Засновник неоінституціоналізму: Р. Коуз

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, а й сам є результатом об’єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини», максимізація корисності тощо.

Однак неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Лакатошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, які утворюють «жорстке ядро» неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична модель: рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і збігається з оптимумом за Парето (модель загальної економічної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре); індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору); переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.

ТАКИМ ЧИНОМ, методологія містить традиційний інституціоналізм та неокласика на основі мікроекономічних методів аналізу:

- рівновага на ринку зажди існує, вона єдина і співпадає з оптимумом Парето (модель загальної економічної рівноваги Вльраса-Ерроу-Дебре);

- раціональний вибір та прагматизм;

- методологічний індивідуалізм;

- концепція “економічної людини”;

- вподобання індивіда стабільні та ендогенні тощо.

Учення про трансакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Неоінституціоналісти вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей із природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми — трансакційні витрати, які за сучасних умов зростаючого ускладнення господарських відносин відіграють усе більше значення. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власності і свобод, прийнятого у суспільстві.

Завдяки послідовно здійснюваному принципу «методологічного індивідуалізму» в центрі уваги інституціональної теорії перебувають відносини, що виникають усередині економічних організацій, тоді як у неокласичній традиції організація, фірма розглядалися як «чорний ящик», до якого дослідники не заглядали.

Якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, та технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів), то неоінституціональна теорія вводить ще один клас обмежень, що обумовлені інституційною структурою суспільства і виконують свою роль після економічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмовляється від будь-яких спрощувальних передумов і наголошує, що економічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат; погано чи недостатньо визначених прав власності та жорстких інституційних реальностей, сповнених ризику і невизначеності.

Якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну, а опортуністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характеризує людину більш реалістично, що знаходить своє вираження у двох найважливіших поведінкових передумовах цієї теорії — в обмеженій раціональності та опортуністичній поведінці. Опортуністична поведінка являє собою «слідування власному інтересу, що доходить до віроломства» (О. Вільямсон), і тут ідеться про будь-які форми порушення узятих на себе зобов’язань. Індивіди, які максимізують корисність, поводитимуться опортуністично (наприклад, надаватимуть послуги гіршої якості й меншим обсягом), коли інша сторона не в змозі цього виявити.

Значна частина соціальних інституцій, як формальних, так і неформальних — традицій, звичаїв, правових норм, покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. Як наголошує О. Вільямсон, у соціальних інституціях мають потребу обмежено розумні морально небездоганні істоти. За відсутності проблем обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інституціях просто відпала б.

ТАКИМ ЧИНОМ, теоретико-методологічні засади:

- диференціація досліджуваних форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін;

- інформаційні витрати;

- трансакційні витрати – це витрати взаємодії між людьми (неокласичні види витрат: виробничі, трансформаційні);

- відмова від “чорного ящика” та дослідження економічних організацій, фірм;

- дослідження умов невизначеності;

- інституційні обмеження (доповнюють неокласичні фізичні та технологічні обмеження);

- обмежена раціональність та опортуністична поведінка (О.Вільямсон).

НОВИЙ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже було зазначено, відображає спробу створити нову теорію інституцій, таку що не пов’язана з попередніми постулатами неокласики. У зв’язку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміниу «жорсткому ядрі» неокласики. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ:

• неортодоксальні погляди на загальноекономічну рівновагу Вальраса-Ерроу-Дебре:

- декілька точок рівноваги;

- точки рівноваги не співпадають з точками оптимуму за Парето;

- рівноваги може не бути взагалі;

• піддано сумніву ендогенний характер уподобань та їх стабільність;

• заміна принципу оптимізації на принципи задоволеності;

• проблема взаємодії інституцій та інтересів окремих індивідів.