– не дозволяють собі відштовхуватися у викладі репортажу від емоцій, а не від фактів;
– утримуються від експресивних виразів, що містять оцінку – «озлоблений натовп», «оскаженілі зборища», «озвіріла влада» і т. п.;
– не вважають за можливе брати на себе суддівські функції або виступати адвокатом однієї із сторін конфлікту, уподібнюючись тенденційному футбольному коментатору, нездатному приховати, за яку команду боліє;
– посилаються кожен раз при оголошенні даних на джерела інформації і не виривають окремих цифр або фактів з контексту дійсності;
– виступаючи в ролі інтерв'юєрів, чий борг – дати можливість глядачу вислухати доводи основних сторін, не стають «підставкою для мікрофону» відносно самозваних лідерів, для яких присутність камер – найбажаніша форма самореклами.
Екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні одержувати таке ж екранне право голосу, що і розумні аргументи, і прагнення до доводів, а не силі.
Ця обставина в ще більшому ступені відноситься до інтерв'ювання злочинців, терористів, сама можливість контакту з якими наперед узгоджується з органами правопорядку і керівництвом телекомпанії.
Для журналістів, що працюють в подібних умовах, бажані консультації з фахівцями по надзвичайних ситуаціях і іншими експертами, здатними підказати, які фрази, питання, заяви або поведінка «героїв», будучи обнародуваними, можуть лише ускладнити положення.
В ситуації етнічного конфлікту професійний документаліст особливо ретельно контролює свою поведінку і слова. Усвідомлює постійну небезпеку стати більш пропагандистом, ніж журналістом, і більш агітатором, ніж кореспондентом. Бо репортер, який вважає, що наперед «знає все», часто просто не в змозі не идеологізувати ситуацію. Не меншу загрозу представляють і починаючі журналісти, для яких будь-які інтереси відступають перед тягою до сенсаційності. Етнічна тематика для них – інтригуючий матеріал «на продаж». Ці гастролюючі репортери, опинившися в «гарячій точці», вважають необов'язковим розбиратися в місцевих проблемах або особливостях культури народів, про які мають намір вести мову.
Але ні суб'єктивність викладу, ні упередженість оцінок нічого спільного не мають з етикою професійного журналіста, повідомлення якого засновані на їх інформаційній цінності, а не на відповідності його політичним поглядам або потенційній сенсаційності.
Журналісти, наперед упевнені, що немає гіднішої мети, ніж викривання на екрані зла, вважають за краще явно викривати замість того, щоб інформувати і аналізувати. Проте співробітники новин, про що вже мовилося, мають право оперувати тільки тими даними, які у разі потреби можуть бути ними доведені (у тому числі і в судовому порядку).
Журналісту, діючому в оточенні збудженого натовпу, потрібна професійна обережність, щоб невміле освітлення політичного або етнічного конфлікту не викликало нових конфліктів, а ідея національного самовизначення не переросла в доктрину переваги одного народу над всіма іншими Расові теорії нетерпимості до «інородців», що граничать з фашистськими, не можуть звучати з екрану, не зустрівши протидії з боку інших учасників передачі і самих журналістів. В протилежному випадку телебачення ризикує виявитися провідником національно- шовіністичних уявлень.
Збалансованість думок, якої добивається журналіст, не свідчить про його байдужість або про рівноцінність для нього будь-яких висловів, обнародуваних в ефірі. Етичний і громадянський борг виключають нейтральність по відношенню до етичних категорій. Від позиції журналіста залежить, чи не перетвориться телебачення із засобу впливу на політику в сам предмет політики, і чи не виступить воно по відношенню до конфліктуючих сторін.
Етика журналістики
Тоді як одні вважають, що етичні якості працівників телебачення мало чим відрізняються від морального рівня першої найдавнішої професії, інші упевнені, що для журналіста захист етичних цінностей ще більшою мірою обов'язковий, ніж для священнослужителя, оскільки "прихожанами" телебачення виступають всі члени суспільства.
Своєю поведінкою в кадрі журналіст формує в свідомості глядача образ "довіреної особи". От чому він не має права звільнити себе від відповідальності за наслідки своїх слів і дій. Щоб зберегти самоповагу і визнання суспільства, він не може бути залежним від рекламодавця або адміністративного керівництва, якщо їх вказівки суперечать його журналістській совісті; залежним від власних політичних орієнтацій, а також від спокуси славою і популярністю.
Етично вихований журналіст не дозволяє собі назвати обвинуваченого злочинцем, поки провина того не буде доведена в судовому порядку. Не демонструватиме жертв насильства крупним планом. Не обнародуватиме імена підлітків, лише запідозрених в співучасті в непривабливих діях або насильно залучених в такі дії, знаючи, як подібні екранні публікації можуть позначитися на їх життєвих долях.
Журналістика корислива, влеслива, раболіпна, хоча багато хто і вважає її такою по суті, зраджує свою природу.
Виходячи на екран і ухвалюючи те або інше рішення, журналіст зобов'язаний зважити всі можливі "за і проти", кожен раз відповідаючи собі на питання:
• чи не буду я завтра відчувати сором за слова, вимовлені мною в ефірі сьогодні?
• чи зможу я після передачі поглянути в очі своєму герою?
• чи не даю я глядачам привід зрозуміти мене не в тому сенсі, який вкладаю в свій текст?
• торкаючись кримінальних сюжетів, чи не дозволяю я собі ненавмисно романтизувати злочини?
• чи завжди в ситуації вибору я дію безвідносно до свого особистого інтересу і особистої користі?
• чи не виступаю мимовільним провідником політичних інтересів, які вимушують мене віддавати перевагу одній соціальній групі в збиток іншій?
• чи не виявляюся я знаряддям пропаганди або навіть носієм наклепу, навіть якщо це відбувається і неусвідомлено?
• чи співпадає моя поведінка з моїм уявленням про порядну журналістику, а уявлення про порядну журналістику з моїм розумінням чесності і гідності?
Такі етичні цінності, як порядність і гідність, - однозначні. Журналіст ангажований тільки ними. В цих випадках його залежність абсолютна, як присяга солдата або клятва лікаря.
«Жодне, навіть, здавалося б, найпрофесійніше питання не можна на телебаченні вирішувати поза його етичної основи», – писав чудовий дослідник і театрознавець В. Саппак. Ця думка стала центральною в його перевиданій тричі книзі «Телебачення і ми». Телебачення, на думку автора, починається з етики, як театр з вішалки.
І хоча думки Саппака протягом десятиріч залишалися загальновизнаними, наші телекомпанії не мають етичних кодексів.
Кожний громадянин в демократичній державі має право на свободу виразу думки. У свою чергу суспільство має право на всю повноту інформації про себе самого. Це включає знання про різноманіття думок, що становлять сферу масової свідомості.
Свобода журналістики в демократичному суспільстві – це свобода ставити питання, обговорювати найгостріші соціальні суперечності, критикувати дії уряду і інших державних або приватних установ, коли ці дії загрожують суспільним інтересам, ставити під сумнів бездіяльність властей або зловживання владою.
Етично вихований журналіст не може дозволити собі забути, що аудиторія складається не тільки з людей, що розділяють його погляди і моральні принципи, а телебачення виражає світогляд не одного якогось шару суспільства, однієї партії або руху (навіть якщо ця партія є правлячою). Екранна дійсність відображає всю сукупність запитів і інтересів глядачів, чиї права на електронні засоби комунікації не менше грунтовні, ніж права журналістів.
А оскільки інтереси і потреби глядачів, а також учасників і героїв телепрограм не тільки різні, але і часом протилежні, журналіст може опинитися в ситуації, коли його дія або слово буде образливим щонайменше для однієї із сторін.
Де існує свобода, існує і відповідальність за свої рішення. Відносно тележурналіста це означає відповідальність:
– перед суспільством в цілому;
– перед аудиторією телеглядачів;
– перед героями передач і фільмів;
– перед співтовариством журналістів, яке він представляє;
– перед телекомпанією, від імені якої він звертається до глядачів;
– перед самим собою.
Стосовно телевізійної інформації початкові етичні принципи журналіста – достовірність кожного повідомлення, повнота представлених фактів і неупередженість позиції автора.
Висновок
Репортер – це складна і відповідальна професія. Від нього часом залежить, чи дізнаються телеглядачі правду такою, якою вона є. Та дуже часто журналіст бачить правду по-своєму, вважає свою позицію найвірнішою, намагається нав’язати її телеглядачам. Це неправильно, адже кількість ситуацій, де добро і зло, правда і неправда так чітко розмежовані і наявні, зовсім не велике. У разі міжнаціональних конфліктів репортеру не слід виказувати будь-які думки, краще обмежитися фактами. Проте в наших інформаційних програмах, на жаль, часом думок буває більше, ніж фактів: до думки репортера додає свою ведучий, а глядач вимушений шукати крупиці істини безпосередньо на екрані.
Усі слова репортера можуть призвести до певних наслідків, певної реакції людей. Тому обов’язковим для нього є міркування про те, що ти говориш у ефірі, адже кожна людина має свої погляди, не завжди співпадаючі з журналістськими.
Звичайно, важливим аспектом є етичні норми і моральні принципи журналіста і взагалі людини. Біблійна заповідь - не чини по відношенню до ближнього так, як ти не хотів би, щоб чинили з тобою, - залишається першою статтею в етичному кодексі журналіста.
На мій погляд, авторська позиція репортера повинна виявлятися не стільки в вираженні своєї точки зору, скільки, навпаки, в умовчанні її, показі події з усіх сторін. Його головне завдання: описати факт в усіх деталях та контекстах, щоб глядач міг зробити власні висновки. Отже, головне кредо репортера – максимальна об'єктивність, неупередженість і достовірність
Способи подачі новин
