Територіальні зміни у Європі

a. Німеччина була змушена поступитися контролем над своїми колоніями, а також втратити ряд європейських територій.

1. Було створено Рейнську демілітаризовану зону — Німеччині заборонили тримати будь-які війська на всій своїй території на захід від Рейна й на 20 кілометрів на схід.

2. Репарації

a. Визначено суму репарацій-132 млрд.золотих марок

b. Порядок і способи оплати:20 млрд як аванс протягом 2-х років;Поставки будматеріалів,вугілля,ВРХ до Франції,Бельгії та Італії;Конфіскація паровозів,вагонів,молочних корів

c. Гарантія країнам переможницям торговельних та інвестиційних пільг

d. Утримання Німеччиною окупаційних військ на лівобережжі Рейну.

3. Демілітаризація Німеччини(скасовано загальну військову повинність,заборона на важку артилерію,підводні човни тощо)

4. Створення міжнародних організацій Ліга Націй та Міжнародна організація праці

Умови Версальського мирного договору традиційно вважаються виключно принизливими і жорстокими по відношенню до Німеччини. Вважається, що саме це призвело до крайньої соціальної нестабільності всередині країни (після початку світової економічної кризи в 1929 році), виникнення ультраправих сил і приходу до влади нацистів (в 1933 році). Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного гос­подарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.

Наслідки:. Країни переможці задовольнили свої потреби в територіях та отримали значні внесення в свою економіку завдяки німецьким репараціям.

Франція. Певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її економічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенціалу важкої індустрії, що дозволило Франції, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рівень.

Велика Британія як країна-переможниця отримала значну частину репарації з Німеччини для покриття господарських витрат, збільшила за рахунок Німеччини і Туреччини свої колонії, територія яких досягла 35 млн кв. км, а населення - близько 450 млн осіб.Але загалом Велика Британія послабила позиції у світовому господарстві та міжнародних економічних зв'язках.

Німеччина. Повний економічний крах, велика сума репарацій, національне пригнічення, міжнародна політична ізоляція. Країни Антанти отримали необмежене право займатися в цій державі економічною діяльністю. Хоча,пізніше висунута теза, що договір був насправді дуже вигідний Німеччині. Рейх Бісмарка не розпався, а був збережений як політична одиниця, Німеччина в значній мірі уникнула післявоєнної військової окупації (на відміну від ситуації після Другої світової війни).

 

72. Порівняльна характеристика Версальської угоди, плану Дауеса та плану Юнга

Режим відносин у Західному світі після Першої світової війни почався з установлення нової системи міжнародних відносин, що відобразились в мирному договорі, підписаному 28 червня 1919 р. – Версальської угоди.

Версальська угода включала:

· Репараційний план (1. Визначення суми репарацій з Німеччини для відшкодування — 132 млрд золотих марок; 2. Порядок і способи оплати репарацій (Унесення 20 млрд марок - протягом 2-х років; поставки протягом 10 років будівельних матеріалів, вугілля та ін. у Францію, Бельгію й Італію; конфіскація 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів); 3. гарантія країнам-переможницям торговельних та інвестиційних пільг; та ін.)

· Заходи з демілітаризації Німеччини ( заборонено мати військову авіацію, важку артилерію, підводні човни; розпущено генеральний штаб, регламентовано виробництво зброї. )

· Заходи з розв’язання територіальних проблем ( Скорочення території Німеччини на 1/8; утрата колоній площею близько 3 млн км2; повернення Франції Ельзасу і Лотарингії та ін.. )

Одним з перших усвідомив небезпечний характер репараційного боргу Німеччини Дж. М. Кейнс (в книзі «Економічні наслідки Версальського договору» (1919 р.)). Він виступив за надання американських позик Німеччині, вважаючи, що тільки в цьому разі Німеччина могла б почати виплату помірних репарацій.

Загалом негативна господарська ситуація, що склалась після війни призвела до зростання напруженості і політичної нестабільності, що змусило країни-переможниці піти на деякі поступки Німеччині.

Улітку 1924 р. було схвалено план Ч. Дауеса (відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини на основі істотного зниження обсягів щорічних репарацій).

Цей план передбачав різке зменшення щорічних репараційних платежів. Новими джерелами репарацій мали стати: 1. виплати за рахунок уведення високих мит на предмети масового споживання; 2. за рахунок доходів від німецьких залізниць; 3. виплати з доходів підприємств промисловості. Передбачалось здійснення фінансової допомоги Німеччині(закордонні інвестиції і кредити у німецьку економіку)

У 1929 р. в умовах світової економічної кризи план Ч. Дауеса був замінений планом О. Юнга, за яким репараційні платежі знижували на 20 %. Німеччина дістала можливість відстрочення виплат. Крім того, було розраховано, що країна робитиме внески до 1988 р. за зменшення загальної суми до 113,9 млрд марок. Джерелами репарацій залишалися тільки держбюджет і прибуток залізниць.

Отже зазнавши поразки в Першій світовій війні, Німеччина опинилась у стані економічного краху. Територіальні втрати, передача матеріальних ресур сів у рахунок репарацій, визначені Версальською угодою призводили до постійного спаду промислового виробництва. Урегулювання проблеми репарацій здійснювалось за допомогою двох планів, і план Ч. Дауеса (1924 р.) дав змогу Німеччині одержати відповідні інвестиції і на їхній основі модернізувати промисловість.

 

 

73. Визначте економічні причини та наслідки світової економічної кризи 1929-1933.

Світова економічна криза 1929—1933 рр.. відома в історії як «Велика депресія», охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на кілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX— XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним.

"Велика депресія" почалася з різкого зниження цін на акції на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 р.: їх вартість до березня 1933 р. становила лише 19 млрд дол. (зменшилась у 5 разів), а сума збитків - 15 млрд дол. За змістом це була циклічна криза перевиробництва. Диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і темпами зростання виробництва (прибутки збільшувалися удвічі швидше) не супроводжувалися зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Ринок не зміг поглинути товарну масу, що зростала. Почалося скорочення виробництва, що зумовило ланцюгову реакцію: зменшились обсяги кредитних операцій, знизився курс акцій, криза поширилася на банківську, фінансову, промислову та аграрну економіку, охопивши Латинську Америку, Західну Європу, країни Азії та Африки, порушивши міжнародні економічні зв'язки. Проявом економічної кризи 1929-1933 рр. стало масове скорочення виробництва та послуг, розорення і банкрутство, зниження рівня зайнятості та заробітної плати, виникнення безробіття.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини Великої депресії 1929 р.:

1. У попередні п’ять років до 1929 р., на його думку, мало місце нагромадження фондів погашення та амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби в поновленні устаткування. Розміри нагромаджень були надто великі, і тому потрібен був «величезний обсяг нових інвестицій, для того щоб поглинути ці доходи. Досягти ж ще більшого розміру нових інвестицій, необхідних для того, щоб поглинути нові заощадження, які заможне суспільство в умовах повної зайнятості в змозі відкладати, виявилося майже неможливим. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб викликати кризу»

2. Нерозв’язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укрупнення господарств (від освоєння прерій Середнього Заходу) продовжувалося в умовах інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сільського господарської продукції.

3. Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони й далі поглинали більш дрібних конкурентів.

Найважчими були наслідки світової кризи 1929-1933 рр. У США валовий національний продукт (ВНП) зменшився на 31 %, у країнах Західної Європи валовий суспільний продукт (ВСП) - на 9-10 %. Спостерігаються істотні відмінності між країнами. В Австрії спад становив 22,5 %, у Великій Британії - 18,2 %, Німеччині - 16,1 %, Італії - 3,9 %, у Данії - 2 %. Європейські країни досягли рівня ВСП 1929 р. лише в 1935 р.

Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності.
Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.

Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотень тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави. Рівень промислового виробництва був відсунений до початку XX століття, тобто на 30 років назад.

• У країнах Західної Європи нараховувалось до 30 мільйонів безробітних
• Погіршилось становище фермерів, дрібних підприємців, представників середнього класу. Багато людей опинилося за межею бідності.
• Значно збільшилась популярність як ліворадикальних (комуністичних), так і праворадикальних (фашистських та радикально-націоналістничних) партій. Так, наприклад, у Німеччині владу здобула Націонал-соціалістична німецька робітнича партія на чолі з Адольфом Гітлером.

74.Шляхи виходу з «Великої депресії» США та Німеччини.

· Світова економічна криза 1929—1933 рр., відома в історії економіки як Велика депресія, охопила всі капіталістичні країни і відкинула їхню економіку на кілька десятиліть назад. Умовно виділити 2 головні напрями державного регулювання,2 шляхи виходу з кризи:антикризова

· політика Нового курсу Ф. Рузвельта в США та система заходів щодо оздоровлення економіки у фашистській Німеччині.

· «Новий курс» Ф. Рузвельта спирався на погляди Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулювання капіталістичної економіки для забезпечення роботи ринкового механізму. Його сутність полягала у відмові від надій на автоматичний вихід із кризи, обмеження стихії досконалої конкуренції, упровадження методів державного регулювання економічних процесів у країні за опори на непрямі методи впливу на економічне життя. Основні заходи Нового курсу: 1. Заходи для оздоровлення фінансово-банківської системи. Проведення банківської і фінансової реформ. (Рузвельт оголосив надзвичайний стан і закрив усі банки країни.Надзвичайний закон про банки передбачав поетапне відкриття банків залежно від їхніх функціональних можливостей.Був ухвалений закон, що заборонив експорт золота, і був припинений обмін банкнот на золото.Було накладено ембарго на золото, що циркулювало між США і закордоном.Було проведено штучну девальвацію долара.Почався випуск срібних грошей, тобто в країні встановився біметалізм.Розподіл доходів змінився на користь промислового, а не позичкового капіталу) 2. Заходи для відновлення промисловості. Ухвалення закону про відновлення національної промисловості (НІРА) (1.”Кодекси чесної конкуренції”:встановлювати розміри виробництва;визначати рівень заробітної плати і тривалість робочого дня;розподіляти ринки збуту між окремими конкурентами.2.Заборона на використання дитячої праці.3.Установлення на підприємствах федерального значення єдиних норм заробітної плати, її мінімальний і максимальний рівні.4.Установлення максимальних меж тривалості робочого тижня (44 години)). 3. Заходи щодо відновлення с/г. Ухвалення закону про регулювання сільського господарства:скорочення посівних площ і поголів’я худоби, за що запроваджували компенсації та премії;фінансування фермерської заборгованості;кредитування фермерів. 4. Заходи щодо врегулювання трудових відносин. Закон Вагнера:визнання необхідності захисту робітниками своїх інтересів через професійні спілки і за допомогою укладання з підприємцями колективних договорів. 5. Заходи щодо соціальної підтримки. Закон про соціальне забезпечення, що передбачав пенсії зі старості і допомогу у разі безробіття. Закон про справедливі умови праці.

· Щодо Німеччини, то нездатність уряду Веймарської республіки ефективно протидіяти економічній кризі, прагнення монополій до відновлення втрачених позицій на світових ринках, стали головними чинниками встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 р. і приходу до влади НСДАП. Економічна політика фашизму мала яскраво виражений етатистський характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, тому що переслідували головні — це стратегічні військово-політичні цілі: повернення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, нарешті — світове панування. Така стратегія визначила і форми, і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного господарства. «Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, які стали основою і суттю економічної політики фашизму. До них варто віднести:примусове картелювання промисловості;ліквідація свободи торгівлі і вільних ринків;контроль над цінами і заробітною платою; централізований адміністративний розподіл трудових і матеріальних ресурсів;жорстке обмеження управлінських функцій і управлінської свободи підприємців;прагнення до максимальної самозабезпеченості всіма ресурсами;протекціоністська зовнішньоторговельна політика.

· Проведення політики примусового картелювання означало практично повну ліквідацію системи вільної конкуренції і ринкового господарства. Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було уповноважено регулювати виробництво, ціни, прибуток, умови торгівлі. Трансформація трудових відносин у 30-ті роки в Німеччині була підпорядкована основній меті — досягненню максимального економічного і військового потенціалу. В країні встановлювали різні форми трудової повинності. Слід зазначити, що успіхи Німеччини в подоланні кризи були дуже примарними, тому що зовсім не усували народногосподарські диспропорції. Економічна політика фашистської Німеччини була відкрито спрямована на підготовку до війни. Мілітаризація економіки зумовила вихід із кризи і значне зростання обсягу продукції. Збільшені в 25 разів асигнування на військове будівництво набагато випередили темпи зростання державних інвестицій у транспорт, суспільне управління, житлове будівництво.

 

76. Ранній інституціоналізм: причини виникнення, основні напрями, спільні риси і відмінності.

Як альтернатива неокласичному напряму досліджень ринкових процесів на початку ХХ ст. формується інституціональний напрям економічної думки. Характерною його особливістю стали дослідження всієї сукупності соціально-економічних та політичних чинників, що розглядають у взаємозв’язку та взаємообумовленості, а також ідея необхідності соціального контролю суспільства над економікою.

Джерела інституціоналізму ведуть до США, де на межі XIX — XX ст. в найбагатшій країні світу досить гостро виявилися соціально-економічні суперечності, пов’язані з процесом трансформації ринкового механізму: переходом від економіки вільної конкуренції до моделі недосконалої монополістичної конкуренції. Ці процеси супроводжувалися соціальними зрушеннями, розвитком масових організацій робітників, профспілкового руху, страйками робітничого класу тощо. Тобто ідеї класичної школи щодо загальної рівноваги та гармонії інтересів вже не відповідати дійсності. Виникла потреба в новій теоретичній доктрині, яка б пояснила зазначені суттєві зміни в економічному розвиткові країн. Нею став інституціональний напрям економічної думки.

Виникнення інституціоналізму було зумовлено такими причинами:

• монополізацією та корпоративізацією економіки;

• посиленням циклічних коливань ринкової економіки;

• поглибленням соціальних суперечностей;

• зростанням впливу робітничого, профспілкового та інших рухів на розвиток суспільства;

• необхідністю суспільного контролю над ринковим механізмом;

• кризою неокласичної доктрини щодо автоматичного регулювання економічних процесів.

Інституціоналізм виник у трьох напрямах: соціально-психологічний, соціально-правовий та кон’юнктурно-статистичний або емпіричний інституціоналізм.

Засновником соціально-психологічного інституціоналізму, який справив визначальний вплив на всі його течії, був Торстейн Веблен (1857—1929). Його праця «Теорія бездіяльного класу» (1899) поклала початок інституціональному аналізу, в основі якого лежав висунутий Т. Вебленом еволюційний підхід до вивчення суспільних явищ. Учений наголошував на величезному значенні теорії Дарвіна для обґрунтування еволюційних змін у житті суспільства. Економічні явища Т. Веблен виводив із суспільної психології, інстинктів та навичок людей, а розвиток суспільства вбачав у здійсненні реформ на основі науково-технічних перетворень та дедалі більшої ролі інженерно-технічної інтелігенції.

Соціально-правовий інституціоналізм пов’язаний з іменем Дж. Р. Коммонса (1862—1945). Серед основних праць ученого, що увійшли до скарбниці інституціональної теорії, слід зазначити «Розпоріл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924) та ін. Розглядаючи позаекономічні фактори суспільного розвитку, Дж. Р. Коммонс на перший план виводив аналіз правових інститутів. Ідея правового регулювання соціальних відносин та можливості за будь-яких умов досягти компромісних рішень пронизує його теорію угод, дослідження етапів розвитку капіталізму, стосунків між працею і капіталом, великим і малим бізнесом.

Кон’юнктурно-статистичний напрям інституціоналізму очолював учень Т. Веблена У. К. Мітчел (1874—1948). На основі широкого статистичного матеріалу він вивчав проблеми циклічності та їх соціальні наслідки (праця «Ділові цикли» (1913)), роль грошового обігу та кредитно-фінансових інститутів у тогочасній економіці, розробляв теорію державного регулювання.

СПІЛЬНЕ:

• Всі три напрями були єдиними у критиці основних положень неокласичної школи.

• Їїх поєднує так званий міждисциплінарний підхід — намагання інтегрувати економічну науку з іншими соціальними науками: соціологією, правом, історією тощо.

• Через усі концепції інституціоналізму проходить ідея необхідності соціального контролю над економікою.

ВІДМІННЕ:

Представники різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Так, одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, ан­тропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розра­хунків.

 

 

 

77. Роль держави в теоретичних розробках представників німецького ордолібералізму та кейнсіанства.

Німецький ордолібералізм — концепція вільного, заснованого на приватнокапіталістичній власності та ринковому механізмі саморегулювання економіки; школа неолібералізму в Німеччині, що розвивалася на базі Фрайбурзького університету. «Ордо» — поняття, що означає «порядок» еко­номічної системи, «природний устрій» вільного ринкового господарства. Теоретичні основи ордолібералізму заклав німецький економіст В. Ойкен.

Зміст ордоліберального вчення вичерпується тим, що держава в основному обмежується формуванням економічного ладу, тоді як хід господарського процесу і його регулювання (так звана політика процесу) відбувається спонтанно.

Державний вплив на господарський процес ордоліберали допускали, в традиціях ліберальної думки, тільки у виключних випадках, пов’язаних з дією екзогенних чинників. Таку позицію відображає відоме гасло ордолібералізму: "Державному плануванню господарських форм — так, державному плануванню і регулюванню господарського процесу — ні!". Як бачимо, свою назву ордолібералізм виправдовує повністю, адже "ордо" означає "устрій", "лад", а визначена таким чином політика ладу означає не що інше, як запровадження потужного інституційного регулювання.

Принцип індивідуальної свободи: економічний лад має відповідати ідеалам свободи й гідності людини, реалізація яких забезпечується існуванням приватної власності та господарської незалежності економічних суб’єктів.

Принцип сильної держави: держава не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди усталеним: це — "законодавчо встановлений лад", для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.

Принцип системності в економічній політиці: економічна політика має відповідати концепції економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей, щоб не перетворитися на "політику експериментів" — намагання долати проблеми, причиною яких є постійне втручання держави.

До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію, належать:

-антимонопольно політика;

- політика перерозподілу;

- соціальна;

- екологічна політика.

Кейнсіанство — один із провідних напрямів економічної думки ХХ ст., в основі яко­го лежить вчення англійського економіста Дж. М. Кейнса про необхідність дер­жавного регулювання економіки шляхом широкого використання фіскальної, грошово-кредитної політики, стимулювання сукупного попиту та інших чинників впливу на ринковий механізм з метою забезпечення макроекономічного зростан­ня та рівноваги; макроекономічна теорія, що визначає фактори ринкової неста­більності та напрями державного регулювання економіки.

Згідно з вченнями кейнсіанців, без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати.

Предметом дослідження Кейнса була економічна система капіталізму загалом, закони її функціонування, насамперед з'ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієї національної економіки. З метою обґрунтування своїх висновків щодо ролі держави він комплексно проаналізував її вплив на розвиток макроекономіки.

Головним інструментом економічної політики держави для управління сукупним попитом є, за Кейнсом, державний бюджет, у тому числі збільшення витрат самої держави. При цьому він наголошував на доцільності широкої соціалізації інвестицій з метою наближення до повної зайнятості. Оскільки основна частка доходів державного бюджету акумулюється за допомогою податків, то вони, впливаючи на виробництво національного доходу, рівень зайнятості, величину прибутків тощо, зменшують величину сукупного попиту, а отже, значною мірою виконують функцію заощадження. Протилежну роль відіграють державні витрати. Тому економічна політика держави повинна спрямовуватися на регулювання різниці між доходами і витратами бюджету залежно від конкретних умов, що дає змогу підтримувати баланс між нагромадженням і використовуваним у процесі виробництва капіталом, забезпечувати рівновагу в економіці. Так, під час економічної кризи держава повинна скорочувати податки та збільшувати державні витрати навіть за рахунок зростання державного дефіциту, посилюючи додатковий попит. За економічного зростання держава, навпаки, має збільшувати податки і обмежувати витрати. Дж. Кейнс недооцінював також можливість виникнення і неконтрольованого розвитку інфляційних процесів в економіці, абстрагувався від панування монополій. Проте маніпулювання державним бюджетом сприяє надмірному зростанню грошового попиту, а отже — посиленню інфляції.

Отже, на відміну від ордолібералістів, кейнсіанці вбачали необхідність активного регулювання економіки державою, без державного втручання капіталізм неспроможний існувати.

 

82. Нові тенденції у господарському розвитку країн Європейської цивілізації в 1970 – 80-х роках та формування теорії монетаризмує

Із середини ХХ століття, у повоєнний період і до 1980-х років визначається наступний етап розвитку світової економіки, зумовлений інтеграційними процесами в межах Європейської цивілізації; бурхливим економічним зростанням, з наявністю короткотермінових проявів рецесії.

Набуває подальшого розвитку система товарно-грошового (капіталістичного) господарства, в якій об’єднання господарських одиниць забезпечує рух різних форм капіталу. Утвердження та домінування грошово-кредитних відносин змінюють суть грошей.

Помітною тенденцією розвитку Західної цивілізації у другій половині ХХ ст. було посилення монополізації. Масовим стало виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК) — основних осередків інтернаціоналізації господарських зв’язків — із одночасним посиленням впливу фінансового капіталу. ТНК, як міжнародна монополія, демонструє переростання капіталом і виробництвом національних меж

Головною метою корпорації як основної форми господарства другої половини ХХ ст. стає забезпечення виробництва товарів для світового ринку з якнайменшими витратами для отримання максимального прибутку.

Від початку 70-х років спостерігалось ускладнення економічного розвитку господарств Західної цивілізації. Рушійними силами економічної кризи початку 1970-х років були: крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове підвищення цін на нафту та внутрішні суперечності (дуалізм) суспільства споживання.

Кризові процеси 1970-х років, що супроводжувалися некерованою, галопуючою інфляцією, привернули увагу до економістів, які надавали особливої вагомості грошовому фактору в економіці. Розробки з цієї тематики мали місце в одному з напрямів неолібералізму, або неоконсерватизму — монетаризмі, а М. Фрідмен став розробником його класичного варіанта. Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки.

Основний принцип монетаризму, на думку М. Фрідмена, полягає в тому, що альтернативи ринковому механізму не існує, а державне втручання в економіку має обмежуватися жорсткою грошовою політикою (недопущення коливань грошової маси та підтримка стабільного темпу її приросту).

М. Фрідмен, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, а саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Саме тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю; подолати інфляцію можна лише за допомогою політики стримування — «реструктивної політики». Виступив за необхідність законодавчого регулювання грошової маси з боку держави в особі Центрального банку, аби щороку збільшувати кількість грошей в обігу на 3—4 % («грошове правило» монетаризму).

Загалом динаміка економічного розвитку суспільств Західної цивілізації у 1950—1980-х роках зазнавала впливу факторів циклічного і структурного походження. Періоди нетривалого бурхливого розвитку змінювалися рецесіями. Весь період зрештою можна розглядати як єдиний цикл, що розтягнувся на десятиліття, коли успіхи 1950—1960-х спричинилися до ускладнень 70-х років ХХ ст.

 

83. НТР та її вплив на розвиток національних економік у 50-80 роки 20 ст. Основні концепції НТР

У другій половині 20 ст. людство вступило в епоху сучасної науково-технічної революції. Термін "НТР" уперше ввів у науковий обіг англійський учений Дж. Бернал наприкінці 50-х років XX ст.

До Другої світової війни відбулося дві загальні (глобальні) технічні рево­люції: перша (кінець XVIII — початок XIX ст.) була складовою промислового перевороту й ознаменувалася поширенням та за­стосуванням парового двигуна, робочих машин і формуванням машинобудування, а друга (кінець XIX— початок XX ст.) пов'я­зувалася з такими процесами, як механізація й електрифікація виробництва. Початок (або перший етап) третьої хвилі НТР припав на 1950—1970-ті роки.

Під впливом науки виникає новий напрям НТП — автоматизація, за якої застосування технічних засобів призво­дить до часткової або повної заміни участі людини. У машинобудуванні з'явилася нова га­лузь — виготовлення автоматизованих засобів виробництва, що були покликані пришвидшити й модернізувати матеріальне ви­робництво. Такі системи дістали назву гнучких автоматизова­них систем (ГАС), а перші їх складові елементи з'явилися вже у 1950-х роках— це насамперед верстати із числовим програм­ним управлінням, а згодом — створення роботів і комп'юте­ризація. Вирішальним значенням ГАС була їхня спроможність швидко перевлаштовувати виробництво, переводити його з од­ного виду продукції на інший, тобто структурна перебудова, яка стала типовою для НТР.

Найхарактерніші особливості НТР 1950-—1970-х років, слід вказати такі:

- революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії. Зрушення в цих науках відкрили перспективи розв'язання проблем, які вимагають комплексного вирішення економічних, соціальних, екологічних, політичних та інших проблем);

- розвиток прикладних наук;

- оптимізація взаємодії науки та виробництва;

- запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС), основою яких стало виникнення верстатів із числовим програм-ним управлінням; створення роботів; комп'ютеризація;

- запровадження автоматизованих систем управління (АСУ) тощо.

Вплив НТР на розвиток національних економік визначався низкою структурних зрушень у господарських комплексах,а саме:

· Домінування обробної промисловості над видобувною (продукція високого ступеня обробітку)

· Позиціонуванням нафтохімії як провідної галузі промислового виробництва(основна продукція:штучні синтетичні волокна, пластмаси, штучні добрива)

· Нововведення в енергетиці(створення атомної промисловості, будівництво атомних електростанцій)

· Виникнення космології - нової галузі науки і сфери діяльності людини(космічні технології з виробництва матеріалів,лікарських препаратів у космосі тощо)

НТР запровадила нові пропорцію між сферою матеріального виробництва та невиробничою сферою – інфраструктурою, галузями що обслуговують матеріальне виробництво – торгівлею, банківською справою,освітою, сферою побутових послуг. Інтелектуальний розвиток суспільства за доби НТР є найважливішою умовою економічного зростання. У 1960-х р сільське господарство за темпами зростання продуктивності праці випереджає промисловість. Це пов’язано з «Зеленою революцією», що характеризувалась розвитком селекційної справи, переходом від машинного виробництва до автоматизації та комп’ютеризації, застосування політики підтримки сільського господарства.

 

 

 

86. Нові типи і форми корпоративних організацій та їх роль у процесі глобалізації світового господарства (друга половина ХХ ст.)

У ХХ ст. як в усій світовій практиці, так і в межах Європейської цивілізації основною формою організації господарства, управління господарськими процесами стає така господарська одиниця, як корпорація. Підприємницька корпорація часів раннього капіталізму поступилася місцем розвиненій корпорації повоєнного періоду, а роль економічного лідерства перейшла від індивідуальних капіталістів до техноструктури, яку становлять менеджмент і науково-технічний персонал.

У другій половині ХХ ст. триває етап видозміни і структуризації різних типів корпоративних об’єднань. Найпоширенішими з них залишаються акціонерні товариства, що мобілізують капітал випуском цінних паперів: акцій і облігацій. Разом із цим виникають так звані S-корпорації, для яких характерним є поєднання рис корпорації та партнерства.

Надпотужнішими утвореннями стають холдинги — власники акцій інших корпорацій, форма регулювання всього корпоративного співтовариства. Своєю чергою, холдингові компанії створювалися в різних формах: як у формі акціонерного товариства, так і у формі товариства з обмеженою відповідальністю. До кінця ХХ ст. утворилося три найпоширеніші типи холдингових структур: інтегровані промислові компанії, конгломерати і банківські холдинги. Особливість їх полягає в участі державного капіталу. Функціонування холдингових систем на ринку має низку переваг:

• можливість утворення замкнених технологічних ланцюжків від видобування сировини до випуску готової продукції та доведення її до споживача;

• економія на торгових, маркетингових та інших послугах;

• використання переваг диверсифікації виробництва;

• єдина податкова і кредитно-фінансова політика.

Від середини ХХ ст. подальшого розвитку набули консорціуми. Якщо наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. така форма об’єднання являла собою угоду між банками для здійснення фінансових операцій переважно на національному та міжнародному ринках, то вже у середині ХХ ст. вони поширюються у сфері промисловості й слугують цілям реалізації великих промислових, науково-технічних, будівельних та інших проектів. Так, консорціуми створювалися об’єднаннями промисловців для будівництва атомних електростанцій, при цьому учасниками консорціуму ставали як державні, так і приватні структури. На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу консорціуми практикуються в галузях, пов’язаних з новими технологіями, на стику різних сфер діяльності і галузей.

У 1960-х роках новою формою монополістичних об’єднань стає конгломерат — організаційна форма об’єднання підприємств, що виникає в результаті злиття різних фірм незалежно від їхніх горизонтальних або вертикальних зв’язків. Поширення така організаційна форма набуває у вигляді інтеграції підприємств різних галузей, які не мають виробничої спільної основи. Виникнення конгломератів зумовлене періодом посилення загальноекономічних тенденцій щодо диверсифікації виробництва, зростання концентрації й централізації капіталу найбільших фірм. Конгломератам властива значна децентралізація управління. За децентралізації основними важелями управління конгломератами виступають фінансово-економічні методи, непряме регулювання діяльності підрозділів з боку холдингової компанії, яка очолює конгломерат. Специфіка діяльності конгломерату на ринку внеобхіднює формування в його структурі особливого фінансового ядра, куди, окрім холдингової компанії, входять великі фінансові інвестиційні компанії. Подібні структури конгломератів надають їм більшої стабільності у конкурентній боротьбі та зменшують ризик збитків від кон’юнктурних, структурних і циклічних коливань.

Такі організаційні форми об’єднань, як синдикат і трест у другій половині ХХ ст. втрачають своє значення, поступаючись місцем складнішим та гнучкішим конгломератам, корпораціям та іншим формам.

Упродовж ХХ ст. у межах світової цивілізації було сформовано три основні типи корпорації: американський, європейський (континентальний) та японський.

АМЕРИКАНЬСКИЙ ТИП

• Лише акціонери корпорації мають право впливу на прийняття стратегічних рішень і політику організації, тобто інтереси корпорації ототожнюються з інтересами її акціонерів як організованої групи.

• Менеджери і працівники, які становлять найняту групу і покликані виконувати розпорядження власників, до корпорації не входять. При цьому менеджери виступають як агенти акціонерів, яким делегуються обмежені права з оперативного управління корпорацією.

• Значна розпорошеність пакета акцій корпорації (у більшості великих корпорацій налічується сотні тисяч акціонерів, а найкрупніші пакети акцій — одиниці відсотків). Такий стан речей унеможливлює контроль з боку окремих акціонерів за діями менеджменту. Контроль стає реальним лише в результаті колективних зусиль акціонерів.

• Притаманна цьому типу легкість зміни власників, що має важливі наслідки: в системі розподілу влади всередині корпорації акцент зміщується на користь професійного менеджменту.

Загалом ліквідність американського ринку корпоративних акцій зумовлена високим рівнем розвитку «економічної демократії», що цілеспрямовано насаджувалася у США після Великої депресії 1929 р. Найважливішим її елементом є інформаційна відкритість бізнесу порівняно з європейським чи японським типами.

• Американський тип відводить другорядну роль державі, яка в американській традиції розглядається як небажаний елемент корпоративного будівництва. Участь держави має бути мінімальною й обмежуватися лише встановленням «правил гри», однакових для всіх учасників ринку.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТИП

• Включення в корпорацію всіх основних зацікавлених груп: акціонерів, фінансових структур, організованих працівників, держави. Соціальне партнерство уряду, праці і капіталу історично закріплюється в самих структурах управління корпораціями і в законах, що регулюють господарську діяльність.

• Включення до складу корпорації організованих працівників. Так, наприклад, у ФРН був прийнятий закон, за яким компанії з кількістю зайнятих понад 2 тис. осіб повинні мати «наглядові ради», які б складалися з 50 % представників акціонерів і такої ж кількості працівників. Ці ради покликані передовсім контролювати політику компанії стосовно зайнятості й умов праці.

• Корпорація як інститут невіддільна від держави, з якою у неї існують партнерські відносини і яка часто володіє значними пакетами акцій, а також має своїх представників у правлінні всіх великих фірм. Фінанси і профспілки також тісно пов’язані з корпорацією і в сукупності це формує потужні передумови для координації зусиль.

• Фондовий ринок в Європі не дістав додаткових імпульсів розвитку у повоєнний період і традиційно відігравав меншу роль, ніж у країнах, які використовують американський тип корпоративних організацій.

• Прихильники континентального (західноєвропейського) типу вбачають в участі банків позитивну, організаційну роль. Юридично вона закріплена в наданні банкам права володіння акціями нефінансових корпорацій у будь-якому обсязі. Банки мають не тільки фінансову, а й моральну відповідальність перед суспільством за ефективність компаній.

ЯПОНСЬКИЙ ТИП

• За часів окупації Японії по завершенні Другої світової війни американські спеціалісти запровадили низку заходів з утвердження в цій країні демократичного суспільства, зокрема американського типу управління: акціонери становлять юридичну основу корпорації. Однак з потужною національною традицією організації життя суспільства утворився особливий її різновид – японський тип корорації.

• Великі компанії у ключових секторах економіки розглядаються в Японії як організації, яким держава надає можливість вести бізнес, одначе вони пов’язані жорсткими зобов’язаннями з суспільством і державою. Вони існують в ім’я тих, хто працює і кого обслуговують ці компанії, а не для задоволення приватних інтересів банкірів і акціонерів. При цьому слід мати на увазі, що згідно з конфуціанською традицією «права особистості» розглядаються негативно, як вираження егоїстичних устремлінь на противагу вищому устремлінню до задоволення національних інтересів. Корпорація розглядається японським суспільством не як незалежна система, а лише як один із елементів більших суспільних утворень. До цих утворень, так званих кейрецу, входять банки, фінансові і страхові компанії, група промислових компаній, торгові фірми тощо. Організації в межах кейрецу пов’язані між собою перехресним володінням акцій, а на її вершині перебуває один із головних банків країни.

• Кланові та кастові відносини і в повоєнний період продовжували відігравали в японських корпораціях доволі серйозну роль. На зміцнення особистих відносин усередині кейрецу спрямовано роботу цілої системи клубів, в яких з’ясовують загальну політику групи, основні цінності, призначення та перехід на іншу роботу тощо.

• Корпорація розвивалася в Японії у повоєнний період і сприймалася японцями не як формальна система господарських відносин, а як частина суспільного життя, побудована на тих самих статусних відносинах, що й суспільство загалом.

ВИСНОВОК: Чи не найважливішу роль зіграли нові форми корпоративних організацій у процесі глобалізації світового ринку. Насамперед, слід зазначити, що однією з ключових характеристик світогосподарських процесів 1950—1980-х років ХХ ст. стає транснаціоналізація. На ці ж роки припадає формування ТНК, коли провідні компанії західних країн почали здійснювати масове вивезення капіталу. Це були саме компанії, котрі виступали в організаційно-економічній формі концернів і конгломератів. У 1960—1980-ті роки в діяльності ТНК органічно поєднуються елементи національного і зарубіжного виробництва. Основні елементи відтворювального процесу переводилися на загальні для відповідних країн стандарти і принципи. Важливим моментом стає сприяння ТНК поширенню досягнень НТП до периферійних зон світового господарства і, що найголовніше, формування економічних передумов для появи міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг. Все це не по опосередкованим, а прямим чином впливало на процес глобалізації світового господарства.

92. Посилення інтернаціоналізації та глобалізації світового господарства кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Інтернаціоналізація світогосподарської діяльності у первинному розумінні означає розширення й поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків між країнами. Від середини ХХ ст. відбувається створення нових міжнародних інститутів та органів, які регулюють різноманітні аспекти розвитку світової системи. Лідером процесу інтернаціоналізації стає США. Координація національних урядів ведеться переважно через міжнародні організації, зокрема Організацію об’єднаних націй (ООН) і належні до її структури Міжнародну організацію праці (МОП), а також МВФ та МБРР.

Головною ознакою впливу міжнародних економічних організацій на розвиток національних економік стає делегування низки регулятивних соціальноекономічних функцій від управлінських структур національних економік до централізованих наднаціональних структур

Посиленню інтернаціоналізації сприяє також фактор науково-технічної революції (НТР). Спостерігається поглиблення спеціалізації національнихекономік.Спостерігалися зміни галузевої структури світової торгівлі — зменшилася частка сировини та продовольства, зросла частка промислової продукціївисокого рівня обробітку. Відповідно товарні маси стали в основному рухатисяміж розвиненими країнами.

Пришвидшення інтернаціоналізації світогосподарськихзв’язків, інтеграційні процеси ведуть до виникнення нового явища у розвитку світових цивілізацій — глобалізації. Серед проблем і завдань, що постали перед людством на цьому етапі, окремій частині їх слід надати глобального характеру. Цими проблемами насамперед є: обмеженість ресурсів, перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, інтернаціоналізація господарського життя, політики, науки, культури, розвиток науково-технічного прогресу, глобальна комп’ютеризація тощо.

Важливу роль у визначенні глобальної проблематики та окресленні завдань і напрямів її вирішення починає виконувати така організація як Римський клуб (об’єднує у своїх лавах учених, суспільних діячів, бізнесменів), яку створено у 1968 році за ініціативи промисловця і економіста А. Печчеї. Учасників клубу зацікавила проблема швидкого зростання світового споживання сировини. Основним висновком стають рекомендації щодо відмови від високовитратних способів її (сировини) використання індустріальним суспільством.

Загалом якісними ознаками і рушійними силами глобалізації як нового явища слід вважати такі:

· посилення інтернаціоналізації економічної діяльності (супроводжується лібералізацією ринків товарів і капіталу);

· концентрація і централізація капіталу, зростання фінансових груп;

· посилення політичної лібералізації, що позначилося на втраті державними кордонами їхніх обмежувальних функцій;

· розвиток інформаційного сектору, транспортування;

· послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв.

 

Таким чином, комплекс світогосподарських зв’язків кінця ХХ – початку ХХІ ст включав процеси поглиблення поділу праці, інтеграційні та глобалізаційні процеси. Вплив міжнародно-інтеграційного фактора на національні економіки позначається насамперед на розвитку міжнародних зв’язків і відображається у поєднанні національних економік в єдине ціле, сприяє усуненню дискримінації між ними; поглиблення поділу праці і формування сталих взаємозв’язків у режимі взаємодопомоги та обміну інформацією щодо економічних, технічних та інших аспектів між національними господарствами.

93. Транснаціональні корпорації та їх вплив на світогосподарський розвиток в кінці 20 – на початку 21 ст.

Однією з ключових характеристик світогосподарських процесів 50—70-х рр. XX ст. стає транснаціоналізація.

Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означала вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, вирішальною рисою якого стала втрата капіталом своєї винятково національної природи.

Багатонаціональні та міжнародні корпорації є інтернаціональними за принципом утворення капіталу та сферами діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнароднії корпорації, оскільки створювалися переважно у західноєвропейському регіоні.

Загальним чинником появи транснаціональних корпорацій (ТНК) був розвиток процесів інтернаціоналізації, в основі якого поглиблення міжнародного поділу праці та спеціалізації. Конкретні причини виникнення ТНК можуть бути різними. До переліку їх входять існування обмежень на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сильна монопольна влада виробників, валютний контроль, транспортні витрати, відмінності в податковому законодавстві окремих країн тощо.

Науково-технічний процес посилив процес переростання великих національних компаній у транснаціональні. Поглиблення суспільного поділу праці й упровадження нових технологій створювали можливості для просторового роз'єднання окремих технологічних процесів, а виникнення нових засобів транспорту й зв'язку сприяло реалізації цих можливостей.

На початку 1980-х років зявились і утвердились глобальні ТНК, визначальними рисами яких є планетарне бачення ринків та функціонування в умовах глобальної конкуренції. Сучасними тенденціями становлення ТНК є:

· Вплив науково-технічного прогресу на розвиток транснаціонального капіталу

· Особливості інноваційної діяльності ТНК

· Прискорений розвиток і вдосконалення факторів виробництва, що використовують ТНК

ТНК часто діляться на три великі групи:

• Горизонтально інтегровані ТНК — управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, що виробляють однакові або подібні товари.
• Вертикально інтегровані ТНК — управляють підрозділами в певній країні, які виробляють товари, що поставляються в їх підрозділи в інших країнах.
• Роздільні ТНК — управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, які вертикально або горизонтально не об'єднані.

ТНК відіграють головну роль у глобалізації сучасного економічного життя.Риси функціонування ТНК:

· Утворення мереж інтернаціональних зв’язків регіонального чи глобального масштабу

· Інтеграція наукових досліджень та розробок матеріально-технічного забезпечення виробництва, розподілу та збуту

· Формування ТНК у нерозвинутих країнах

 

ТНК здійснюють певний вплив на світогосподарський розвиток, перш за все це пов’язано з:

· привласненням нових знань, технологій,виробничих відносин,

· злам соціальних структур традиційного суспільства(за підтримки національних урядів),

· потужні потоки капіталу між країнами, які вимагають єдиних правил гри,

· сприяють уніфікації суспільства та економіки приведення їх до «міжнародних стандартів»,

· формування розгалуженої системи світового виробництва.

В цілому ТНК забезпечують близько 50% світового промислового виробництва. На ТНК припадає понад 70% світової торгівлі, причому 40% цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто вони відбуваються не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які формуються не під тиском ринку, а під довгостроковою політикою материнської корпорації. Дуже великі ТНК мають бюджет, що перевищує бюджет деяких країн. З 100 найбільших економік у світі, 52 — транснаціональні корпорації, інші — держави. ТНК справляють великий вплив в регіонах, оскільки мають значні кошти, вплив на громадськість.

96. Структура інституціоналізму та його методологічні особливості наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

З 50—60-х років XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституційно-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом.

Основними представниками неоінституціоналізму є Рональд Коуз, Даглас Норт — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон.

Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямів світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі та до її неоінституціонального напряму безпосередньо пов’язане зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім [головної течії] економікс (а саме: аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), та розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно і всебічно, насамперед з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

СТРУКТУРА

Стрижень сучасного інституціоналізму утворюють два напрями — неоінституціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незважаючи на те, що назви здаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інституцій. Обидва напрями сформувалися або на основі неокласичної теорії, або ж під її помітним впливом. Так, перший напрям — неоінституціоналізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нового елементу до предмета аналізу інституцій відбувається за рахунок коригування положень із «захисної оболонки» неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та доповнюючи «економікс», часто наводять як приклад «економічного імперіалізму». Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім’ї тощо, ця школа використовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої «економічної людини». Через це стосунки між людьми тут розглядаються передусім через призму взаємовигідного обміну і контрактів. Другий напрям — нова інституціональна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інституцій, не пов’язану з колишніми постулатами неокласики.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ