювалась тим! що в школах Галичини українська мова не була мовою викла* данння і здебільшого вивчалась як окремий предмет. До того 5$ автори підручників, написаних українською мовою, орієнтувались не на мову східних українських письменників, а на мову галицьких письменників і вчених, що базувалася на місцевій га«" лицькій розмовній мові і рясніла численними новотворами та': кальками, запозиченими з словникового запасу польської та ні| мецької мов.
