Через те, що сфера застосування готівкового обігу є досить обмеженою і визначається спеціальними нормами, переважна більшість розрахунків між суб’єктами господарювання здійснюється у безготівковому порядку у встановлених законодавством формах.
З метою удосконалення організації банками розрахунково-касового обслуговування народного господарства Правління НБУ постановою від 30 червня 1995 р. № 166 затвердило «Порядок організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками».
Відповідно до цього нормативного акту комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов’язань банку та клієнта щодо користування коштами і банківськими послугами, а саме:
1) користування банком тимчасово вільними коштами клієнтів;
2) касове обслуговування;
3) здійснення розрахункових операцій;
4) транспортне обслуговування перевезень готівки.
Безготівкові розрахунки між господарюючими суб’єктами здійснюються згідно з вищезазначеною Інструкцією НБУ «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» та іншими нормативними актами.
Відповідно до п. 13 цієї Інструкції безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів:
—меморіальними ордерами;
—платіжними дорученнями;
—платіжними вимогами-дорученнями;
—платіжними вимогами;
—розрахунковими чеками;
—акредитивами.
Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, у тому числі окремими нормативно-правовими актами Національного банку.
Як уже зазначалося, законодавство з питань безготівкових розрахунків грунтується на принципах вільного вибору суб’єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банків у ці договірні відносини. Разом з тим розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк на перерахування чи отримання коштів у паперовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та вміщувати, залежно від їх форми, такі реквізити:
1) назву документа;
2) номер документа, число, місяць, рік його виписки;
3) назви платника та одержувача коштів (їх офіційне скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України, для фізичних осіб — ідентифікаційні номери, що проставляються на підставі відповідних документів податкових органів, номери рахунків в установах банку;
4) назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та умовні номери за МФО (код банку);
5) суму платежу цифрами та літерами;
6) призначення платежу: назву товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товаротранспортний документ тощо), із зазначенням його номера і дати, назву законодавчого акта, яким передбачене право безспірного стягнення та безакцептного списання коштів (його дата, номер і відповідний пункт). Замість назви товару може зазначатись його кодове (умовне) значення;
7) на першому примірнику — відбиток печатки та підписи відповідальних осіб платника або одержувача коштів;
8) підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);
9) суму податку на додану вартість або напис «без податку на додану вартість».
У разі, коли хоча б один із вищезазначених реквізитів (якщо вони передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до виконання не приймає.
Розглянемо сутність і особливості вищезазначених форм безготівкових розрахунків.
Меморіальний ордер — міжбанківський розрахунковий документ, який складається банком під час здійснення розрахунків для документального оформлення операцій щодо списання коштів з рахунку платника, операцій з виконання письмового доручення платника або розпорядження стягувача щодо списання коштів з рахунку платника.
Платіжне доручення — це документ (бланк банку, заповнений відповідно до вимог НБУ), який є письмово оформленим дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку на рахунок суб’єкта розрахункових відносин за поставлену продукцію, надані послуги тощо. Протягом десяти днів від дати заповнення платіжного доручення банки приймають його до виконання.
Комерційні банки зобов’язані приймати доручення на перерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру та до державних цільових фондів, включаючи відрахування на утримання доріг, незважаючи на те, чи є кошти на рахунку платника. У разі відсутності коштів платіжне доручення враховують на окремому позабалансовому рахунку. За іншими платежами платіжні доручення приймаються банками до виконання тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку або за рахунок кредиту.
За допомогою платіжного доручення, акцептованого банком, без обмеження сум можна переказувати кошти через підприємства зв’язку:
1) на ім’я окремих громадян, пенсії, аліменти, заробітну плату, витрати на відрядження, авторські гонорари;
2) підприємствами на виплату заробітної плати, за організований набір робітників для заготівлі сільськогосподарської продукції у населених пунктах, де немає банків;
3) для зарахування на рахунок у банках виторгу, податків.
Платіжними дорученнями, акцептованими банками, можна здійснювати розрахунки між філіями одного банку або між різними комерційними банками при встановленні кореспондентських відносин, якщо ця форма розрахунку між ними передбачена. Платіжні доручення також застосовують при планових платежах.
Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин:
—верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);
—нижня — доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку суму, яка стоїть у графі «сума до сплати» цифрами чи буквами.
Ця правова форма розрахунків є найнадійнішою як для суб’єктів господарювання, так і для банку. Річ у тому, що виписана вимога на оплату одразу подається не в банк, а безпосередньо платнику-покупцеві. З метою гарантування прискореної доставки вимог-доручень платникам рекомендується передавати їх у комплекті розрахункових та вивантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, передбачені договором.
Постачальник має право укласти договір з комерційним банком на надання йому послуг, і тоді банк сам передає покупцеві вимоги-доручення.
Одержавши платіжну вимогу-доручення, платник, якщо він згоден сплатити суму, виставлену постачальником, заповнює нижню частину цього документа і здає його в обслуговуючий банк.
Платіжну вимогу-доручення банк приймає до оплати в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника або за рахунок наданого йому кредиту.
Порядок сплати, строки проходження документів між покупцем і платником визначаються сторонами господарських відносин у своїх договорах. Банк не втручається в цей процес. Якщо платнику необхідно зробити платіж терміново, він на документі робить помітку — «телеграфом». Оскільки в цьому випадку витрати сплачуються клієнтом, банк без заперечень виконує його доручення.
У разі відмови від оплати платник свою незгоду про оплату повідомляє безпосередньо постачальнику у порядку та в строки, передбачені в їх договорі. Договором може передбачатися також і відповідальність платника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне подання платіжних документів у банк.
Правилами, визначеними у вищеназваній Інструкції НБУ, дозволено застосовувати вимоги-доручення для здійснення попередньої оплати.
Платіжні вимоги — це вимоги на примусове списання (стягнення) коштів, що оформлені державними виконавцями або податковими органами і на яких є підпис відповідального виконавця та відбиток штампа банку.
Чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітента), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в ньому суму коштів.
Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.
Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.
Чекодержатель — це підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.
Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.
Чек повинен мати такі реквізити:
1) назву «розрахунковий чек»;
2) назву власника чекової книжки та номер його рахунку (для фізичних осіб — прізвище, ім’я, по батькові чекодавця, дані його паспорта або документа, що його замінює);
3) назву банку-емітента і його номер МФО;
4) ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, для фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою інспекцією;
5) назву чекодержателя;
6) доручення чекодавця банку-емітента сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та літерами;
7) призначення платежу;
8) число, місяць та рік складання чека, місце складання чека;
9) підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи).
У світовій практиці існують певні правила щодо заповнення тексту чека. Так, чек заповнюється від руки або з використанням технічних засобів. Не допускається жодна поправка та виправлення в чеках, а також використання факсиміле замість підпису. Чек не визнається платіжним документом, якщо не буде відповідати хоча б одній з перерахованих вимог, а також у випадку, якщо на ньому буде відсутній будь-який з вищеперерахованих реквізитів.
Банківські правила вимагають виписувати чеки на спеціальних бланках. Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на Банкнотній фабриці НБУ. Самостійно виготовляти чекові книжки комерційні банки можуть тільки з дозволу Національного банку України. Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій, виготовляються окремими бланками та обліковуються окремо від чекових книжок. Банк без видачі чекової книжки може видати на ім’я чекодавця — фізичної особи один або декілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою. Розрахунковий чек, виданий для разового розрахунку фізичній особі, діє три місяці. За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може бути виписаний на ім’я іншої особи, яка стає власником чека. Не можна видавати розрахунковий чек на пред’явника. Невикористаний чек його власник може повернути до банку, що його видав, для зарахування суми на свій рахунок або обміняти чек на готівку. Строк дії чекової книжки — один рік. Чек приймається чекодержателем в оплату безпосередньо від чекодавця, на ім’я якого виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робіт або наданих послуг.
Забороняється передавання чекової книжки (розрахункового чека) її власником будь-якій іншій особі, а також підписання незаповнених бланків чеків і проставлення на них відбитка печатки юридичними особами. Банк може відмовити в прийомі чека і не несе відповідальності за цю відмову, якщо у нього виникає сумнів щодо самого документу або надписів, що містяться в ньому.
Слід зазначити, що воля чекодавця є односторонньою, але вона породжує правовідносини між трьома суб’єктами: між чекодателем і чекодержателем, а також між чекодателем і банком, що його обслуговує, але безпосередніх відносин між банком і чекодержателем не виникає.
Претензії на неоплату чека до банку може пред’являти тільки чекодатель. Банк несе відповідальність за неоплату або неналежну оплату чека перед чекодержателем, якщо це сталося з вини банку.
Всі особи, які наділені цивільною правоздатністю (юридичні і фізичні особи), володіють активною чековою правоздатністю, тобто мають право видавати чеки. Пасивна чекова правоздатність обмежена, бо платником за чеком може бути тільки банк, де відкритий рахунок чекодателя.
Чекова форма розрахунків є швидкою і бажаною, оскільки оплата за чеками гарантована, звичайно, за умови, що вони є достовірними і забезпечені відповідними коштами на рахунку.
Гарантована оплата чека забезпечується:
—шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому рахунку у банку чекодавця;
—наявністю коштів на відповідному рахунку чекодавця, але не вище суми, гарантованої банком за погодженням з чекодавцем при наданні чекової книжки.
Чек має бути пред’явлений чекодержателем в установу банку протягом десяти днів з моменту його заповнення, не враховуючи дня його виписки. Якщо після закінчення строку день пред’явлення чека в банк припадає на неробочий день, останнім строком вважається наступний робочий день, після закінчення якого банк не приймає чек для оплати.
Правила Національного банку України передбачають, що при видачі чеків банк вписує у кожен чек реквізити:
—назву і номер МФО банку-емітента;
—назву чекодавця та номер його рахунку, з якого здійснюється оплата чека.
Якщо чек видається фізичній особі, в нього вписується прізвище, ім’я та по батькові і номер рахунку, відкритий їй у банку.
Крім загальної суми банк може проставити на кожному чеку граничну суму, на яку він може бути виписаний. Ця сума визначається згідно із заявленою сумою та розміром депонованої або гарантованої суми. Розмір ліміту за одним чеком банк завіряє печаткою та підписом уповноваженої особи на звороті чека. Чек завіряється підписом чекодавця або його представника в момент здійснення оплати (вручення чека одержувачу).
Правила забороняють підписувати чек до здійснення платежу. Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різних банків, незалежно від місця функціонування, комерційні банки повинні укладати між собою кореспондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов’язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за порушення правил розрахунків. Якщо ж угоди немає, банки все одно повинні приймати від клієнтів чеки і інкасувати їх там, де обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред’явника чека можна зарахувати лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилки банкові, який обслуговує платника.
Підприємства отримують розрахункові чеки у тій банківській установі, де відкрито поточний рахунок. На кожному розрахунковому чеку, крім обов’язкових реквізитів, повинно бути відбито слово «розрахунковий», щоб його не можна було використати як грошовий чек.
Розрахунки між підприємствами здійснюються за допомогою лімітованих розрахункових чеків. У лімітованій чековій книжці визначається гранична сума ліміту, на яку можуть бути виписані чеки. Вичерпавши ліміт, підприємства, при наявності невикористаних чеків, можуть поновити суму і встановити інший ліміт.
Поширеним видом чекових розрахунків є розрахунки не-лімітованими розрахунковими чеками. Нелімітовані чекові книжки видаються підприємствам для проведення розрахунків за матеріальні цінності та послуги, прийняті за приймально-здаточними актами, а також для розрахунків із транспортними організаціями.
У разі втрати чекової книжки (розрахункового чека) чекодавець має подати до банку-емітента заяву із зазначенням номерів невикористаних чеків. Банк у графі «Примітка» реєстраційної картки робить відмітку про номери загублених чеків.
Кошти в сумі невикористаного ліміту повертаються клієнту на підставі його доручення (фізичній особі — заяви) не раніше ніж через десять днів після отримання заяви про втрату чекової книжки. У разі втрати розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, кошти повертаються їй не раніше ніж через десять днів після закінчення строку дії чека.
Акредитив — це форма розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) Зобов’язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги та надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж, переказавши йому кошти.
Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.
Заявник акредитива — це платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.
Банк-емітент — це банк платника, який відкриває акредитив своєму клієнту.
Бенефіціар — це юридична особа, на користь якої виставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо).
Виконуючий банк — це банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив.
Акредитивна форма розрахунків гарантує постачальнику оплату відвантаженої продукції, виконаних робіт та наданих послуг.
В Інструкції «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» зазначено, що банк-емітент може відкривати покриті та непокриті акредитиви. Цей документ також передбачає забезпеченість оплати за акредитивами, яка відбувається або за рахунок власних коштів платника або за рахунок коштів, позичених у банку. Кошти для оплати депонуються на особливому рахунку.
Покритим вважається акредитив, для здійснення платежів при якому завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. Покриті акредитиви застосовуються у випадках, коли між банком-емітентом і виконуючим банком немає кореспондентських відносин.
Покритим, депонованим у банку платника є акредитив, який враховується в банку платника на окремому балансовому рахунку «Акредитив»; прийнятий для виконання акредитив у банку постачальника враховується на позабалансовому рахунку «Акредитиви до оплати».
Непокритим вважається акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.
При наявності між банками кореспондентських відносин непокритий акредитив може відкриватися у виконуючому банку шляхом надання йому права списувати суму акредитива з рахунку банку-емітента.
Відкриття банком-емітентом непокритих акредитивів, гарантованих позичками у банку постачальника, здійснюється за домовленістю постачальника і покупця відповідно до умов кореспондентських відносин їх банків. Використання таких акредитивів банком постачальника здійснюється у встановленому порядку. Заява клієнта про виставлення непокритого акредитива записується на приход банком-емітентом на окремий позабалансовий рахунок «Гарантії, поручительства, видані банком».
На акредитиві також зазначається, відзивний він чи без-відзивний. Якщо така вказівка відсутня, акредитив вважається безвідзивним. Цей поділ залежить від того, чи зможе банк-емітент до закінчення строку акредитиву змінити його умови і відкликати акредитив.
Відзивний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром. Усі розпорядження про зміну умов відзивного акредитива заявник може надати бенефіціару Тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній - бенефіціара. Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитиву.
Виконуючий банк зобов’язаний оплатити документи, які відповідають умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до отримання Останнім повідомлення про зміну або анулювання акредитива.
Безвідзивний акредитив — це акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий. Бенефіціар має право достроково відмовитися від використання акредитива, як це передбачено його умовами.
Кожний акредитив відкривається для розрахунків тільки з одним постачальником і не може бути переадресований. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивами встановлюються у договорі між постачальником і платником.
Для відкриття акредитива підприємство-платник подає банку-емітенту заяву, в якій має зазначити:
1) назву банку-емітента та банку, що виконує акредитив;
2) вид акредитива;
3) строк дії акредитива (число і місяць закриття акредитива у виконуючому банку);
4) суму акредитива;
5) дату і номер договору (угоди), яким передбачається відкриття акредитива;
6) умови акредитива (види товарів, які оплачуються, розрахункові документи, порядок оплати цих документів та ін.).
Зазначені реквізити є обов’язковими, у разі відсутності одного з них акредитив не відкривається.
Умови акредитива мають бути складені таким чином, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, а з другого — забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитивну форму розрахунків.
Якщо у договорі сторін передбачена акредитивна форма розрахунків, вони узгоджують ще такі умови:
—найменування банку-емітента;
—вид акредитиву і спосіб його виконання;
—спосіб повідомлення одержувача коштів про відкриття акредитиву;
—повний перелік і детальну характеристику документів, що подаються одержувачем коштів у банк для списання коштів з акредитива;
—строки подання документів після відвантаження товарів, надання послуг та виконання робіт, вимоги до їх оформлення.
Банки мають здійснювати контроль за дотриманням умов акредитива, строком його дії. Необхідно зазначити, що готівка з акредитиву не видається.
Строк дії акредитива в банку-емітенті встановлюється покупцем у межах п’ятнадцяти днів від дня відкриття, не враховуючи нормативного терміну проходження документів спецзв’язком між банками. Керівник установи банку-емітента має право за поданням заявника акредитива у разі необхідності продовжувати строк дії акредитива на десять днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент у свою чергу повідомляє про це виконуючий банк, а останній — бенефіціара.
Закриття акредитива можливе у таких випадках:
1) після закінчення обумовленого строку акредитива. Про закриття акредитива банк-емітент повідомляє виконуючий банк;
2) за заявою постачальника про припинення дії відзивного акредитива до закінчення його строку. Банку-емітенту надсилається повідомлення виконуючим банком. Невикористана сума перераховується банку платника на рахунок, з якого депонувалися кошти;
3) за заявою покупця за відзивним акредитивом про відмову акредитиву повністю або частково акредитив закривається або зменшується у день одержання повідомлення від банку-емітента. Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банкові-емітенту.
Всі претензії до постачальника, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.
Вексель — це безумовне зобов’язання векселедавця виплатити в певний строк і в певній сумі кошти власнику векселя за поставлені товари, виконану роботу чи надані послуги. Умови платежів по векселю встановлюються за взаємною угодою між постачальником і покупцем.
Вексель може видаватися як платником, так і постачальником. Виписаний постачальником вексель стає для банку виконавчим платіжним документом лише після того, як власник його акцептує, в противному разі вексель повертається постачальнику.
Для забезпечення гарантій оплати векселя згідно з зазначеними в ньому умовами банк на прохання платника чи постачальника може за відповідну плату проакцептувати вексель, тобто взяти на себе зобов’язання своєчасно оплатити його. При надходженні строку платежу по векселю останній оплачується за рахунок коштів платника, які знаходяться на поточному рахунку в банку. Якщо цих коштів не вистачає або й взагалі немає, акцептований вексель оплачується за рахунок банківського кредиту.
Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням «Про переказний і простий вексель», прийнятим відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10 вересня 1992 р. № 528.
Для поліпшення розрахункових відносин між суб’єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в господарському обороті України» введено вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів, відповідно до Женевської конвенції 1930 р.
Комерційні банки при здійсненні операцій з векселями керуються «Порядком проведення банками операцій з векселями», затвердженим Правлінням НБУ 25 лютого 1993 р.
Законодавством України передбачено використання векселів у таких випадках:
—для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України від 14 вересня 1994 р. «Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності України»;
—для внесення попереднього імпортного депозиту у випадках, встановлених Указом Президента України від 27 січня 1995 р. «Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»;
—для сплати ввізного мита, податків та зборів українським виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах».
Простий вексель — це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов’язання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.
Переказний вексель (тратта) — це складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника-векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасанту), в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.
Переказний вексель відрізняється від простого тим, що векселедавець не здійснює платежу, а перекладає цей обов’язок на свого боржника (платника по векселю). Цей вексель може також переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення «Про переказний і простий вексель» передатний напис (індосамент) здійснюється векселедержателем (індосантом) на зворотному боці векселя або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).
Для здійснення платежу вексель пред’являється платнику. Згода останнього на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.
При неодержанні платежу за векселем банк зобов’язаний подати вексель для опротестування від імені довірителя — банку-векселедержателя.
Слід зазначити, що останнім часом в Україні активно поширюється така форма безготівкових розрахунків, як пластикові картки. Згідно з Положенням НБУ «Про впровадження пластикових карток міжнародних платіжних систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки», затвердженим постановою Правління НБУ від 24 лютого 1997 p., банківська платіжна картка (БПК) — це пластиковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається змога здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватися нанесенням на БПК номера, терміну дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК.
Розрізняють такі види банківських платіжних карток:
—власна БПК, яка дає змогу фізичній особі розпоряджатися власним картковим рахунком;
—корпоративна БПК, яка дає змогу фізичній особі розпоряджатися картковим рахунком юридичної особи;
—дебетна БПК, яка дає змогу розпоряджатися картковим рахунком у межах залишку коштів на ньому;
—кредитна БПК, яка дає змогу здійснювати операції за дебетом картрахунку в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.
Учасником платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з членами платіжної системи, тобто з юридичними особами, які одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування і відповідно до законодавства України мають право здійснювати на території України зазначені операції.
Пластикові картки запроваджені в практику безготівкових розрахунків з метою скорочення готівкового обігу національної валюти України з урахуванням міжнародного досвіду.
Списання коштів з картрахунку клієнта здійснюється на підставі платіжних чеків або виписки з кореспондентського рахунку розрахункового банку та на підставі документа, який формується платіжною системою після здійснення клірингу. У разі якщо валюта клірингу не збігається з валютою картрахунку, уповноважений банк здійснює купівлю-продаж необхідної валюти для здійснення розрахунків з міжнародною платіжною системою за рахунок коштів власників картрахунків.
Порядок здійснення купівлі-продажу іноземної валюти для здійснення розрахунків з міжнародними платіжними системами за операціями власників картрахунків повинен передбачатися в договорах (угодах) між уповноваженим банком України та власником картрахунку.
