Загальна частина кримінального права держав романо-германської сім’ї

Розгляд Загальної частини кримінального права іноземних держав почнемо з визначення злочину, оскільки воно є центральним поняттям будь-якої правової системи.
Що стосується країн романо-германської правової сім’ї, то в одних із них визначення злочину міститься у кримінальному законі, в інших його немає, тож і для з’ясування його змісту слід звертатися до доктринальних джерел.

Якщо закон визначає поняття злочину, то воно, зазвичай, належить до так званого “формального” визначення, а тому головною ознакою, що відрізняє злочин від інших правопорушень, є заборона вчинення відповідних діянь під загрозою кримінального покарання. Наприклад, згідно з § 12 (1) КК ФРН, злочини – це протиправні діяння, за які передбачено як мінімальне покарання позбавлення волі на строк не менший за один рік або більш суворе покарання. Аналогічна ситуація наявна й тоді, коли законодавчого визначення поняття злочину в праві країни, що належить до цієї сім’ї, немає. Так, більшість французьких юристів вважають, що злочин – це діяння, що порушує кримінальний закон, або таке, що передбачено та карається кримінальним законом.

Необхідною ознакою злочину, окрім його забороненості та кримінальної караності, за законодавством цих країн, визнається винність (вина). Проте, зазвичай, у їхньому законодавстві немає загального визначення вини (наприклад, у законодавстві Франції). У доктрині кримінального права панує вихідна позиція про поняття загальної (чи мінімальної) вини. Загальна вина – це той мінімум психологічної ознаки, без якого взагалі не може бути злочину. Цей мінімум виявляється у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (за відсутності форс-мажорних обставин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у власне діянні міститься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент.

Немає і поняття вини у чинному КК ФРН, хоча він і містить певні норми, присвячені вині та її формам. Наприклад, у § 15 цього Кодексу зазначено, що карається тільки умисна дія, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережну дію. У наступному параграфі зазначається: по-перше, якщо хтось при вчиненні діяння не знає про обставину, що стосується передбаченого законом складу злочину, то він діє ненавмисно; по-друге, той, хто при вчиненні діяння помилково сприймає обставини, що могли б створити склад злочину, передбаченого більш м’яким законом, може бути покараний за умисне вчинення діяння саме за більш м’яким законом.

Отож, у кримінальному праві цієї сім’ї вина існує у формі умислу та необережності. При умисній формі вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний характер свого діяння (Франція), але й бажає його здійснити та досягти його шкідливих наслідків. За кримінальним законодавством ФРН, протиправність не належить до змісту умислу, проте необхідними його ознаками є відповідність вчинюваних дій передбаченому законом складу злочину та бажання їх вчинити чи припущення щодо можливості їх вчинення, якщо особа примирюється з настанням відповідного становища.
Теорія французького кримінального права передбачає різні ступені умислу: навмисний (формується протягом більш-менш тривалого часу) та спеціальний (вимагає здійснення діяння з визначеною метою). Ненавмисна вина за французьким законодавством наявна тоді, коли поведінка виконавця є усвідомленою та бажаною, проте останній не намагається досягти ніякого шкідливого наслідку. В юридичній доктрині Франції подекуди висловлюються побажання ввести проміжну між умислом і необережністю форму вини – непробачувану необережність, за якої особа усвідомлено йде на ризик, небезпечний для іншої, сподіваючись при цьому, що він нікому не завдасть шкоди.

Умисел, за кримінальним законодавством ФРН, може бути прямим і непрямим (побічним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки й бажає не тільки його вчинити, а й досягти передбачуваних наслідків; у другому випадку вважається, що той, хто знає чи передбачає наслідок, усе ж діє, тож не має права посилатися на небажання передбачуваного наслідку. Необережність за цим законодавством наявна, якщо особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передбачати, а тому могла й усвідомлювати протиправність своєї поведінки. У теорії кримінального права Німеччини розрізняють два види необережності: неусвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливості настання злочинного наслідку) й усвідомлювана (особа припускає можливість настання злочинного наслідку, проте вважає, що цього не станеться).

Завдяки панівній у іноземному кримінальному праві презумпції, за якою більшість людей здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, головна увага приділяється пошуку тих підстав, які виключають або зменшують осудність. На відміну від попередніх інститутів, поняття неосудності в цій правовій сім’ї здебільшого міститься у кримінальному законі.

Згідно із французьким кримінальним законодавством для визнання особи осудною необхідні медичний (відсутність психічного чи нервово-психічного розладу) та психологічний (наявність здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії) критерії. Згідно з § 20 КК ФРН без вини діє той, хто, вчиняючи діяння, внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства чи іншого тяжкого психічного відхилення, нездатний усвідомлювати протиправність діяння чи діяти з усвідомленням його протиправності,
Щодо зменшеної осудності, то, наприклад, за ст. 122-1 КК Франції, вона зумовлена наявністю того ж, що й у випадку неосудності, медичного критерію та дещо зміненого психічного – зниження здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії. Згідно з § 21 КК ФРН, якщо за однією із зазначених у § 20 КК причин здатність особи усвідомлювати протиправність діяння чи діяти відповідно до цього була суттєво змінена при вчиненні діяння, то покарання може бути пом’якшено (абз. 1 § 49).

Кримінальне законодавство деяких країн романо-германської сім’ї (наприклад, Франції, Нідерландів, Данії, Швеції) має інститут відповідальності юридичних осіб. Корпорація (юридична особа) є суб’єктом злочину, якщо його вчинено на користь такої юридичної особи її керівником або представником.
Загальновизнаним є правило, за яким кримінальне право іноземних держав карає злочинну діяльність, починаючи з посягання (замаху) на злочин, хоча певні винятки з цього правила все ж існують. Замах на злочин у теорії французького кримінального права визначається як початок виконання злочинного діяння, якщо немає добровільної відмови від його виконання. Зрозуміло, що перехід від некараного (за загальним правилом) готування до злочину до початку його вчинення важко визначити, внаслідок чого в доктрині з цього приводу висловлено різні рекомендації. Більш чітко відповідне положення відтворено в § 22 КК ФРН, де зазначено: на кримінальнокаране діяння замахується той, хто маючи уявлення про діяння, безпосередньо починає здійснювати склад злочину.

Кримінальне право цієї правової сім’ї вказує на поняття співучасті та співвиконання (тобто – співучасть у вузькому значенні цього терміна). Співучастю визнається діяльність осіб, які безпосередньо не беруть участі у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують скоєння злочину виконавцем, хоча власне ця діяльність ознак злочинного діяння не містить. Специфіка французького кримінального права – те, що воно розрізняє співучасть через підбурювання, керівництво виконавцями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. Щодо ФРН, то за її кримінальним законодавством розрізняють вчинення злочину у формі одноособового виконання, співвиконання й опосередкованого виконання, а також підбурювання до скоєння злочину.

Слід також зазначити, що кримінальне законодавство держав цієї правової сім’ї не містить як загального визначення покарання, так і вказівки щодо його сутності та цілей. У французькій доктрині панують дві головні тенденції з цього приводу. За однією з них, покарання – це форма реагування суспільства на злочин, яка має на меті відплатити та залякати. Згідно з другою, основними цілями покарання є виправлення та ресоціалізація злочинця.

Систему покарань та їх види в межах розглядуваної правової сім’ї вирізняє значне розмаїття. Як у французькому, так і в німецькому кримінальному праві не існує смертної кари. Найсуворіший вид покарання – довічне позбавлення волі. Максимальний строк покарання у виді позбавлення волі за КК Франції становить 30 років, а за КК ФРН – 15 років. За видами ж покарань наявні розходження ще значніші за вказані.

Відомий кримінальному праву романо-германської правової сім’ї інститут заходів виправлення та безпеки. Чинний КК Франції, хоча й не вживає термін “заходи безпеки”, однак це поняття використовує КПК (зокрема, в ст. 137 передбачена можливість превентивного застосування заходів безпеки у формі судового контролю до визнання особи винною вироком суду). Заходи безпеки можуть бути застосовані превентивно до алкоголіків, які становлять небезпеку для довколишніх (ст. L. 355-2 Кодексу про охорону здоров’я). Також такими заходами слід визнати: “заходи захисту, допомоги, нагляду та виховання”, що застосовуються до неповнолітніх; заходи при наданні особі відстрочки виконання покарання (КК Франції прямо вказує на “заходи контролю”, “заходи допомоги”, метою яких є ресоціалізація засуджених); додаткові покарання у виді спеціальної конфіскації предметів, заборони проживання в певних місцях, зачинення якогось закладу, позбавлення прав водія тощо).

Німецька система заходів виправлення та безпеки передбачає заходи із позбавлення волі та ін. Заходи виправлення та безпеки, пов’язані з позбавленням волі – це, зокрема:
• поміщення в психіатричну лікарню;
• поміщення в лікувальний заклад для алкоголіків і наркоманів;
• превентивне ув’язнення.

До заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, належать:
• встановлення нагляду;
• позбавлення прав водія;
• заборона займатися певною професійною діяльністю.