Національнийрух 1870—1914 pp. 3 страница

Видатним драматургом був також Іван Франко (1856—1916), писали п'єси Борис Грінченко (1863—1910), Любов Яновська (1865—1933), Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) та інші².

Велике значення для розвитку театрального мистецтва мала музична творчість Миколи Лисенка (1842—1912), який народився в козацько-поміщицькій родині. Закінчив Київський університет із науковим званням кандидата природничих наук. Музичну освіту завершував у Ляйпцігу та Петербурзі. З 1869 р. жив у Києві. За активну участь у громадському житті 1907 р. був заарештований. М. Лисенко ціле своє життя присвятив українській музичній культурі, обробляв музику народних пісень, компонував музику на твори Тараса Шевченка, з яких найбільш відомі кантати: "Б'ють пороги", "Гайдамаки", "Іван Гус". Написав опери "Різдвяна Ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", оперету "Енеїда" та численні інші твори. Як композитор, Лисенко тісно співпрацював з театром і тим спричинився до піднесення його музично-мистецького рівня

М. Лисенко був визначним музичним етнографом, диригентом і піаністом. Своєю працею в ділянці музичної етнографії він став основоположником національного українського напрямку, опертого на окремішності народно-національних традицій, на оригінальності й багатстві народної музичної творчості.

¹ Григоріїв ІО. Великий український драматург // Нова Зоря (Чікаго).— 1966.—

Ч. 37.—11 вересня. ¹ Антонович Д. Український театр // Нова Україна.—1923.— Ч. 1.—2.—С 139.

Записуючи та збираючи українські народні пісні, обробляв до них музику. Він написав наукову працю "Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем О. Вересаевым", а також праці про музичні інструменти в Україні.

У 1904 р. Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу в Києві, з якої вийшла низка відомих українських співаків. У цій школі разом з Лисенком працював також славний тенор Олексан-дер Мишуга.

Слідами Лисенка пішли й молодші композитори-українці Кирило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович та інші.

Кирило Стеценко (1882—1922), син маляра-самоука, закінчив духовну семінарію в 1903 p., а до 1907 р. навчався в Музично-драматичній школі М. Лисенка. Того ж року був арештований за участь у громадській праці й висланий на Донеччину, звідки повернувся роком пізніше. У 1911 р. висвятився на священика і працював на Поділлі. Організував 1918 р. капелу "Думка", з якою подорожував по Україні. У 1921 р. повернувся знову до душпастирської праці на Київщині, там і помер. К. Стеценко у своїй творчості застосовував багатомелодійність і різноманітність гармонійних засобів. Він компонував музику до поезій Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся та ін., в якій важливе місце посідають солоспіви. Крім того, компонував музику до різних українських п'єс Гр. Квітки-Основ'яненка, С. Черкасенка, А. Велисовського тощо. Однією з найбільш відомих його композицій є "Заповіт" на слова Тараса Шевченка.

Микола Леонтович (1877—1921), син священика, визначний композитор й учитель хорового співу й диригентури. У 1904 р. закінчив студії в Петербурзькій Академії. Леонтович компонував музику для капели та хорів, оперту на українських народних мелодіях, гармонізував українські народні пісні та церковно-релігійні твори. Однією з найбільш відомих не тільки в Україні, але і в Північній Америці, є його композиція "Щедрик".

Творчість Леонтовича відіграла значну роль у розвитку хорової культури XX ст. і мала великий вплив, як на вокальну, так і на інструментальну творчість композиторів наступних поколінь. Леонтович був великий музичний талант, творчість якого, на жаль, перервала трагічна смерть з рук невідомого злочинця в домі його батьків у селі Марківці на Поділлі, як тільки там встановилася со-

вєтська влада.

Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко, 1883—1921), композитор, педагог і музичний критик. У 1909 р. закінчив Петербурзьку Консерваторію і з 1917 р. викладав у Київській Консерваторії, де був також керівником Музичної драми та Державного вокального ансамблю. За своє коротке життя скомпонував багато соло-

співів на слова українських поетів, сонати, сюїти на теми українських народних пісень, хорові твори тощо.

На західноукраїнських землях визначними композиторами були Михайло Вербицький й Анатоль Вахнянин у Галичині та Сидір Во-робкевич на Буковині.

Михайло Вербицький (1815—1870) — видатний український композитор середньої доби в історії української музики. Музична творчість Вербицького охоплює важливіші ділянки церковної і світської музики, і засвідчує не тільки про його творчу всесторонність, але і про його талант. Найбільш відомими його творами зі світської музики є "Заповіт" Т. Шевченка для двох хорів, "Тост до Руси" на слова В. Стебельського, "Де Дніпро наш котить хвилі", "Поклін" на слова Юрія Федьковича, різні солоспіви тощо. У 1863 р. він написав музику до слів Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала українським національним гімном. До інструментальних творів належать одинадцять його симфоній на теми українських народних пісень. М. Вербицький мав непересічний музичний талан, якого, на жаль, він не міг розвинути замолоду, бо жив у бідному галицькому селі, музичну грамоту опановував самотужки, з книжок, студіюючи твори західноєвропейських композиторів¹.

Сидір Воробкевич (1836—1903), православний священик на Буковині, письменник, драматург і громадський діяч. Як композитор відзначився складанням літургічних пісень і псалмів, а також компонував хорові твори, сольні пісні й оперети.

Анатоль Вахнянин (1841—1908), громадський діяч, посол до галицького сойму й віденського парламенту, педагог — засновник і перший директор Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові, та журналіст — редактор політичного часопису "Правда" у 1867—1870 pp., а також співредактор "Діла". Він же автор опери "Купало".

З наступної генерації композиторів в Галичині слід згадати священика Остапа Нижанківського (1862—1919), визначного громадського діяча, композитора й диригента. Він був також членом Української Національної Ради 1918—1919 pp., за що його поляки розстріляли без суду в травні 1919 р. у селі Завадів на Стрийщині, де він був парохом.

Філарет Колссса (1871—1947), музикознавець-фольклорист, етнограф і композитор, автор кількох праць з української музиколо-гії й етнографії, здебільшого про походження та розвиток української народної творчості, зокрема українських народних дум. Він досліджував стиль українських пісень і дум в їх історичному розвитку, компонував музику для хорів й обробляв народні пісні.

Станіслав Людкевич (1879—1989), визначний композитор, музикознавець і фольклорист. Музичну освіту здобув у Віденському університеті й був викладачем Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. З його найбільш відомих творів треба згадати симфонічно-хорову оду "Кавказ" на основі поеми Т. Шевченка, "Вічний революціонер" на слова Івана Франка, "Заповіт" Т. Шевченка та багато інших.

Завдяки творам українських композиторів на початку XX ст. небувалих успіхів осягнуло українське хорове мистецтво. Так само велику славу здобули українські оперні співаки-артисти.

Олександер Мишуга (1853—1922), тенор, родом з Галичини, виступав у головних ролях з великим успіхом в оперних театрах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст Західної Європи. Перебуваючи в Києві, Мишуга запізнався з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Діяльність його не обмежувалась тільки тим, що він чарував чудовим голосом та видатною майстерністю численних слухачів як оперний та концертний співак,— Мишуга був великим патріотом і громадянином. Міцна дружба єднала його з Іваном Франком. Тільки завдяки коштам, які передав із своїх артистичних зарібків Франкові, могла з'явитися друком окраса української поезії збірка "Зів'яле листя". Взагалі Мишуга значну частину своїх гонорарів віддавав на громадсько-культурні справи, на допомогу талановитій молоді¹. Велика заслуга його і в тому, що він одним з перших прийшов на допомогу Миколі Лисенкові і разом з ним, починаючи з 1905 p., виховав цілу плеяду видатних співаків², а між ними і славетного М. Микиша.

Мишуга навіть у зеніті успіхів і слави ніколи не забував про українську музику й народню пісню. Він займає почесне місце в історії українського концертного виконавства, як один з кращих інтерпретаторів і пропагандистів українських народних пісень, творів українських композиторів. В останні хвилини свого життя він записав все, що надбав за життя, Музичному інститутові ім. М. Лисенка у

Львові.

Соломія Крушельницька (1873—1952), також родом з Галичини, лірично-драматичне сопрано, виступала в головних ролях на оперних сценах Європи й Південної Америки. Про її виступи аргентинська газета "Іль Діяріо" писала: "Як геній, що глибокою мислю заволодіє людством, або як лицар, що великим вчинком захопить широкі верстви народу, так Соломія Крушельницька своїм мистецьким талантом здобула мільйонове місто Буенос Айрес"³. Вона

¹ Залеський О. Михайло Вербицький // Свобода.— 1970. — Ч. 30.—18 лютого.

¹ Рильський М. Син народу // Радянська культура.— 1963.— № 46.-9 червня.

² Кротевич Є. Ми(с)тець — патріот // Там же.

³ Деркач І, На вершині мистецтва // Там же.— № 76.-22 вересня.

була незрівняною, неперевершеною як в оперному, так і в камерному мистецтві. Ті, кому довелося бачити і чути артистку на сцені в різних куточках світу, ніколи не забудуть її блискучого співу і гри. У Соломії були прекрасний, оригінального тембру голос (сопрано), бездоганна дикція¹. Коли вона співала, можна було зрозуміти кожне слово. Здавалося, що вона не співає, а говорить. В її репертуарі близько 60 опер, таких як Отелло, Тангойзер, Трубадур, Мадам Батерфляй та інші, які принесли їй безсмертну славу. "Спів Соломії Крушельницької,— писав італійський критик М. Іка-льяті,— весь сповнений поезії та захоплюючого чару, лунав у Римі протягом чотирьох коротких місяців. З цим чаром, з цією поезією наша публіка, здавалось, не хотіла вже ніколи розлучатися"².

Модест МенцІнський (1875—1935) був одним з найкращих героїчних тенорів (між іншим у славних вагнерівських операх) європейських сцен. Він учився у консерваторії у Львові, а закінчив студії у Франкфурті, де і розпочав свою мистецьку кар'єру, бо на батьківщині тоді оперного театру не було. Від 1901 до 1903 pp. МенцІнський перебував у Німеччині, а з 1904 по 1910 pp. на становищі першого тенора в Стокгольмській опері у Швеції. У 1911—1926 pp. він виступав в операх усіх великих міст Західної Європи (Гамбург, Берлін, Кельн, Брюссель, Париж, Амстердам, Мілан). Як тільки траплялася нагода, він приїжджав до Львова й виступав у Львівському оперному театрі. Чим вище МенцІнський піднімався на вершини мистецтва, тим більше зростала в нього, як і в Мишуги та Крушельницької, любов до рідного народу, з якого вийшов і якому завдячував своїм талантом³. У 1925 р. МенцІнський хотів приїхати на гастролі в Україну і дирекція театру в Харкові на те погодилася, але совєтський уряд не бажав собі виступів Менцінського в Україні. В його концертному репертуарі були також твори українських композиторів—Січинського, Матюка, Ярославснка, Людкевича, Ко-лесси, Барвінського. З нагоди його 60-ліття шведське столичне радіо звернулося до нього з проханням виступити в цей день і заспівати те, що йому найдорожче. І він проспівав для світу низку українських народних пісень і Лисенкове "Мені однаково"⁴.

Мишуга, Крушельницька, МенцІнський — це велика трійка, якою може погордитися кожний народ.

Іван Алчсвський (1876—1917), родом з Харкова, драматичний тенор, артист петербурзької опери, виступав також у головних ролях на сценах опер Західної Європи, в Лондоні, Парижі, Мілані та інших столичних містах, а також і в Нью-Йорку. Крім спектаклів в

¹ Жозефіна (Негріта) Кано де Піяцціні. Славетна співачка, моя велика подруга //
Соломія Крушельницька.— Київ, 1977.—Т. 1.— С 141.—142.

² Ікальяті М. Троянди за прекрасне // И Tirso.— 1905.— №. 15.— 16 квітня.

³ Деркач І. Героїчний тенор //Літературна Україна.— 1964.—№ 33.— 28 квітня.

⁴ Там же.

оперному театрі в 1906—1907 pp., що проходили з великим успіхом, Алчевський організував серію концертів, в яких пропагував українську класичну музику. Тріумфальні виступи Алчевського в Парижі дістали високе визнання не тільки серед вимогливих французьких критиків, але й серед композиторів¹.

Малярство і графіка. "Українське малярство з кінцем XVIII ст. дійшло до незвичайно високого ступеня розвитку й це тоді Україна явила майстрів, що можуть уважатися між першими майстрами цілого сучасного їм культурного світа",— писав відомий мистецтвознавець Дмитро Антонович.— Перший між ними Дмитро Ле-вицький (1735—1822) з Києва, син українського майстра, маляра і гравера Григорія Левицького. В його працях мистецтво українського портрету дорівнює найкращим майстрам тієї доби Англії і Франції. Володимир Боровиковський (1757—1825) з Миргорода, портретист, фундатор романтично-реалістичної школи українського портретного малярства. Видатний скульптор Іван Мартос (1752—1835), родом з Чернігова, професор і ректор Петербурзької Академії Мистецтв. Разом з тим академічний рисунок підійняв на височінь найкращих європейських вправ того роду другий український майстер з Чернігівщини — Антін Лосенко (1737—1773)².

Останній видатний майстер доби класичності, пост Тарас Шевченко, був на засланні й йому було заборонено працювати на ниві мистецтва. Інших українських мистців змушували переселитися до Москви та Петербурга, працювати на користь російського мистецтва. Вже сам факт, що такий чи інший мистець працював у Росії, російська історіографія зачисляє їх як російських мистців. До таких належали романтики Олексій Венеціанов (1780—1847), родом з Ніжина, син грека й українки, та маляр і графік Костянтин Тру-товський (1826—1893), автор відомих картин "Сорочинський Ярмарок" і "Весільний викуп"; реалісти Іван Крамський (1837—1887), Микола Ярошенко (1846—1898) та Ілля Рєпін (1844—1930).

Те саме було з українськими пейзажистами, Іван Айвазовський (1817—1900) та Архип Куїнджі (1842—1910), родом грек з Маріуполя, а також Олександер Мурашко (1875—1919), які не мали можливості виявити себе в Україні й помандрували в Росію, де розвинули свої таланти в Петербурзі і там творили на славу російського мистецтва. Знаменитий Міхай Мункачі (1844—1900), українець родом з Му-качева на Закарпатті, переселився до Парижа і там працював і здобув всесвітню славу³.

У другій половині XIX ст. з наростанням національно-визвольного руху спостерігалася і значна активізація всіх форм духовного

¹ Лисенко І. У сузір'ї великих // Літературна Україна.—1970.— № 62.— 7 серпня.

² АнтоновичД. Українське мистецтво // Нова Україна (Прага).—1923.— Ч. 3.— С 113.

³ Там же.-С. 114.

jj Б. Верига

й культурного життя народу. Одним із проявів цих змін було виникнення таких українських мистецьких центрів, як Харківський з малярською школою Марії Раєвської-Іванової (1840—1912), що студіювала малярство в Дрездені і була першою жінкою-маляркою в Україні; Одеський з мистецькою школою на чолі з Киріяком Костанді, а також Київський з малярською школою М. Мурашка. Пожвавлювалося мистецьке життя також у Полтаві, Катеринославі, Львові та інших містах України¹.

Незважаючи на несприятливі обставини, в українському образотворчому мистецтві, подібно як і в музиці, помітне повернення до українських традицій. Українські мистці почали приділяти більше уваги не тільки побутовим темам українського села, але також поверталися до історичних тем героїчних подій часів козаччини. З огляду на це найбільш визначними малярами і графіками виявилися Опанас Сластіон, брати Василь і Федір Кричевські, Микола Са-мокиша, Сергій Васильківський, графік Юрій Нарбуг та інші.

Бурхливого розвитку набрав пейзажний живопис, в якому українські майстри втілювали свою любов до рідної землі. Новий реалістичний пейзаж розробляв Сергій Васильківський, Киріяк Костанді, Володимир Орловський (1842—1914), Петро Левченко (1856— 1917), Микола Пимоненко (1862—1912), Сергій Світославський (1857-1931).

Сергій Васильківський (1850—1917), один з найвидатніших малярів передреволюційної доби, знавець українського орнаменту і народного мистецтва. Він навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв і ще студентом його картини були відзначені одинадцятьма срібними та двома золотими медалями. Закінчивши студії, він виїхав за кордон на кошти Академії й побував в Іспанії, Італії й Англії, де мав змогу запізнатися із західноєвропейським малярським мистецтвом. Повернувши в Україну, постійно працював на Слобожанщині, де виконав понад 3000 творів різного жанру — портрети, українські пейзажі, баталії. Васильківський співпрацював з істориком Д.Явор-ницьким та М. Самокишею над альбомом українських краєвидів під назвою "З української старовини". У спілці з іншими малярами він виконав на історичну тематику також великі настінні панно в будинку Полтавського земства². З-під його пензля постали реалістичні полотна, які відображають красу і велич рідного краю: "Весна на Україні", "По Дінцю", "Ловлять снігура", "Після дощу", "Бездоріжжя", "Захід сонця" та багато інших. Популярні його картини на історичну тематику: "Козачий пікет", "Бій запорожців з татарами", "Дума про трьох братів", "Обрання полковником Мартина Пушка-

¹ Уманцев Ф. Розвиток мистецтва в 60—90-х роках XIX століття // Вісті з України.—
1965.- № 27 (Збі).-С. 7.

² Там же.

ря", "Сторожі запорозьких вольностей" та інші. Своїми історичними картинами Васильківський зарекомендував себе як артист-маляр, що глибоко відчуває і тонко відтворює образи героїчно-романтичного минулого¹. Васильківський виявився видатним майстром пейзажу навіть на фоні світового мистецтва.

Микола Мурашко (1844—1909) — видатний український мистець. Та відомий і як працьовитий педагог. З 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а в 1875 р. відкрив Київську рисувальну школу, якою беззамінно керував протягом чверть століття. Цю школу фінансово підтримував власник цукрових заводів Іван Терещенко. Звідси вийшли такі видатні майстри образотворчого мистецтва, як Микола Пимоненко, Олександер Мурашко, Іван Селезньов, Сергій Костенко, Григорій Дяченко, Фотій Красиць-кий, Іван їжакевич, Григорій Світлицький. Мурашко — це не тільки мистець великого діапазону, він також був критиком, писав рецензії у київській та столичній пресі і був однодумцем ідеологів руху ху-дожників-передвижників², які боролися за реалізм, народність і національну своєрідність мистецтва.

К. Костанді (1852—1921) був маляром-реалістом, багато уваги присвятив побутовій тематиці. У зображенні природи виявився тонким й оригінальним кольористом і в пейзажах з Південної України Костанді досяг тієї краси й проникливості, які зумовили появу в українському живописі специфічно "костандіївських" мотивів³.

Опанас Сластіон (1855—1933) — маляр і графік романтично-народницького напрямку, етнограф і педагог. Закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв і співпрацював з журналом "Київська Старина". Як маляр Сластіон любувався в українських краєвидах і жанрових сценах з національною тематикою.

Найбільш талановитим малярем виявився Микола Самокиша (1860—1944), один з найбільших баталістів, що їх знає світове мистецтво. Він студіював у Парижі і ставив собі за мсту відтворити історичні події й національні особливості з життя й побуту українського народу. Так постала ціла низка баталістичних картин з козацької доби. Самокиша разом з Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової "Живописної України"⁴.

Брати Василь і Федір Кричевські, видатні українські артисти малярі. Василь Кричевський (1873—1952) — архітектор, маляр, графік, театральний і фільмовий декоратор й автор проекту та мистецького оформлення відомого інтер'єру будинку земства в Полтаві⁵. У ма-

¹ Історія українського мистецтва в шести томах.— Київ, 1970.— Т. 4.— Кн. 2.— С 142.

² Русич К.Ш. Київська Рисувальна Школа // Новий Шлях.—1979.—Ч. 24.—18 червня.

³ Мистецтво другої половини ХІХ-ХХ сторіччя.—С. 167.

⁴ Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1973.— Т. 7.—С 2701.

⁵ Горбенко Є.В. Монументальний живопис // Історія українського мистецтва.—
Т. 4,-Кн. 2.- С 238.

лярстві майстер імпрессіоністичної школи, пейзажист, що з модерним декоративним малярством умів пов'язати локальний колорит. Як графік, Василь Кричевський був піонером українського книжкового мистецтва, який, починаючи з 1903 p., оформив понад 70 українських видань. Він виконав проекти державних гербів, друків і печатки Української Народної Республіки, грошових банкнотів, поштових марок, екслібрисів і т.п. Крім того, В. Кричевський писав рецензії і статті на мистецькі теми. У 1940 р. у Києві була влаштована ретроспективна виставка, на якій було показано 1100 експонатів його творчості¹. Василь Кричевський великий різнобічний мистець кінця XIX — першої половини XX ст., провідна й авторитетна постать у справах мистецтва в Україні. У 1944 р. він, не бажаючи жити більше в комуністичному "раю", емігрував на захід Європи, звідки переїхав до Венесуели, а в 1950 р. — до США, де й помер.

Федір Кричевський (1879—1947), закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв в 1910 р. і в лютому 1911 р. виїхав за кордон. Подорож по країнах Західної Європи: Франції, Німеччині, Італії тощо, позначилася на його творчості. Протягом 1912—1914 pp. на виставках київських малярів Ф. Кричевський показав ряд цікавих творів — "Краєвид села Шишаки", "Літній краєвид", "Три віки". У 1914—1918 pp. він був директором і професором Київського художнього училища, а коли в листопаді 1917 р. була створена Українська Державна Академія Мистецтв, став її співзасновником, а у 1918—1922 pp. був ректором. Від 1920 до 1939 р. працював як професор Київського художнього інституту. Кричевський — відомий маляр портретист. З-під його пензля вийшли портрети багатьох визначних діячів української культури, Володимира Вернадського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Лисенка, Івана Котляревського, Григорія Сковороди та інших. Його творчість позначилася переходом від імпрессі-онізму до синтезу українського стильового виразу на зразках народного мистецтва. Він також є автором цікавої композиції ескіза "Збори Кирило-Мефодіївського Товариства", на якому зображені 12 кирило-мефодіївців на зразок апостолів. На ньому можна пізнати М. Костомарова, М. Гулака-Артемовського, П. Куліша, О. Марковича, В. Бі-лозерського та інших. Найбільш виразна постать Тараса Шевченка в позі оратора. Немає між зображеними кириломефодіївцями провокатора О. Петрова².

У 1940 р. Федір Кричевський дістав звання "заслужений діяч мистецтва УРСР". Творчість Кричевського позначалася багатством тематики, в тому числі й зображення українського народного побуту. До цієї тематики належать панно-триптих "Життя", "Свати",

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1994.—Т. 3. — С. 1190—
1191.

² Красовський І. Ф.Г. Кричевський — творець прекрасного // Наше Слово (Варша-
ва).-1969.- № 20 (666).- 18 травня.

"Мати", "Шахтарська любов", "Веселі доярки", "Дівчата". У 1932 р. Федір Кричевський намалював цікаву картину на гуцульську тематику під назвою "Довбуш". На жаль, ця картина під час війни загинула, залишився тільки малий її варіант. У 1943 р. мистець виїхав на захід до Німеччини, але в 1945 р. був репатріова-ний до СССР, а два роки пізніше, ЗО липня 1947 р. Федір Кричевський помер.

Порфірій Мартинович (1856—1933) створив цілий ряд портретів, як наприклад, гетьманів Івана Мазепи й Богдана Хмельницького, філософа Григорія Сковороди і жанрових картин з українського життя. Він також був першим ілюстратором "Енеїди" І. Котляревського та деяких поезій Т. Шевченка ("Катерина", "Гайдамаки" тощо). Через хворобу він від мистецтва відійшов, але співпрацював з журналом "Київська Старина" і вивчав дерев'яну архітектуру і старовину Полтавщини.

Одним з найбільших графіків був Юрій Нарбут (1886—1920), родом з Чернігівщини. Графікою захопився ще в Глухівській гімназії. У 1906 р. молодий Нарбут переїхав до Петербурга і там студіював графічне мистецтво та працював над оформленням книг, зокрема казок. Згодом Нарбут створив власний стиль, заснований на українських національних традиціях народного мистецтва. Він цікавився геральдикою і сам виконав безліч гербів, ілюструючи "Ма-лороссійський гербовник", виготовив ряд силуетих портретів.

У березні 1917 р. Нарбут переїхав до Києва і з відкриттям Української Академії Мистецтв у грудні 1918 р. його запрошено на професора графіки. В Києві Нарбут разом з М. Бойчуком і В. Кричевсь-ким став основоположником нового українського мистецтва і мав великий вплив на українську графіку наступних десятиліть.

Із західноукраїнських малярів та графіків найбільш відомі були Іван Труш, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Антін Манастирсь-кий, Осип Сосенко та ін. До західноукраїнських малярів слід зачислити також і Олексу Новаківського, який, хоча й народився на східному Поділлі, та свій талант повністю розвинув у Галичині.

Іван Труш (1869—1941), відомий маляр і мистецький критик. Він один із визначніших українських малярів-імпрессіоністів. Своєю творчістю розпочав відродження галицького малярства. Труш створив цілу галерею портретів визначних українських постатей, починаючи від кардинала Сильвестра Сембратовича, кінчаючи своїм автопортретом. Намалював цілий ряд пейзажів з Криму, Венеції, Єгипту, Палестини і т.п., а також багато жанрових картин. Його твори визначаються лаконізмом мистецької мови та простотою композиції. Мистецька спадщина Івана Труша становить понад 6000 картин¹.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С 3274.

Олена Кульчицька (1877—1967) закінчила Віденську школу мистецького промислу й набула слави як маляр-графік. Створила великі цикли картин, різних за технікою і тематикою: "Страсті Христові", "З війни", "Ярмарок у Косові", "Жнива", "На базарі" тощо. Багато її картин основані на українській міфології та побуті. Мистецький доробок Кульчицької становлять портрети українських князів, письменників, побутові та історичні картини, пейзажі, на яких зображувала різнородні мотиви української природи, зокрема краєвиди Гуцульщини, а також твори ужиткового й декоративного мистецтва. Окрему групу становлять натюрморти і книжкові ілюстрації, особливо дитячих видань, бо діти були її улюбленою темою. Твори О.Кульчицької визначаються досконалою технікою і знанням українського побуту.

Осип Курилас (1870—1951), закінчив Краківську академію Мистецтва, і виявився знаменитим ілюстратором дитячих видань, пейзажів. Курилас був одним із піонерів нового українського релігійного мистецтва. Він є автором багатьох іконостасів в Галичині й Америці.

Антін Манастирський (1878—1969), закінчив Краківську Академію Мистецтва в 1905 р. Серед його творів є пейзажі, портрети, полотна й графіки з фольклорно-етнографічними, історичними й соціальними мотивами й архітектурні пам'ятки. Він спеціялізував-ся як портретист і в талановитих портретах вмів виявити складну психологію людини. Історичні картини переважно на козацьку тематику, "На водопої", "На могилі", "Козацька Школа", "Козаки в поході", "Тарас Бульба" і т.п. Звертають на себе увагу його чудові картини з етнографічного побуту, як наприклад, "Ой під гаєм, гаєм", "Бабусенько— голубонько", "Ой ходила дівчина беріжком", "По діброві вітер віє". Манастирський залишив по собі до 1000 картин, різних за жанром і темою, в тому числі й велику кількість рисунків та ілюстрацій дитячої та шкільної літератури¹.

Олекса Новаківський (1872—1935), визначний маляр і педагог, студіював в Одесі, а опісля в Краківській Академії Мистецтв, яку закінчив із золотою медалею. Намалював цілу низку портретів визначних громадян Львова, а також пейзажі ліричного характеру. Новаківський створив свою власну школу у Львові, яка в західній Україні була осередком малярської культури й дала низку відомих мистців, як Святослав Гординський, Володимир Гаврилюк, Степаны Гебус-Баранецька, Софія Зарицька, Едвард Козак, Степан Луцик, Володимир Ласовський, Мирон Левицький, Михайло Мороз та ін.