Зв’язок романогерманської правової сім’ї з римським правом

Як вже згадувалося, головною особливістю романогерманського права вважається його органічний зв’язок із римським правом. Він обумовлений рецепцією римського права, яку здійснили всі країни романогерманської правової сім’ї.

Рецепція (від лат. receptio —сприйняття,сприймання) —це запозичення правовою системою основних засад і принципових підходів іноземного права.

Рецепція римського приватного права правовими системами романогерманської сім’ї відбувалась кілька разів. Ураховуючи це, можна виокремити три етапи рецепції римського права:

перший етап рецепції припадає наXII–XIIIст.Рецепція в цей період полягає головним чином у вивченні, коментуванні та викладанні римського права в університетах;

другий етап рецепції— XIV–XVІІ ст.У ці часи римське правоактивно застосовується на практиці;

третій етап рецепції пов’язується з грандіозним реформуваннямзаконодавства, викликаним буржуазними революціями. Він сягає свого піку під час кодифікацій, що відбуваються в Європі в ХІХ ст.

Як зауважує Й. О. Покровський, після падіння Західної Римської імперії для римського права настає темна епоха. Проте з V по ХІ ст. римське право все ж таки не припиняло своєї дії у Західній Європі: підкорене населення — нащадки колишніх римських підданих — продовжувало жити за римським правом. Деякі германські королі навіть видали для своїх римських підданих офіційні збірники римського права. Наприклад, у 506 р. король вестготів Аларіх ІІ видав Lex Romana Visigothorum (Закони римських вестготів).Зрозуміло,це було спрощене, популяризоване і зіпсоване римське право — так зване римськевульгарне право.

Крім того, певний вплив із боку римського вульгарного права відчули на собі й тексти германських законів. Збереженню римського права сприяло й те, що церква до спорів між церковними установами та її окремими служителями застосовувала саме римське право. Нагадаємо хоча б відомий афоризм тієї епохи: «Церква живе за римським законом». Слід зазначити, що римське право переважало у південних частинах Західної Європи (Італія, Іспанія, південна Франція), а германське — у північних (теперішня Німеччина, північна Франція).

Втім, навряд чи можна погодитись з думкою, що рецепція римського права відбувається на Європейському континенті, починаючи ще з утворення варварських королівств на місці Західної Римської імперії. На наш погляд, рецепція римського права саме як запозичення іноземною правовою системою його основних засад та інститутів усе ж таки не була проведена у ранньому Середньовіччі насамперед через нездатність варварів до сприйняття здобутків давньоримської цивілізації. На початку Середніх віків у західній половині європейського континенту римське та германське право існували як дві повні протилежності, як два зовсім чужих світи.

Проте відокремленість римського і германського права не могла існувати вічно. Поступово економічне життя в Європі розвивається та ускладнюється, відроджується міжнародна торгівля, розквітають тор говельні міста. На цьому ґрунті виникає знову, як колись в античному світі, потреба в універсальному поза національному праві, що було б здатне об’єднати різні європейські народи, забезпечити свободу господарчої ініціативи і регулювати ті тонкі відносини, що зазвичай виникають із приводу торгівлі та які зовсім чужі звичаям, що існують серед землеробів. Усім цим вимогам відповідає римське право. Тому вплив римського права у ХІ –ХІІ ст. не є випадковим. У ці часи починається період відродження римського права та його засвоєння.

Рецепція як на першому, так і на другому етапах відбувається у двох формах.

Першою формою є вивчення та коментування римського права в університетах. Як зазначалося,з ХІІ ст.вивчення римського праваперебуває в центрі європейської юридичної освіти. Засвоєння римського права під час першої рецепції відбувається завдяки діяльності глосаторів. Римське право засвоюється в університетах тисячами студентів, які поширюють його в усіх країнах Західної Європи.

Рецепція на другому етапі пов’язується з діяльністю шкіл постглосаторів та гуманістів (XIV–XVІІ ст.). Засвоєння римського права у цей період має певні особливості порівняно з аналогічним процесом, що відбувався у ХІІ–ХІІІ ст. Наукові роботи постглосаторів користувалися значним успіхом та повагою серед європейських юристів. Посилання на наукові праці (загальну думку докторів права) під час судових дебатів вважалося дуже сильним аргументом.

Друга форма — це пряме застосування норм римського права.

Так, в Італії вже у ХІ ст. проголошується, що римське право може бути джерелом для подолання прогалин у місцевому праві; коментарі глосаторів користуються популярністю в іспанських судах. Завдяки застосуванню римського права у судах Південна Франція ще у Середні віки вважається країною писаного права (pays de droit écrit). Це відрізняє її від Північної Франції — країни звичаєвого права (pays de droit coutumier).

Однак значно більшого поширення друга форма рецепції римського права набуває на другому етапі (XIV–XVІІ ст.). Слід зазначити, що римське право далеко неоднаково вплинуло на правові системи романогерманської сім’ї. Найповніший вплив воно здійснило у пізньому Середньовіччі в Німеччині.

Слід підкреслити, що римське право стало діючим у Німеччині не на підставі законодавчого акта, а на кшталт звичаєвого права — через дотримання його не народом, а юристами, які засновували на ньому свої рішення і думки. Юристи вважали римське право настільки вищим за місцеве право як за формою, так і за змістом, що воно уявлялось їм не національним, а загальним правом. Ця думка посилювалася тим фактом, що територія Німеччини в Середні віки входила до складу Священної Римської імперії, яка вважалася продовженням колишньої Римської імперії. Унаслідок цього імператори Священної Римської імперії були схильні вважати Звід Юстиніана немов вітчизняним кодексом, а свої акти — його доповненнями. Ця фікція значно спрощувала шлях римському праву в Німеччині.

Безпосередньому застосуванню римського права на практиці сприяли такі чинники:

трансформація судів. Починаючи зXIVст.освічені правники(ті, хто вивчив римське право) поступово витісняють із судів неосвічених народних суддів — шефенів (від нім. Schoeffen — засідатель), які спиралися переважно на звичаєве право, практичну кмітливість, життєвий досвід та інтуїцію. Спочатку освічені правники працюють у судах як секретарі та протоколісти, записуючи рішення шефенів. Потроху юристи починають готувати рішення шефенів, використовуючи при цьому знання римського права. Згодом освічені правники взагалі замінюють шефенів як судді.

Крім того, у цей період у Німеччині були засновані апеляційні суди, до складу яких відразу залучають освічених правників. Наприклад, у 1495 р. був створений загальноімперський суд (Reichskammergericht), половина членів якого мала бути вченимиюристами. Через деякий час висувається вимога, щоб друга половина складу суду обиралася з осіб, які знайомі з римським правом. При вирішенні справ суд повинен був користуватися насамперед загальним правом Імперії, тобто римським правом, і лише брати до уваги «добре» німецьке право — чесні, поважні та добрі правила, установлення і звичаї;

В Німеччині склалася практика надсилання судами у сумнівних випадках спірної справи з усіма матеріалами до юридичних факультетів університетів. При юридичних факультетах були створені комісії з професорів, що надавали свій висновок по справі, спираючись при цьому на положення римського права. Зрозуміло, що такий висновок фактично ставав судовим рішенням. Цей інститут направлення матеріалів справи (Aktenversendung), завдяки якому германське право набуває наукового характеру (тобто раціоналізується і систематизується), зберігався в Німеччині до 1878 р.

Унаслідок цього наприкінці XVІ–XVІІ ст. римське право в цілому було рецептоване у Німеччині. Звід Юстиніана став законом, на який посилалися сторони, яким мотивували свої рішення судді. Водночас слід пам’ятати, що римське право в Німеччині набуло субсидіарного значення, тобто воно застосовувалось у тому випадку, коли в національному і місцевому праві не вистачало підходящої норми для вирішення конкретного питання.

У Німеччині навіть складається винятково практична течія в юриспруденції, представники якої (зокрема, І. Мінзінгер, А. Гайль, Б. Карпцов, С. Штрик) ставили перед собою завдання з’ясувати і викласти те римське право, що діє і що повинне застосовуватися в судах; жодними більш широкими питаннями вони це цікавилися. Викладаючи це практичне римське право, вони продовжують роботу щодо пристосування його до сучасних потреб, створюючи так зване usus modernus Pandectarum (нове використання пандектного права), або сучасне римське право (heutiges romisches Recht).Останнє фактично проіснувалодо об’єднання Німеччини наприкінці ХІХ ст.

Третій етап рецепції. Принципові зміни в підходах до рецепціїримського приватного права відбулися в ХІХ ст. Вони обумовлені буржуазними революціями, внаслідок яких Європа наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХІХ ст. переживає грандіозні економічні, соціальні та культурні трансформації. Нові буржуазні порядки вимагали, зокрема, вдосконалення правового регулювання майнових відносин: визнання принципів свободи договору, рівності всіх перед законом, широкого права власності. Йдучи назустріч цим потребам, європейські країни в ХІХ ст. проводять кодифікаційні реформи цивільного права.

Вважається, що римське право зберегло статус найважливішого загальноєвропейського правового джерела завдяки кодифікаціям цивільного права, що відбулися на початку ХІХ ст. у Франції та наприкінці ХІХ ст. у Німеччині.

Першою кодифікаційною роботою третього етапу був Французький цивільний кодекс (Сode cіvil),затверджений21березня1804р.Даний Цивільний кодекс (із певними доповненнями та модифікаціями), який увійшов до історії під назвою Кодекс Наполеону, є чинним і сьогодні. Він являє собою загальне джерело права романської групи романогерманської сім’ї: його вплив відчувають на собі такі європейські країни, як Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія. Крім того, кодекс рецептований латиноамериканськими країнами (крім Бразилії та Перу), штатом Луїзіана, провінцією Квебек, колишніми французькими колоніями в Африці та Азії.

Матеріальний зміст норм права, що містяться в Кодексі, за своїм характером є в основному римськоправовим. Ці норми — вдалий компроміс між абстрактністю і точністю, конкретикою і наочністю. Французький цивільний кодекс запозичив з римського права такі принципові ідеї, як модель правового регулювання відносин власності, систему побудови кодексу (так звану інституційну систему), та використав при створенні кодексу римську законодавчу техніку.

Як відзначав Ф. Енгельс, французька революція остаточно порвала з традиціями минулого, знищила останні ознаки феодалізму і в Сode cіvil майстерно пристосувала до сучасних капіталістичних умов старе римське право — це майже досконале відображення юридичних відносин, що відповідають ступеню економічного розвитку, який Маркс називає товарним виробництвом.

Іншим важливим кодифікаційним актом тієї доби було Німецьке цивільне уложення (Bürgerliches Gesetsbuch) 1896р.,що набуло чинності з 1 січня 1900 р. Ідея цієї кодифікації — створити єдиний правовий простір у Германській імперії, не змінюючи вже існуючу ситуацію у сфері приватного права. Кодекс був результатом поєднання римського права і традиційного німецького права. Цей акт через його логічність, детальність, складність систематики і ґрунтовність часто називають кодексом учених, або законом юристів для юристів. На відміну від Французького цивільного кодексу Німецьке цивільне уложення побудоване за пандектною системою. Воно помітно вплинуло на цивільне законодавство Австрії, Швейцарії, Греції, Угорщини, Туреччини, Японії, Таїланду, Бразилії, Перу, Аргентини тощо.

Отже, найцінніше з римського права, все те, що становить його справжнє універсальне ядро, продовжує по суті жити тепер у нових кодексах Західної Європи, комбінуючись із засадами нового права.