Повоєнне неокейнсіанство - Рой Харрод, Алвін Хансен, Пол Семюелсон, Джоан Робінсон.

У повоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку провідних країн світу виходить не проблема повної зайнятості, а проблема економічного зростання. Цьому сприяє розгортання науково-технічної революції, нерівномірність розвитку окремих країн з ринковою економікою, високі темпи економічного зростання у соціалістичному таборі. Сутністю неокейнсіанських теорій стає з’ясування та обґрунтування механізму постійних темпів економічного зростання, придатного для різних кон’юн­ктурних та факторних умов. Основними представниками цієї течії економічної теорії були Рой Харрод (1900–1978), Алвін Хансен (1887–1976), Пол Семюелсон (нар. у 1915 р.). Сучасне неокейнсіанство також представлене кількома групами вчених:

– групою ортодоксальних (старих) кейнсіанців – Дж. Хікс, С. Харріс та ін.;

– групою монетаристських посткейнсіанців – А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, Д. Девідсон, Р. Клауер, Х. Мінскі;

– групою прихильників лівого неокейнсіанства – Дж. Робінсон, Л. Пазінетті, Н. Калдор та ін.

Два повоєнних десятиліття не вщухали дискусії серед науковців навколо книги англійця Роя Харрода “До теорії економічної динаміки” ( 1948) та “Моделі Харрода – Домара” (американський учений О. Домар). Учений виділив і проаналізував дві проблеми: по-перше, неспівпадання гарантованого та природного темпів зростання і, по-друге, нестабільність характеру фактичного темпу в ринковій економіці. Для цього ним було виведено кілька важливих рівнянь:

1) рівняння фактичного темпу зростання – G × C = S, де G – це реальний приріст загального випуску продукції за певний період або G = DY: Y, тобто фактичний темп зростання – відношення приросту доходу до величини доходу базового періоду; C – це коефіцієнт капіталу, або коефіцієнт капіталомісткості, що показує “інвестиційну ціну” однієї одиниці приросту доходу або продукції; S – це частка заощаджень у національному доході або схильність до заощаджень. Оскільки обидві частини рівняння фактичного темпу зростання належать до минулого періоду, ця рівність не потребує спеціальних умов для своєї реалізації;

2) рівняння гарантованого темпу зростання – Gw × Cr = S, де Gw – прогнозований гарантований темп зростання, Cr – прогнозований коефіцієнт капіталу. G та Cr – це такі прогнозовані величини, що впливають на економічну поведінку підприємців, забезпечуючи передбачувані розміри нагромаджень фактичними заощадженнями. Якби фактичний темп зростання (G) збігався із прогнозованим, гарантованим (Gw) у межах капіталістичної ринкової економіки, мав би місце стійкий безперервний розвиток, але, на думку Харрода, капіталістична економіка “балансує на лезі ножа”, їй внутрішньо властива динамічна нестабільність (“втеча фактичного темпу приросту від гарантованого”), у середині неї “працюють відцентрові сили, примушуючи систему все далі і наполегливіше відхилятися від лінії розвитку, яка потрібна”;

3) рівняння природного темпу зростання – Gn × Cr = або S, де Gn – максимально можливий темп руху економіки при даному зростанні населення та технічних можливостях.

Таким чином, відношення Gn і Gw має вирішальне значення для визначення того, чи буде протягом кількох років переважати пожвавлення або депресія в господарському житті. Якщо Gw > G – це веде до довгострокової депресії, але якщо Gw < G, а Cr > C – це є умовою тривалого буму. Практична програма Харрода з метою наближення гарантованого темпу зростання до природного, запобігання масовому безробіттю пропонує дві групи заходів:

– антициклічну політику короткострокового плану (спрямована проти “втечі фактичного темпу зростання від гарантованого”);

– політику тривалого стимулювання темпів економічного розвитку.

У США ідеї Дж. Кейнса розвивали ще з 30-х років його американські послідовники А. Хансен та С. Харріс. А. Хансен у науковому світі знаний як активний популяризатор кейнсіанства, визначний розробник практичних заходів щодо активної макроекономічної політики та як теоретик-економіст. У повоєнний період Хансен стає автором кейнсіанської концепції циклу, яка входила як складова до теорії економічної динаміки. 1951 року опублікована його фундаментальна монографія “Економічні цикли і національний дохід”. На його думку, дані про розвиток народного господарства США дозволяють виділити принаймні чотири моделі циклічних коливань:

– “малі цикли” – від 2 до 3 років, зумовлюються нерівномірністю відтворення обігового капіталу (на основі коливань капіталовкладень у товарно-матеріальні запаси);

– “великі цикли” – 6–13 років, причиною яких є нерівномірність вкладень в основний капітал;

– “будівельні цикли“ – тривають у середньому від 17 до 18 років з амплітудою коливань від 16 до 20 років. (Ця модель циклу стосується лише будівництва житлових будинків.);

– “вікові циклічні хвилі” – тривалістю до півстоліття і більше – викликані фундаментальними переворотами у техніці, значними зрушеннями у виробництві (за зразком хвиль М. Кондратьєва).

Один із висновків Хансена щодо циклічності звучав таким чином: “Сучасний аналіз виявляє, що доки економіка залишається динамічною, доти вимоги зростання і прогресу викликають більші витрати на інвестиції, доти будуть діяти могутні сили, які порушують циклічне коливання. Тому не можна розглядати цикл як патологічний стан. Він властивий природі сучасної динамічної економіки”.

Це твердження є вирішальним для неокейнсіанської теорії циклу. Разом з тим воно безпосередньо стосується формування такої позиції: оскільки цикл внутрішньо властивий капіталістичній економіці, яка розвивається, однієї лише “невидимої руки“ ринку для її регулювання недостатньо, “необ­хідна позитивна антициклічна програма”, тобто державне регулювання. У його монографії заходи антициклічного харак­теру згруповані в основному за трьо­ма напрямами:

– вбудовані механізми гнучкості (вбудовані стабілізатори), що включають прогресивний прибутковий податок, систему стра­хування від безробіття, систему підтримки цін на фермерську продукцію. Вбудовані механізми гнучкості спроможні глушити коливання, але безсилі сприяти переходу від депресії до відбудови. Система автоматично реагує на зміни економічного стану, не потребуючи свідомого керування;

– автоматично діючі компенсуючі контрзаходи, які потребують для їхнього застосування додаткового погодження з конгресом, містять зниження норми процента, загальне зниження податкових ставок, скуповування державою державних облігацій на відкритому ринку, зменшення обов’язкового розміру резервів приватних банків, загальне збільшення розміру позик федерального уряду, гарантії за позиками. Ці заходи повинні здійснюватися на стадії економічної депресії;

– керовані програми компенсування циклу. На стадії інфляційного буму, коли інфляція перевищує визначений, раніше зумовлений рівень, фактично йдеться про бюджетне регулювання, при якому (у роки зростання приватних інвестицій та споживання) обмежувалися б державні витрати і нагромаджувалися бюджетні надлишки, і навпаки, у період спаду скорочення ділової активності компенсувалися б зростанням витрат держави, аж до створення державного дефіциту.

Отже, американські послідовники Кейнса змінили метод перманентного регулювання і спрямування приватних та державних інвестицій на метод маневрування державними витратами (видатками) залежно від економічної кон’юнктури (незважаючи на можливий дефіцит бюджету). Він є основною складовою концепції вбудованих стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм.

Одним із послідовників Дж. Кейнса є Пол Семюелсон. Відомий підручник “Економікс”, (перше видання 1948 р.) приніс Полу Антоні Семюелсону Нобелівську премію. Цінність та унікальність цієї книги полягає передусім у тому, що вона втілила у собі кращі досягнення різних напрямів світової економічної думки сучасності. Семюелсон зазначає, що після Першої світової війни політична економія, з одного боку, далеко просунулась у роз’ясненні економічної ситуації і в описанні ділової активності, але з іншого – неокласична економічна теорія того часу не виробила розвиненої макроекономічної моделі, яка б відповідала надто розвиненій мікроекономіці. Учений зазначає, що тотожністю посткейнсіанства стало найкраще функціонування змішаної економіки. Після Другої світової війни було досягнуто безпрецедентного в історії зростання виробництва та рівня життя. Але основне, на його думку, полягає в тому, що змішана економіка не наблизила “золотий вік”, що ще не знайдена єдина досконала модель економічної політики, яка б позбавляла нас від потреби у виборі між новою діяльністю та стабільністю цін.

Критики кейнсіанської ортодоксії обґрунтовують потреби в очищенні та оновленні кейнсіанської концепції. Таке оновлення було розпочате групою впливових американських економістів, які предсталяють монетаристське посткейнсіанство – А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, Д. Девідсон, Р. Клауер, Х. Мінскі та ін. Особливе значення вони надають, відновленню грошових аспектів, оскільки це дозволить пристосувати кейнсіанську концепцію для аналізу інфляційних ситуацій та розробляти антиінфляційні заходи. Важливе місце при цьому відводиться питанням організації оперативних і надійних джерел достовірної інформації.

Світовий економічний розвиток 80-х років, розгортання третього етапу НТР вимагали зниження витрат державного регулювання за рахунок скорочення прямого втручання держави, її апарату в економіку. Усе це призвело до розширення меж вільного підприємництва на основі ринкових відносин та конкуренції і посилення ролі внутрішньофірмового планування економічної діяльності. У таких умовах про відновлення попереднього становища, втрачених довіри і престижу кейнсіанської теорії важко говорити. Разом з тим вчені намагалися інтегрувати макроаналіз і неокласичну теорію, що на відміну від неокласичного синтезу отримало назву кейнсінізм. Кейнсінізм, як і раніше, орієнтує науку на використання таких кейнсіанських категорій, як ефективний попит, макроекономічний аналіз ринку, раціональні переваги грошей тощо. Прихильники кейнсінізму не протиставляють кейнсіанські постулати некласичній концепції. Навпаки, принципи неокласики розглядаються як універсальні. Особлива увага приділяється використанню ринку, конкуренції в розподілі ресурсів відповідно до агрегативних переваг індивідуумів. Велику увагу дослідників привертає також теорія фінансової нестабільності, яка розглядається як основа для визначення антикризових заходів, регулювання державного дефіциту. Разом з тим сучасні кейнсіанці шукають засоби ефективного впливу на ринковий механізм, регулювання конкуренції, з’ясовують вплив ринку на динаміку інвестицій, рух безробіття, інвестиційні проекти.

Кембріджський університет став місцем активного розвитку ідей лівого кейнсіанства. Очолила ліве кейнсіанство Джоан Робін­сон (1903–1983). Серед наукових праць виділяють “Економічну теорію недосконалої конкуренції” (1933), “Нариси з теорії зайнятості” (1937), “Нариси з економічної теорії Маркса” (1942), “Економічні єресі” (1971). Ліві кейнсіанці з антимонопольних позицій критикували кейнсіанську концепцію за те, що в ній не знайшли відображення та не були розв’язані соціальні проблеми, без яких неможливе позитивне вирішення питань функціонування економіки, її регулювання.

Робінсон розгортає теорію, у якій зростання нагромадження капіталу та розподіл є взаємопов’язаними дією реально існуючих інститутів, які визначають намагання підприємців до нагромадження, з одного боку, та боротьбу робітників за частку продукту в національному доході – з іншого. Отже, вона намагається обійтися не лише без трудової теорії вартості, але й без категорії граничного продукту.

Важливою складовою теорії Робінсон є вчення про технічний прогрес. Розглядаються три типи технічного прогресу: нейтральний, капіталозберігальний та капіталомісткий. Перший означає більш швидкий темп зростання нововведень та продуктивності праці в секторі інвестиційних товарів (суспільне виробництво вона поділяє на сектори інвестиційних товарів та предметів споживання); другий передбачає, що продуктивність праці зростає швидше в секторі предметів споживання. Капіталозберігальний та капіталомісткий типи технічного прогресу будуть змінювати співвідношення двох секторів суспільного виробництва, у тому числі і розподіл доходу, і величину попиту на робочу силу.

Робінсон також вивела умови “золотого віку”, тобто ідеальні умови економічного розвитку, які були викладені у праці “Нагромадження капіталу” (1956). До них належать:

– нейтральний технічний прогрес – коли продуктивність праці, заробітна плата на одну особу та капіталоозброєність підвищується в однаковій пропорції, а норма прибутку залишається постійною;

– гнучкість та рухомість реальної заробітної плати робітників – коли заробітна плата підвищується разом із зростанням виробництва на душу населення;

– вільна конкуренція – вона є обов’язковою передумовою зростання заробітної плати;

– нагромадження капіталу – залежить лише від темпів технічного прогресу та приросту зайнятого населення.

На думку вченої, зазначені умови можуть бути порушені через:

– несподівані зміни темпу технічного прогресу;

– виникнення обставин, не передбачуваних у механізмі конкуренції;

– зміни темпу нагромадження щодо зростання продуктивності праці;

– технічний прогрес, що не охоплює рівномірно всю еконо­мічну систему.

Темп нагромадження капіталу та зростання норми доходу можуть стати як причиною активного економічного розвитку, так і стагнації. Існує оптимальний рівень темпу нагромадження капіталу, який відповідає такому розподілу національного доходу, за якого зростання ефективного попиту зумовлює і зростання виробництва. Надто високий темп нагромадження зумовлює надто високу частку прибутку у доході, зменшуючи частку робітничої сили, що призводить соціальної напруженості у суспільстві. Надто низький темп нагромадження призводить до зниження норми та частки доходу і тим самим зменшує стимули для економічного зростання. Ця тенденція може виникнути і в умовах надто високої норми доходу, якщо він є результатом монополії, а не надзвичайно високої норми нагромадження.

В умовах технічного прогресу техніка, що забезпечує більш високу продуктивність праці, потребує великих витрат капіталу на одиницю праці. Рівень і динаміка заробітної плати визначають межі прибутковості техніки. Чим вища заробітна плата, тим вигідніше застосовувати менш трудомістку, а тому капіталомістку техніку.

Джоан Робінсон передбачає, що може бути створене суспільство, де будуть співпрацювати прогресивні монополісти та профспілки, бо вони однаково зацікавлені у підвищенні заробітної плати, тобто у створенні попиту, стимулюванні технічного прогресу та покращенні умов життя. Отже, деякі об’єктивні процеси, які зняли гостроту суперечностей між виробництвом та споживанням саме завдяки зростанню заробітної плати, вона відображає правильно.