Основний внесок у концепцію “соціальне ринкове господарство” робить Вольтер Ойкен.

В. Ойкен використовує термін “національна економія” на противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси здебільшого мають національну характеристику в різних країнах.

Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, а й до того, що ускладнилася структура суспільного господарства, так, що дедалі рельєфніше виявляється необхідність теоретичного аналізу. У національній економії панує два питання: про форми, в яких здійснюється господарювання, і про економічні процеси, котрі щодня відбуваються всередині заданих форм. Ойкен констатує: “Теорія надає інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність”.

Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя у вигляді сходинок: домашня, міська, народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинута, зріла, прогресуюча, — Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Риму Діоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 p., а отже, необхідне пізнання їх у єдності з усім життям нації — з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Конструкція сходинок — це однобічність. Висновок В. Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов’язаний з господарськими сходинками. Він — індивідуальне явище (господарський порядок Англії кінця XVIII ст., господарський порядок Росії 1922—1928 pp.). Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи, наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідно знання конкретних господарських порядків.

В. Ойкен у праці “Основи національної економії” (1947)доводить природне існування у однакових суспільствах двох ідеальних типів економіки (це, власне, те саме, що й абстрактні економічні категорії класичної школи, тобто економічні, господарські форми, взяті у чистому вигляді, які відрізняються способом управління – від ценралізованого керування до стихійного саморегулювання. У господарському порядку вони займають полярні позиції: проміжні завжди містять певні домішки, що спотворюють цей ідеал) – мінової (ринкової) та централізовано керованої.

Система централізовано керованої економіки характеризується тим, що все щоденне економічне життя суспільства регулюється планами, які виходять з одного центру. Якщо економіка складається з двох і більше окремих господарств, кожне з яких розробляє та втілює у життя свої плани, то це система мінової економіки.

Немінова економіка реалізується у трьох формах:

– тоталітарна централізовано керована економіка, коли виробництво, розподіл та споживання продукції здійснюється за вказівками та наказами центрального керівництва; обміну не існує взагалі;

– централізовано керована економіка з вільним обміном товарами споживання, коли споживачі можуть вносити корективи у розподіл товарів споживання шляхом обміну;

– централізовано керована економіка з вільним споживчим вибором, коли вільний вибір існує, але тих товарів, виробництво яких визначено з центру.

Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної тези: завжди і скрізь господарська діяльність базується на плані. За всього розмаїття форм необхідно виділити дві основні, які функціонують усю історію людства:

а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центра);

б) ринкове господарство — самостійна розробка плану господарської діяльності окремими її суб’єктами.

Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центра і координується через механізм цін і мінових вартостей — у другій формі. У централізовано керованому господарстві одна інституція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток, а в ринковому господарстві ціноутворення є в центрі економічної системи, має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни.

В. Ойкен також вирізнив два типи економічного устрою:

– природно зростаючий – який утворюється у процесі історичного розвитку без усвідомлення рішення (безладдя);

– законодавчо встановлений – який утворюється у результаті включення їхніх основоположних принципів до господарського законодавства на підставі спільного економіко-політичного рішення (згідно з планом).

В ордолібералізмі виділяють два типи економічної політики:

– політику устрою – це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення ринкових умов функціонування економіки, законодавче й правове оформлення цих умов і насамперед – прав власності, контроль за їх дотриманням, своєчасне внесення необхідних коректив з боку держави;

– політику процесу – це комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні і соціальні зрушення, включаючи певні корективи у розподілі доходів, вирішення проблем добробуту.

Після аналізу форм ринку В. Ойкен аналізує методи регулювання ринків. Є три методи регулювання господарських процесів, що існували в історії: регулювання, здійснюване центральними державними органами, регулювання, здійснюване владними групами (анархогрупами) і регулювання через конкуренцію.

З першим люди познайомились у XX ст. (Росія, Китай і багато інших країн). Другий — породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. У третьому — превалює форма ринку повної конкуренції, яка в зародку існувала в індустріальному господарстві, але ніколи не втілювалась у життя повною мірою.

В. Ойкен зазначає, що праці К. Менгера, Л. Вальраса, У. С. Джевонса, Е. Бем-Баверка, А. Маршалла сприяли дальшому вдосконаленню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції. Так народилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується повсякденним досвідом і досвідом, нагромадженим наукою. Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, отже, варто розглядати тільки дві (першу і третю).

Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку “повної конкуренції”. Це така форма, яка повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств. Повна конкуренція — шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є до того ж формою ринку, ціни якого регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни.

Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати дорівнюють цінності. Конкурентний порядок потребує правової держави, котра повинна створити ті рамки, в яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей.

У конкурентному порядку важливе місце посідає грошова система.

“Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон’юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці”.

Завдання регулювання полягає в тому, як вмонтувати грошовий порядок в конкурентний порядок.

В. Ойкен розглядає наявні пропозиції затвердження валютної стабільності, але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він вважає, що необхідне постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту.

“Дисконтна політика, політика відкритого ринку, встановлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського сенсу. Річ у тому, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції”.

Саме механізм цін є основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування, і це можливо тільки за стабільності валютного курсу. Валютна політика має вирішальне значення для конкурентного порядку. Стабільність “вартості грошей” відіграє значну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде враховано пропорцію обмеженості ресурсів.

Ойкен наголошує, що в епоху індустріалізму різко змінилася роль держави.

Концентрація економічної влади не є специфікою нового часу. Не меншою мірою вона характерна не тільки для періоду середньовіччя, але і для всієї іншої історії. Багато вчених і сьогодні, — говорить Ойкен, — не розуміють, що господарський процес пронизаний жорсткою боротьбою за владу.

В. Ойкен у працях “Основи національної економії” й особливо “Основні принципи економічної політики” проводить ідею неабиякої ролі влади. Влада не повинна виступати як інструмент першої дії, а покликана трансформуватися у ринкове господарство і своїми інструментами створити умови його функціонування для найбільш ефективної дії конкурентного ринку. Конкурентний ринок — це рамки, в яких відбуваються складні вияви численних факторів — як економічних, так і технологічних, ідеологічних, правових, соціальних, політичних, психологічних, етичних, культурних, ментальних. Механізм використання цих інститутів відбувається в умовах, які безупинно змінюються. Завдання полягає в тому, щоб відбувалося постійне вдосконалення цих нових ступенів суспільного і господарського порядку.

Функціонуюча держава виступає як сила, що встановлює порядок.

У діяльності держави виділяються два принципи. По-перше, політика держави повинна бути націлена на те, щоб розпустити чи обмежити функції економічних владних угруповань. По-друге, політико-економічна діяльність має бути спрямована на створення певних форм економічного порядку, а не на регулювання економічного процесу. Гасло “більше чи менше держави” повинно бути зняте. Питання полягає не у кількості, а у якості діяльності, зокрема законодавчої. Потрібні необхідні закони щодо обігу капіталів, щодо функціонування бірж та біржових угод, щодо іпотеки. Вони повинні вбудовуватися в ринкове господарство, що сприятиме встановленню конкурентного порядку.

В. Ойкен, також, формулює питання: як впливають на господарський процес протиріччя між людьми в різні історичні епохи?

В. Ойкен звертає увагу на те, що наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. панувала думка, що найбільш чітко історична мінливість господарюючого суб’єкта виявляється в тому, що раніше він діяв за принципом задоволення потреб, а в епоху капіталізму діє вже на основі принципу максимізації доходу.

Економічна поведінка людини, — говорить Ойкен, — одночасно і незмінна, і змінюється. У своїх господарських планах люди прагнуть досягти своїх цілей з найменшими затратами цінних для себе речей, тобто вони діють за “економічним принципом”. Так, поява бухгалтерського обліку — результат діяльного вдосконалення економічного розрахунку — вплинула на розвиток економічного розрахунку.

“Економічний принцип” використовував такі засоби, як система ваг, бухгалтерія, грошовий обіг, баланси. Він — фундаментальний принцип нового господарювання. Homo sapiens скрізь у всі часи діє на основі економічного принципу. Цей принцип притаманний і Homo faber (людині, що працює). У цьому — єдність, але людині, що господарює, притаманне і різноманіття. Одним з елементів різноманіття людини, що господарює, є розбіжність у об’єктивній оцінці бачення економічного принципу і його суб’єктивній реалізації. Це відбувається через стрімкий техніко-технологічний прогрес, а вже для централізовано-адміністративного господарства обмеженість позицій у безупинно змінюваному світі не має інструментів вибору найкращого варіанта.

В. Ойкен виділяє в різноманітті рис людини її орієнтацію на майбутнє. Перші християни, віруючи у швидке пришестя царства небесного, не піклувалися про майбутнє. А людина кінця XIX — початку XX ст. складала господарські плани на десятиріччя. Вона робить заощадження, щоб не терпіти злидні в майбутньому (старість, хвороби, навчання дітей, їхня стабільна влаштованість). Нарешті, традиційна прихильність або до рідних цвинтарів, або до мобільності. Американський шахтар під час депресії 1929— 1934 pp. мігрував. Український шахтар наприкінці XX — початку XXI ст. бідує “в рідній хаті”. Висновок: усі люди, будучи в здоровому розумі, завжди і всюди діють на основі економічного принципу, у чому й полягає незмінність. З іншого боку, необхідно встановити ті ознаки, що констатують розбіжності людей в їхній господарській поведінці.

“Заслуга Фрайбурзької школи, Вольтера Ойкена і його однодумців полягає в тому, що вони повернули політичну економію до суворого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок (Л. Ерхард “Півстоліття міркувань”) [60].

Вальтер Репкеу книзі “Вірна чи ні німецька економічна політика” (1950) визначив, що соціальне ринкове господарство – це шлях до економічного гуманізму.

Отже, держава для підтримки умов існування “соціального ринкового господарства” як “ідеального типу” вільного ринкового господарства має стежити за виконанням “правил” вільної конкуренції (“чесної гри”), контролювати умови ціноутворення і “попереджувати” спроби встановлення монопольних цін, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій. У 1965 р. Л. Ерхард на черговому з’їзді ХДС повідомив про завершення у ФРН програми створення “соціального ринкового господарства”, перетворення цієї країни у “сформоване суспільство“.

У 60–70-х роках концепція неолібералів щодо створення соціального ринкового господарства була співзвучною з моделлю інституціоналістів, які на той час уже висунули ідею про формування “суспільства загального добробуту”, оскільки обидві моделі відкидали думку про експлуатацію людини людиною та класовий антагонізм. Обидві моделі засновані також на ідеї активної соціальної функції держави щодо забезпечення всім громадянам рівних прав та рівних можливостей в отриманні соціальних послуг та підвищенні добробуту. При цьому під зовнішнім проявом “загального добробуту” розумілося не тільки зростання кількості акціонерів у різних верствах суспільства, але й стабільність усіх суспільних інститутів, впевненість трудящих у завтрашньому дні.

Неокласичне відродження

Неокласичне відродження – течія в економічній теорії, яка сформувалася у 70-х роках XX ст. на основі поглядів про потребу у мінімізації державноговтручання в економіку. У новій класичній теорії склалися дві течії – “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.

Автором теорії “раціональних очікувань” став Дж. Мут, який 1956 року сформулював цей постулат та відобразив у побудованій ним моделі. Представники цієї течії нової класичної теорії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, що формалізує об’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи потребу у державному втручанні в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і невілює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань – адаптивні очікування та раціональні очікування.

Адаптивні очікування спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі адаптивних очікувань корпорації пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки. Раціональні очікування опираються на наукові прогнози, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Виходячи з цієї теорії, у 1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у своєму дослідженні довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон’юнктурної політики. Заперечуючи політику державного регулювання, нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб нові правила набирали чинності через певний лаг часу для того, щоб агенти могли адаптувати та прогнозувати свої дії.

Авторами теорії економіки пропозиції стали А. Лафер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, М. Боскін. Основою цієї теорії є твердження, що провідною категорією економічних відносин є пропозиція, тому суспільство повинне виходити з можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Отже, немає потреби у державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому підсумку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Було також поставлено під сумнів, висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту також визнавали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва автори теорії економіки пропозиції вбачали у стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження. Вони виступали проти високих податків за раціональну податкову політику, бо високі податки є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора у державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Захищаючи принципи вільного підприємництва, проблема оподаткування підносилася до рівня конкретної економічної політики, з обґрунтуванням відповідних висновків економетричними моделями та програмами подальшого розвитку економіки.

Але потрібно зазначити, що положення теорій неокласичного відродження є коригувальними щодо доктрини монетаризму, яка не могла в чистому вигляді бути застосованою на практиці через свій радикалізм. Нові неокласики, хоч і заперечували потребу у державному втручанні, але залишали для такого втручання певний простір, визнаючи неможливість його абсолютної ліквідації.

Основні напрямки інституціоналізму:

- технократичний – Торстен Веблен;

- юридичний – Джон Коммонс;

- емпіріостатистичний – Уеслі Мітчел;