Далекий Схід — Зелений Клин

У другій половині XIX ст. Росія поширила свої володіння в Азії й захопила від Китаю мало залюднені простори Далекого Сходу, прагнучи закріпити їх своїми поселенцями. Так відкрилися нові можливості переселення до Азії.

Колонізація Амурської та Приморської областей Далекого Сходу, яку українці назвали Зеленим Клином, відбувалася дуже повільно. Це велика територія у басейні ріки Амуру і над Тихим океаном, які відійшли до Росії від Китаю, Амурщина — згідно з Айгунським до­говором від 1858 р., а Приморщина у 1860 р. — згідно з Пекінським договором. У той час тут жили лише нечисленні групи корінного населення. Росія, включивши цю велику територію (бл. 1 млн. кв. км) у свої володіння, заснувала у 1850 р. міста-порти Ніколаєвськ над гирлом Амура та Хабаровськ, Благовіщенськ у 1856 р. У 1860 р. засновано місто і порт Владивосток — центр Амурського краю.

Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської области ген. П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевіз поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великою заохотою для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом 10 наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років².

Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX— на по­чатку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено пи­тання про національний склад переселенців, які прибули до Амурсь­кого і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких во­ни вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.

Оскільки заселення азійських просторів було в інтересі держави, то до 1895 р. цією справою займалися три органи: Відділ земельного

¹ Клинченко Т. В степу безкраїм, за Уралом... //Український кур'єр (Москва).—1992.—
№ 8-9.

² Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850—1916 pp. // Укра­
їнський історичний журнал.— 1971.— № 2.—С 67.

поліпшення, Департамент земельних справ і Переселенське управ­ління, яке відало лише перевезенням і розподілом районів пересе­лення між губерніями, звідки прибували селяни. Переселенське уп­равління було підпорядковане безпосередньо Міністерству внутріш­ніх справ. У зв'язку з дальшим розвитком переселенського руху 19 вересня 1895 р. управлінню були передані всі функції, пов'язані з питанням переселення. У 1905 р. воно ввійшло до складу Головного управління земельних справ і землевпорядження¹. Організація пере­селенських рухів перебувала в руках московського Переселенського управління, і в перші роки була надзвичайно погано наладнана й поправилася щойно з початку 1900-х pp.

У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст., важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Півдснно-Усурійського краю При­морської області в 1883—1893 pp. відбувалося переважно з Лівобе­режної України, в першу чергу з Чернігівської губернії².

Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також ско­рочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приро­стом населення, збільшилося число малоземельних селян і поси­лилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їж­джали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, що­річно мало переселятися 250 селянських родин.

У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусіла привезти зі собою не мен­ше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої вер­стви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883—1905 pp. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що стано­вило 65,82% усіх переселенців у тому часі. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, пе­реважно Київської губернії, ЗО 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи³.

Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато їхало цією залізницею і через Ман-джурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь

час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 p., себто до початку російсько-японської війни, на Дале­кий Схід приїхало з України 42 500 осіб, у 1905 р. їх було тільки кількасот, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вер­шини у 1907 p., коли прибуло 76 637 осіб. Перед самою першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року¹. За 20 передвоєнних років з корінної України висе­лилося понад 2 млн. людей. У 1906—1910 pp. переселялося щоріч­но пересічно 202 тис, а в 1909 р. — 290 тис.

У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для ут­ворення переселенських дільниць в Амурській та Приморській об­ластях". На їх основі з 1 січня 1901 р. норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічого роду. Але це було загальним правилом для Да­лекого Сходу (тобто для Зеленого Клина), бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на чоловічу душу. Незважаючи на те, з уведенням відомої Столи­пінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв пере­селенській акції, і право на переселення одержували вже й неза­можні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 p., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні ко­місії, які дозволяли селянам, поодиноко чи групово, оглянути землі, призначені для переселенців, заки вони рішаться на пере­селення.

Протягом 1906—1916 pp. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, а серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді 1 іриамурська область у тому часі заселялася в основному вихідцями з України², які наприкінці ХЇХ ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.

У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 p.", що заохочувала селян до переселення й уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував зе­мельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складо­вою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове пе­реселення селян, головно мало- і безземельних, на "нові землі"³.

 

¹ Якішенко М.А. Організація переселення селян з України в роки Столипінської аг­
рарної реформи (1906—1913 pp.) // Український історичний журнал.—1974.— № 7.—
С 33.

² Кабузаіг В.М. Вказ. праця.— С. 65—67.

³ Там же.- С 67.

¹ Світ І, Зелена Україна; короткий історичний нарис українського політичного і гро­
мадського життя.—Нью-Йорк, 1949.— С. 7.

² Кабузан В.М. Вказ. праця.-С. 68-69-

³ Проскура Н.Л. Вказ. праця.—С. 100.

 

Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне про­живання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх міс­цевостей в Україні. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911—1912 pp., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами по­селення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.

На жаль, на нових поселеннях для українців-емігрантів далі діяли укази Валуєва з 1863 р. та Емський указ з 1876 p., які забороняли ук­раїнську мову й українці не мали права організувати ані своїх наці­ональних шкіл, ані товариств чи організацій. Переселенці залишили­ся також і без української церкви, бо Російська Православна Церква була одним із найважливіших засобів русифікації. Унаслідок того на­ціонального життя на поселеннях до революції 1905 р. взагалі не іс­нувало, а опісля аж до революції 1917 р. воно розвивалося дуже по­вільно,— вдалося створити український театр та освітні гуртки. У 1907 р. організовано Український клуб у китайському місті Харбіні, де знаходилися українці поміж службовцями східнокитайської заліз­ниці, які тримали зв'язок з українцями Зеленого Клину. Щойно в 1910 р. такий український клуб засновано в Благовіщенську.

У Владивостоці 1907 р. при Орієнтальному інституті був заснова­ний студентський гурток — громада, а в 1909 р. постав театральний гурток. Спроба відкрити "Просвіту" в Микольську-Усурійському не вдалася через заборону поліції. Оскільки легально заборонялося ве­сти культурно-освітню працю, то стараннями Д. Боровика створено таємні українські політичні гуртки в Імані та Владивостоці.

Українці на захід від української території

Далеко від суцільної української території знаходяться українські колонії в Бачці, що лежить між Дунаєм і долішньою Тисою, й у пів-денно-західній Славонії, що на правому березі Дунаю. Це в основ­ному лемки із Закарпаття, що їх оселила тут наприкінці XVIII ст. австрійська влада у майже пустельній, зруйнованій турецькими на­їздами країні. Австрійський уряд намагався заселити ці землі сер­бами, які втікали від турків, але серби, незадоволені австрійською політикою в 1730—1750 pp., масово емігрували з Бачки й тоді ав­стрійський уряд спроваджував на державні землі угорців, німців, хорватів, словаків, а також і українців з Південно-Східної Пряшів-щини. Головним центром українців Бачки є село Руський Керестур, а далі Коцур, Вербас, Дюрдьово та інші. Бачванські українці нази­вали себе русинами, так само як і в Галичині та Закарпатті, і їх там налічувалося до 12 тис. осіб.

Головним центром русинів-українців у Сриму і Славонії було мі­сто Вуковар на правому березі Дунаю, довкола якого знаходилося

декілька сіл із поважною кількістю русинів-українців як Шід, Мит-ровиці, Петрівці, Міклошевці тощо, а всіх разом начислювано до 8 тис. Головним об'єднуючим чинником бачванських, як і сримсько-славонських русинів-українців була їхня Греко-Католиць-ка Церква, при якій вони зберегли свою мову, культуру і звичаї. Церква утримувала парохіяльні народні школи, до яких спроваджу­вали учителів з Закарпаття. Заходами цісаревої Марії Терезії папа Пій VI своєю буллою "Charitas ilia" від 17-го червня 1777 р. встано­вив для всіх греко-католиків, серед яких було, крім українців, також дещо сербів, хорватів і мадярів, першу поза межами України Греко-католицьку єпархію з осідком у місті Крижевці у Хорватії. Цю єпар­хію папа передав під юрисдикцію Київсько-Галицької митрополії.

Київський митрополит Иосиф Велямин Рутський допомагав по­селенцям у Бачці і посилав їм місіонерів — отців Василіян, як також духовні та літературні книги. Коли ж Москва у 1807 р. ска­сувала Київську уніятську митрополію, то Рим у 1808 р. визнав за Галицькою митрополією всі права Київського митрополита, з того часу галицькі митрополити постійно опікувалися Крижевецькою єпархією¹.

Окрема група українських емігрантів-поселенців знаходилася та­кож і в Банаті, в районі міста Лугож. Банат — це край між Дунаєм і Трансільванськими Альпами. Українці прибули сюди також із За­хідного Закарпаття у XVIII ст. після звільнення Банату від турків і приєднання його до Австрії у 1718 р. В Банаті австрійський уряд поселив тоді румунів, сербів, угорців, німців, а також й українців. Українці організували тут свої поселення і своє суспільно-громадсь­ке життя у районі міста Лугож вії селах, з яких два цілком укра­їнські. У 1785 р. сюди прибули 8000 задунайських запорожців, які прийняли австрійське підданство й мали виконувати службу погра-ничної охорони в південно-східному кінці Австрійської імперії. Од­нак вони тут довго не втрималися і 1812 р. повернули назад до Задунайської Січі під зверхність турецького султана. За віровизнан­ням частина банатських русинів-українців греко-католики, а частина православні. Будучи в межах Угорщини, частина цих українців під­лягла мадяризації, яку угорський уряд дуже форсував у межах сво­го королівства. Перед першою світовою війною тут налічувалося до 10 000 українців.

* * *

Захопивши Галичину в часі першого розподілу Польщі напри­кінці XVII ст., Австрія почала спроваджувати до Галичини німців й організувала там німецькі сільськогосподарські колонії. На по­чатку XX ст. у Галичині й Буковині було бл. 250 німецьких коло-

Качмар В. Документ Крижевецької єпархії // Наша Мета.—1979.— Ч. 46—47.— 27 листопада.

ній. Цілком певно, ці колонії відбивали германізаторські тенденції австрійських цісарів, але германізаторів з цих колоністів не вий­шло, бо скоро наладналося гармонійне українсько-німецьке спів­життя. Німці принесли в Україну високу хліборобську культуру і культуру буденного побуту, що мало позитивний вплив на укра­їнське оточення. Деякі нащадки тих переселенців з часом цілком інтегрувалися з сусідами — українцями й самі стали українськими патріотами¹. У XVIII ст. виникли також німецькі колонії й на Во­лині, де у 1870 pp. було їх уже близько 140. Але там так само як і в Галичині й Буковині, відносини між німцями й українцями були добросусідські.

Найновішою українською еміграцією були українці з Галичини і трохи із Закарпаття, які поселилися в новозахопленій Австрією провінції Боснії під час колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890—1913 pp. Найбільше українців поселилося у повітах Прня-вор, Дервента, Прієдор, Баня Лука та ін., де вони організували свої власні греко-католицькі церкви й культурні товариства. Заходом митрополита А. Шептицького в 1907 р. Рим заснував для укра­їнських поселенців у Боснії окремий генеральний вікаріят і пер­шим генеральним вікарієм папа Пій X іменував Йосипа Жука, але залежного від римо-католицької єпархії у Сараєві. Щойно в 1909 р. цей греко-католицький вікаріят для Боснії папа передав під юрисдикцію галицького митрополита. У 1914 р. митрат Олекса Ба-зюк став апостольським адміністратором для українців греко-ка­толиків з осідком у Баня Луці, а в 1915 р. для всіх греко-католиків у Бачці, Славонії, Банаті й Боснії висвячено єпископом Дионісія Няраді, бачванського церковного письменника українського роду².

При церквах, як звичайно, організувалися також і українські школи. У 1908 р. митрополит Андрей Шсптицький відкрив у Ка-мениці монастир Студитів, отже релігійне життя йшло нормаль­ним трибом аж поки не вибухла війна 1914 р,

Всі ці процеси відбувалися в межах Австро-Угорської імперії й були внутрішньою міграцією населення.

Сполучені Штати Америки

Але крім внутрішньої міграції, відбувалася еміграція й до інших країн, де були вільні землі. До таких належали в першу чергу Спо­лучені Штати Америки та Канада. У цей час Сполучені Штати Аме­рики були вже самостійною державою, а Канада — домінією Бри­танської імперії. Північна Америка з її демократичними законами

для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, ре­лігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.

Історичні джерела свідчать, що до Сполучених Штатів Амери­ки перші українці приїхали ще за колоніальних часів, коли велика частина північно-західного побережжя Атлантійського океану була англійською колонією. Коли ж 13 колоній під проводом Джорджа Вашінгтона розпочали революцію проти англійського панування в 1763 p., багато українців брало активну участь у боротьбі за неза­лежність, про що свідчать українські прізвища у списках борців.

Згідно з доступними нам документами, до Нью-Йорку 1865 р. прибув священик і революціонер Агати Гончаренко (1832—1916), родом з Сквирського повіту на Київщині. Справжнє його прізви­ще Андрій Гумницький, син священика Онуфрія Гумницького. У 1853 р. він закінчив Київську духовну семінарію вищого відділен­ня і вступив до монастиря Києво-Печерської лаври, прийняв ім'я Агапія і став на працю в Київського митрополита Філярета. В кін­ці 1857 р. був переведений на службу до церкви російської амба-сади в Атенах, де незабаром зв'язався з російськими революціоне­рами і став дописувати до революційного часопису "Колокол", що його видавав Олександер Герцен у Лондоні. У своїх дописах він вимагав, щоб принаймні монастирі звільнили своїх селян кріпаків. Це, очевидно, були вже революційні погляди і за те його незаба­ром стала переслідувати російська розвідка, яка схопила Агапія і намагалася доставити до Росії. Але йому вдалося втекти з корабля і він кілька наступних років мандрував по Англії, Греції, Туреччи­ні та Єгипті. Від 1861 р. ієродиякон Агапій Гумницький виступає під прізвищем Агапій Гончаренко. Є підстави вважати, що псев­донім, який згодом став прізвищем, взято з політичних мотивів, бо на Київщині в Андрія-Агапія Гумницького лишилися батьки, брати, сестри, які могли б зазнати переслідувань¹.

Під кінець 1864 p., щоб уникнути подальших переслідувань ро­сійських шпигунів, Гончаренко виїхав до Америки. На Новий 1865 рік він прибув до Нью-Йорка, де спершу вчив грецької мови, від­правляв богослужения по-грецьки і старослов'янськи для малих ще тоді колоній греків і росіян, та дописував до часописів.

Саме тоді уряд США відкупив від Росії Аляску і йому були по­трібні люди, що могли б роз'яснити населенню нової території про нову владу і нові закони. Уряд домовився з Гончаренком, щоб він організував російське видавництво для людності Аляски. Гончаренко переїздить до Каліфорнії у Сан-Франціє ко. Згідно з його тверджен­нями, він там застав українців (політичних емігрантів з Росії) і з

 

¹ Дашкевич Я. Україна вчора і нині; нариси, виступи, есе.—Київ, 1993.—С. 147. ^г Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С 319.

¹ Варяарцев М.М. Агапій Гончаренко — піонер української еміграції в США //Укра­їнський історичний журнал.— 1969. — № 6.— С 116.

 

363

них організував т.зв. Клуб декабристів. Це, мабуть, була перша слов'янська політична організація на терені США. Гончаренко ви­давав протягом п'яти років газету двотижневик "Alaska Herald — Свобода" англійською та російською мовами, призначений для ко­лишніх громадян Російської імперії, які залишилися на Алясці. Ді­яльність Гончаренка не подобалася російському урядові, і він че­рез своїх шпигунів намагався знищити цю організацію, що частково вдалося осягнути¹.

Першим іммігрантом із Західної України в США вважають Іва­на Макогона з Заліщик, що в Галичині, який прибув у 1860-х pp. і поселився в Колорадо. Українська еміграція до США почалася щой­но в 1870-х pp. і то головно із західного Закарпаття та галицької Лемківщини. Емігранти працювали як робітники на фермах, а піз­ніше й самі закладали власні господарства у штатах Массашусетс, Вермонт, Коннектикат і Нью-Йорк. З кінцем 1870-х pp. українці пе-реселювалися до штату Пенсильванія. У 1871—1880 pp. головна маса імміграції до США приходила з Англії, Ірляндії і Німеччини, разом бл. 2 млн. іммігрантів, а з Центральної і Східної Європи лише 181 тис, у тому числі ще дуже мало українців. Щойно в 1890-х pp. до Америки почали прибувати більшими групами також й українці з Галичини та Буковини.

Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русина­ми, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійця­ми, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "ру­син" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки².

З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян україн­ського роду навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки засе­лювали цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товари­ства "Roots", що виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи штату за 1860—1920 pp., але там про україн­ців не було жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х pp. у містах Міннеаполісі, Чісгольміта Сейнт Пол жило не менше 5000 українців³.

Починаючи з 1899 p., американці запровадили докладну реєстра­цію іммігрантів, їхньої раси й національності. І з того часу україн­ців стали записувати як русинів чи руснаків, як це вживалося в Австрії⁴. Новий імміграційний закон від 3 березня 1903 р. пожва-

¹ Halich W. Ukrainians in the United States.-Chicago, 1937.- P. 21.

² Козак M. З історії українського поселення в Міннесоті //Свобода (Джерзі Сіті).—
1979.-Ч. 190.—22 серпня.

³ Там же.

¹ Halich W. Op. cit.-P. 22.

вив хвилю імміграції. Якщо із Західної Європи 1901—1910 pp. при­було 2 млн. осіб, то з Центральної, Південної і Східної 6 100 999 іммігрантів, в тому числі певна кількість українців. Але докладно­го числа не можна виявити.

Згідно зі статистикою Юліяна Бачинського у його праці "Укра­їнська імміграція у Злучених Державах", яка з'явилася в 1914 p., до 1898 р. до США прибуло 108 тис. емігрантів українців, а за 1899—

1909 pp. — понад 280 тис, тобто з природним приростом в

1910 р. українців, галичан і закарпатців було бл. 470 000. Від за­гальної кількості населення США українці становили 0,5%. Однак церковні джерела налічували на 1914 р. самих греко-католиків бл. 500 000. Найбільші українські скупчення були тоді в східних шта­тах, приблизно дві третини жило в Пенсильванії, Нью-Йорку й Нью-Джерзі. У 1914 р. на території цих трьох штатів розміщалося 76% усіх греко-католицьких парафій¹.

Церква була першою інституцією, до якої горнулися українські переселенці. За віровизнанням основна частина емігрантів з Укра­їни в 1870—1900 pp. належала до Греко-католицької Церкви. При­їхавши до Америки, де Греко-католицької Церкви не було, українсь­кі поселенці належали до місцевих латинських костелів, польських чи словацьких, і багато з них там і залишилися, засимілювавшись з тими національними групами. Це свідчить про те, яку велику роль відіграла церква у збереженні українських традицій, культури та вза­галі національної свідомості.

З часом більші українські скупчення почали організувати свої власні парохії. Цей рух зміцнів, коли в 1884 р. львівський митро­полит Сильвестер Сембратович призначив до Америки першого гре-ко-католицького священика Івана Волянського (1857—1926), який став душпастирем у Шенандоа, штат Пенсилванія. Там він збуду­вав першу в США греко-католицьку церкву та заснував допомого-ве Братство св. Миколая. У 1887 р. Волянський почав видавати ук­раїнський часопис "Америка", спочатку нерегулярний двотижне­вик, а потім тижневик, який виходив аж до 1890 р.

У 1889 р. на посаду пароха церкви в Шенандоа приїхав з Галичи­ни священик Григорій Грушка (1860—1913). Він заснував часопис "Свобода", перше число якого з'явилося 15 листопада 1893 р. На йо­го сторшках о. Грушка пропагував створення в інтересах українських емігрантів братського запомогового товариства. Цю ідею здійснено 22 лютого 1894 p., коли у містечку Шамокін (Пенсильванія) заснова­но Руський Народний Союз, завданням якого "було дбати про згур­тування, освіту й допомогу українцям в Америці, зокрема ж про їх життєве забезпечення". Першими урядниками були обрані Михайло

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1959.— Т. З,— С. 810.

 

Євчак, його заступником о. Іван Констакевич, секретарем Іван Гло-ва, 10 радних і контрольна комісія, до якої ввійшло три священики¹. Раніше засноване Братство ім. св. Миколая стало ядром для створен­ня Руського Народного Союзу. У скорому часі "Свобода" стала офі­ційним органом Руського Народного Союзу, який переніс своє го­ловно бюро і видавництво до Джерзі Сіті у штаті Нью-Джерзі. Керів­ними органами Союзу були збори, які спершу відбувалися щороку, а від 1898 р. — щодва роки, і обирали свій "головний уряд".

Руський Народний Союз, як також і його відділи, не були тіль­ки братською допомоговою організацією, а стали культурно-освіт­німи осередками української еміграції в США. Не можна забува­ти, що кінець XIX і початок XX ст. був періодом інтенсивного ук­раїнського національного усвідомлення. Це був час, коли в Укра­їні як під російською, так і під австро-угорською займанщинами русини, малороси і хохли перетворювалися в національно свідо­мих членів української нації. Цей процес захопив також і україн­ців поза Україною. Внаслідок того Руський Народний Союз на своїй XIII конвенції у Баффало 1914 р. замінив назву на Український Народний Союз,

Про ідейно-програмові напрямні Руського Народного Союзу чи не найкраще свідчить його заклик до американських українців у "Свободі" від 17 жовтня 1900 р. п.н. "До діла, браття". У цьому заклику стверджено, що єдиний вихід із трудного положення ук­раїнського народу є — З'єднання всіх ущуаїнців в одну самостійну державу, з порядками наскрізь демократичними (виділення з ори­гіналу). А закінчується цей заклик оптимістично, що при добрих зусиллях і співпраці всіх українців успіх буде забезпечений.

"Лише до діла, браття, не спіть, просніться та пізнайте, що ми не найгірші й що нас не мала горстка, а понад 30 мільйонів, отже майже половина стільки людей, скільки живе в цілих З'єдинених Державах,— стверджує заклик.— Ми можемо, ми повинні, ми му­симо мати свою власну українську країну, в якій не німець, не мос­каль, не поляк і мадяр, але українець буде панувати. А коли здви­гнемо велику і вільну українську державу, без холопа і без пана, тоді не будемо тинятись по заморських країнах, мов ті сироти без­домні, але вернемо назад до нашого українського краю, до нашої української хати, бо в своїй хаті своя правда і сила і воля! Лише до діла, браття"². Слова справді гідні уваги, висловлені далеко від України на самому початку XX ст., ще й досі не втратили своєї вартості та мають неабияке значення.

¹ Драгая А. Український Народний Союз в минулому і сучасному //Українці у вільно­
му світі; ювілейна книга "Українського Народного Союзу", 1894—1954 (Зредагували
Л. Мишуга й А. Драган/.— Джерзі Сіті, Н.Дж., 1954.—С 49—50.

² Гец М. Українська імміграція в Бразилії // Там же.— С. 56.

На X конференції Руського Народного Союзу 1910 р. у місті Клівленді штату Огайо, під впливом єпископа С. Ортинського, що був головою Статутової комісії, винесено ухвалу, щоб змінити на­зву Руського Народного Союзу на Греко-католицький Руський Со­юз. Крім того, єп. Ортинський настоював, щоб Союз був підпо­рядкований кожночасному єпископові, та що тільки греко-католики могли бути його членами.

Ухвала зі зміною назви організації наробила великих заколотів і роздорів вже на самій конференції, але ще більше після неї. Навіть самі делегати, які на конференції голосували за зміну назви, почали виступати проти неї, повернулись додому. Деякі відділи та й пооди­нокі члени на знак протесту виступили з членства Руського Народ­ного Союзу й заснували Новий Руський Народний Союз, який піз­ніше (1918 р.) персназвали на Український Робітничий Союз. Була це так само, як і Руський Народний Союз, братська забезпеченева й культурно-освітня інституція, яка від самих початків виявила себе як демократична загальноукраїнсько і неконфесійна. Український Ро­бітничий Союз був толерантний до всіх релігійних віровизнань і спершу мав антиклерикальне спрямуванню Політично він орієнту­вався на демократично-радикальні групи в Галичині. З 1911 р. Український Робітничий Союз став видавати свій власний пресовий орган тижневик "Народна Воля". Остаточно головна кан­целярія Українського Робітничого Союзу, як і редакція "Народної Волі", осіли в місті Скрентон штату ЇІенсильванія.

Але створення "нового" Руського Народного Союзу не закінчило суперечок усередині первісного Руського Народного Союзу, бо не­забаром, як тільки адвокати ствердили, що зміна назви на "греко-католицький" є протизаконна, єп. С. Ортинський вийшов зі своїми відділами з Союзу і заснував Союз Руських Греко-католицьких Братств "Християнська Любов", який у 1912 р. перейменовано на "Провидіння", з виразно релігійним характером і метою надання морально-релігійної та матеріальної допомога українським іммігран­там і їхнім родинам. Від 1914 р. осідком "Провидіння" стало місто Філядельфія, де знаходився також і осідок єпископа Ортинського. Того ж року "Провидіння" почало видавати також свій пресовий ор­ган тижневик "Америка".

Релігійне життя в США

Організування релігійної громади східного обряду зустріло великі перепони з боку американської римо-католицької ієрархії, яка нічо­го не знала, або не хотіла знати про інший обряд, крім латинського. Зокрема дуже неприхильно поставився римо-католицький архієпис­коп Джон Айрленд з Сейнт Пол (Міннесота) до греко-католицького священика Олександра Товта, який щойно прибув із Пряшівщини

 

на посаду першого пароха церкви Пресвятої Богородиці Діви Марії. Він заборонив О. Товтові виконувати душпастиські обов'язки й на­казав покинути межі його дієцезії. Це викликало негативну реакцію парохіян, шкідливу для української громади. Парохіяни на чолі зі своїм священиком знайшли дорогу до представника Російської Пра­вославної Церкви в Америці і попросили взяти їх під свою опіку. Внаслідок цього 25 березня 1891 р. емігранти із Закарпаття 361 чол. стали членами Російської Православної Церкви. Оскільки вони на­справді хотіли належати до Греко-католицької Церкви, для задово­лення вірних їхню церкву названо Греко-католицька Російська Пра­вославна Церква Пресвятої Богородиці Діви Марії.

Слід підкреслити, що всі священики, які приїжджали з Галичини чи із Закарпаття, підпадали під юрисдикцію римо-католицьких єпис­копів даного терену, які не знали й не розуміли східного обряду. Крім того, у висліді постійних польських доносів, які й тут не могли залишити українців у спокої, українським одруженим священикам заборонено виконувати душпастирські функції. У 1890 р. Рим також заборонив одруженим священикам в Америці виконувати душпа-стирську функцію. Це викликало незадоволення серед священиків і деякі з них повернулися на батьківщину, а інші, разом зі своїми па-рохіянами, стали переходити на православ'я, як це зробив священик О. Товт у Міннеаполісі. Завдяки такій політиці римо-католицького кліру і самого Ватикану за 10 років православна місія у США мала вже 13 церковних громад та бл. 7 000 вірних з колишніх греко-като­ликів. Цей рух був щедро фінансований Синодом з Петербурга, що мав на меті поширення русофільства серед української еміграції. Промотором цього руху були священики — малороси з Наддніпрян­щини або галицькі й закарпатські москвофіли¹.

Розвиток Греко-католицької Церкви супроводила гостра внут­рішня боротьба між священиками із Закарпаття, яких було 26, та з Галичини, яких було заледве чотири. Галицькі священики були вже під сильним впливом українського відродження. Вони спілкувались вже літературною мовою, нею виголошували свої проповіді, тому очолили рух українського національного освідомлення й намага­лися створити свідому національно і сильну економічно українську спільноту. Закарпатські священики були мадярофілами, далекі, ба навіть ворожі до українського національного руху, між собою го­ворили по-мадярськи, а подекуди навіть свої проповіді виголошу­вали по-мадярськи або по-словацьки. Для них духовним центром не був Львів чи Київ, а Будапешт. Працю на національній ниві вони вважали небезпечною політикою². Це призвело до швидкого про­цесу оформлення української національної спільноти в США, але

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Т. 3.— С 813.

² Козак М. Вказ. праця.

одночасно й віддалення, а то й ворожого наставления до українсь­кого національного руху частини українських емігрантів, які опи­нилися в чужих таборах. Таке явище в житті української громади в США мало важкі наслідки в церковному, організаційному та й політичному розвитку громади.

Але внутрішня боротьба між окремими священиками та вірни­ми на територіальній, національній, ба навіть і персональній базі, відходила на другий план, коли йшлося про унезалежнення Гре-ко-католицької Церкви. Основну енергію спрямовано на боротьбу за незалежність від римо-католицьких єпископів, за скасування дек­рету про заборону одруженим священикам обслуговувати емігран­тів та проти втручання римо-католицьких єпископів у внутрішні організаційні та обрядові справи греко-католицьких парохій. Спо­чатку ця боротьба не мала успіху, щойно перехід на православ'я деяких церковних громад заставив церковну ієрархію частково за­довольнити висунені вимоги.

Важливим етапом у боротьбі за унезалежнення греко-католиць-ких священиків від латинських єпископів був церковний з'їзд у Гар-рісбургу 1902 р., на якому схвалено домагатися самостійного гре-ко-католицького єпископства в Америці. У відповідь на те церковна влада ще того самого року призначила пряшівського крилошани-на А. Годобая апостольським візитаторам Греко-католицької Цер­кви в Америці. Але його як мадярофіла вірні Греко-католицької Церкви галичани і закарпатці не прийняли, і в 1905 р. він сам

уступив¹.

Помимо опору латинських єпископів, заходом митрополита Ан­дрея Шептицького, Рим 1907 р. погодився створити окреме греко-католицьке єпископство в США. Першим єпископом був іменова­ний василіянин Сотер Ортинський (1866—1916) з Галичини. Але він не дістав повної юрисдикції над греко-католицькими свяще­никами і був тільки генеральним вікарієм кожного латинського єпископа, в якого єпархії жили греко-католики. Цей стан, очевид­но, не задовольняв українців, які домагалися створення незалеж­ної єпархії, скасування булли про целібат і про заборону тайни ми­ропомазання безпосередньо по охрещенні дітей.

Проти єп. Ортинського в скорому часі виступили закарпатські священики, які завзято його поборювали й домагалися "угро-русь-кого" єпископа, бо їм не подобалася національно-виховна праця га­лицьких священиків. У 1910 р. з нагоди Євхаристійного Конгресу в Монтрсалі Америку відвідав митрополит Андрей Шептицький і мав окрему зустріч із "угро-руськими" священиками, однак вона не мала успіху. В серпні митрополит посвятив катедру Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Филадельфії, відвідав разом з єпископом

¹ Федорів Ю. Вказ. праця.— С 327.

Ортинським парафію св. Івана Хрестителя в Нью-Йорку і посвятив угро-руську церкву Пречистої Діви Марії у Трснтоні¹.

На Євхаристійний Конгрес, що відбувся в першій половині ве­ресня 1910 p., митрополит Шептицький поїхав разом з єп. Ортинсь­ким, де вони репрезентували українську Греко-католицьку Церкву. Після конгресу митрополит Шептицький ще раз повернувся до Аме­рики і відвідав греко-католицьку церкву св. Івана Хрестителя в Піт-сбургу та угро-руську церкву Успення Пресвятої Богородиці у Гвай-тійнгу (Індіяна), де його надзвичайно щиро вітали.

Остаточно на постійні домагання духовенства й вірних папа Пій X вилучив греко-католицького єпископа з-під юрисдикції латинських єпископів у 1913 p., однак не підпорядкував його львівському митрополитові, але безпосередньо Східній Конгрега­ції у Римі. В міжчасі єп. Ортинеький дійшов до порозуміння із закарпатськими священиками та установами на культурно-полі­тичному полі. На жаль, його несподівана смерть у 1916 р. припи­нила короткий період консолідованої співпраці всіх греко-католи­ків під єдиним церковним проводом.

Серед першої української еміграції було мало православних, а ті, що були з Наддніпрянщини чи Буковини, вливалися до Ро­сійської Православної Церкви, що підлягала Священому Синодові у Петербурзі і стояла повністю на послугах російського уряду. Зго­дом однак більшість членів Православної Церкви в США стано­вили українці, колишні греко-католики із Закарпаття, Лсмківщи-ни й Галичини, що перейшли на православ'я в 1891—1905 pp.

Російська Православна Церква, незважаючи на те, що біль­шість її вірних складалася з українців, була очолена єпископами росіянами, або українцями-москвофілами. Навіть священиків Свя­тіший Синод Російської Православної Церкви присилав також з Росії, які дуже ворожо ставилися до українства як такого, а зокре­ма до українців греко-католиків. У 1911 р. між вірними Російської Православної Церкви було 11 800 емігрантів з Галичини і 6 400 із Закарпаття. Деякі українці не були задоволені російським духом, що панував у тій церкві й почали повертатися до української Греко-католицької Церкви. Щоб протидіяти цьому, російська ієрар­хія висвятила в 1916 р. на єпископа колишнього греко-католиць-кого священика С. Дзюбая, але він скоро відійшов від православ'я і на цьому поступки українцям закінчилися.

* * *

Під кінець XIX ст. кількість українських іммігрантів у СІЛА зрос­ла до півмільйона, а в 1914 р. їх налічувано 800 тис. Еміграція до США від самого початку мала переважно робітничий характер, і по-

Понятишті П. Митрополит Андрей Шептицький в Америці // Українці у вільному світі...- Джерзі Сіті, 1954.-С. 19-20.

важна частина після кількарічного побуту, заробивши трохи грошей для підтримки господарства, поверталася додому. Ті, що залишали­ся, розсипалися по широких просторах, поміж чужі національні гру­пи, що мало негативні висліди, коли йшлося про збереження укра­їнської мови і традиції¹. Це негативно відбивалося і на організацій­ному житті поселенців, бо взаємна комунікація була дуже утруднена. Перед вибухом першої світової війни в Європі українська спільнота в Америці мала ще тільки одну українську Греко-католицьку Цер­кву, хоча не бракувало вже серед української громади і визнавців різних релігійних сект, і три братські забезпеченеві, суспільно-гро­мадські інституції, кожна із власним пресовим органом.

Бразилія

Другою країною, яка відкрила свої кордони для європейської імміграції, була Бразилія зі своїми величезними просторами 8,5 млн. кв. км у Південній Америці, головно у басейні найбільшої у світі ріки Амазонки. Це колишня португальська колонія, яка поділена на 20 автономних провінцій і чотири території зі столицею у місті Ріо-де-Жанейро, що над Атлантійським океаном.

У 1888 р. в Бразилії скасовано жорстоке невільництво чорнош-кірігх. Як тільки про цс проголошено декрет — вони покинули своїх панів-плантаторів. Але плантації потребували робітника і планта­тори стали організувати приїзд білих з Європи. Вони оплачували кошти подорожі, а на місці забезпечували робітників харчами й одя­гом. Все це виглядало дуже заманливо й викликало в Галичині т.зв. бразилійську гарячку. До пристаней стали тікати тисячі чоловіків, а то й цілі родини, бо можна було емігрувати й не треба було про­давати грунтів і турбуватися коштами подорожі.

Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг зала­мували настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залиши­ти плантатора і стати економічно незалежним. Крім того, планта­тори поводилися з робітниками мало що не так як з чорними не­вільниками. Робітники бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в'язниць.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Моро­зовина, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки емігра­ції з Галичини до Бразилії були в 1876 p., потім у 1886, а в 1891— 1892 pp. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Тесля І. Розселення українців у Канаді //Альманах золотого ювілею, 1905—1955.— Вінніпег, 1957.—С 61.

Уряд Бразилії намагався заселити землі внутрі країни, щоб їх за-господарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895—1896 pp. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентом іта­лійських пароплавних ліній, який обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, зворохоби-ли сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897— 1907 pp. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цим разом виїхало понад тисячу родин, але вже на власний кошт¹.

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892—1914 pp. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а реш­та розпорошилася по інших провінціях.

Однак життя емігрантів у Бразилії не було легким. їх спершу сад­жали до бараків, в яких санітарне облуговування було зовсім незадо­вільне, де вони чекали на обіцяну землю. Багато з них не змогло до­чекатися її й умирало з виснаження, голоду та епідемій. Але ті, що пережили, діставали по 60 акрів, тобто 25 га землі, серед пралісів у провінції Парана, в непривітних гористих околицях сучасного Пру-дентополя, зарослої непрохідною пущею. Щойно, викорчувавши де­рева з допомогою дуже примітивних знарядь,— сокир, ручних пилок і лопат, можна було зробити перші посіви. Висохлі, зрубані дерева усували при допомозі вогню². Один із сучасників так описував долю українського поселенця: "Земля його бідна, насіння винищують му­рахи й величезні табуни папуг, а мавпи руйнують засіяні поля. Але найгірше давалися взнаки індіяни, на землях яких опинилися імміг­ранти. Вони нападали на новопоселенців й масакрували їх як неба­жаний елемент. В місцевості Моема провінції Санта Катаріна стоїть хрест на пам'ять вимордованих поселенців"³.

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населен­ня, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духова наснага дозволили їй вийти перемож­но з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації⁴. Треба підкреслити, що до вибуху першої світової війни українські поселенці займали­ся головно хліборобством серед субтропічних лісів⁵.

¹ Свобода.- 1991.- Ч. 105.- 5 червня.

² SawyckyjА.Н. Chands across the sea: among the Ukrainians of Brazil // Svoboda weekly.—
1975.—No. 114.-14 sept.

³ SawyckyjЛ.Н. Op. cit. // Ibid.-No. 124.—28 sept.

* Рубіисць M. 90-ліття українського поселення у Бразилії // Свобода.— 1986.—Ч. 128.—

9 липня. ⁵ Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1955.—Т. 1.—С. 170.

У духовному житті українських поселенців у Бразилії головну роль відігравала Церква, що була єдиним стабільним чинником з-посеред усіх інституцій культурно-освітнього характеру. В умо­вах величезного розпорошення українців Церква зв'язувала їх в одну національно-релігійну спільноту. Але в перших роках виник­ли поважні труднощі щодо організації церковно-релігійного жит­тя, бо місцевий латинський єпископат, неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду українського духо­венства, зокрема жонатого¹.

Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в червні 1896 p., був о. Михалевич, але місцева церков­на влада заборонила йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов'язки, і він покинув Бразилію. У липні 1896 р. за дорученням митрополита Сембратовича прибув о. Никон Роздольський, повдо­вілий світський священик. Він отримав дозвіл на виконування душ-пастирських обов'язків у колонії Ріо Клеро. У листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о. Іван Волинський (1857-1926).

Наступного року у червні приїхав до Бразилії монах о. Антін Мартинюк, а в 1902 р. дісталися ще три монахи-василіяни. На по­чатку XX ст. прибули два монахи і три світських священики².

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Ді­ви Марії й осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх завдань належало передусім ведення сиротинців, допо­мога хворим, обслуга церков і т.п., обставини заставили сестер на­самперед зайнятися школами і виховною роботою. З самого початку перебрали вони школи в Прудентополісі та в Ірасемі, а надалі й в інших скупченнях українців. Жодній ділянці культурно-освітнього життя не присвятили українці Бразилії стільки уваги, як рідному ук­раїнському шкільництву.

У надверчір'я св. Івана 1897 р. приїхав до Прудентополicy пер­ший монах василіянин о. Сильвестер Кизима, який зразу стрінув­ся з поважними труднощами. Польські поселенці приїхали шви­дше до Бразилії й мали вже своє духовенство, яке наставило міс­цеву латинську ієрархію цілком вороже до українців. Коли о_ь Силь­вестер прибув до Куритиби і пішов до місцевого єпископа Йосипа Барроса, щоб отримати дозвіл душпастирювати серед українських поселенців, то єпископ, за намовою польського священика, не хо­тів його прийняти й казав йому повертати назад до Європи. Польсь­кі священики запевняли єпископа Барроса, що українських свя­щеників не треба, бо польські розуміють українську мову й можуть обслужити українських поселенців. І щойно на інтервенцію Апо-

¹ ГецМ. Вказ. праня.-С 239-240.

² Там же.— С 240.

 

стольського нунція в Ріо-де-Жанейро єп. Баррос дозволив о, Ки-зимі душпастирювати в Прудентополісі.

Але поляки не змирилися і звернулися до префекта Конгрегації Поширення Віри в Римі кард. Ледуховського, поляка за національ­ністю. Цей кардинал наприкінці 1899 р. видав дві інструкції у справі душпастирювання серед українських поселенців в Бразилії, які, якщо б застосувати їх на практиці, спричинили б повільну смерть української громади в Бразилії. О. Кизима запротестував, справа знов опинилася в Римі і папа Венедикт XV видав новий декрет, яким заборонив латинським священикам перетягати українців з українсько-візантійського обряду на римо-католицький¹. Початки українського шкільництва в Бразилії сягають 1897—1898 pp. Спо­чатку школи організувалися у приватних хатах завдяки батькам і священикам. Від 1907 р. державні колонізаційні чинники почали їм навіть матеріально допомагати. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було 35 українських шкіл: у Прудентополісі 22, а в межах провін­цій Парана і Санта Катар іна 12 та одна у Ріо Ґранде до Суль. Школа у Прудентополісі мала в 1913 р. 123 учні, а всі інші школи — 507. Державні допомоги отримувало вісім шкіл.

У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація — Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що "Рідна школа" в Галичині. Продовж наступного року орга­нізовано філії Шкільного союзу у 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через брак належного зрозуміння батьків, з одного боку, та кваліфікованих педагогів, з іншого. Шкільний союз просив допомогу в австрійсько-уторської амбасади у Ріо-де-Жанейро та консуляту в Куритибі, які щедро до­помагали польським школам, але ці заходи, поза пустими обіцянка­ми, не мали успіху. Тільки одна школа у Прудентополісі отримала раз грошову допомогу в 1913 р. Таку неприязнь треба пояснювати ворожим ставленням до українців людей, якими були наповнені за­кордонні австрійські представництва. Українці домагалися, щоб при австрійському консуляті у Куритибі був окремий уіфаїнський секре­тар, але вибух війни 1914 р. перекреслив всі ці заходи².

З розвитком української громади в Бразилії настала потреба роз­ширити діяльність і на суспільно-громадські установи подібно як це було в Галичині. Внаслідок того у Куритибі 1902 р. постало товари­ство "Просвіта", яке поставило собі за мету ширити освіту серед ук­раїнських поселенців Бразилії. До 1914 р. таких "Просвіт" організо­вано декілька під різними назвами. В парі з тим вже в половині 1904 р. виникла думка видавати український часопис, що вимагало

друкарні з українськими черенками. Тоді був обраний т.зв. Друкар-няний комітет, який вислав до Галичини свого представника заку­пити черенки. На жаль, він там помер і справу так і не завершено. Щойно в 1907 р. з'явилося перше число газети "Зоря — часопис русько-українська в Бразилії" за редакцією Степана Петрицького, з датою 15 листопада. "Зоря" спершу виходила періодично щодва тижні тиражем 500 прим. Але незабаром між членами "Просвіти" розпочалася боротьба за напрям часопису, який став на радикальні позиції. Дійшло до зміни редактора, але в половині 1910 р. видав­ництво перестало існувати з браку фондів і часопис більше не поновлювався.

У міжчасі опоненти радикального напрямку, згуртовані в ново­му Товаристві ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати часопис "Прапор" тиражем 500 прим. Ре­дактором був студент, що приїхав зі Львова,— Клим Гутковський. "Прапор" виходив до половини 1911 p., тобто аж від'їзду Гутковсь-кого назад до Європи.

Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не відпала. її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У Прудентополісі 22 грудня. 1912 р. з'яви­лося перше число часопису "Праця", під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до Бразилії. У вступ­ній статті редактор писав, що "треба- було дати розпорошеним поселенцям часописний зв'язок, і не тільки дбати про їхню інформацію про біжучі події дня, та їхній ріст у діяспорі, але нести знання рідної історії, обряду, політичної думки тощо. Ба­жаємо заспокоїти духові потреби нашого руського народу в Брази­лії, піднести його рівень просвіти, збудити в нім народню свідо­мість та злучити всі наші сили до спільної просвітньої народної праці"¹.

В останньому абзаці редактор наголошував, що "Праця" стане народним заборолом перед винародовленням наших дітей і вихо­ває їх на спільних духом синів нашої Руси-України. Слід підкрес­лити, що з цих позицій "Праця" ніколи не сходила і сповнила їх у своїй інформативній та виховній місії². По смерті О. Мартинця в 1913 р. редактором став василіянин Рафаїл Криницький.

З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати загальногромадську центральну організацію, яка б охоплюва­ла керівництво всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініці­аторами здійснення цього задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.

 

¹ Федьо Г. Приїзд василіян на місію до Бразилії. Календар світла на Божий 1974 p.—
Торонто.- С 132-І33.

² Ген М. Вказ. праця.—С 243.

¹ Марушіак М. 60-річчя тижневика "Праця" в Бразилії //Наша Мета (Торонто).—
1973.-Ч. 15.-7 квітня.

² Там же.

 

У Куритибі 31 липня 1910 p. бразилійські українці організували свій перший Конгрес, який розглядав потреби українських коло­ній, головно будову шляхів і встановлення поштового зв'язку, можливості заснування "Експортового Дому" і потребу спровад-ження нових священиків та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії. У тій справі Конгрес звер­нувся з окремим меморіалом до папи Пія X про призначення єпископа, або принаймні апостольського вікарія для українців ка­толиків. Меморіал мав деякий успіх, бо хоча тоді єпископа не призначено, але окремим декретом Конгрегація Поширення Віри доручила в 1916 р. латинським єпископам безпосередню опіку над духовенством і вірними греко -католицького обряду в Бразилії й Аргентині і це вплинуло на ставлення до української Церкви¹.

У висліді цих нарад Конгрес покликав до життя Українську На­родну Раду з осідком у Прудентополісі, яка мала зайнятися вико­нанням конгресових ухвал. Тобто українці заснували свого роду цен­тральну установу, чи репрезентацію, що було неабияким досягнен­ням. Слід підкреслити, що деякі делегати ішли пішки до 150 км, щоб взяти участь у цій історичній події.

Українська Народна Рада найбільше уваги присвятила організації "Експортового Дому", який мав розв'язати пекучу проблему — збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада нав'язала контакт з львівською "Народною Торгівлею", яка в порозумінні з Галицьким Краєвим Відділом і віденським Міністерством Торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження тор­говельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здій­снення цього проекту².

Канада

Серед багатьох українських поселень поза українською етно­графічною територією поселення в Канаді належить до найважли­віших. Це величезна країна у Північній Америці, яка простягаєть­ся від Атлантійського океану на сході до Тихого океану на заході площею 9 962 000 кв. км. і адміністративно поділяється на 10 про­вінцій і дві території на північ від 60-ї паралелі: Швнічно-Західна Територія і Юкон, який на заході межує з Аляскою. Провінція Кве­бек зі столицею тієї самої назви та другим щодо величини містом Канади — Монтреаль, заселена головно французами і тому є фран­комовна, а всі інші провінції англомовні, з тим що обидві мови вважаються державними.

На півдні Канада межує зі США: відкритий кордон становлять великі озера на сході, а далі аж до Тихого океану — 49 паралель.

¹ ГецМ. Вказ. праця.—С 240.

² Там же.-С. 245-246.

На півночі Канаду омивають води Льодовитого океану. Столицею Канади є місто Оттава, розташоване над рікою з тією ж самою на­звою, що відділяє англомовну провінцію Онтаріо від французько-мовної провінції Квебек. Середуща частина Канади, від провінції Онтаріо аж до Скалистих Гір на заході, де починається провінція Британська Колюмбія,— це рівнина звана прерії, подібна до укра­їнських степів. Прерії поділені на три провінції: Манітоба, Саска-чеван і Альберта. До кінця XIX ст. вони були дуже слабо заселені, головно тубільцями, різними кочівними племенами індіян та ма-лочисельними поселенцями з Європи. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 p., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці— Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині. Сталося це саме тоді, коли в Галичині заіснувала т.зв. бразильська гарячка, тобто масове емігрування мало- і безземельних галицьких селян до Брази­лії, де існували зовсім інші, невідповідні соціальні й економічні умови праці, про що емігранти не знали, та субтропічний клімат.

За еміграцію з Галичини "агітували" голод на землю та зустріч з німцями-менонітами, які вже раніше виїхали до Канади й ширили прихильну рекламу для неї. Однак урядові австрійські чинники, а зок­рема великі землевласники, себто сільські дідичі, розвели страхітливу пропаганду проти Канади. Вони лякали народ великими морозами, неурожайними пустирями, браком опіки над поселенцями з боку уря­ду тощо. І тому, коли І. Пилипів повернувся до Галичини, щоб за­брати свою родину, його покарали за агітування на виїзд до Канади¹. Хоча народ боявся голосно говорити про еміграцію до Канади, щоб за те не покарали, можливість набути даром 160 акрів (40 га, чи 113 моргів) землі, а ще й 10 доларів на початок, беручи до ува­ги, що клімат Канади не багато різнився від клімату в Україні, про­мовляли на користь еміграції. Внаслідок того кількість емігрантів до Канади зростала з року в рік.

Українські суспільно-громадські чинники, знаючи про прикрий досвід з Бразилії, не задовольнялися прихильними для Канади слу­хами. Щоб остерегти людей і врятувати їх від тяжкого невільниц­тва, д-р Осип Олеськів, учитель середньої школи, написав, а това­риство Просвіта" у Львові видало книжечку "Про вільні землі", в якій автор вичислив країни, до яких можна емігрувати, але при тому твердив, що найкращі умови в Канаді.

Марунчак М. Д-р О. Олеськів, промотор масового поселення українців у Канаді // Календар-альманах "Нового Шляху" на 1967 рік.— Вінніпег, (1967).—С. 61.

 

Щоб на місці перевірити життєві умови й еміграційні можли­вості українських селян, Головний Виділ товариства "Просвіта" у Львові вислав до Канади двох людей, д-ра Осипа Олеськіва і селянина Івана Дорундяка з Коломийщини, як офіційних пред­ставників українців на переговори з урядом Канади у справі гру­пового поселення українських хліборобів. Олеськів і Дорундяк по­бачили зовсім пригожі терени призначені на поселення. (Найкра­щі землі вже були зайняті англійськими та іншими європейськими емігрантами, які приїхали раніше!). При тій нагоді д-р Олеськів дістав в урядових чинників згоду, що у Вінніпегу, осередку псре-селенчого руху, буде урядовець-українець виключно для справ ук­раїнських переселенців.

У міжчасі Олеськів написав ще одну брошуру "О еміграції", яка з'явилася друком 1895 р. і була дальшим мобілізаційним чинником еміграції до Канади. Починаючи з другої половини 1898 p., укра­їнці почали численніше прибувати до Канади. Як подають того­часні звідомлення, 60% з них поселилося в Манітобі і 10% на те­ренах Північно-Західної Канади"¹. Інформативні брошури д-ра О. Олеськова погасили "бразилійську гарячку" і дали поштовх для масової еміграції до Канади.

Щоб емігранти не падали жертвою корабельних чи інших емігра­ційних агентів, 1896 р. у Львові був створений Емігрантський Допо-моговий Комітет, який очолив відомий економіст-кооператор Мико­ла Нагірний. Допомоговий Комітет підготував виїзд першого зна­чного транспорту українських поселенців до Канади, який налічував 107 осіб і приїхав до порту Квебек ЗО квітня 1896 р. Ця група майже повністю поселилася в провінції Алберта в околиці місцевості Една і дала початок новій колонії, яку назвали Руською свободою².

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли лібе­рали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Оскільки англійські та західноєвропейські поселенці виявилися замало відпорними до неви­год піонерського життя, К. Сифтон зосередив свою увагу на Австро-Угорщині. У 1899 р. він навіть уклав угоду з корабельною компанією в Гамбурзі, за якою уряд Канади зобов'язувався платити за голову родини 5 доларів, а всіх інших членів родини — по два долари.

Згідно з переписом населення в 1901 p., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. при-

Казитгра Б. Українські ієрархи й запомогове Братство св. Николая // Альманах золотого ювілею, 1905—1955.—Вінніпег, 1957.— С. 34.

Маруїпак М. Д-р О. Олеськів, промотор масового поселення українців у Канаді.— С 72.

було 5500 ^і. Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебіль­шого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали ав­стрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої пере­важна більшість іммігрантів^українців належала, називала себе ще "руською", чи по-німецьки Ruthenische. І так вона була заінкорпо-рована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.

З уваги на те, число українців, які прибули до Канади в 1891— 1924 pp., не усталене і хитається між 100 і 170 тис². Канадський науковець Чарлз Г. Янг (Charles H. Young), добре обізнаний з пи­танням української імміграції до Канади і об'єктивний у подаван­ні інформації як і в висновках, на основі даних Канадського Міні­стерства Імміграції твердив, що загальне число прибулих до Кана­ди "галичан", "буковинців", чи "рутенців" у 1896—1914 pp. включно перевищує 170 тис.³. Правдою є те, що деяка частіша українців еміг­рувала з Канади до США, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. стверджує тільки 75 432 особи. На ос­нові даних імміграційного Бюро загальне число "галичан", "буко­винців" і русинів за період від перепису населення 1911 р. до ви­буху першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли це сумувати з населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р. повинно було бути не менше 138 947⁴.

Згідно з офіційною статистикою 1911 p., найбільше українців посе­лилося у провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — ЗО 684 особи. На другому місці провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб, У Бри­танській Колюмбії було не цілих сімсот мешканців, а в найбільш вису­ненні на схід провінції Нова Скошія, зі столицею у місті Галіфакс — заледве 300 осіб.

Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали зде-більша на фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбії — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Тсребовля, Україна, Шевченко і т.п. Але центром українського церковного та культурного життя стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.

¹ Canada. Parliament. House of Commons. Debates 1899.—P. 8553.

² Тесля І. Вказ. праця.— С. 64.

^J Charles H. Young. The Ukrainian Canadians.—Toronto, L931.— P. 41. ⁴ Тесля І. Вказ. праця.—С. 66.

Слід підкреслити, що канадський уряд під проводом Ш. Лор'є не тільки був радий українським емігрантам, він навіть давав суб­сидії на покриття коштів транспорту. Зате публічна опінія, зокре­ма у західніх провінціях, не схвалювала урядової імміграційної по­літики й українських поселенців стрічало вороже наставления на кожному кроці. Навіть канадські урядовці поводилися з українськи­ми іммігрантами з недовір'ям, чого не могли зрозуміти деякі по­селенці тому, що в Галичині канадські агенти їх запрошували до Канади, а тут до них ставляться вороже.

Проти імміграції "галичан" виступали і деякі посли в парламенті, а також і преса, яка остерігала уряд перед допущенням "галичан" до канадських міст, але не протестувала проти населення їх на пре­ріях, тільки не компактними оселями, щоб не допустити до створен­ня "нової Галичини" в Канаді.

Незважаючи на поодинокі протести й вороже наставления, укра­їнські поселенці творили свої громади, власні організації й інститу­ції, будували церкви. Важкою працею, витривалістю і вірою в краще майбутнє для своїх дітей поборювали неприхильне ставлення до себе англосакського населення.

Коли ж вони довідалися, що уряд не побудує шкіл для їхніх дітей, вони творили свої власні школи у багать