Національнийрух 1870—1914 pp. 3 страница

Видатним драматургом був також Іван Франко (1856—1916), писали п'єси Борис Грінченко (1863—1910), Любов Яновська (1865—1933), Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) та інші².

Велике значення для розвитку театрального мистецтва мала му­зична творчість Миколи Лисенка (1842—1912), який народився в козацько-поміщицькій родині. Закінчив Київський університет із науковим званням кандидата природничих наук. Музичну освіту за­вершував у Ляйпцігу та Петербурзі. З 1869 р. жив у Києві. За ак­тивну участь у громадському житті 1907 р. був заарештований. М. Лисенко ціле своє життя присвятив українській музичній куль­турі, обробляв музику народних пісень, компонував музику на твори Тараса Шевченка, з яких найбільш відомі кантати: "Б'ють поро­ги", "Гайдамаки", "Іван Гус". Написав опери "Різдвяна Ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", оперету "Енеїда" та численні інші тво­ри. Як композитор, Лисенко тісно співпрацював з театром і тим спричинився до піднесення його музично-мистецького рівня

М. Лисенко був визначним музичним етнографом, диригентом і піаністом. Своєю працею в ділянці музичної етнографії він став основоположником національного українського напрямку, опертого на окремішності народно-національних традицій, на оригінально­сті й багатстві народної музичної творчості.

¹ Григоріїв ІО. Великий український драматург // Нова Зоря (Чікаго).— 1966.—

Ч. 37.—11 вересня. ¹ Антонович Д. Український театр // Нова Україна.—1923.— Ч. 1.—2.—С 139.

Записуючи та збираючи українські народні пісні, обробляв до них музику. Він написав наукову працю "Характеристика музыкаль­ных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобза­рем О. Вересаевым", а також праці про музичні інструменти в Україні.

У 1904 р. Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу в Києві, з якої вийшла низка відомих українських співаків. У цій школі разом з Лисенком працював також славний тенор Олексан-дер Мишуга.

Слідами Лисенка пішли й молодші композитори-українці Ки­рило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович та інші.

Кирило Стеценко (1882—1922), син маляра-самоука, закінчив ду­ховну семінарію в 1903 p., а до 1907 р. навчався в Музично-драма­тичній школі М. Лисенка. Того ж року був арештований за участь у громадській праці й висланий на Донеччину, звідки повернувся роком пізніше. У 1911 р. висвятився на священика і працював на Поділлі. Організував 1918 р. капелу "Думка", з якою подорожував по Україні. У 1921 р. повернувся знову до душпастирської праці на Київщині, там і помер. К. Стеценко у своїй творчості застосо­вував багатомелодійність і різноманітність гармонійних засобів. Він компонував музику до поезій Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся та ін., в якій важливе місце посідають соло­співи. Крім того, компонував музику до різних українських п'єс Гр. Квітки-Основ'яненка, С. Черкасенка, А. Велисовського тощо. Однією з найбільш відомих його композицій є "Заповіт" на слова Тараса Шевченка.

Микола Леонтович (1877—1921), син священика, визначний ком­позитор й учитель хорового співу й диригентури. У 1904 р. закін­чив студії в Петербурзькій Академії. Леонтович компонував музи­ку для капели та хорів, оперту на українських народних мелодіях, гармонізував українські народні пісні та церковно-релігійні твори. Однією з найбільш відомих не тільки в Україні, але і в Північній Америці, є його композиція "Щедрик".

Творчість Леонтовича відіграла значну роль у розвитку хорової культури XX ст. і мала великий вплив, як на вокальну, так і на інструментальну творчість композиторів наступних поколінь. Ле­онтович був великий музичний талант, творчість якого, на жаль, перервала трагічна смерть з рук невідомого злочинця в домі його батьків у селі Марківці на Поділлі, як тільки там встановилася со-

вєтська влада.

Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко, 1883—1921), ком­позитор, педагог і музичний критик. У 1909 р. закінчив Петербурзь­ку Консерваторію і з 1917 р. викладав у Київській Консерваторії, де був також керівником Музичної драми та Державного вокаль­ного ансамблю. За своє коротке життя скомпонував багато соло-

 

співів на слова українських поетів, сонати, сюїти на теми українсь­ких народних пісень, хорові твори тощо.

На західноукраїнських землях визначними композиторами були Михайло Вербицький й Анатоль Вахнянин у Галичині та Сидір Во-робкевич на Буковині.

Михайло Вербицький (1815—1870) — видатний український ком­позитор середньої доби в історії української музики. Музична твор­чість Вербицького охоплює важливіші ділянки церковної і світської музики, і засвідчує не тільки про його творчу всесторонність, але і про його талант. Найбільш відомими його творами зі світської му­зики є "Заповіт" Т. Шевченка для двох хорів, "Тост до Руси" на слова В. Стебельського, "Де Дніпро наш котить хвилі", "Поклін" на слова Юрія Федьковича, різні солоспіви тощо. У 1863 р. він на­писав музику до слів Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала українським національним гімном. До інструментальних творів належать одинадцять його симфоній на теми українських на­родних пісень. М. Вербицький мав непересічний музичний талан, якого, на жаль, він не міг розвинути замолоду, бо жив у бідному галицькому селі, музичну грамоту опановував самотужки, з кни­жок, студіюючи твори західноєвропейських композиторів¹.

Сидір Воробкевич (1836—1903), православний священик на Бу­ковині, письменник, драматург і громадський діяч. Як композитор відзначився складанням літургічних пісень і псалмів, а також ком­понував хорові твори, сольні пісні й оперети.

Анатоль Вахнянин (1841—1908), громадський діяч, посол до га­лицького сойму й віденського парламенту, педагог — засновник і перший директор Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові, та журналіст — редактор політичного часопису "Правда" у 1867—1870 pp., а також співредактор "Діла". Він же автор опери "Купало".

З наступної генерації композиторів в Галичині слід згадати свя­щеника Остапа Нижанківського (1862—1919), визначного гро­мадського діяча, композитора й диригента. Він був також членом Української Національної Ради 1918—1919 pp., за що його поляки розстріляли без суду в травні 1919 р. у селі Завадів на Стрийщині, де він був парохом.

Філарет Колссса (1871—1947), музикознавець-фольклорист, ет­нограф і композитор, автор кількох праць з української музиколо-гії й етнографії, здебільшого про походження та розвиток укра­їнської народної творчості, зокрема українських народних дум. Він досліджував стиль українських пісень і дум в їх історичному роз­витку, компонував музику для хорів й обробляв народні пісні.

Станіслав Людкевич (1879—1989), визначний композитор, му­зикознавець і фольклорист. Музичну освіту здобув у Віденському університеті й був викладачем Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. З його найбільш відомих творів треба згадати симфонічно-хорову оду "Кавказ" на основі поеми Т. Шевченка, "Вічний рево­люціонер" на слова Івана Франка, "Заповіт" Т. Шевченка та бага­то інших.

Завдяки творам українських композиторів на початку XX ст. не­бувалих успіхів осягнуло українське хорове мистецтво. Так само ве­лику славу здобули українські оперні співаки-артисти.

Олександер Мишуга (1853—1922), тенор, родом з Галичини, ви­ступав у головних ролях з великим успіхом в оперних театрах Льво­ва, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст Західної Європи. Перебуваючи в Ки­єві, Мишуга запізнався з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Діяльність його не обмежувалась тільки тим, що він чарував чудовим голосом та видатною майстер­ністю численних слухачів як оперний та концертний співак,— Ми­шуга був великим патріотом і громадянином. Міцна дружба єдна­ла його з Іваном Франком. Тільки завдяки коштам, які передав із своїх артистичних зарібків Франкові, могла з'явитися друком окраса української поезії збірка "Зів'яле листя". Взагалі Мишуга значну ча­стину своїх гонорарів віддавав на громадсько-культурні справи, на допомогу талановитій молоді¹. Велика заслуга його і в тому, що він одним з перших прийшов на допомогу Миколі Лисенкові і разом з ним, починаючи з 1905 p., виховав цілу плеяду видатних співаків², а між ними і славетного М. Микиша.

Мишуга навіть у зеніті успіхів і слави ніколи не забував про укра­їнську музику й народню пісню. Він займає почесне місце в історії українського концертного виконавства, як один з кращих інтерпре­таторів і пропагандистів українських народних пісень, творів укра­їнських композиторів. В останні хвилини свого життя він записав все, що надбав за життя, Музичному інститутові ім. М. Лисенка у

Львові.

Соломія Крушельницька (1873—1952), також родом з Галичи­ни, лірично-драматичне сопрано, виступала в головних ролях на оперних сценах Європи й Південної Америки. Про її виступи ар­гентинська газета "Іль Діяріо" писала: "Як геній, що глибокою мис­лю заволодіє людством, або як лицар, що великим вчинком захо­пить широкі верстви народу, так Соломія Крушельницька своїм ми­стецьким талантом здобула мільйонове місто Буенос Айрес"³. Вона

 

¹ Залеський О. Михайло Вербицький // Свобода.— 1970. — Ч. 30.—18 лютого.

¹ Рильський М. Син народу // Радянська культура.— 1963.— № 46.-9 червня.

² Кротевич Є. Ми(с)тець — патріот // Там же.

³ Деркач І, На вершині мистецтва // Там же.— № 76.-22 вересня.

 

була незрівняною, неперевершеною як в оперному, так і в камер­ному мистецтві. Ті, кому довелося бачити і чути артистку на сцені в різних куточках світу, ніколи не забудуть її блискучого співу і гри. У Соломії були прекрасний, оригінального тембру голос (со­прано), бездоганна дикція¹. Коли вона співала, можна було зрозу­міти кожне слово. Здавалося, що вона не співає, а говорить. В її репертуарі близько 60 опер, таких як Отелло, Тангойзер, Труба­дур, Мадам Батерфляй та інші, які принесли їй безсмертну славу. "Спів Соломії Крушельницької,— писав італійський критик М. Іка-льяті,— весь сповнений поезії та захоплюючого чару, лунав у Римі протягом чотирьох коротких місяців. З цим чаром, з цією поезією наша публіка, здавалось, не хотіла вже ніколи розлучатися"².

Модест МенцІнський (1875—1935) був одним з найкращих ге­роїчних тенорів (між іншим у славних вагнерівських операх) євро­пейських сцен. Він учився у консерваторії у Львові, а закінчив студії у Франкфурті, де і розпочав свою мистецьку кар'єру, бо на бать­ківщині тоді оперного театру не було. Від 1901 до 1903 pp. Мен­цІнський перебував у Німеччині, а з 1904 по 1910 pp. на становищі першого тенора в Стокгольмській опері у Швеції. У 1911—1926 pp. він виступав в операх усіх великих міст Західної Європи (Гамбург, Берлін, Кельн, Брюссель, Париж, Амстердам, Мілан). Як тільки траплялася нагода, він приїжджав до Львова й виступав у Львівсько­му оперному театрі. Чим вище МенцІнський піднімався на верши­ни мистецтва, тим більше зростала в нього, як і в Мишуги та Кру­шельницької, любов до рідного народу, з якого вийшов і якому за­вдячував своїм талантом³. У 1925 р. МенцІнський хотів приїхати на гастролі в Україну і дирекція театру в Харкові на те погодила­ся, але совєтський уряд не бажав собі виступів Менцінського в Ук­раїні. В його концертному репертуарі були також твори українських композиторів—Січинського, Матюка, Ярославснка, Людкевича, Ко-лесси, Барвінського. З нагоди його 60-ліття шведське столичне ра­діо звернулося до нього з проханням виступити в цей день і заспі­вати те, що йому найдорожче. І він проспівав для світу низку ук­раїнських народних пісень і Лисенкове "Мені однаково"⁴.

Мишуга, Крушельницька, МенцІнський — це велика трійка, якою може погордитися кожний народ.

Іван Алчсвський (1876—1917), родом з Харкова, драматичний те­нор, артист петербурзької опери, виступав також у головних ролях на сценах опер Західної Європи, в Лондоні, Парижі, Мілані та ін­ших столичних містах, а також і в Нью-Йорку. Крім спектаклів в

¹ Жозефіна (Негріта) Кано де Піяцціні. Славетна співачка, моя велика подруга //
Соломія Крушельницька.— Київ, 1977.—Т. 1.— С 141.—142.

² Ікальяті М. Троянди за прекрасне // И Tirso.— 1905.— №. 15.— 16 квітня.

³ Деркач І. Героїчний тенор //Літературна Україна.— 1964.—№ 33.— 28 квітня.

⁴ Там же.

оперному театрі в 1906—1907 pp., що проходили з великим успі­хом, Алчевський організував серію концертів, в яких пропагував українську класичну музику. Тріумфальні виступи Алчевського в Па­рижі дістали високе визнання не тільки серед вимогливих фран­цузьких критиків, але й серед композиторів¹.

Малярство і графіка. "Українське малярство з кінцем XVIII ст. дійшло до незвичайно високого ступеня розвитку й це тоді Укра­їна явила майстрів, що можуть уважатися між першими майстра­ми цілого сучасного їм культурного світа",— писав відомий мистец­твознавець Дмитро Антонович.— Перший між ними Дмитро Ле-вицький (1735—1822) з Києва, син українського майстра, маляра і гравера Григорія Левицького. В його працях мистецтво українського портрету дорівнює найкращим майстрам тієї доби Англії і Фран­ції. Володимир Боровиковський (1757—1825) з Миргорода, портре­тист, фундатор романтично-реалістичної школи українського пор­третного малярства. Видатний скульптор Іван Мартос (1752—1835), родом з Чернігова, професор і ректор Петербурзької Академії Ми­стецтв. Разом з тим академічний рисунок підійняв на височінь най­кращих європейських вправ того роду другий український майстер з Чернігівщини — Антін Лосенко (1737—1773)².

Останній видатний майстер доби класичності, пост Тарас Шев­ченко, був на засланні й йому було заборонено працювати на ниві мистецтва. Інших українських мистців змушували переселитися до Москви та Петербурга, працювати на користь російського мистец­тва. Вже сам факт, що такий чи інший мистець працював у Росії, російська історіографія зачисляє їх як російських мистців. До та­ких належали романтики Олексій Венеціанов (1780—1847), родом з Ніжина, син грека й українки, та маляр і графік Костянтин Тру-товський (1826—1893), автор відомих картин "Сорочинський Яр­марок" і "Весільний викуп"; реалісти Іван Крамський (1837—1887), Микола Ярошенко (1846—1898) та Ілля Рєпін (1844—1930).

Те саме було з українськими пейзажистами, Іван Айвазовський (1817—1900) та Архип Куїнджі (1842—1910), родом грек з Маріуполя, а також Олександер Мурашко (1875—1919), які не мали можливості виявити себе в Україні й помандрували в Росію, де розвинули свої таланти в Петербурзі і там творили на славу російського мистецтва. Знаменитий Міхай Мункачі (1844—1900), українець родом з Му-качева на Закарпатті, переселився до Парижа і там працював і здо­був всесвітню славу³.

У другій половині XIX ст. з наростанням національно-визволь­ного руху спостерігалася і значна активізація всіх форм духовного

¹ Лисенко І. У сузір'ї великих // Літературна Україна.—1970.— № 62.— 7 серпня.

² АнтоновичД. Українське мистецтво // Нова Україна (Прага).—1923.— Ч. 3.— С 113.

³ Там же.-С. 114.

jj Б. Верига

й культурного життя народу. Одним із проявів цих змін було ви­никнення таких українських мистецьких центрів, як Харківський з малярською школою Марії Раєвської-Іванової (1840—1912), що студіювала малярство в Дрездені і була першою жінкою-маляркою в Україні; Одеський з мистецькою школою на чолі з Киріяком Ко­станді, а також Київський з малярською школою М. Мурашка. По­жвавлювалося мистецьке життя також у Полтаві, Катеринославі, Львові та інших містах України¹.

Незважаючи на несприятливі обставини, в українському образот­ворчому мистецтві, подібно як і в музиці, помітне повернення до українських традицій. Українські мистці почали приділяти більше уваги не тільки побутовим темам українського села, але також по­верталися до історичних тем героїчних подій часів козаччини. З ог­ляду на це найбільш визначними малярами і графіками виявилися Опанас Сластіон, брати Василь і Федір Кричевські, Микола Са-мокиша, Сергій Васильківський, графік Юрій Нарбуг та інші.

Бурхливого розвитку набрав пейзажний живопис, в якому ук­раїнські майстри втілювали свою любов до рідної землі. Новий ре­алістичний пейзаж розробляв Сергій Васильківський, Киріяк Ко­станді, Володимир Орловський (1842—1914), Петро Левченко (1856— 1917), Микола Пимоненко (1862—1912), Сергій Світославський (1857-1931).

Сергій Васильківський (1850—1917), один з найвидатніших маля­рів передреволюційної доби, знавець українського орнаменту і на­родного мистецтва. Він навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв і ще студентом його картини були відзначені одинадцятьма срібни­ми та двома золотими медалями. Закінчивши студії, він виїхав за кордон на кошти Академії й побував в Іспанії, Італії й Англії, де мав змогу запізнатися із західноєвропейським малярським мистецтвом. Повернувши в Україну, постійно працював на Слобожанщині, де виконав понад 3000 творів різного жанру — портрети, українські пейзажі, баталії. Васильківський співпрацював з істориком Д.Явор-ницьким та М. Самокишею над альбомом українських краєвидів під назвою "З української старовини". У спілці з іншими малярами він виконав на історичну тематику також великі настінні панно в бу­динку Полтавського земства². З-під його пензля постали реалістичні полотна, які відображають красу і велич рідного краю: "Весна на Україні", "По Дінцю", "Ловлять снігура", "Після дощу", "Бездоріж­жя", "Захід сонця" та багато інших. Популярні його картини на іс­торичну тематику: "Козачий пікет", "Бій запорожців з татарами", "Дума про трьох братів", "Обрання полковником Мартина Пушка-

¹ Уманцев Ф. Розвиток мистецтва в 60—90-х роках XIX століття // Вісті з України.—
1965.- № 27 (Збі).-С. 7.

² Там же.

ря", "Сторожі запорозьких вольностей" та інші. Своїми історичними картинами Васильківський зарекомендував себе як артист-маляр, що глибоко відчуває і тонко відтворює образи героїчно-романтичного минулого¹. Васильківський виявився видатним майстром пейзажу навіть на фоні світового мистецтва.

Микола Мурашко (1844—1909) — видатний український мистець. Та відомий і як працьовитий педагог. З 1869 р. він викладав малю­вання в київських середніх школах, а в 1875 р. відкрив Київську рисувальну школу, якою беззамінно керував протягом чверть сто­ліття. Цю школу фінансово підтримував власник цукрових заводів Іван Терещенко. Звідси вийшли такі видатні майстри образотвор­чого мистецтва, як Микола Пимоненко, Олександер Мурашко, Іван Селезньов, Сергій Костенко, Григорій Дяченко, Фотій Красиць-кий, Іван їжакевич, Григорій Світлицький. Мурашко — це не тільки мистець великого діапазону, він також був критиком, писав рецензії у київській та столичній пресі і був однодумцем ідеологів руху ху-дожників-передвижників², які боролися за реалізм, народність і на­ціональну своєрідність мистецтва.

К. Костанді (1852—1921) був маляром-реалістом, багато уваги присвятив побутовій тематиці. У зображенні природи виявився тон­ким й оригінальним кольористом і в пейзажах з Південної Укра­їни Костанді досяг тієї краси й проникливості, які зумовили появу в українському живописі специфічно "костандіївських" мотивів³.

Опанас Сластіон (1855—1933) — маляр і графік романтично-на­родницького напрямку, етнограф і педагог. Закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв і співпрацював з журналом "Київська Стари­на". Як маляр Сластіон любувався в українських краєвидах і жан­рових сценах з національною тематикою.

Найбільш талановитим малярем виявився Микола Самокиша (1860—1944), один з найбільших баталістів, що їх знає світове ми­стецтво. Він студіював у Парижі і ставив собі за мсту відтворити іс­торичні події й національні особливості з життя й побуту українсько­го народу. Так постала ціла низка баталістичних картин з козацької доби. Самокиша разом з Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової "Живописної України"⁴.

Брати Василь і Федір Кричевські, видатні українські артисти ма­лярі. Василь Кричевський (1873—1952) — архітектор, маляр, графік, театральний і фільмовий декоратор й автор проекту та мистецького оформлення відомого інтер'єру будинку земства в Полтаві⁵. У ма-

¹ Історія українського мистецтва в шести томах.— Київ, 1970.— Т. 4.— Кн. 2.— С 142.

² Русич К.Ш. Київська Рисувальна Школа // Новий Шлях.—1979.—Ч. 24.—18 червня.

³ Мистецтво другої половини ХІХ-ХХ сторіччя.—С. 167.

⁴ Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1973.— Т. 7.—С 2701.

⁵ Горбенко Є.В. Монументальний живопис // Історія українського мистецтва.—
Т. 4,-Кн. 2.- С 238.

 

лярстві майстер імпрессіоністичної школи, пейзажист, що з модер­ним декоративним малярством умів пов'язати локальний колорит. Як графік, Василь Кричевський був піонером українського книжко­вого мистецтва, який, починаючи з 1903 p., оформив понад 70 укра­їнських видань. Він виконав проекти державних гербів, друків і пе­чатки Української Народної Республіки, грошових банкнотів, по­штових марок, екслібрисів і т.п. Крім того, В. Кричевський писав рецензії і статті на мистецькі теми. У 1940 р. у Києві була влаштова­на ретроспективна виставка, на якій було показано 1100 експонатів його творчості¹. Василь Кричевський великий різнобічний мистець кінця XIX — першої половини XX ст., провідна й авторитетна по­стать у справах мистецтва в Україні. У 1944 р. він, не бажаючи жити більше в комуністичному "раю", емігрував на захід Європи, звідки переїхав до Венесуели, а в 1950 р. — до США, де й помер.

Федір Кричевський (1879—1947), закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв в 1910 р. і в лютому 1911 р. виїхав за кордон. Подорож по країнах Західної Європи: Франції, Німеччині, Італії тощо, позначи­лася на його творчості. Протягом 1912—1914 pp. на виставках київсь­ких малярів Ф. Кричевський показав ряд цікавих творів — "Краєвид села Шишаки", "Літній краєвид", "Три віки". У 1914—1918 pp. він був директором і професором Київського художнього училища, а ко­ли в листопаді 1917 р. була створена Українська Державна Академія Мистецтв, став її співзасновником, а у 1918—1922 pp. був ректором. Від 1920 до 1939 р. працював як професор Київського художнього ін­ституту. Кричевський — відомий маляр портретист. З-під його пен­зля вийшли портрети багатьох визначних діячів української культу­ри, Володимира Вернадського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Лисенка, Івана Котляревського, Григорія Сково­роди та інших. Його творчість позначилася переходом від імпрессі-онізму до синтезу українського стильового виразу на зразках народ­ного мистецтва. Він також є автором цікавої композиції ескіза "Збори Кирило-Мефодіївського Товариства", на якому зображені 12 кирило-мефодіївців на зразок апостолів. На ньому можна пізнати М. Косто­марова, М. Гулака-Артемовського, П. Куліша, О. Марковича, В. Бі-лозерського та інших. Найбільш виразна постать Тараса Шевченка в позі оратора. Немає між зображеними кириломефодіївцями провока­тора О. Петрова².

У 1940 р. Федір Кричевський дістав звання "заслужений діяч мистецтва УРСР". Творчість Кричевського позначалася багатством тематики, в тому числі й зображення українського народного по­буту. До цієї тематики належать панно-триптих "Життя", "Свати",

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1994.—Т. 3. — С. 1190—
1191.

² Красовський І. Ф.Г. Кричевський — творець прекрасного // Наше Слово (Варша-
ва).-1969.- № 20 (666).- 18 травня.

"Мати", "Шахтарська любов", "Веселі доярки", "Дівчата". У 1932 р. Федір Кричевський намалював цікаву картину на гуцульсь­ку тематику під назвою "Довбуш". На жаль, ця картина під час війни загинула, залишився тільки малий її варіант. У 1943 р. ми­стець виїхав на захід до Німеччини, але в 1945 р. був репатріова-ний до СССР, а два роки пізніше, ЗО липня 1947 р. Федір Кри­чевський помер.

Порфірій Мартинович (1856—1933) створив цілий ряд портре­тів, як наприклад, гетьманів Івана Мазепи й Богдана Хмельниць­кого, філософа Григорія Сковороди і жанрових картин з укра­їнського життя. Він також був першим ілюстратором "Енеїди" І. Котляревського та деяких поезій Т. Шевченка ("Катерина", "Гайдамаки" тощо). Через хворобу він від мистецтва відійшов, але співпрацював з журналом "Київська Старина" і вивчав дерев'яну архітектуру і старовину Полтавщини.

Одним з найбільших графіків був Юрій Нарбут (1886—1920), ро­дом з Чернігівщини. Графікою захопився ще в Глухівській гімна­зії. У 1906 р. молодий Нарбут переїхав до Петербурга і там студі­ював графічне мистецтво та працював над оформленням книг, зок­рема казок. Згодом Нарбут створив власний стиль, заснований на українських національних традиціях народного мистецтва. Він ці­кавився геральдикою і сам виконав безліч гербів, ілюструючи "Ма-лороссійський гербовник", виготовив ряд силуетих портретів.

У березні 1917 р. Нарбут переїхав до Києва і з відкриттям Укра­їнської Академії Мистецтв у грудні 1918 р. його запрошено на про­фесора графіки. В Києві Нарбут разом з М. Бойчуком і В. Кричевсь-ким став основоположником нового українського мистецтва і мав великий вплив на українську графіку наступних десятиліть.

Із західноукраїнських малярів та графіків найбільш відомі були Іван Труш, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Антін Манастирсь-кий, Осип Сосенко та ін. До західноукраїнських малярів слід за­числити також і Олексу Новаківського, який, хоча й народився на східному Поділлі, та свій талант повністю розвинув у Галичині.

Іван Труш (1869—1941), відомий маляр і мистецький критик. Він один із визначніших українських малярів-імпрессіоністів. Своєю творчістю розпочав відродження галицького малярства. Труш ство­рив цілу галерею портретів визначних українських постатей, почи­наючи від кардинала Сильвестра Сембратовича, кінчаючи своїм автопортретом. Намалював цілий ряд пейзажів з Криму, Венеції, Єгипту, Палестини і т.п., а також багато жанрових картин. Його твори визначаються лаконізмом мистецької мови та простотою композиції. Мистецька спадщина Івана Труша становить понад 6000 картин¹.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С 3274.

Олена Кульчицька (1877—1967) закінчила Віденську школу ми­стецького промислу й набула слави як маляр-графік. Створила ве­ликі цикли картин, різних за технікою і тематикою: "Страсті Хри­стові", "З війни", "Ярмарок у Косові", "Жнива", "На базарі" то­що. Багато її картин основані на українській міфології та побуті. Мистецький доробок Кульчицької становлять портрети українських князів, письменників, побутові та історичні картини, пейзажі, на яких зображувала різнородні мотиви української природи, зокрема краєвиди Гуцульщини, а також твори ужиткового й декоративного мистецтва. Окрему групу становлять натюрморти і книжкові ілю­страції, особливо дитячих видань, бо діти були її улюбленою те­мою. Твори О.Кульчицької визначаються досконалою технікою і знанням українського побуту.

Осип Курилас (1870—1951), закінчив Краківську академію Ми­стецтва, і виявився знаменитим ілюстратором дитячих видань, пей­зажів. Курилас був одним із піонерів нового українського релігійного мистецтва. Він є автором багатьох іконостасів в Галичині й Америці.

Антін Манастирський (1878—1969), закінчив Краківську Акаде­мію Мистецтва в 1905 р. Серед його творів є пейзажі, портрети, полотна й графіки з фольклорно-етнографічними, історичними й соціальними мотивами й архітектурні пам'ятки. Він спеціялізував-ся як портретист і в талановитих портретах вмів виявити складну психологію людини. Історичні картини переважно на козацьку те­матику, "На водопої", "На могилі", "Козацька Школа", "Козаки в поході", "Тарас Бульба" і т.п. Звертають на себе увагу його чудо­ві картини з етнографічного побуту, як наприклад, "Ой під гаєм, гаєм", "Бабусенько— голубонько", "Ой ходила дівчина беріжком", "По діброві вітер віє". Манастирський залишив по собі до 1000 кар­тин, різних за жанром і темою, в тому числі й велику кількість ри­сунків та ілюстрацій дитячої та шкільної літератури¹.

Олекса Новаківський (1872—1935), визначний маляр і педагог, студіював в Одесі, а опісля в Краківській Академії Мистецтв, яку закінчив із золотою медалею. Намалював цілу низку портретів визначних громадян Львова, а також пейзажі ліричного характеру. Новаківський створив свою власну школу у Львові, яка в західній Україні була осередком малярської культури й дала низку відомих мистців, як Святослав Гординський, Володимир Гаврилюк, Сте­паны Гебус-Баранецька, Софія Зарицька, Едвард Козак, Степан Луцик, Володимир Ласовський, Мирон Левицький, Михайло Мо­роз та ін.