Загальна частина кримінального права держав загального права

Як зазначалося вище, цю правову сім’ю ще інколи називають англо-американською (неконтинентальною) сім’єю. Вона заснована на загальному праві, датою виникнення якого вважається 1066 р. Це право мало великий уплив на розвиток правових систем не тільки Англії та США, але й Індії, Пакистану та низки країн Африки.
Щодо поняття злочину, то у правових системах держав цієї сім’ї його або зовсім немає, або в законодавстві викладено його формальне визначення. Так, у англійському праві визначення поняття злочину в традиційному розумінні не існує. Під ним розуміють шкоду, що спричиняє діяння державним або суспільним інтересам.

Немає в ньому й вичерпного переліку злочинів, оскільки англійське кримінальне право залишається некодифікованим. Зазвичай поняття злочину в Англії дається в судових вироках щодо кожного окремого випадку. У більшості сучасних кримінальних кодексів штатів США, навпаки, міститься формалізоване визначення злочину – діяння, заборонене нормами кримінального права під загрозою покарання.
Протиправність як ознаку злочину розуміють не як протиріччя закону, а як протиріччя праву, оскільки історично під нормами права в Англії розуміли й норми закону, й норми прецедентного (загального) права.

Питання складу злочину, об’єктивних і суб’єктивних (вину також) ознак злочину, кваліфікації злочинів, обставин, які виключають кримінальну відповідальність, та деякі інші питання переважно врегульовані кримінально-правовою доктриною та судовою практикою. Так, доктрина англо-американського кримінального права виокремлює два елементи злочину – “actus reus” (вчинене особою протиправне діяння) та “mens rea” (власне вина, що може позначатися різними конструктивними формами).
Сучасне англійське право знає три форми вини: намір (intent), необережність (recklessness) та недбалість (negligence), проте усталених визначень цих форм ні в праві, ні в доктрині не існує. За Приблизним (Модельним) КК США 1962 р., запропоновано іншу класифікацію, що зараз відтворена в більшості чинних кодексів, прийнятих штатами. За ним дії винного можуть бути вчинені: а) з метою, б) з усвідомленням, в) необережно та г) недбало. При цьому, кожна із цих форм може визначатися окремо до будь-якого (чи всіх) матеріальних елементів злочину.

Щодо осудності, то вона в доктрині зазначених держав не набула чіткого визначення та розглядається в безпосередньому зв’язку з “mens rea”, коли для кожного складу злочинів передбачається своє значення цього терміну. Звідси й велика кількість поглядів і пропозицій щодо визначення вини й осудності. Можна лише зазначити, що, за переважною думкою англійських фахівців, вина як підстава осудності повинна завжди містити два елементи: 1) у момент вчинення злочину особа має контролювати свої дії; 2) вона повинна передбачати ті наслідки, що дійсно виникли в результаті поведінки, реалізованої винним.

Підставою для кримінальної відповідальності в англійському праві з давніх часів є не тільки намір вчинити злочин, а ще й певна поведінка, котру називають “явною дією” (overt act). Однак зміст останньої історично неодноразово змінювався та й узагалі він усе ще не визначений і в кожному окремому випадку тлумачиться судом.

Поняття попередньої злочинної діяльності у кримінальному праві англо-американської сім’ї не пов’язується зі стадіями вчинення умисного злочину, а виявляється у трьох самостійних посяганнях – підбурюванні, змові та замаху. Крім того, приміром, норми федерального кримінального права США розрізняють такі специфічні поняття, як “рекетирська діяльність”, “заборонена діяльність”, “визначена злочинна діяльність” тощо.

Підбурювання до скоєння злочину за англо-американським правом розглядається як схиляння іншої особи до вчинення злочину незалежно від того, чи цей злочин скоєно. Більше того, завжди мається на увазі невдале підбурювання, оскільки вдале підбурювання, тобто таке, що супроводжувалося вчиненням відповідного злочину, є за цим правом співучастю у злочині. Отож, карається також замах на підбурювання. Єдиною відмітністю (особливістю) американського права є те, що злочином завжди буде підбурювання до скоєння тяжкого злочину, а щодо інших видів сталої практики не існує.

На відміну від підбурювання змова – це обов’язково угода чи об’єднання двох і більше осіб із єдиним наміром або метою вчинити злочин. Змова може розглядатись як окремий злочин. Так, розділ 18 Зведення законів США, в якому передбачено відповідальність за переважну кількість федеральних злочинів, зазначає, що караються такі види змов: змова, спрямована на порушення прав громадян (§ 241), змова з метою вчинити тяжке вбивство (§ 1117), змова з метою знешкодження суден (§ 2271) тощо. Відповідальність за злочинну змову може наставати незалежно від того, чи вчинив винний якісь дії, чи ні.

Найбільш повне уявлення про замах за кримінальним законодавством цієї правової сім’ї можна скласти за спеціальним законом Англії про замах, який карається кримінально (1981 р.). Відповідно до цього закону особа має визнаватися винною в замаху, якщо з наміром вчинити злочин вона скоює дію, що є чимось “більшим, ніж просте готування до вчинення злочину”. Проте питання про розмежування зазначеного готування та замаху на злочин залишається питанням факту та сталої практики щодо нього немає.

Суб’єктами злочину можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (корпорації). Останні (юридичні особи) несуть кримінальну відповідальність за дії свого агента (представника) за таких умов: по-перше, ці дії мають бути вчинені в межах його службового статусу; по-друге – в інтересах корпорації; по-третє – вони були вчинені за згодою чи схвалені керівництвом (радою директорів) корпорації.

Тривалий час у англо-американському праві існувала чотиричленна класифікація злочинців – виконавці (першого та другого ступеня) і пособники (до та після вчинення злочину). Зараз цю класифікацію скасовано. Тепер існують фігури виконавця та співучасника. Під останнім здебільшого мають на увазі пособника чи підбурювача. Виконавцем визнається особа, що безпосередньо вчинила діяння опосередковано (за допомогою, наприклад, струму), чи та, що сприяла злочину в момент його скоєння. Пособником визнається той, хто: забезпечує вчинення злочину; консультує виконавця злочину чи керує виконанням злочину.

За англо-американським правом, можлива співучасть не лише в умисних, а й у необережних злочинах.
Що стосується покарання за вчинення злочину, то в доктрині загального права є різні погляди на його визначення. Переважно покарання визначається як власне спричинення страждань особі за скоєння нею злочину.

За англійським правом проголошено три цілі кримінального покарання: 1) відплата, 2) залякування та 3) виправлення.

Цілі покарання в американському кримінальному праві: 1) кара, 2) загальна та спеціальна превенція, 3) позбавлення можливості вчиняти злочини та 4) реабілітація.

Різні уявлення про поняття кримінального покарання та його призначення (цілі) накладають суттєвий відбиток на практику його застосування. Наприклад, в одному американському штаті протягом одного й того ж року позбавлення волі призначалося щодо 12,5% засуджених, а в іншому – щодо 76,5%. Федеральний суд одного зі штатів у середньому засуджував винних до 8,6 місяців позбавлення волі, а такий же суд іншого штату – до 46,9 місяців.

Головний вид покарання в цій правовій сім’ї – все ще позбавлення волі. В Англії – це тюремне ув’язнення, максимальний строк якого складає 25 років. Практикою вироблено систему певних стандартів призначення цього виду покарання за різні злочини (систему тарифів). У США санкції кримінального закону передбачають покарання на 30, 40 і навіть на 50 років ув’язнення. До того ж за американським правом можливе винесення визначених і невизначених вироків. Система останніх досить складна та потребує спеціального вивчення.

Кримінальне право США передбачає такий вид покарання, як смертна кара. Необхідні підстави для її застосування – досягнення винним 18-річного віку, взяття до уваги судом факторів (обставин), які обтяжують або пом’якшують покарання. Крім того, ухвалення останнім часом федеральних законів щодо протидії організованій злочинності та тероризму в Америці значно розширює коло випадків застосування смертної кари. Правом помилувати засуджених до смертної кари осіб наділений президент держави (ст. ІІ, розділ 2 Конституції США) або губернатор штату чи Рада з питань помилування й умовно-дострокового звільнення.

Вироки за федеральні (невійськові) злочини здійснюються у спосіб, визначений у тому штаті, в якому вони приводяться до виконання. Це переважно: електричний стілець, газова камера, ін’єкція з отрутою, повішання та розстріл. У деяких штатах засуджений до страти сам може обрати спосіб виконання вироку (наприклад, у штаті Північна Кароліна – газову камеру чи отруйну ін’єкцію, у штаті Юта – отруйну ін’єкцію чи розстріл). Вартість цього виду покарання коливається від штату до штату. У Флориді “загальна вартість” засудженого до смерті, включаючи тюремні та судові витрати, – 3 200 000 дол., у Теннессі – 5 000 000 дол., у Меріленді – 7 000 000 дол., що в 13 разів дорожче за 40 років тюремного ув’язнення. За останні десять років у США було страчено 659 осіб (у 2003 р. – 65, що на 6 осіб менше, ніж у 2002 р.).

Щодо заходів виправлення та безпеки, то в Англії до них належать визнання особи “звичним (або впертим) злочинцем”, призначення продовжених строків покарання, видання наказів про заборону антисоціальної поведінки, направлення наркоманів на лікування та подальший контроль за ними, призначення штрафу неповнолітнім тощо. Сучасне кримінальне право федерації та окремих штатів США розрізняє такі види заходів виправлення та безпеки: 1) призначення продовжених або додаткових строків позбавлення волі; 2) примусові заходи медичного характеру; 3) інформування населення про злочинців; 4) дистанційний нагляд; 5) примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх тощо.