Вплив канонічного права на формування романогерманського права

Канонічне право є сукупністю законів і правил (канонів), установлених або визнаних Церквою. Норми канонічного права містяться в рішеннях церковних соборів, а також у постановах й інших актах (декреталіях) Папи римського, застосовуються церковними установами і діють незалежно від законів тієї чи іншої європейської країни.

Нове канонічне право (jus canonicum novum)з’являється уXII–XIIIст. унаслідок так званої григоріанської реформації та боротьби за інвеституру. Для усунення суперечностей канонічне право періодично піддається компіляції. Перша з авторитетних компіляцій — «Concordantia discordantum canonum» («Узгодження неузгоджених канонів») — була складена у Болоньї монахом Іоанном Граціаном близько 1140 р. Пізніше вона дістала назву Декрет Граціана (Decretum Gratiani), або Звід декретів (Corpus decretorum). Ця робота була покладена в основу викладання канонічного права в середньовічних університетах. На її основі виникають дві школи канонічного права — школи декретистів і декреталістів,які створюють науку про церковне(канонічне)право (каноністику).

Наступні акти канонічного права набули форми папських декреталій, які періодично об’єднувались у збірники (компіляції). Ці збірники мали тотожну структуру: 1) судді; 2) суд; 3) клір; 4) шлюб; 5) злочини.

У 1582 р. створюється Звід канонічного права (Corpus Juris Canonici), що офіційно визнається основним джерелом канонічного права Папою Григорієм ХІІІ. До цього збірника були включені чотири основні на той час компіляції: Декрет Граціана, Декрет Григорія ІХ (1234 р.), Збірники Боніфація VIII (1298 р.) і Клемента V (1313 р.). Цей Звід вважається класичним зібранням права католицької церкви. На ньому засновані всі наступні видання канонічного права.

Канонічне право суттєво вплинуло на життя європейських країн у Середні віки, що обумовлено значною роллю церкви. Цей вплив полягав у тому, що: церковні установи на підставі особистої юрисдикції та предметної юрисдикції (юрисдикції за певними відносинами) застосовували канонічне право безпосередньо до мирян. Наприклад,церквапретендувала на особисту юрисдикцію щодо студентів, знедолених (сиріт, вдів, бідних), подорожуючих, хрестоносців. Церква претендувала також на предметну юрисдикцію в так званих духовних справах та справах, що пов’язані з ними. На цій підставі в канонічному праві розвивалися такі галузі права, як сімейне право (на підставі юрисдикції над таїнством шлюбу), спадкоємне право (на підставі юрисдикції над заповітом), право власності (на підставі юрисдикції над бенефіціями — наприклад, на церковне оподаткування, на обіймання церковних посад), договірне право (на підставі юрисдикції над клятвеними присяганнями), кримінальне та деліктне право (на підставі юрисдикції над гріхами).

Яскраві приклади застосування канонічного права до мирян можна знайти в діяльності інквізиції — судової установи, що існувала в Середньовіччі на території Італії, Німеччини, Франції, Іспанії і не була пов’язана місцевим світським законодавством;

канонічне право поряд із римським правом обов’язково викладалося в середньовічних університетах і суттєво впливало на загальне правове мислення західноєвропейських юристів.Невипадково завершена юридична освіта поєднувала дві спеціальності: цивільного (римського) права та канонічного (церковного) права. Вищий учений ступінь давав юристам звання доктора обох прав — цивільного і канонічного (doctor utriusque juris, sc. civilis et canonici);

3) норми канонічного права визначали зміст норм світського права і таким чином опосередковано регулювали світське правове життя.Усі світські правові системи — феодальна, маноріальна, торговельна, міська, королівська — пристосовували для себе основні ідеї та прийоми канонічного права. Це пояснюється тим, що останнє було розвиненішим і тому доступнішим до запозичення. Крім того, більшість юристів були добре знайомі з канонічним правом.

Так, можна відзначити значну роль канонічного права у впровадження в світське кримінальне право поняття вини. Церква впливала також на торговельне право — перш за все через своє вчення про справедливу ціну. Приписи канонічного права щодо порядку обрання ієрархів і прийняття колегіальних рішень зробили суттєвий внесок у розвиток інституту виборів і представництва. Отже, закріплені в канонічному праві релігійні обряди, норми і доктрини, що відображали погляди християнської церкви на смерть, гріх, покарання, прощення, порятунок тощо, визначили зміст основних інститутів, понять і цінностей світського романогерманського права.

З укріпленням національної державності в європейських країнах значення канонічного права поступово зменшується. Проте правові принципи, юридикотехнічні прийоми та засоби, правові інститути і навіть галузі (спадкоємне, сімейне, кримінальне право) романогерманської сім’ї, що сформувалися в Середні віки на основі канонічного права, зберігають вплив останнього і сьогодні.

На підтвердження цієї тези Г. Дж. Берман наводить такий приклад: якщо засуджений до смерті вбивця збожеволіє, то згідно із законодавством страта відкладається до видужання злочинця. Ця норма права має безумовне теологічне походження: якщо страчують божевільну людину, вона позбавляється можливості добровільно сповідатися у своїх гріхах і прийняти святе причастя. Отже, людині слід надати можливість повернутися до розуму перед смертю, щоб її душа не прирікалася на вічний пекельний вогонь, а могла б спокутувати свої гріхи у чистилищі та зрештою, на Страшному суді, ввійти до Царства Небесного.

Публічне і приватне право

Публічне і приватне право можна вважати наскрізними лініями правового розвитку романогерманської сім’ї. Публічне і приватне право — це якісно різні підсистеми права, два різних «юридичних континенти», дві різні «юридичні галактики».

Питання про поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Спочатку цей поділ виник як спосіб вивчення права. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право (jus publicum) — це те, що належить до користі римської держави, приватне (jus privatum) — те, що [належить] до користі окремих осіб. Відтоді цей поділ є міцним набуттям юридичної думки, утворюючи безумовний базис наукової і практичної класифікації правових явищ.

Публічне і приватне право традиційно вважають наскрізними лініями правового розвитку романогерманської сім’ї. Для неї історія цих понять — по суті історія всього права. Проте цей поділ (звичайно, не такий глибокий і чіткий) сьогодні існує і в інших правових сім’ях, наприклад, в англо-американському праві.

Визнаючи існування концептуальних розбіжностей між публічним і приватним правом, ми водночас не повинні й загострювати їх протистояння. Навпаки, на сучасному етапі розвитку права доцільно підкреслювати їх зближення на новій гуманістичній основі. Такою основою насамперед мають бути ідеї первісності прав і свободи людини і громадянина, розумного балансу інтересів особи і спільноти, неприпустимості свавільного державного втручання.

Сьогодні кордон між приватним і публічним правом не виглядає як різка демаркаційна лінія: певні правові інститути відчувають на собі одночасний вплив і публічного, і приватного права, вони ніби сплетені з елементів публічного і приватного права.

Цей процес, умовно названий процесом дифузії публічного і приватного права, вельми активно відбувається починаючи з XIX — і особливо у XX ст. Такі зміни в ці часи, зокрема, пов’язують із розвитком і практичним втіленням концепції соціальної держави: в її умовах держава часто-густо починає вбачати публічний інтерес у традиційних приватноправових відносинах і визнає за собою право на втручання в розвиток цих відносин. Ще більше взаємопроникнення публічного і приватного права притаманне новим сферам правового регулювання — на кшталт трудового чи господарського права.

Крім того, слід враховувати, що на процес поділу норм права на публічні і приватні значно впливають сформовані в тій чи іншій країні політичні та правові традиції, особливості правової культури тощо. Тому перелік галузей та інститутів, що зараховуються до публічного чи приватного права, є далеко не однаковим для різних країн романогерманської сім’ї.

Поділ права на публічне і приватне має починатися із розмежування відносин, що регулюються публічним і приватним правом. Так, у найбільш загальному вигляді публічне право можна визначити як підсистему права, яка регулює відносини, пов’язані з діяльністю держави і місцевого самоврядування. У свою чергу, приватне право можна визначити як підсистему права, що регулює такі аспекти відносин між суб’єктами права, які прямо не стосуються діяльності держави (місцевого самоврядування). Ці відносини є приватноправовими.