Перешкоди в організаційних комунікаціях 2 страница

1) встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об'єднання їх в логічний ряд;

2) узагальнення їх, зіставлення з іншими, встановлення зв'язку між ними;

3) оцінка ситуації і явища;

4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5) висловлення пропозицій про своє бачення розв'язання проблеми.

Кореспонденція - жанр, у якому на обмеженому конкретному життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться проблема та пропонується її розв'язання. Цей жанр хіба трохи молодший за жанр замітки. Його назва походить від латинського слова "соrrespondeo", що в перекладі українською мовою означає "повідомляю". Кореспонденціями первісно називалися повідомлені дописувачами новини з місць. А кореспондентами стали називати повідомлювачів новин. Зараз це слово використовується для найменування важливої рольової спеціалізації в журналістиці. Кореспондент - той, хто повідомляє новини. Внутрішньожанрова типологія кореспонденції включає в себе інформаційну, аналітичну й проблемну кореспонденцію.

Стаття - найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття - на аналізі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньо-жанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті. Типологія статті у новітній журналістиці ще чекає на своїх дослідників.

Рецензія - жанр, у якому передбачається інтерпретація та оцінка сучасного художнього або наукового твору. Типологізу-ється за видами мистецтва (літературна, театральна, художня, музична) та за глибиною осмислення явищ (анотаційна, аналітична, дискусійна, відкритий лист). Див. докладніше відповідну статтю в "Словнику молодого журналіста".

Огляд - жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом подій за тривалий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стислий хронологічний період. Жанр огляду вимагає глибоких знань і вміння аналітично зіставляти факти. Від назви жанру походить ще одне найменування рольової спеціалізації в журналістиці - оглядач. Місія оглядача - розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення.

Третя жанрова група - публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есей, фейлетон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін "художньо-публіцистичні жанри". Це не зовсім справедливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. "Вечірні розмови" Максима Рильського є класичним зразком саме художньої публіцистики, але "Ментальність орди" Євгена Гуцала - то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка "Що таке поступ?" - то приклад публіцистики наукової. Родовими ознаками публіцистичних жанрів є

1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх;

2) домінантне значення суб'єктивних міркувань, авторської думки;

3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як "я";

4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і використовує різні типи аргументів, включно з фактичними.

Замальовка - найбільш компактний жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення.

Нарис - центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на суспільно важливу подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей певного регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньожан-рова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково-популярний та інші його зразки.

Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище реальної дійсності, узятий як проблема, у площині своєї суспільної, моральної, загальнолюдської значимості. Арматурою нарису є авторська думка, доведення певної концепції взятої до вивчення проблеми, пропонування шляхів її розв'язання.

Особливість нарису - широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець. Нарис споріднений з оповіданням і найближчий його родич. Часто нарисом називають оповідання, в основі якого лежить документальний сюжет, Жанр нарису, крім самостійного значення, відіграє величезну роль у справі літературного навчання, надзвичайно корисний для молодого письменника, який тільки-но пробує сили й вигострює перо.

Есей - жанр, у якому вільно, не обов'язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб'єктивність сягає апогею. Див. докладніше про цей жанр у "Словнику молодого журналіста".

Фейлетон - сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фейлетоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".

Памфлет - сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентерами" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаєв (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошений божевільним. Див. про памфлет також статтю у "Словнику молодого журналіста".

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У ХХ столітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам'ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

11. Журналістика факту. Основні професійні вимоги до факту. Ключові слова у факті.

У цьому розділі ви дізнаєтесь:?

Журналістика факту і «правди»?

Факти і коментарі - що важливіше?

Емоції в новинній журналістиці?

Чим відповідальна журналістика відрізняється від безвідповідальної

Здавалося б, сама постановка питання в заголовку цієї глави є абсурдною - адже правда складається з фактів, отже, їх протиставлення безглуздо.

Однак давайте розглянемо приклад. Припустимо, що в якомусь неіснуючому цент-ральноазіатском державі проходять президентські вибори. Чинний президент Ібрагімов, який вирішив переобратися на наступний термін, відправляється в провінційне місто Дост, щоб зустрітися з виборцями. Зустріч проходить у залі Будинку культури - самого великого залу в місті. Як завжди буває в таких випадках, учасників зустрічі ретельно вибирають, щоб у залі були лише самі вірні президенту громадяни. Однак під час зустрічі раптом відбувається щось непередбачене: одна з учасниць зустрічі, мешканка цього міста, вставши з місця, голосно сказала, звертаючись до Ібрагімова: «До яких пір ви будете пити кров мирних жителів, вбивати і грабувати? Досить!»

Для тих, хто знайомий з ситуацією в центральноазіатських країнах, ясно, що це - абсолютно екстраординарне, майже неймовірна подія. Розглянемо, як можна його описати.

Перший варіант

«Одна з мешканок міста Дост звернулася до президента Ібрагімову зі словами:«До яких пір ви будете пити кров мирних жителів, вбивати і грабувати? Досить!»Це сталося під час зустрічі президента з виборцями в Будинку культури Доста, де вона, вставши зі свого місця в залі, викрикнула ці слова» 5.

Це буде простим викладом факту.

Другий варіант

Сміливі жінки живуть у наших краях! Чи можна назвати безрозсудністю той факт, що нікому досі не відоме жінка змогла кинути в обличчя диктатору Ібрагімову обличающие слова: «Досить! Досить йому пити кров співгромадян, вбивати і грабувати!»

Так могла б написати опозиційна газета, якби в цій країні була опозиційна преса.

Третій варіант

«Неприємним інцидентом ознаменувалася зустріч президента Ібрагімова з населенням міста. Однак провокатору не вдалося перервати зустріч, що проходила в діловій і конструктивній обстановці. Громадськість засуджує дану витівку, що мала місце в той самий час, коли наша країна вирішує складну проблему переходу до демократії».

А це - виклад події в пропрезидентській газеті, якби пропрезидентська газета зважилася написати про нього.

Всі три варіанти цілком могли б зустрітися в пресі. Є, звичайно, і ряд інших способів розповісти про подію в газеті, але для наших цілей достатньо цих трьох. Розглянемо їх. Перший варіант є простим описом того, що сталося. Дан сам факт, без авторських коментарів і без оцінок. Другий і третій варіанти об'єднує те, що коментар газети (або автора замітки) не просто супроводжує опису того, що відбувається, а витісняє його, стаючи більш важливим, ніж сам факт. Третій варіант навіть не дає нам можливості зрозуміти, що саме сталося. Можна також сказати, що інформація та коментарі тут переплетені, взаємопов'язані так, що не можна відрізнити одне від іншого.

Таким чином, можна констатувати: перший варіант написаний у традиціях новинної журналістики, де важливий факт і де авторським коментарям немає місця; другий і третій - у традиціях журналістики думки, коментарів, де часто коментар вважається таким же важливим, як факти, а іноді навіть важливіше. У цьому випадку одним із завдань газети є показати читачеві, як саме треба інтерпретувати те, що трапилося.

Це одне з фундаментальних розмежувань в сучасній журналістиці. Але не будемо на цьому зупинятися. Очевидно, що в першому випадку (гіпотетичний) автор замітки просто описував факт. Однак у другому і третьому випадках автори пробували знайти за фактом його істинний сенс, описати правду події.

Тобто виходить, що є різниця в поданні фактів і правди? Дійсно, є. І щоб було легше зрозуміти, в чому вона полягає, подивимося, як відомий чеський письменник Мілан Кундера в романі «Безсмертя» міркує про правду журналістики:

«... Мова йде не про правду Божої, в ім'я якої загинув на вогнищі Ян Гус, так само як і не про правду науки і вільного способу мислення, в ім'я якої спалили Джордано Бруно. [Ця правда] не стосується ні віри, ні образу думок, це правда найнижчого онтологічного рівня, чисто позитивістська прав-да фактів: що робив З вчора; що він дійсно думає в глибині душі; про що говорить, зустрічаючись з А, і в інтимної чи він зв'язку з В».

Журналістика багато в чому побудована на бажанні сказати правду. Другий і третій приклади, якими б різними вони не були, об'єднує саме це. Проте - і тут ми стикаємося з однією із закономірностей журналістики - репортер не в змозі побачити всієї правди події. Причин багато: журналіст, як правило, не має можливості проникнути за лаштунки того, що відбувається, зрозуміти спонукання дійових осіб, простежити за всіма перипетіями подій. Іноді може просто не вистачити часу або газетної площі. А буває, що журналіст, захоплений бажанням висловити свою точку зору, потрапляє в полон своїх громадянських, національних або патріотичних уявлень. А це означає, що є журналістика факту і журналістика «правди». Слово «правда» я взяв у лапки тому, що саме її-то і немає у другому і третьому прикладах. Є уявлення журналіста, які не обов'язково є правдою.

Але в наведених прикладах є ще одна істотна відмінність. Воно в тому, що перший варіант позбавлений власних емоцій. Вся його емоційність зосереджена в вигуку жінки, тобто в самому факті, подію або подію. Таке виклад розраховане на те, що читач сам робитиме висновки з розказаної йому історії. А в другому і третьому варіантах емоційний сам розповідь. Тут для того, щоб впливати на почуття читача, пропонуючи йому, як потрібно інтерпретувати факт, вживається емоційно насичена, оцінна лексика.

Ці міркування приводять нас до наступного висновку. Звичайно, журналістика впливає і на розум, і на емоції читачів. Але способи подачі інформації можуть бути різними: в одному випадку автор апелює до розуму читача (зазвичай так будуються статті, що аналізують політичне чи економічне розвиток будь-якої ситуації), а в інших - до його почуттів, емоцій. -

Показуючи факт, ми пропонуємо читачеві самому робити висновки. Передбачається, що він сам в змозі прийти до висновків в результаті прочитання статті. -

Впливаючи на емоції читачів, ми пропонуємо їм готові висновки, заздалегідь характеризуючи подія як «добрий» або «погане» - залежно від нашого ставлення до цієї події.

Але і це ще не все. Чи можемо ми сказати, що в першому прикладі журналіст схвалює або засуджує жінку? Не думаю. Журналіст тут відсторонений від події, дивиться на нього з боку. Він не повідомляє читачам про те, що думає з приводу події, позитивно чи негативно оцінює його. А в другому і третьому прикладах, навпаки, відображена саме точка зору журналіста, його ставлення до події. Власне, сама подія у третьому прикладі відсутня.

І, нарешті, в пострадянській журналістській практиці факти часто наділяються властивістю - вважається, що вони можуть бути «позитивними» і «негативними». «Позитивний» ті факти, опис яких в пресі показує, що влада працюють добре. Відповідно «негативними» будуть ті факти, описавши які журналіст покаже погану роботу влади.

У західній журналістиці такого розмежування немає. Для англомовного журналіста факт існує як такої. У його розумінні новинна журналістика самим своїм існуванням покликана виявляти непорядки, проблеми та недоліки і показувати їх суспільству.

Англійського читача здивувала б стаття, опублікована в розділі новин, де розповідалося б, наприклад, про хорошу роботу небудь ферми, яка збирає рекордні врожаї або надої. Правда, час від часу в англійських газетах друкуються статті, що описують економічний успіх того чи іншого підприємства. Але це буває в період, коли компанії представляють щорічні звіти про свою діяльність і поряд з успішною компанією обов'язково показуються інші, що працюють в даній галузі. Як правило, такі статті друкуються в бізнес-додатках.

Ж ж ж

Отже, наведені вище приклади ілюструють фундаментальна відмінність у підходах до журналістики. Спробуємо звести їх в таблицю. Журналістика факту

Факт важливіше коментаря, тому що читач сам здатен зробити висновки.

Журналістика думки

Коментар не менш важливий, ніж факт, а іноді навіть важливіше, бо саме він виховує і утворює читача. Журналіст пробує показати читачеві «правду».

Апелює до почуттів, емоцій читача.

Журналіст стає на одну зі сторін конфлікту.

Журналіст дає читачеві факти. Апелює до розуму читача. Журналіст залишається нейтральним. Може скластися враження, що в цьому розділі, протиставляючи дві традиції журналістики, я ідентифікую західну, англомовну журналістику з фактографічної, а нашу, пострадянську - з традицією думки, коментаря. І щоб показати, що це не так, наведу приклад. Наступного дня після вибухів у Лондоні 7 липня 2005 одна з найпопулярніших англійських газет - Evening Standard - вийшла з величезним заголовком на першій сторінці - «Bastards» (Виродки), написаним поверх фотографії, що зображає хаос після вибухів. Ясно, що це лайливе слово неінформативно, але разом з фотографією впливає на емоції і характеризує подію, а не описує його.

Насправді цей приклад показує, чим хороша наша професія. Вона дає нам можливість творити, а творчість руйнує рамки і народжує нове ставлення до вже відомими правилами і схемами. Журналістика багата жанрами і можливостями, але треба вміти ними користуватися, точно так само як художнику потрібно вміти малювати олівцем і вугіллям, знати закони перспективи і властивості різних фарб і поверхонь.

12. Авторське «я» у новинах. Способи подачі новин.

 

Вступ

Репортажність – іманентна (внутрішньо властива), природна властивість телебачення. Відповідно репортаж – найпоширеніший, дієвий, ведучий жанр тележурналістики.

Репортаж – жанр журналістики, оперативно повідомляючий для друку, радіо, телебачення про яку-небудь подію, очевидцем або учасником якого є кореспондент. Особливо відзначимо останню обставину, бо повідомлення новин є метою і інших інформаційних жанрів. Але в репортажі на перший план виходить особисте спийняття події, явища, відбір фактів автором репортажу, що не суперечить об'єктивності цього інформаційного жанру.

Загалом, вся історія журналістики – історія становлення і вдосконалення репортажу, що характеризується максимальною наближеністю до природного життя, здатного представляти явища реальної дійсності в їх природному розвитку.

В газеті і на радіо репортер повинен словами «намалювати» подію, тому описова функція – головна в творчій роботі газетного і радіорепортера. Абсолютно іншою є справа на телебаченні: телекамери спостерігають саме життя; репортер дивиться на подію очима телеглядача (точніше, телеглядачі бачать події очима оператора і репортера). А оскільки описова функція здійснюється камерами, репортеру залишаються закадрові пояснення, розповідь про неочевидні обставини дійсності.

Тому і немає ніякої суперечності в тому, що, з одного боку, телерепортаж відображає життя у формах самого життя, тобто максимально наближений до реальної дійсності, об'єктивний по суті своїй, а з другого боку, сутнісною властивістю жанру стає те, що суб'єктивне сприйняття події репортером виходить на перший план, журналіст в більшості випадків виступає свідком, а іноді і учасником відбиваної дії.

Репортерство – найуніверсальніша робота на екрані, яка включає уміння вимовити короткий монолог, сценарно збудувати сюжет, узяти коротке інформаційне інтерв'ю, що не порушує цієї будови. Раніше, коли інформаційна програма «Врємя» повинна була виглядати як «трибуна трудящих», інтерв'ю було неодмінним компонентом кожного репортажу. Доклади, що свідчать про вірність партії і перевиконання плану, не можна було, звичайно, вважати повноцінними інтерв'ю, бо питання журналіста припускало цілком однозначну відповідь. Тепер кожного разу репортер повинен вирішувати для себе: чи дійсно інтерв'ю необхідне, чи може співбесідник доповнити те, що повідомляється репортером? Це може бути, наприклад, розповідь очевидця, тобто щось суб'єктивне: вони нерідко доповнюють один одного. Їх вислови необхідні, якщо репортаж ведеться по слідах події, а сам репортер його не бачив. Про суть наукового відкриття також доречніше повідати вченому, а не репортеру, який лише допомагає зробити сюжет цікавим, але ручатися за достовірність наукових даних йому навряд чи слідує. Це може бути і думка про поточні події як експерта, так і «людини з вулиці», але в таких випадках не можна забувати про одне правило – все має своїх прихильників і супротивників. «Вислухайте аргументи обох сторін, – радить І. Фенг, – і висловите їх суперникам – бажано перед камерою». У вітчизняній практиці це правило дотримується не завжди – нерідко роль носія істини бере на себе репортер, що за світовими стандартами неприпустимо. Глядач бачить в репортері подібну собі людину, що має свою думку про все на світі, але, як вважає І. Фенг, «це зовсім не означає, що у репортера є ліцензія на коментар і випинання свого «я». Прояв цього «я» є безперечним лише в проходженні загальнолюдським цінностям: співчутті родичам потерпілих в катастрофі, дітям-сиротам і т.п. Отже ми бачимо, що досить важко розмежувати грань між суб’єктивним і об’єктивним у репортерстві.

В репортажі визначним явищем є сама подія, послідовність її розвитку. Слово репортера не організовує, не веде дію, але слідує за нею. Робота репортера, ведучого закадровий коментар, складна і відповідальна. Він не має нагоди, подібно газетяру, роздумувати над кожним словом, кожною фразою, потім перечитати свій матеріал, відредагувати, «виправити» його. Він веде передачу «по живому» і часто стикається з несподіваними ситуаціями, знаходячись нерідко в тому ж положенні, що і глядач: так само вражаючись, так само «хворіючи», як і сидячі біля телевізора. Підготовка до репортажу зводиться до збору попередніх відомостей про майбутню подію, до написання «заготівок», де були б і яскравий образ, і дотепна фраза.

Подія недоторканна. На неї можна дивитися, в неї можна вдивлятися, але змінити, адресуючи її глядачу, не можна. Підкоряючись лише своїй логіці, в реальному часі і просторі, вона тече перед об'єктивами і мікрофонами телевізійної техніки. Але за кадром йде напружена, чітко злагоджена робота, мало залежна від того, чи йдуть кадри в ефір безпосередньо або фіксуються на магнітну плівку. Оператор у камері, режисер, ведучий монтаж, виділяють якісь деталі, прибирають «зайве» – з тим, щоб глядач, у кінці кінців, побачив своєрідну видовищно-звукову інтерпретацію події.

Отже, в сучасному світі репортаж є основним жанром тележурналістики. З кожним днем він все більш і більш розвивається. Сьогодні існують різні типи і форми репортажу, залежно від яких виявляється авторська позиція журналіста. Зараз ми живемо в незалежній демократичній державі. В часи Радянського Союзу журналіст не мав права виявляти свою позицію, журналістика повністю була залежна від ідеології, влади. Тепер все змінилося. Та через те, що ці зміни сталися не так давно (у 1991 році), ще немає чіткого розуміння авторської позиції журналіста та якихось критеріїв її реалізації. Часто ще відчутним залишається вплив радянських часів на журналістику, а саме вплив політики, влади. Журналістика ще не стала повністю незалежною і об’єктивною.

Таким чином, актуальною проблемою на сьогоднішній день є авторська позиція в телевізійному репортажі, засоби і ступінь її вираження.

До дослідження цієї теми зверталися такі вчені, як О. Князєв у своїх роботах «Основи тележурналістики и телерепортажа», «Журналістика конфлікту», Г. Кузнецов, В. Цвік, А. Юровський у «Телевізійній журналістиці», В. Саруханов в «Азбуці телебачення». Особливо близько до проблеми авторства підійшов С. Муратов у роботі «Моральні принципи тележурналістики». Він приділив увагу таким питанням, як небезпечність ідеологізації, політична неангажованність, повнота інформації, позиція журналіста. Аналізував проблему фактів та точок зору: «Факты священны, комментарий волен,» - це, на його думку заповідь найбільш поважаючих себе інформаційних телеслужб. Кім у своїй роботі «Технологія створення журналістського твору» пише про функцію авторського «я» та образ автора в журналістському творі. Він порівнює автора літературного та журналістського твору, аналізує індивідуальність почерку найзнаменитіших журналістів, приходячи до висновку, що:«...творческая индивидуальность журналиста проявляется и в особой манере письма, и в методах подачи информации, и в тематических ориентациях, и в особенностях авторского мировосприятия, наконец, в выбираемой журналистом роли. При этом мировоззренческие взгляды автора выражаются через систему оценочных суждений, через нравственные представления, через идеи и т. д.» Кім у своїй книзі пише про публіцистику, я ж у своїй роботі буду аналізувати проблему авторства в тележурналістиці.

Отже, об’єкт дослідження – авторська позиція в телевізійному репортажі. Предмет дослідження – засоби та ступінь вираження авторського «я» в телерепортажі. Вони зумовлюють мету роботи: визначити дозволений ступінь присутності авторства в телевізійному репортажі та засоби вираження авторської позиції. А для досягнення мети ставимо такі завдання:

– дізнатися, що загалом представляє собою авторська творчість;

– схарактеризувати особливості факту як основи журналістського твору;

– дослідити вплив політики та ідеології на журналістику;

– вивчити етичні норми тележурналістики.

Робота складається зі вступу, двох розділів: «Авторська позиція в журналістському творі» та «Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів», висновку.

 

Розділ перший. Авторська позиція в журналістському творі

Образ автора як загальнолюдська категорія

Авторська творчість — фігурально виражаючись, глибоко інтимний процес стабілізації роботи мозку, пов’язаний із створенням якогось авторського продукту у формі допускаючого копіювання і тиражування твору. Через високу конкурентну агресивність творчої особи авторство не може бути груповим за винятком участі в багаторолевій соціальній грі типу телебачення з розподілом ролей актора, кореспондента, модератора, оператора, режисера, сценариста і т.д. Особливість творчої особи така, що виникаючі в процесі релаксації мозку як вторинний продукт ідеї укупі з формою їх виразу можуть виявитися неповторними, але при нагоді їх фіксації і документування, наприклад, у вигляді екранного або літературного тексту, можуть викликати аналогічний ефект «заспокоєння» тривожної свідомості вже при сприйнятті як витвір мистецтва і не тільки у самого автора. Складна логічна конструкція згортається в надкороткий вираз Федора Достоєвського «Краса врятує світ», оскільки альтернативний шлях особистого заспокоєння негативний, деструктивний для суспільства. Помітимо, що форма виразу ідеї більш схильна до неповторності і цінніша за саму ідею в завершеному творі (ідеї еволюціонують паралельно і легко запозичуються), тому людині творчого настрою рекомендується записувати все і відразу, навіть те, що він сам не в змозі оцінити. З другого боку, спроба творити на замовлення може викликати негативну емоційну реакцію відторгнення у автора відносно свого твору, тому і необхідний інститут продюсерства. Необхідний не єдиний продюсер в ролі отакого плантатора на знімальному майданчику або в ролі диктатора літературної поденщини, а саме висококонкурентний інститут з механізмом рейтингової освіти.

Багаторолеву гру створила людська конкурентність, прагнення до самовираження — розрахунку або цілеспрямованості у використовуванні непередбачуваної творчої агресивності не було. Престиж авторства підняв все той же авторський початок і в результаті деяка технологічність понизила рівень стихійності творчості. Так само, як це відбулося з типологією ТБ–жанрів, типологія авторства відображає ускладнення і різноманітність його типів. Причому типологію авторства можна допустимо будувати по «еволюційному походженню» твору як авторського продукту. Можна виділити тип твору власне авторський, компілятивний і версифікацію. Що може бути оцінено і в критиці, але у будь-якому випадку остаточною відповіддю на питання про тип твору є його доля після публікацій і відчуження від авторського початку. Найбільш непередбачувана доля першого типу, такі твори частіше можуть виявитися передчасними, невчасними або взагалі позачасовими, виявитися зовні моди, і для касового успіху вимагають менеджерського комерційного «розкручування» — це перш за все продукт некогерентного пошуку, розробка проблемного поля і тематичного простору. Цікаво, що у власне авторському типі авторства можна виділити своєрідні аналоги двох статевих типів (що схоже на різницю у вадах розвитку, описаних для хлопчиків і дівчаток) — абсолютно непередбачувані форми і варіації, підказані еволюційним минулим. Інші вказані форми авторства більш технологічні і швидше дозволяють творити на замовлення, іноді представлені як перенесення сюжету на інші носії тексту або як переписування з використанням інших образотворчо-виразних засобів. Версифікація (екранізація, переклад кино- в телеверсию) і компіляція завжди «знайде своїх читачів», розширить аудиторію, але і світ швидше за все не переверне. Успіх компіляцій може бути обумовлений новою вільною нішею, як популярність Ернста Хемінгуея в СРСР — масовий радянський читач не був знайомий з класиками запозичених їм жанрів, тут читали твори Джона Дос Пасоса і Френсиса Скотта Фітцджеральда тільки фахівці і нечисленний елітарний прошарок, яким міг бути доступний або літературний американізований англійський або ранні раритетні переклади. Варіанти версифікації — пародія, наприклад, комедійна на трагічне або навпаки, також використовування як фабули біографії відомої особи, коли сюжет наповнюється згідно фантазії автора. Зустрічається як би зворотний варіант, коли автор вставляє в твір відображення конкретних життєвих епізодів, виключаючи з них прив'язку до конкретності часу і місця. Глядацьке сприйняття звільняється від кабали первинності використаних автором образів, але якщо вони мали певний сенс, то саме наявність значення і зберігається, саме так відбувається будь-яка адаптивна еволюція. На екрані ж виходить те, що називається «елітарне кіно» або «кіно не для всіх». Життя радянського періоду в сприйнятті з іншого часу здається таким гротесковим, що прекрасний «фантастичний фільм» можна скласти цілком з конкретних життєвих ситуацій, відображаючи їх зі всією можливою точністю і нічого не вигадуючи, як це зробив Михайло Калік в останній своїй роботі «І повертається вітер». Проте автор може користуватися вказаними прийомами, як і взагалі будь-якими іншими, що затрудняють глядацьке сприйняття, для штучного підвищення інтересу до своєї творчості — відома теорема з області теорії інформації затверджує, що наявність перешкод (трудне сприйняття) укупі з надмірністю (повторами) приводить до різкої поляризації безлічі глядачів. Тобто аудиторія як би розвалюється на тих, що захлинаються від захоплення і що плюють у бік екрану, причому ажіотаж з приводу твору може складати єдину мету його автора. Існує майже протилежний механізм створення важкодоступного для інтерпретації екранного продукту, що тепер модно позначати неологізмом «віртуальне». Спосіб втім цілком старий — спроба відображення внутрішньої образної мови людського мозку обминувши реальність. Реальні образи можуть бути використані і служать або для створення своєрідного потойбічного ефекту, або буквально як якесь обрамлення не всім доступного змісту. Так, наприклад, зроблений фільм «Парад планет», причому подібні твори, хай вони далеко не всім цікаві і насилу піддаються об'єктивній критичній оцінці, але у відображенні внутрішнього образного людського світу з їх допомогою мистецтво досягає набагато більших успіхів і точності, ніж строгі лабораторні дослідження і наукові теоретичні побудови. При одній істотній умові — якщо твір не штучно, але дійсно є витвором мистецтва. Тобто несе хоч іскру авторського таланту, чия наявність або відсутність не має прямої залежності від типу авторської творчості або використання окремого жанру.