Боротьба Івана Франка за єдину українську літературну мову.

В поглядах на шляхи розвитку української літератур­ної мови в Східній і Західній Україні, протягом другої половини XIX — початку XX ст. можна визначити два основні напрями: демократичний, що обстоював розвиток української літе­ратурної мови на народній основі, виходячи з розуміння слова як зброї в інтересах служіння експлуатованому народові в його боротьбі за своє визволення, і реакційний, антинародний, націоналістичний, що намагався позбавити українську літератур­ну мову цієї високої соціальної функції, скеровуючи розвиток літературної мови на шлях хуторянської замкненості або відриву мови від змісту (як це робили декаденти). Представники демо­кратичного напряму (Т. Г. Шевченко, пізніше — І. Франко, П. Мирний, Л. Українка, М. Коцюбинський^ П. Грабовський Щ ім.) боролися за піднесення української літературної мови на рі­вень могутнього знаряддя культури, творчо використовуючи з, цією метою насамперед величезні досягнення братньої росій­ської літературної мови, тоді як реакціонери всіх мастей намага­лися культивувати штучно препаровану українську літературну мову, скеровуючи її па шлях хуторянського примітивізму і ціл­ковитої відрубності від російської літературно! мови, тим самим:: позбавляючн її перспективи справжнього розвитку як знаряддя<І культури українського народу.

Отже, мовна практика і теоретичні погляди на українську лі­тературну мову представників прогресивного і реакційного табо­рів були глибоко відмінні.

З попереднього викладу видно також, що розвиток україн- і ської літературної мови другої половини XIX — початку XX ст.

1 Цей правопис, як зазначалося, скомпонував галицький філолог Є. Желехів-ський, спираючись на правописну систему, якою користувались у Східній Украї­ні, з-певними змінчми відповідно до діалектних відмінностей української мови в Галичині.

ілльмувався ще політичною роз'єднаністю українського народу, перебуванням його в складі різних держав та особливостями еко­номічного й культурного розвитку, що звідси випливають.

Так, у Галичині, не кажучи вже про схоластичне, штучне -изичіє» першої половини XIX ст., а також псевдоросійську мову москвофілів» другої половини XIX — початку XX ст., навіть та мова, в основі якої лежала жива місцева розмовна мова і яку г.лшвали «народовці» і почасти «москвофіли» (в літературі для простолюду), значно відрізнялася від літературної мови Східної У країни. У художніх творах галицьких письменників спостерігає­мся, як правило, копіювання певного місцевого діалекту. Що ж до мови наукової літератури, мови преси і публіцистики, то навіть у галицьких авторів, які не цуралися живої народної мо­ги, вона була дуже штучна, часто насичена невдалими терміна­ми, полонізмами (лексичними і граматичними) і вражала важ­кою синтаксичною будовою, часто на німецький лад. Ось зразок «наукової» мови такого роду: «Марко Кропивницкій стоить межи давнымъ романтичнымъ, •і повымъ реальнымъ напрямомъ въ литература. Хоча-жь подекуды прихиляє ся до реализму, то зъображае бнъ1 по-найббльше таки шны, котри можуть появитись въ якбй-небудь литератур'Ь европей-| кой;.. В драматичныхъ его творахъ нема характербвъ одноцЬль-иыхъ и живыхъ, ба й нема вврного зъображеня побуту, суспблыюго на Украинв, позаякъ авторъ гонячи за ефектами на сцені надає шюгдв своимъ и героинямъ таки прикметы, яки въ житю одвътной иерствы суспбльности ачей не появляють ся»2.

(Уривок з «Истории литературы рус-кои» О. Огоновського, що друкува­лася в львівському журналі «Зоря» наприкінці 80-х років XIX ст.; в учинку абережена історнко-етимоло-I ічн.і орфографія оригіналу, опублі­кованого и «Зорі»).

ВІД! І \ п.і.'ііи я ВІД мови східноукраїнської літератури і про-

іііі інші п. її мову своїх творів і «народовці», копіюючи різні діалекти.

Тільки 1. Франко й інші прогресивні письменники Галичини, залишаючись на грунті народної західноукраїнської діалектної бази, послідовно обстоювали Зближення мови галицьких письменників з Літературною МОВОЮ Східної України і проводили незмінно цей принцип у власній творчості, продовжуючи, таким ЧИНОМ, ідеї «руСЬКОЇ і ріпці».

Але й прогресивним галицьким письменникам доводилося пеі реборювати великі труднощі в процесі зближення власної мові з мовою східноукраїнських письменників. З цього погляду дужй| повчальним є шлях І. Франка.

Творчу письменницьку діяльність І. Франка слід розглядати в зв'язку з тією боротьбою, яку він провадив за створення єдиної української літературної мови. Ця боротьба ускладнювалась тим! що в школах Галичини українська мова не була мовою викла* данння і здебільшого вивчалась як окремий предмет. До того 5$ автори підручників, написаних українською мовою, орієнтува­лись не на мову східних українських письменників, а на мову галицьких письменників і вчених, що базувалася на місцевій га«" лицькій розмовній мові і рясніла численними новотворами та': кальками, запозиченими з словникового запасу польської та ні| мецької мов.