Доля Західної України вирішилась остаточно лише в 1923. Коли за рішенням Антанти вона опинилась під владою Польщі, без будь-яких гарантій національного захисту українців. Запровадження нових польських порядків супроводжувалося терором. Полонізація Галичини, позбавлення українців їх національної ідентичності стало метою польської адміністрації. Але польські закони надавали обмежену можливість українцям хоча-б протестувати проти державної політики Саме у боротьбі з цією політикою розгортався національний рух. І вже це означало, то західні українці були в кращому стані ніж їх співвітчизники в СРСР.
Найбільшою підтримкою серед галичан користувалось Українське Національно-демократичне Об’єднання (УНДО) на чолі з Д.Левицьким, Організація створена в 1925 році, виступила за досягнення компромісу з поляками та використання всіх можливостей для розвитку українства. Компроміс був досягнений у 1935 році у вигляді угоди між урядом та УНДО. Угода закликала українців визнати інтереси польської держави, а натомість кандидати від УНДО допускались до виборів, збільшуючи тим самим представництво українців в сеймі. Були надані пільги українським кооперативам.
Але незважаючи на поступки центрального уряду, місцева адміністрація продовжувала антиукраїнську політику. Така політика викликала появу антипольського руху, що виник ще на початку 20-х років і виявився у формі українського націоналізму. Організаційної форми український націоналізм набув у 1920 році. Тоді в Празі була заснована Українська Військова Організація (УВО). Вона об’єднала офіцерів української армії і очолювалась Є.Коновальцем. За мету УВО ставила створення української самостійної соборної держави. Шлях до мети - загальнонаціональне повстання, а до того - дестабілізація польського режиму через терор. Чи не головним завданням УВО стало поширення духу, психології і ідеології непримиренності до загарбників.
В основі цієї ідеології, яку активно розробляв Д.Донцов, лежав т.зв. чинний націоналізм. Ця доктрина будувалась на принципах:
а) абсолютної цінності нації;
б) здобуття будь-якими засобами, незалежності України;
в) право нації - вище права людини,
г) міфологізація національної історії;
д) пропаганди культу боротьби, самопожертви і героїзму.Ця доктрина прагнула до монополізації всіх сфер життя, ширила в суспільстві нетерпимість та радикалізм.
Цей радикалізм імпонував молоді, серед якої було створено ряд націоналістичних осередків: Союз української націоналістичної молоді (С.Охримович, Б.Кравців), Колегія українських націоналістів (М.Сціборський).
В 1929 році відбулось об’єднання молоді та старшого покоління в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Організація підтвердила необхідність створення самостійної держави. Безпосереднім завданням визначалась терористична - "революційна" боротьба з польським режимом. Співчуття з боку українців, дало змогу бойовикам ОУН здійснити 60 замахів на представників польської адміністрації, організувати пограбування урядових закладів - пошти та банків.
Але акції ОУН стали для поляків зручним приводом для масових репресій. Серед них т.зв. "пацифікація" (1930) - коли регулярні війська карали шомполами українських селян, руйнували школи і бібліотеки, створили в Березі-Картузькій концтабір для українців. Нарешті, в 1934 році був викритий весь крайовий провід ОУН в Галичині на чолі з С.Бандерою та М.Лебедем.
Діяльність організації критикувалась з боку самих українців, що сподівались на змирення з поляками. Закордонна частина ОУН критикувала молодь за її надзвичайний радикалізм, і сподівалась на допомогу інших держав, зокрема Німеччини. Молодь не відступала від своєї тактики. Ці розбіжності, а згодом вбивство Є.Коновальця радянським агентом, призвело до кризи ОУН та її розколу. Та все ж напередодні 1939 ОУН зберегла свою підпільну організацію, уникла її винищення і залишилась чи не єдиною активнодіючою політичною організацією.
