На сьогодні кредитні відносини оформлюються банком і клієнтом шляхом підписання єдиного документа, який, проте, об’єднує одразу два договори: попередній договір про укладення кредитного договору у майбутньому та власне кредитний договір. Договір позики (кредитний договір) є реальним, тобто для його укладання необхідно не тільки отримати згоду про надання кредиту, а й здійснити передачу грошей. Наприклад, по договору про надання кредитної лінії банк зобов’язується надати кредит у межах визначеної суми. Однак сам кредитний договір може вважатися укладеним лише з моменту надання цієї суми.
Деякі автори, які досліджували правову природу кредитного договору з урахуванням діючого законодавства та сучасної банківської практики, вважають, що кредитний договір може бути як реальним (це витікає з його правової природи як різновиду договору позики), так і консенсуальним, якщо зі змісту договору виходить, що банк або інша фінансово-кредитна установа, яка займається підприємницькою діяльністю, зобов’язана надати кредит у строки, в розмірі та на умовах, узгоджених сторонами. В останньому випадку особа, яка зобов’язалася надати кредит, може бути примушена до виконання договору.
Однак ми визначаємо, що кредитні договори можуть бути тільки реальними і вважаються укладеними з моменту видачі кредиту. Ця дія банку водночас є угодою, яка направлена на виконання попереднього договору. Умови таких кредитних договорів узгоджуються сторонами у попередніх договорах щодо надання кредиту.
Банківське кредитування здійснюється на умовах, передбачених кредитним договором, і на підставі певних принципів, основними з яких є:
1) принцип забезпеченості;
2) принцип повернення, строковості та платності;
3) принцип цільової направленості.
Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.
Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування.
Принцип цільової направленості передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.
Законодавство визначає також основні принципи проведення кредитної політики, суть яких зводиться до того, що при проведенні кредитної політики комерційні банки повинні виходити із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок та комісійних винагород, а також відповідають за своїми зобов’язаннями перед клієнтами всім належним їм майном та коштами.
Слід зазначити, що рішення щодо надання кредитів позичальнику, незалежно від розміру кредиту, приймається колегіально (правлінням банку, кредитним комітетом, комісією тощо) більшістю голосів і оформляється протоколом.
При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу (так званого «великого» кредиту), комерційний банк повинен повідомити про кожний такий випадок Національний банк України, Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банку. Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків, про що вже йшлося, та вимог щодо формування обов’язкових, страхових і резервних фондів, процедура створення яких регламентується Положенням НБУ «Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків», затвердженим постановою Правління НБУ від 16 грудня 1998 р. № 520.
