Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн упродовж повоєнного періоду, крах колоніальної системи призвели до появи кількох груп країн, різних за рівнем розвитку окремих галузей та господарства в цілому.

Окремо від них стоїть Китай, який у 70–90-х рр., проводячи збалансовану політику, спрямовану на трансформацію командно-планової економіки в ринково орієнтовану, формує особливу економічну систему державного капіталізму і перетворюється на одну з наймогутніших країн світу.

Курс на реформи був прийнятий партійно-державним керівництвом у 1978 році і передбачав поетапний перехід до ринку під контролем держави:

1) 1978–1984 рр. – здійснювалася реформа в сільському господарстві. Основною виробничою одиницею стає сімейне подвір’я, що перебуває на сімейному підряді. Зацікавленість у результатах господарювання, раціональна організація праці, покращення землевпорядкування та структури посівів призвели до підвищення продуктивності праці (збори зернових зросли на 1/3, у 2 рази зросло виробництво бавовни та масляних культур). Доходи населення зросли удвічі;

2) з 1984 р. розпочалася структурна перебудова промисловості. Розширювалася самостійність підприємств у виробленні стратегії та перспектив виробничої діяльності з урахуванням потреб ринку. Активно розвивається дрібний та середній бізнес. Держава сприяє залученню до комерційної та інвестиційної діяльності іноземного капіталу;

3) на даному етапі розвитку китайського суспільства головним завданням партійно-державного керівництва є досягнення економічної стабілізації та вирішення демографічної проблеми (населення становить 1,2 млрд осіб та помірно зростає).

Особливу роль у ринковій орієнтації країни відіграють провінція Гуандун та Гонконг.

Окремою моделлю індустріалізації є т. з. “молоді азійські тигри” – Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Гонконг та Сінгапур.

У період з 1962 до 1988 рр. відбувся прорив у світове господарство Південної Кореї. У своєму бурхливому розвитку країна спиралася на власні ресурси, вдале застосування централізованого планування з використанням середньо- і довгострокового планування та реалізацію цільових програм із суворою системою контролю господарської діяльності і безжальною ліквідацією банкротів. Державне регулювання економіки, запозичення закордонних технологій (з 1962 до 1982 рр. між Кореєю та іншими країнами було укладено 2 281 угоду на суму 681 млн дол., що становило 47,7 % суми прямих інвестицій; із 6 тис. закордонних ліцензій – 50 % належали японцям) при дешевій робочій силі сприяли завершенню процесу індустріалізації країни. Було створено зовсім нові галузі промисловості: гірничорудну, кольорову металургію, автомобільну, машино- та суднобудівну. Вражаючих успіхів досягли експортоорієнтовані галузі – електронна та електротехнічна (у 1989 р. їхня частка становила 30 % загального обсягу виробництва).

Достатньо авторитарний уряд Південної Кореї надавав у своїй діяльності пріоритет у здійсненні не політичних, а економічних реформ з метою:

– фінансово-грошової збалансованості (держава зберігала у своїх руках всі фінансові та валютні ресурси, формуючи основні пропорції суспільного виробництва);

– всебічного заохочення експорту (13 місце у списку основних торговельних держав);

– сприяння прямим іноземним інвестиціям;

– визначення стратегічних пріоритетів розвитку семи галузей виробництва (машинобудування, електроніка, текстильна промисловість, чорна і кольорова металургія, нафтохімія, кораблебудування);

– концентрації виробництва;

– налагодження обов’язкового обміну між приватними фірмами науково-технічною інформацією.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний та державний сектори економіки. Уряд цієї країни бачить у приватизації шлях підвищення темпів економічного зростання. У 1986–1990 рр. було передано у приватну власність підприємства державного сектора.

Крім того, що Малайзія є основним постачальником на світовому ринку каучуку та маслинової олії (60 % світового виробництва), малайзійці зуміли досягти значних успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів. Іноземні інвестиції вкладаються у розвідку та видобуток нафти і газу, промислове виробництво за умови здійснення активної експортної політики. У країні налічується 700 іноземних компаній.

У середині 60-х років чотири країни – Бразилія, Мексика, Аргентина та Індія, забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав отримали назву “експортно-промислової орієнтації”.

Бразилія – величезна латиноамериканська країна, яка посідає п’яте місце у світі за чисельністю населення та територією (8,5 млн кв км), за виробництвом окремих видів промислової продукції не поступається розвиненим країнам. Економічне піднесення розпочалося у с. 60-х років в умовах реалізації програми “економічне оздоровлення країни після анархії та хаосу”. Основним чинником економічного зростання стало залучення у країну інвестицій іноземного капіталу та міжнародних корпорацій. Країна активно нарощувала боргові зобов’язання. Основним гаслом стало “займати, хто скільки зможе”. ”Займали” під усе – від створення військової промисловості до будівництва ГЕС та гігантських стадіонів. Від с. 70-х до с. 80-х років борги зросли з 50 млрд до 100 млрд дол. Водночас ВВП зріс на 150 % і сягнув 200 млрд дол., прибуток на душу населення подвоївся, сформувався численний середній клас. У кінці 70-х років річний приріст ВВП у середньому становив 9,2 %, що було найкращим показником у світі. Бразилія посідає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Розгорнуто біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів, на основі яких у країнах Латинської Америки діють АЕС. За лічені роки Бразилія перетворилася в найбільшого виробника багатьох високоякісних товарів: від літаків та холодильників до автомобілів та комп’ютерів, тут зосереджено 30 % світових лісових масивів. Бразильська продукція відповідає кращим світовим стандартам. У країні збудовано мережу сучасних автодоріг. Міста Сан-Пауло та Ріо-де-Жанейро називають містами ХХІ ст. Бразилія за обсягами ВНП входить у десятку найбільших індустріальних країн світу.

Одночасно зі швидкими темпами економічного зростання відбувалася різка поляризація бразильського суспільства. До кінця 70-х років прибутки 1 % найбільш багатих громадян перевищили прибутки 50 % найбідніших. Бразилія тільки на 20 % забезпечує себе нафтопродуктами і відчутно реагує на коливання цін на світовому ринку. Серйозною проблемою для країни є боротьба з корупцією.

Повоєнний період в економічному розвитку Мексики характеризувався нестабільністю. Тільки з другої половини 80-х рр. розпочинається процес оздоровлення економіки в ході реалізації неоліберальної доктрини президента Карлоса Салинаса де Гортари, що передбачала:

– лібералізацію цін на основі попиту і пропозиції;

– обмеження державного регулювання економіки;

– ліквідацію державних субсидій та розвиток вільної конкуренції;

– створення привабливого інвестиційного клімату.

На початковому етапі реформи було здійснено роздержавлення неперспективних компаній (195 компаній), що сприяло поступовому накопиченню та перерозподілу фінансових ресурсів. Урядова політика спрямовувалася на розвиток галузей, що забезпечувалися місцевою сировиною та ресурсами. Розвиваючи галузі обробної промисловості, країна наблизилася до США. Частка обробної промисловості у США становила 79 %, а в Мексиці – 75 %. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики стала нафта, що перетворило її на одну з найбільших нафтовидобувних країн та привабливий міжнародний інвестиційний осередок. Найбільші позики і кредити були отримані державною нафтовою корпорацією “Пемекс” на суму 11 млрд дол. терміном на 11 років. На початку 90-х рр. темпи економічного зростання перевищили аналогічні показники всіх розвинених індустріальних країн. Накопичення фінансових ресурсів зросло у 2,5 раза. Активно формується середній клас. З 1977 р. до 1981 р. у країні щорічно створювалося в середньому по 900 тис. нових робочих місць.

Разом з тим економіка Мексики все ще залежить від іноземних монополій. Незважаючи на 200-річне британське панування, сучасна Індія (у 1947 р. завоювала незалежність) – це індустріально-аграрна держава, що має власну космічну технологію, ядерну енергетику, металургію та машинобудування. Це стало можливим завдяки створенню в 60–70-х рр. могутнього державного сектора економіки поряд з приватним. Уже у середині 70-х рр. 30 % промислового виробництва належало державному сектору, у т. ч. нафтова компанія “Есо”. Одночасно уряд інвестував значні капітали у провідні галузі групи А, зокрема металургію. Індія повністю забезпечує себе металом і є одним з найбільших центрів важкої промисловості в Азії. Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, у країні розвиваються сучасні галузі промисловості – хімічна, машинобудівна, нафтопереробна, енергетична.

У країні з 1 млрд населення, починаючи з 60-х рр., уряд здійснює аграрну програму “зелена революція”. У ході її реалізації будуються іригаційні споруди, удосконалюється використання хімічних добрив, апробовуються високоврожайні сорти зернових культур, здійснюється селекція породистих тварин.

Разом з тим економіка Індії розвивається суперечливо, цьому сприяє неписьменність частини населення, час від часу голод та етнічні і релігійні конфлікти.