Діалогічне педагогічне спілкування – форма професійного спілкування, що забезпечує суб'єкт - суб'єктний характер взаємодії педагога та учнів і відповідає критеріям діалогу.

Критерії діалогу:

- Визнання рівності особистих позицій у спілкуванні, тобто забезпечення реальної участі вихованця у виховному процесі, його суб'єктності. Для цього слід керуватися такими правилами організації взаємодії: по-перше, спільно вирішувати усі організаційні питання (спільно планувати, аналізувати, виправляти помилки), а по-друге, не захоплюватися загальними категоричними оцінними судженнями, представляти дитині матеріал для самостійної оцінки (замість: „Ледащо, не можеш заставити себе прибрати іграшки. А ще й вдягтися сам не можеш” — сказати приблизно так: „Давай разом подумаємо, чому ведмедик іне хоче лягати у своє ліжечко, а лежить на підлозі?”, “ Ти не розумієш, тобі потрібна допомога?” - нехай дитина сама осмислить і оцінить).

- Домінанта на співрозмовникові і взаємовплив поглядів передбачає
зосередженість дорослого у діалозі на особистості дитини, її меті, готовності до діяльності; зацікавленість і увагу до неї. Для цього треба будувати взаємодію у площині інтересів дитини, при прийнятті рішення враховувати її потреби. Друге правило: бути готовим змінити свою думку для спільного розв’язання проблеми.

- Персоніфікація повідомлення – виклад інформації від імені певної особи (звернення до особистого досвіду, досвіду дитини, третьої особи). Це уособлення інформації. Правила: мінімізувати знеособлені висловлювання – „вважається”, „говорять...”, замінивши їх персоніфікованими: „Я вважаю...”, „Твоя мама хотіла б...” Персоніфікація робить позиції співрозмовників відкритими, інформацію яскравішою і переконливішою.

- Модальність висловлювання - вияв особистісного ставлення педагога до подій, предмету обговорення, до дитини, з якою спілкується. Для цього існує правило: висловлювати словесно, інтонаційно, мімічно своє ставлення, щоб обмін інформацією йшов як обмін смислами, а не лише змістом повідомлення. Продуктивні висловлювання типу „Для мене важливо...”, „Це, дійсно, цікаво...”.

- Установка на відповідь - використання педагогом системи засобів, щоб спонукати дитину до вияву власного ставлення, заглиблення у проблему, до оцінки фактів. Модальне мовлення педагога демонструє приклад для активності дитини у діалозі, а установка на відповідь є певним каталізатором цього процесу. Прийоми здійснення установки:звернення до дитини вербальне: „Чи не так?”, „Ти згодний?”..., звернення поглядом, жестом, пропозиція спільно вирішувати проблему, постановка питань.

- Поліфонія взаємодії і надання вихователем розвиваючої допомоги. Поліфонія передбачає надання можливості кожному розкрити свою позицію. Правила: розв’язок проблеми слід шукати у процесі взаємодії; допомога дитині ефективніша не у вигляді готового рецепту, а у сприянні навчатися самостійно розв'язувати власні проблеми.

- Двоплановість позиції педагога у спілкуванні – включеність у взаємодію і „поза перебування” в ній (М.М.Бахтін): „Будь природним, не грай роль педагога, а проживай її”.

Дорослі повинні вміти активно слухати дитину – тобто перетворювати монологічну розповідь дитини в бесіду з нею, в якій відбувається обопільний обмін почуттями.

Правила активного слухання дитини передбачають:

· Повернутися до дитини обличчям.

· Очі дорослого і дитини повинні знаходитися на одному рівні.

· Маленьку дитину доречно взяти на руки, посадити на коліна.

· Не спілкуватися з дитиною, роблячи якусь іншу справу.

· Важливо уміти тримати в бесіді паузу, щоб дати дитині час розібратися і можливість щось додати після паузи.

Ознаками правильної побудови бесіди з дитиною є:

· Нейтралізація негативних переживань дитини.

· Дитина починає більше розкриватися у бесіді і розповідати про себе.

· Дитина сама приходить до способів вирішення своїх проблем.

Активне слухання дитини дає батькам і вихователю можливість співпереживати дитині, сприймати і розділяти негативні почуття дитини. При цьому дитина стає більш розкутою і відкритою.

Заважають слухати й чути дитину, встановлювати довірливу атмосферу бесіди з нею, підводити дитину до самостійних висновків і прийняття вірних рішень:

· накази й команди

· попередження і погрози

· моралізування й повчання

· готові рішення й поради

· докази, логічні доведення, нотації, лекції

· критика, догани, звинувачення

· похвала

· образи, висміювання

· здогадки й інтерпретації

· випитування і розслідування

· умовляння

· втеча від розмови.

Спілкуючись із дитиною, розповідаючи їй про свої почуття, реакцію на її вчинки, доречніше говорити від першої особи, від себе, про свої переживання, а не про неї та її поведінку.

Висловлювання, які містять особові займенники (я, мене, мені) називають “я-повідомленнями”. Навпаки, висловлювання, які містять займенники “ти”, “тебе”, “тобі” називають “ти-повідомленнями”.

Недолік “ти-повідомлень” полягає в тому, що кожне з них містить звинувачення, випади, погрози, критику на адресу дитини і підсвідомо змушує її захищатися, що заважає об’єктивній самооцінці вчинку, поведінки.

Переваги “я-повідомлення” у спілкуванні з дитиною наступні:

· Дозволяють дорослому виражати свої почуття у необразливій для дитини формі.

· Дає змогу дітям більше пізнати батьків, вихователів (недопустимо закриватися від дітей авторитетом і маскою “вихователя”, це призводить до втрати емоційного зв’язку).

· Коли дорослі відкриті й щирі у висловленні своїх почуттів, діти відчувають, що вони їм довіряють, а отже можна теж довіритися дорослим.

· Висловлюючи свої почуття без наказів і доган, ми залишаємо за дітьми можливість самим прийняти рішення щодо вчинків і поведінки, враховуючи наші бажання і переживання.