Загальна частина кримінального права мусульманських держав

З усіх світових релігій, напевно, іслам найбільш близький до держави та права. Мусульманське право, що виникло на його ґрунті, зберігає важливе значення нормативного регулятора. Вважається, що мусульманське право є відбитком волі Аллаха, а квінтесенцією ісламу є шаріат, який складається з двох частин – принципів віри (акід) та принципів права (фікх). При цьому, за переважною думкою дослідників, фікх (або власне мусульманське право) поділяється на дві частини: перша визначає, якою повинна бути поведінка мусульманина щодо йому подібних, в той час як інша містить його зобов’язання стосовно Аллаха. Інакше кажучи, Коран (головна священна книга мусульман, зібрання проповідей, обрядових і правових установлень, молитв, притч, виголошених основоположником Мохамедом і записаних його сподвижниками уже після смерті пророка) та сунна (збірка хадісів, тобто розповідей сподвижників Мохамеда про те, як вів себе пророк в тих чи тих випадках), в основу яких покладено “божі визнання (зізнання)”, закріплюють як підвалини віри, так і правила релігійного культу та моралі, що загалом визначають зміст мусульманського права в юридичному аспекті.

Злочин визначається в доктрині мусульманського права як діяння, що (юридично) заборонено та карається Аллахом. Поняття злочину ґрунтується на двох принципових ідеях. Згідно з першою, вважається, що всі вчинки та навіть думки людей певним чином визначаються волею Аллаха. Проте встановлені божими зізнаннями межі є достатньо гнучкими для того, щоб дати змогу людині в багатьох випадках самостійно обирати конкретні варіанти поведінки. Унаслідок цього будь-який серйозний вчинок має бути караним, оскільки він розглядається як порушення мусульманських заборон, загальний зміст яких зводиться до захисту п’яти головних цінностей – релігії, життя, розуму, продовження роду та власності.

За другою ідеєю злочином є неслухняність щодо волі Аллаха, тому злочинна поведінка за мусульманським правом вважається не тільки відхиленням від приписів мусульманського права, що тягне “земну санкцію”, а й гріхом, за який винний понесе кару в іншому (потойбічному) світі. Із зазначеного стає зрозумілим, що відхилення від будь-яких норм, які регулюють поведінку людей, за мусульманським правом є одночасно порушенням релігійних обов’язків. Саме тому за ним не існує жорстких відокремлень між санкціями за такі порушення. Взагалі в мусульманському праві існує єдина галузь права, котру можна визначити як деліктну, коли при кваліфікації деліктів підстава – це не стільки суспільна небезпечність скоєного, скільки інші, переважно релігійні критерії.

Найпоширенішою, як вважають, є тричленна класифікація, за якою всі злочини (правопорушення) поділяють на:
1) злочини найбільшої суспільної небезпечності, бо вони посягають на “права Аллаха” та караються точно визначеною санкцією – хадд (наприклад, відсіченням руки, забиванням камінням, смертною карою і четвертуванням);
2) злочини, що теж тягнуть фіксоване покарання (наприклад, кісас – покарання, що дорівнює тяжкості вчиненого протиправного діяння; дійя – сплата викупу за кров);
3) усі інші порушення як “прав Аллаха”, так й інших осіб, які караються нефіксованою санкцією – тазір (система суворо встановлених формально визначених санкцій за конкретні проступки, що дозволяє досить гнучко вибирати вид і розмір покарання залежно від характеру правопорушення й особи винного).

До злочинів першої категорії належать такі сім видів вчинків: перелюб, вживання спиртних напоїв, крадіжка, розбій, недоказане звинувачення в перелюбі, відступництво від віри та бунт. Головні злочини другої категорії – вбивство та тілесні ушкодження незворотного характеру. Всі інші злочини за мусульманським правом віднесено до третьої категорії.

Питання щодо осудності винної особи вирішується окремо залежно від того, у злочині якої категорії вона звинувачується. Наприклад, відповідальності за крадіжку підлягає тільки вільна особа, котра досягла повноліття та повністю усвідомлює свої дії. На відміну від хадда чи кісаса, тазір може бути застосовано до будь-якої психічно здорової особи, зокрема й неповнолітньої.

Особливість тазіра полягає в тому, що він не є системою абсолютно визначених санкцій, унаслідок чого правозастосовчий орган може обирати досить-таки гнучко захід покарання залежно від тяжкості скоєного та даних щодо особи винного. Якщо необхідно, можуть бути використані декілька видів тазіру. Беручи до уваги “публічний інтерес”, дозволяється превентивне покарання тазіром осіб, стосовно яких є достатні підстави підозрювати, що вони можуть вчинити злочин.

Загальновідомі кримінальні покарання, такі, наприклад, як позбавлення волі, в мусульманському праві мають значні відмінності. Так, інколи засуджені до позбавлення волі перебувають удома чи в мечеті, не маючи права їх залишати. Одночасно мусульманське право дуже широко застосовує смертну кару.

Незважаючи на це, сучасне мусульманське право характеризується значними змінами. Переважно це виявляється в тому, що у правових системах найбільш розвинутих мусульманських країн воно поступово втрачає провідні позиції на користь законодавства, побудованого на принципах західноєвропейського чи американського права (Туреччина, Єгипет, Афганістан тощо).