Розділ 4. Суспільно-політичний рух в період т.зв. Хрущовської відлиги та в т.зв. Застійний період.

Перемога Радянського Союзу у Великій Вітчизняній Війні призвела не до лібералізації суспільно-політичного життя, а навпаки. Політична обстановка набула загострення. Сталін готував нову "чистку" серед партійно-державного керівництва та інтелігенції.

Наступний етап розвитку суспільно-політичного руху пов’язаний з виступом М.Хрущова на XX з’їзді КПРС, в якому викривався культ особи. Боротьба з культом особи призвела до засудження окремих сторін сталінської політики, розпочалась реабілітація потерпілих. На хвилі критики сталінізму в суспільстві утверджуються ідеї відносної свободи, можливість обговорювати будь-які теми суспільного життя, Здавалось, що партійне керівництво відійшло відтиску на інтелігенцію. Головним наслідком "хрущовської відлиги" стала поява покоління митців, названих за часом розвитку їхнього таланту "шестидесятниками". Це зокрема поети - Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч; критики - І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк та інші. Позиція шестидесятників не була антирадянською чи антипартійною. Навпаки, інтелігенція вважала соціалізм за найпрогресивніший та найсправедливіший лад. Разом з тим вже при Хрущові було засуджено відступи від "соціалістичного реалізму, появи формалізму та абстракції".

Серед керівництва СРСР визрівало незадоволення постійними реформами, які проводив Хрущов, його доволі непослідовною, та все ж таки десталінізацію суспільства. Зміщення Хрущова М.С., та проголошення Л.Брежнєвим політики стабілізації призвело дохвил і гонінь, морального та політичної о тиску на інтелігенцію, діячів з Гі середовища. Частина з них вимушено відходить від своїх ліберальних поглядів, інші пристосовуючись до ситуації зайняли конформістську позицію, треті - намагались відстояти свої погляди. Саме з останніх і формується дисидентський рух.

Дисидент, з латинської мови, означає «незгідний» Ним іменували людей, релігійні погляди яких розходились з догматами правлячої церкви. Щодо Радянського Союзу, цей термін вживався до осіб, які були незгодні і відкрито виступали проти офіційної політики в тих чи інших сферах суспільного життя СРСР. Дисиденти критикували керівництво СРСР за порушення міжнародних угод і декларацій, а також власних законів, зокрема стосовно прав людини, свободи слова і друку, самовизначення націй, вільного розвитку національних мов і культур.

Український дисидентський рух має глибші традиції ніж російський. Його початки можна віднести до сер. 50-х років, до Західної України. Саме там, залишились згадки про антирадянську діяльність ОУН-УПА. Так в 1953-58 році робітники і студенти, створили "Об’єднану партію визволення України", в 1959-61 роках - "Українську робітничо-селянську спілку", на чолі з Л.Лук’яненко. На поч. 60-х років створено Український національний комітет. Союз української молоді Галичини.

Другою особливістю булоіснування кількох напрямків національного дисидентства. Найпотужнішою течією було правозахисне або демократичне дисидентство, Його учасники намагались контролювати керівництво Радянського Союзу у дотриманні громадських свобод, що закріплені у Загальній Декларації прав людини (1948), а також у Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), підписаному СРСР у Хельсінкі.

Тому не випадково, найвищим виявом українського дисидентського руху є створення та діяльність - Української Хельсінкської Групи (УХГ), тобто групи сприяння виконання ХельсінкськихУгод. УХГ створена в 1976 році у Києві. ЇЇ очолив письменник М.Руденко, До складу групи входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, В.Стус та ін. УХГ намагалась знайомити українців з правами людини, збирала докази порушень прав людини, утисків за національними ознаками. Та вже до початку 1980 року діяльність УХГ була згорнута через масові арешти.

Наступним напрямком було релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за свободу совісті, за можливість вільної відправи релігійних потреб. Це була діяльність спрямована на відновлення української греко-католицької та автокефальної православної церков, підтримку протестантських сект. Відомими діячами були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, И.Тереля.

І нарешті, національно-спрямоване дисидентство, яке виступало проти централізаторської політики Москви, масової русифікації. Серед діячів цього напряму - І.Дзюба, В.Мороз, Л.Плющ. Причому, якщо перший сповідував ідеологію націонал-комунізму, другий був прихильником інтегрального націоналізму Д.Донцова.

Характерною рисою дисидентського рухустав т.зв. "самвидав" -створення та поширення незалежної від офіційних структур позацензурної преси, що виникла на хвилі шестидесятництва. Серед самих відомих позацензурних видань були праці І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", В.Чорновіла "Лихо з розуму", В.Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берії". Неперіодичне, в різні часи, друкувались часописи "Воля і Батьківщина", "Український вісник". Останній виходив на протязі 1970-1974 років. Вийшло 8 випусків. Матеріали з України бачили світ в національних виданнях за кордоном, в часописах "Сучасність" (з 1965 р.) та "Смолоскин" (з 1976 р.) та інших.

На початку 80-х років національний дисидентський рух було придушено. Таким чином, в суспільному житті, була встановлена атмосфера 30-х років. Населення задоволене відносно високим рівнем життя, у радянському розумінні, не цікавилось дисидентським рухом, не обиралось його підтримувати і майже одностайно засуджувало український буржуазний націоналізм", "петлюрівщину", "бандерівщину", та "антирадянську діяльність".

Але, факти існування, хоч і нечисленного опозиційного руху, гостра, брутальна боротьба з ним, свідчили про існування проблем, які накопичувались в СРСР і які при певних обставинах привели б до загострення соціально-економічної ситуації.