Як вже зазначалось, українці на початку 19 ст. приймали участь в російських та польських таємних організаціях. Діяльність українців ще не вирізнилась в окремий чинник політичного руху Таким вона стає з середини 19 ст. з появою різночинської інтелігенції і виробленням нею свого розуміння національної ідеї.
В 1846-1847 рр. в Києві засновується і діє таємне "Кирило-Мефодіївське товариство". На його чолі стояли професор історії М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель кадетського корпусу В. Бєлозерський, Пізніше до них приєднались П. Куліш та Т. Шевченко. Товариство охоплювало 12 постійних членів та приблизно сто співчуваючих - вчителів, викладачів, чиновників, студентів. Програма товариства викладена в праці М. Костомарова «Закон Божий. Книга буття українського народу». В ній проголошувались антикріпосницькі, антицаристьські ідеї, необхідність створення всеслов’янської федерації з вільних слов’янських народів та національного визволення України. Товариству не вдалось розгорнути свою діяльність. Вона обмежилась кількома зборами, де обговорювались різноманітні проблеми, спробою розповсюдження своїх теорій, вироблення проекту про заснування сільських шкіл. Скоро товариство було викрито, а його діячі зазнали репресій.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства свідчила про зростання національної самосвідомості, про початок національного руху, який перебував ще в межах культурно-просвітницької програми.
Важливим кроком у розвитку національного руху стала діяльність Громад - напівлегальних товариств ліберально-демократичної інтелігенції. Перша така Громада створена В. Антоновичем, діяла на початку 60-х рр. в Києві. За її зразком почалось створення таких товариств в інших містах України. Метою громадівського руху був розвиток українського культурного життя в усіх його вимірах - видавнича діяльність, народна освіта, літературна діяльність і т. д. Деякі з Громад, переживши репресії царату проти українства (Валуєвський-1863р. та Омський-1876р. укази), зміцнили внутрішню структуру і склад учасників, збереглись до 90-х рр. 19 ст.Самою відомою стала діяльність т. зв. Київської "Старої громади". Її очолив В. Антонович, а до складу входили такі відомі представники української інтелегенції як М. Зібер, М. Драгоманов, П Житецький, О. Кистяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький.
Навіть обмежена культурно-просвітницька діяльність і програма українофілів розглядалась імперським режимом як політичний сепаратизм - тобто спроба відірвати Україну від Росії. Таким чином, український рух опинився на роздоріжжі - культурництво не давало ніяких наслідків, а ідеї політичного руху лякали національну інтелігенцію.
Одним з перших, хто проголосив необхідність вести політичну боротьбу. став Михайло Драгоманов (1841-1885). Вимушений залишити батьківщину, М. Драгоманов в Женеві починає видавати перший український соціально-політичний часопис «Громада». В часописі друкуються матеріали, присвячені вирішенню національного питання, розвитку України в складі Росії, необхідності вироблення політичної програми національного руху. Разом з М. Зібером, С. Подолинським Драгоманов звертається до західноєвропейської політичної думки - до соціалізму та марксизму. Намагаючись пристосувати ці доктрини до української дійсності, він відкидає ідеї радикальної боротьби та централізму, натомість пропагуючи т. зв. етичний соціалізм, громадівський соціалізм». Не знайшовши підтримки серед старшого покоління українофілів, М. Драгоманов вимушений був припинити свою активну політичну діяльність за кордоном.
Таким чином, суспільний рух на Наддніпрянській Україні в другій половині 19 ст. обмежувався культурно-просвітницькими вимогами. Лише її 90-х роках українська студентська молодь прилучається до політичної боротьби через створення таємних студентських політичних гуртків в Києві, Харкові, Петербурзі. Дерптії створення Братства Тарасовців.
Західноукраїнський політичний рух в 19 столітті.
Революція 1848р в Австро-Угорщині, проголошення конституційної, парламентської монархії, початок економічних реформ створили більш сприятливі умови для політичної активності західних українців.
В умовах революції 1848р. у Львові утворився представницький політичний орган українців в Галичині - Головна Руська Рада. До неї входили представники нечисленної національної інтелегенції і духовенства. Руська Рада представляла інтереси українців на слов’янському конгресі в Празі, очолила вибори українців до парламенту у Відні, створила мережу місцевих комітетів, розгорнула культурно-просвітній рух. Головною метою організації стала боротьба за відокремлення Української (східної)
Галичини від Польської (західної), та створення на землях першої національної автономії у складі Австро-Угорщини. Але надії українців на імперську адміністрацію виявились марними, почався період контрреформ і боротьби проти любих виявів національної самостійності. Опинившись перед тиском уряду Головна Руська Рада саморозпустилась в 1851р.
Друга половина 19 ст. в Західній Україні пройшла у боротьбі москвофілів, народовців і радикалів.
Москвофіли здебільш об’єднували консервативну інтелігенцію та духовенство старшого покоління,яке розчарувалось у австрійській орієнтації, у змозі австрійців вирішити українську проблему Тому вони звернули свої погляди до правлячих кіл Росії, сподіваючись на її допомогу. Але отримуючи фінансову та моральну підтримку з іншого боку треба було поступитись і відійти від своїх поглядів. Що і було зроблено. Москвофіли проголосили існування єдиного, т. зв. "панруського" народу від Карпат до Камчатки, відмовили в існуванні українській мові, натомість проголосили єдність "великоруського" народу. Західним українцям відмовлено в їх греки-католицькій вірі, пропоновано перехід у православ’я. Критикуючи цю течію, разом з тим, треба зрозуміти, що це була розпачлива відповідь західноукраїнської інтелегенції на процеси полонізації, онімечення, румунізації та мадяризації.
Але молодь не поділяла таких поглядів. Вона виступила з їх критикою і розпочала активну діяльність в культурно-просвітній сфері. Головним аспектом діяльності стала пропаганда української мови, орієнтація на культурні потреби народу. Ось чому прихильники цієї течії обрали назву народовців. Завдяки зусиллям народовців були засновані товариство "Просвіта" (1868р.), Товариство ім. Шевченка (1873), велику кількість народних бібліотек Таким чином діяльність народовців нагадувала культурно-просвітню діяльність східно-українських Громад Звичайно, що наступним кроком суспільної о руху в Галичині стало відокремлення з народовців радикальної течії, що звернулась до створення політичної організації. У 1890 була проголошена Русько-Українська Радикальна Партія на чолі з І. Франко та М. Павликом. Програма партії включала в себе боротьбу за громадські та національні права, вимоги економічні та освітні. Політичні вимоги базувались на основі боротьби за автономію, яка б "поєднувала силу монархії з найкращим культурним та національним розвитком народів". Партія стала в опозицію до уряду і боролась проти «угодовської» політики народовців з поляками та австрійцями у суспільному житті. Русько-Українська Радикальна Партія стала зародком нових політичних організацій. В 1899 частина партії стала на соціалістичні позиції і заснувала Українську Соціал-Демократичну Партію на чолі з М. Ганкевичем.
Інша, ліберально-демократична частина оформилась в Національно-демократичну Партію. Вона стала найбільш впливовою та представницькою силою західних українців. Програмою максимум була незалежна, об’єднана Україна. Найближчою метою проголошувалось створення української автономії на землях Галичини та Буковини.
Таким чином, наприкінці 19-20ст. невелика Галичина виступила як "український П’ємонт" - база національного відродження, являючи собою приклад політичного руху і боротьби для східних українців.
