Розділ 3. Політичний рух на Наддніпрянській Україні на початку 20 століття.

В цей час на арену політичної боротьби виходе нова генерація українців, що поділяє радикальні погляди, шукає підтримки серед широких верств населення.

В лютому 1900р, було проголошено заснування Революційної Української Партії (РУП). Організація об’єднала студентські громади, на чолі яких стояли Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Каменській, П. Андрієвський. Молодь розірвала з українським аполітичним культурно-просвітницьким рухом.

Програмою новоствореної партії стала брошура М. махновського "Самостійна Україна". Особливо наголошувалось на вирішенні національного питання. І першим кроком мало стати повернення Україні прав визначених Переяславською Радою, а згодом - створення єдиної самостійної держави. Було заявлено про боротьбу за демократичні права і свободи. В економічній сфері проголошувались соціалістичні гасла. Але програма РУП не набула змісту закінченої ідеологічної доктрини, являючи собою суміш ідей марксизму, народництва, націоналізму. Згодом виявилось різне розуміння стратегії і тактики партії. Це призвело до внутріпартійної кризи.

Вже в 1902р. з РУП відокремлюється Народна Українська Партія (НУП), очолювана М. Міхновським. Це була єдина організація, що на початку 20 ст. проголосила гасло боротьби за самостійну Україну. Але такий радикалізм не знайшов відгуку ні серед національної інтелігенції, ні серед консервативного селянства. Тому вплив партії був невеликий, і наприкінці революції 1905-1907рр. вона занепадає. 1917р. НУП відроджується під назвою Української Партії Соціалістів-Самостійників. Крім М. Міхновського лідерами партії були брати - О. і П. Макаренки, М. і С. Шемет, О. Степаненко,

Діячи РУП, які не поділяли радикалізм у вирішенні національного питання, продовжили суперечки щодо можливості об’єднання в ідеологічній і практичній діяльності марксистського принципу пролетарського інтернаціоналізму, з його негативним ставленням до національних держав, та необхідності вирішення української проблеми. М. Меленевський, Скоропис-Иолтуховський, П. Канівець та деякі інші запропонували не акцентувати уваги на вирішенні окремо української проблеми, а визнати політичну і економічну платформу російської соціал-демократії і об’єднатись з нею. Саме на такій платформі, з РУП, в 1904р. відокремився новостворений Український Соціал-Демократичний Союз (Спілка). "Спілка" розгорнула активну діяльність, згодом обмеживши її соціально-економічною пропагандою. Врешті "Спілка" почала втрачати своє українське обличчя і стала звичайною організацією меншовицького напряму.

Решта діячів РУП проголосила свою прихильність до принципу самовизначення народів, а за найближчу мету - створення української автономії у складі майбутньої демократичної Росії. Таким чином, лише через кілька років РУП остаточно сформувала свою національну, соціал-демократичну програму. В 1905р. РУП прийняла назву Української Соціал-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Серед провідних діячів УСДРП були Д. Антонович, В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра та ін. Партія була єдиною політичною силою, що зберегла певну організацію за умов столипінської реакції, та Першої світової війни. Завдяки цьому українська соціал-демократія швидко відновила свою діяльність в 1927р. і очолила національну революцію.

Поряд з революційними партіями, українська інтелігенція створила помірковані ліберальні організації па зразок російських кадетів. В 1904р. заснована Українська Демократична Партія (УДП). Її програма передбачала скасування абсолютизму, заведення конституційного ладу, проголошення автономії України, впровадження української мови в школах, судах, адміністрацію. Згодом від УДП відійшла частина членів, що оформилась в Радикальну партію. Але діяльність цих течій була подібна і не мала великих розбіжностей. Саме тому, вже в 1905р. поміркована українська інтелегенції об’єдналась в Українську Демократично-Радикальну Партію. Провідними діячами партії стали Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, С. Єфремов, І. Шраг та інші. Інтелігенція прийнялаактивну участь у відродженні українства в 1905-1907 рр. За умов реакції УДРП перетворилась в аморфну напівлегальну міжпартійну організацію - Товариство Українських Поступовців (ТУП, 1908). Саме лідери ТУП стояли у витоків Української Центральної Ради. В 1917 р. партія конкретизувала свої програмні документи і обрала назву Української Партії Соціал-Федералістів (УПСФ)

Самою масовою, але і самою молодою і за віком, і за політичним досвідом стала Українська Партія Соціалістів-Революціонерів (УПСР). Українські есери намагались виділитись з загальноросійської партії ще в 1915р. але вдалось це лише в 1917 р.

Головну увагу есери звертали на вирішення селянського питання. В національній сфері, УПСР поділяла прийнятий всіма українцями принцип автономії. Лідерами партії стали М.Грушевський, М.Ковалевський, П. Христюк, М.Залізняк та інші.

Крім цих найбільших політичних організацій були створені партія хліборобів-демократів, трудова партія, федерально-демократична. Але вони не відігравали значної ролі в політичному житті України. В умовах національно-демократичної революції 1917-20рр. і громадянської війни, від УСДРП та УПСР відійшли радикальні, прорадянські групи. Вони сподівались "українізувати" більшовицькі гасла, пристосувати їх до української дійсності і відірвати українське селянство від більшовизму. Це були партії боротьбистів, "незалежних" соціал-демократів, українських комуністів (УКП). Сподівання цих партій не справдились. В 1920 та в 1925 "боротьбисти" та УКП під тиском КП(б)У-ВКП(б) розчинились в К11(б)У або були розформовані.