Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін - чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.
Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття - зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття - єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов´язаних формах. Це - відчуття, сприйняття та уявлення.
Відчуття - відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.
Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу - сприйняття.
Сприйняття - цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.
Уявлення - узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.
До уявлень відносять образи пам´яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв´язку з реальним об´єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.
Живому спогляданню властиве відображення зовнішнього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв´язку людини з дійсністю, відображення переважно зовнішніх сторін та зв´язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв´язки на основі первинного узагальнення чуттєвих даних. Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. Але роль чуттєвого відображення в пізнанні є особливою, навіть якщо зважати на значне зростання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об´єктів у сучасній науці.
Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.
Мислення - активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв´язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.
Відбувається воно в найтіснішому зв´язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб´єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв´язків на кожному її етапі.
Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення - розсудок і розум.
Розсудок - початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.
Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв´язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами - здоровим глуздом. Логіка розсудку - це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.
Розум - вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.
На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв´язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв´язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.
Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.
Поняття - форма мислення, яка відображає загальні історичні зв´язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.
Наприклад, у визначенні «університет - вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші - найширші за обсягом та найбідніші за змістом) - це філософські поняття, категорії: «сутність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша філософська категорія - «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: «суб´єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм».
Судження - форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв´язки. Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу).
З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні.
Умовивід - форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.
Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель - давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, результативне знання).
Щоб отримати істинне результативне знання, необхідно не тільки мати істинні засновки (посилки), але й дотримуватись правил висновку. Є індуктивні (рух думки від одиничного, окремого до загального) та дедуктивні (від загального до одиничного) умовиводи. Раціональне пізнання пов´язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґатунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.
Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бердяєв та ін.) спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі одкровення, «осяяння» істиною. Важливу роль інтуїції зазначали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефективної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомогою якої можна усвідомити першопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати результати, висновки з першопринципів, начал усього. Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була висунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протиставляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається безпосереднє злиття об´єкта з суб´єктом. І якщо в науці панують інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості характерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.
У феноменології Е. Гуссерля інтуїції теж відводиться провідна роль. Вона постає «сутнісним баченням», «ідеацією», безпосереднім спогляданням загального. А в психоаналізі 3. Фрейда інтуїція - це прихований несвідомий першопринцип творчості.
Своєрідно тлумачили співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїтивного та дискурсивного (логічного, понятійного) аспектів пізнання російські філософи-інтуїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877 - 1950), існує нерозривний взаємозв´язок між раціональним (прозорим, світлим) та ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав ірраціональному, стверджуючи, що в певних сферах буття розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціонального пізнання, яке й відкриває людині істину. Згідно з міркуваннями М. Лоського, інтуїтивізм, стверджуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дійсності для суб´єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує протилежність між знанням та буттям.
Водночас пізнання (єдність чуттєвого й раціонального) тісно пов´язане з розумінням, що є головною категорією герменевтики - впливової течії в сучасній філософії, про яку вже йшлося вище. На думку X. Гадамера, істину нездатний пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всіляко підтримувати діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опонентові.
В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення в духовний світ автора тексту, яке нерозривно пов´язане з реконструкцією культурного контексту його творіння. М. Гайдеггер вважав розуміння специфічно людським ставленням до дійсності, способом буття людини у світі. На думку X. Гадамера, розуміння передуючої культури невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Тому об´єктом розуміння є не зміст, закладений автором у текст, а предметна сутність справи, з усвідомленням якої пов´язаний текст, у тому числі - історія. Але розуміння, за Гадамером, - це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в «медіумі мовності», і доведень воно не потребує.
Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це розуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф. Гегель охопив цю специфіку знання висловом про те, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдосконалення, заперечення старих істин і переходу до нових пізнавальний шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи істини й помилки. Це рух від міфу до логосу, від логосу - до «переднауки», від «переднауки» - до науки і далі: від класичної науки - до некласичної і до посткласичної, тобто від менш досконалого знання до більш досконалого. І цей шлях є нескінченним.
Зазначена проблема зростання знання є центральною у постпозитивістській філософії науки. Приміром, К. Поппер, формуючи свою концепцію зростання знань, виходив із засновку про особливості зростаючого знання, яке є цілісністю, що розвивається. Але зростання знання не є накопичувальним процесом, його не можна звести до збирання спостережень. Це й заперечення певних теорій, заміщення їх кращими, подолання помилок. Цей процес певною мірою можна порівняти з дарвінівським природним відбором, якщо розглянути останній як окремий випадок загальносвітових еволюційних процесів. А Т. Кун намагався виявити загальний механізм розвитку науки як єдиного цілого, поєднуючого «нормальну науку» з наукою у стрибку (під час наукових революцій).
Згідно з С. Тулміним, еволюційно-епістемологічний підхід до змісту теорій передбачає розгляд його як своєрідної популяції понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та позанаукових, соціальних чинників. Раціональні компоненти при цьому, на його думку, переважають. А Й. Лакатос вважав, що зростання й розвиток наукового знання є зміною багатьох невід´ємно пов´язаних між собою науково-дослідницьких програм.
Наукове пізнання - це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні - емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання - чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об´єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв´язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація - це специфічні ознаки емпіричного пізнання.
Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об´єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою теорії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження. Початок науки - це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це - постулати, визначення, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною. Навіть достеменна перевірка ідей досвідом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.
Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм, пов´язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв´язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об´єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).
Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, розкриває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання.
А чисте теоретизування недооцінює значення емпіричних даних, часом відкидаючи необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та концепції (наприклад, соціальні концепції марксизму).
Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.
Проблема (грец. problema - задача) - форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.
Іншими словами, це - знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповісти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв´язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших - від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.
Розв´язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.
Гіпотеза (грец. hypothesis - основа, припущення) - форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.
Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні з них стають істинними теоріями, інші - видозмінюються, конкретизуються, а треті - заперечуються, перетворюються на хибне знання (перевірка дає негативний результат). Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці результати були негативними. У цьому зв´язку класичним є приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гайзенбергом (1901 - 1976) гіпотези про співвідношення невизначеностей, що означало обмеження використання класичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетворилась на невід´ємний компонент теорії квантової механіки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про існування «теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла більшість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкриттів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності гіпотетичного знання - теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.
Теорія (грєц. theoria - спостереження, дослідження) - найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв´язків певної сфери дійсності.
Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо.
На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний закон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології науки розрізняють такі головні елементи теорії:
— вихідні засади - фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми;
— ідеалізований об´єкт - абстрактна модель істотних якостей та зв´язків, речей і явищ;
— логіка теорії, націлена на з´ясування структури та зміни знання;
— сукупність законів та тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.
Характеризуючи сучасні тенденції розвитку наукових теорій, відомий німецький філософ П. Козловський зазначав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до екстремального реалізму, де теорія прирівнюється до дійсності та актуалізуються колишні спроби посилити референтність науки. З іншого, наука дедалі більше користується вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигадуються та конструюються. У природничих науках відбувається «дематеріалізація» досліджень, під час якої контакт з матеріалом здійснюється за допомогою надскладних вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками.
Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об´єкта.
Закон - об´єктивний, істотний, необхідний, сталий зв´язок або відношення між явищами.
Різноманітність видів реальних взаємозв´язків є засадою існування багатьох форм законів, які можна розподілити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загальні тощо.
