Г) Депресивні особистості.

Немає сумнівів в тому як проявляється клінічна депресія. Безперервний сум, зниження енергії, ангедонія (нездатність радіти від звичайних задоволень) і вегетативні порушення (проблеми харчування, сну і саморегуляції) є очевидними. З. Фрейд першим порівняв і протиставив депресивні (“меланхолічні”) стани нормальному переживанню горя. Він знайшов важливу різницю між цими двома станами: при звичайних реакціях горя зовнішній світ переживається, як зменшений дуже важливим чином (втрата значимої особистості), в той час при депресивних станах те, що переживається як втрачене або розвалене, є частиною самого себе. Звідси депресія протилежна переживанню горя. Когнітивні, афективні, сенсорні процеси і уявлення різко гальмуються при клінічній депресії, що є ознакою самостабілізації і організації особистості.

Потяги, афекти, темперамент. З. Фрейд і К. Абрахам послідовно розробляли ідею, що найважливішим джерелом схильності до деперсії є переживання передчасної втрати. У відповідності з класичною теорією, люди фіксуються на тій інфантильній стадії, під час якої їх надмірно пестили або вони підпадали депривації. Депресивні особистості розглядались як люди, яких надто рано і раптово забрали від груді або переживали іншу оральну фрустрацію, яка була надмірною у порівнянні з адаптацією. Дана конструкція базувалась на спостереженні за людьми з депресивним характером: вони повні, люблять їсти, пити, курити, розмовляти, цілуватись і отримувати інше оральне задоволення. Вони описують свій емоційний досвід, використовуючи аналогію з їдою і голодом. Проте необхідно проводити різницю між тими, хто потребує того, щоб бути “емоційно нагодованими” і тими, хто потребує того, щоб їх спитали, чому вони “не навчилися готувати”.

Виходячи з теорії потягів, люди в депресивному стані направляють більшу частину свого негативного афекту на самого себе, а не на іншого. Дане явище описувалося як “садизм проти самого себе”, або направлення гніву всередину самого себе. Депресивні люди рідко спонтанно і безконфліктно переживають почуття гніву. Замість гніву вони почувають вину, це свідоме, его-синтонне, всеохоплююче відчуття (у параноїків почуття вини заперечується і пояснюється з позиції захисту). Депресивні люди хворобливо усвідомлюють кожний здійснений ними гріх, при цьому вони ігнорують власні добрі вчинки, довго переживаючи кожний свій егоїстичний прояв. Сум — головний афект депресивних. Зло і несправедливість викликають у них страждання. Так як вони легко направляють свою ненависть і критицизм всередину себе, вони, як правило, великодушні, чутливі і терпимі до недоліків інших, легко подобаються і навіть викликають захоплення. Всі сумніви вирішують на користь інших і прагнуть зберегти стосунки любою ціною.

Захисні і адаптаційні процеси при депресії. Найбільш сильним і організуючим захистом депресивних є інтроекція. Працюючи з депресивним пацієнтом завжди можна почути розмовляючий інтерналізований об’єкт. Часто лікар може відчувати себе так, ніби він говорить з примарою, це свідчить про безсвідому інтерналізацію найбільш ненависних якостей старих об’єктів любові. Їх позитивні якості пригадуються з вдячністю, а негативні переживаються як частина самого себе. Діти проектують свої реакції на об’єкти любові, які кидають їх, уявляючи, що ті кинули їх, відчуваючи гнів або образу. Такі образи недоброзичливого і переживаючого образу кидаючого об’єкту витісняються із свідомості і переживаються як погана частина власного “Я”: вони занадто болючі, щоб виносити їх, і суперечать надії любовного об’єднання. Таким чином, дитина виходить із переживань травматичної або ранньої втрати, ідеалізуючи втрачений об’єкт і вбираючи всі негативні емоції у відчуття власного “Я” (селф). Це створює глибинне переживання власної поганості, яка відокремлена від образу доброзичливої особистості, в якій відчувається потреба.

Якщо хтось, переживши хворобливий досвід сепарації, вірить, що власні погані якості привели до сепарації з любимим об’єктом, він може сильно прагнути до того, щоб відчувати тільки позитивні почуття до того, кого любить. В даному контексті стає зрозумілим опір депресивних до визнання власної, навіть природньої ворожості.

Другий захисний механізм: обернення проти себе. Це дає зниження тривоги, особливо тривоги сепарації (якщо хтось вважає, що власний гнів і критицизм викликає залишення, він почуває себе безпечніше, направляючи їх на себе), і зберігається відчуття сили (якщо “поганість” в мені, я можу змінити цю порушену ситуацію). Людина схильна надати перевагу вині ніж відчути слабкість.

Третій механізм — ідеалізація. Дана ідеалізація відрізняється від ідеалізації нарцисів тим, що вона організована навколо моралі, а не статусу і сили.

Об’єктні стосунки. Насамперед важливою є роль ранньої і повторної втрати. Е. Фурман виразилась наступним чином “Мама повинна бути рядом, щоб її можна було залишити”: якщо діти не голодні, вони самі відмовляються від груді. Прагнення до незалежності є таким первинним і сильним, як і бажання залежати.

Сепарація природно здійснюється тими, хто впевнений в доступності батьків, якщо їм прийдеться регресувати і “дозаправитись”. Відповідно до Фурман, власне мами, а не діти хворобливо переживають врату інстинктивного задоволення при забиранні від груді, і аналогічно, в інші моменти сепарації. Двохрічна дитина занадто мала, щоб зрозуміти ранні втрати (не зрозуміло чому люди вмирають і що вони вмирають; не зрозумілі складні міжособистісні стосунки, які виникають при розлученні). Зневажливе ставлення до дітей через надмірну стурбованість своїми проблемами, відсутність адекватного для даного віку пояснення, негативне відношення в сім’ї, моделювання заперечення горя, заклики до приєднання до сімейного міфу, що буде краще без втраченого об’єкту, заховане переживання горя сприяє розвитку переживання, що у власному “Я” щось не так.

Діти вимушені ховати свої почуття, для того щоб оберегти батьків від невиносимого переживання горя, що для батьків може бути катастрофою. Іноді в сім’ях є уявлення про те, що відкрите переживання горя і інші форми самопідтримки і турботи про себе є “егоїстичними” і “потакаючими своїм слабкостям”.

Поєднання емоційного та актуального відділення з батьківським критицизмом з певною ймовірністю створює депресивну динаміку.

Ще одна ситуація з якої “виростає” депресивна дитина може бути депресія у батьків в ранні роки дитини. Тоді діти почувають глибокий неспокій через депресію батьків і роблять висновок, що їх потреби (дитячі) виснажують інших, відчуваючи вину за свої природні потреби.

Депресивне власне “Я”. Люди з депресивною психологією вважають, що в глибині своєї душі вони погані. Вони звинувачують себе в егоїстичності, марнославстві, гордості, агресії, заздрості та пристрасті, вважаючи ці природні аспекти досвіду спотвореними та небезпечними, вважаючи себе занадто деструктивними.

Депресивні люди, проходячи через досвід неоплаканих втрат, приходять до висновку: щось в них самих привело до втрати об’єкту. Факт, що вони були відхилені, трансформується у безсвідоме переконання, що вони заслуговують відхилення, що саме його недоліки (дитини) викликали його і в майбутньому відхилення стане обов’язковим, як тільки партнер узнає їх ближче, тому вони з усіх сил прагнуть бути “хорошими” і бояться бути розкритими в своїх гріхах і, як наслідок, відхиленими як недостойні: “Мені погано, тому що я це заслужив”.

Вина депресивної особистості, будучи закладеною в саму структуру “Я”, має неабияке самолюбство і парадоксальним чином підтримує самоповагу, що базується на грандіозній думці: “Ніхто не є таким поганим як я!!!”.

Дуже часто депресивні люди справляються зі своєю психодинамікою завдяки тому, що допомагають іншим. Це дозволяє їм протистояти власній вині. В дослідженнях альтруїзму було виявлено, що типовою ситуацією, коли ці, схильні до милосердя люди, відчувають депресію, є ситуації, коли вони тимчасово не мають можливості проявити гуманітарну активність.

Перенос, контрперенос. Депресивні особистості швидко прив’язуються до терапевта, приписують психотерапевту доброзичливість (навіть якщо відчувають страх критицизму), реагують на емоційний відгук, добросовісно працюють, щоб добре виконувати роль пацієнта, і цінують маленькі інсайти, ніби вони є шматочками підтримуючої життя їжі.

Вони схильні ідеалізувати лікаря “як хорошого” на противагу оцінці самих себе “як поганих”. Дуже цінують особистість терапевта і намагаються не бути обтяжливими, навіть межові пацієнти, які шукають любові та зв’язку, знаходять відклик турботи. Деперсивні пацієнти проектують своє суворе Супер-его на терапевта і постійно очікують критики з його боку. В глибині душі мають переконання, що повага і доброзичливість терапевта зникли, як тільки терапевт “по-справжньому” пізнав їх.

Контрперенос охоплює почуття від доброї прив’язаності до всемогутніх фантазій про спасіння, в залежності від важкості депресивної патології пацієнта. Інколи у лікаря виникають почуття деморалізованості, некомпетентності, безнадійності і що він недостатньо хороший, щоб допомогти пацієнту. Таким чином депресивна точка зору заразна.

Життєвий цикл. Депресивні пацієнти, зав’язуючи стосунки з іншими людьми, досить часто ідеалізують їх і чекають приниження, очікують, що коли їх по-справжньому узнають, то покинуть. Знаходячись в таких моральних лещатах власних переконань, вони змушують відчути інших безсилими та недостатньо хорошими, щоб підтримувати з ними стосунки, тому люди відмовляються від стосунків, що депресивні інтерпретують як черговий доказ власної нікчемності. Так повторюється знову і знову.