Маніфест 17 жовтня 1905 р.

Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухнути кожної хвилини, бо навіть на військо не можна покладати надій. На початку жовтня найбільш активними виявилися поневолені народи і взагалі національні меншини імперії (поляки вимагали автономії, жиди — рівноправ'я), водночас селяни вимагали землі, урядовці справедливого трактування й усунення протекціонізму, а військо в невдачах на фронті обвинувачувало уряд.

Щоб недопуетити до збройної революції, цар Микола II 17 жовтня (ЗО жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував населенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на засаді особистої недоторканості, свободу слова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної Думи як законодавчого тіла імперії.

Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокрема до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних.

Маніфест 17 Жовтня населення сприйняло по-різному. Частина раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і почнеться нова доба в історії Російської імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тільки передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського дому, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження царського самодержавства у повній силі.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином жидів, дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстрашніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони

тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомогою війська. У Києві, за відомостями медичної "Швидкої допомоги", було 23 особи забиті, а 223 ранені¹.

Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й почали появлятися політичні партії. Оскільки Маніфест був написаний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й оформили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію (скорочено— "кадети") й домагалися реорганізації Росії в консти-туційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Одночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії. Тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков (1859-1943).

В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зокрема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штай-нгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Антін Ржепецький та інші.

Центральне місце серед політичних партій належало "Союзові 17 Октября" (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександер Гучков (1862— 1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий маніфест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільносте імперії.

Найбільш реакційною шовіністичною партією був "Союз Русского Народа", на чолі з А. Дубровіно, В. Пуришкевичем та М.Марковим. До нього належали консервативно-шовіністичні російські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а подекуди і представники вищого православного духовенства. "Союз Русского Народа" ставив собі за мету обороняти великодержавну політику Росії й тому провадив боротьбу з революційними рухами. Оскільки там жиди були найбільш акивним елементом, Союз виступав проти них і його члени брали активну участю у жидівських погромах. "Союз Русского Народа" не визнавав українців і білорусів за окремі народи й тому виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й інтелігенцією немонархічних політичних переконань. "Союз Русского Народа" називали "чорною сотнею", а її членів-"чорносотснцями". В Україні чорносотенці були досить сильні і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі елемени міста і села.. Вони мали свої пресові органи "За царя и родину" у Києві, де головним діячем Союзу був М. Мищенко, "Волынская земля" у Почаєві, де діяльністю Союзу керував архімандрит Віталій Максименко, та інші.

Большевики керувались у той час теорією Леніна, що "пролетаріат є керівник народної революції, яка має довести до диктатури пролетаріату", а меншевики й надалі стояли за широку організацію робітників типу німецької соціал-демократичної партії¹. В Україні большевики творили на фабриках ради робітничих депутатів. Серед них із українців на перше місце вибився Григорій Пет-ровський, перший секретар Виконавчого комітету ради Робітничих Депутатів у Катеринославі.

Відкрито почала діяти й Партія Соціалістів-революціонерів (скорочено — есери), яка мала свої гуртки також і в Україні. У Києві її очолював А. Козачок, родом з Чернігівщини. Для виконування терог ристичних актів створена "Бойова організація". Були також й українські гуртки есерівців в Одесі, Радомишлі, Борисполі, Сімферополі й Києві. Одним із перших соціал-революціонерів був Микола Залізняк, що був переслідуваний і тому мусів утікати до Галичини.

Провідну роль у київській організації російських соціал-революціонерів відігравав київський лікар жид Фрумкін. Представники жидівської інтелігенції виступали послідовно проти українського національно-визвольного руху й підтримували концепцію "єдиної неділимої Росії" і були ворогами відділення України від Росії із фінансово-економічних міркувань.

Найбільш лівим угрупуванням була Партія Анархістів, організована наприкінці XIX ст. серед робітників Одеси. Вона виникла під впливом російського анархіста князя Петра Кропоткіна (1842— 1921), відомого теоретика анархізму. Партія заперечувала приватну власність, право, зовнішній примус і державну владу взагалі. Серед анархістів було декілька течій з організаціями, крім Одеси, в Києві, Харкові, Катеринославі. Ні одна з тих течій не мала українського характеру, будучи явищем, імпортованим з Росії. Анархі-стичні організації ліквідовані поліцією в 1902 р. З проголошенням Маніфесту 17 Жовтня вони відновили свою діяльність й займалися головно терористичними акціями проти фабрикантів і капіталістів, називаючи цей терор "економічним".

Жиди створили свої власні організації й одною з них був — "Бунд", повна назва якого звучала "Загальний Жидівський Робітничий Союз у Литві, Польщі і Росії". Заснований у Вільні 1897 p., Бунд був автономною частиною Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії й об'єднував частину жидівських робітників. За своєю політичною ідеологією Бунд стояв на антиукраїнських позиціях. Найбільш активним діячем Бунду був Мойсей Рафес, родом з Білорусі.

Другою жидівською організацією був Поалей-Ціон, який "стояв на становищі, що визволення України... у формі самостійної

¹ Полонська-Василснко Н. Історія України.— Т. 2.— С 417.

¹ Там же.

держави є цілком логічним завершенням українського революційного процесу" і тому підтримував український визвольний рух. Визначним діячем цієї партії був Соломон Ґольдельман¹.

Третю групу становили консервативні й ліберальні елементи жи-дівства, об'єднані в Сіоністичній організації. Сіоністи займали на загал нейтральне становище в російсько-українському спорі, хоча їх провідник Сиркін відрізнявся радикально від Рафеса, провідника Бунду, що обороняв російські імперіалістичні інтереси в Україні.

Незважаючи на проголошену конституцію, переслідування жидів продовжувалося. У печері на окраїнах Києва 20 березня 1911 р. знайдено труп дванадцятилітнього хлопця Андрія Ющинсь-кого, що дало підставу чорносотенній пресі розгорнути протижи-дівську кампанію. Слідство кримінальної поліції мало матеріали, які доказували, що вбивства доконала одна із київських кримінальних банд, але міністр юстиції Щегловітов під тиском антисемітських організацій наказав повести справу як ритуальне вбивство. Внаслідок того головний прокурор Київської губернії знехтував матеріалами поліції й дозволив 22 липня 1911 р. арештувати прикажчика цегельного заводу Менделя Бейліса, якого чорносотенці обвинувачували в ритуальному вбивстві хлопчика-християнина. Слідство тривало понад два роки й викликало протести передових діячів культури всієї імперії. У Петербурзі був створений комітет на чолі з відомим російським письменником Максимом Горьким та Володимиром Короленком для боротьби проти антисемітської політики уряду. Комітет випустив відозву до громадянства, яку підписало 83 діячів культури, й організував оборону для Бейліса. Справа набрала широкого розголосу далеко поза межами Російської імперії. Суд над Бейлісом відбувся 28 вересня 1913 р. в Києві. На суді виявилося, що деякі свідки, застрашені поліцією, свідчили фальшиво. В обороні підсудного стали не тільки цивільні люди, але також і високі церковні достойники різних віровизнань. Остаточно 28 жовтня 1913 р. суд присяжних після кількагодинних дискусій виніс одноголосно рішення, що М. Бейліс невинний².

Революція в Петербурзі знайшла належний відгук і серед української інтелігенції в Україні, де, крім соціального чинника, був ще і політичний —- русифікація. Революційні події дали змогу свідомим українцям широко розгорнути культурну й політичну працю. У деяких містах засновано за галицьким зразком товариство "Просвіта". Почала з'являтися українська преса: "Хлібороб" — 12 листопада 1905 р. у Лубнах, під редакцією Володимира Шемета; 24 грудня — "Рідний Край" у Полтаві, під редакцією Миколи Дмит-рієва та Григорія Коваленка; щоденник "Громадська Думка"— у

¹ Ковалевсьюгй М. При джерелах боротьби.—Інсбрук, I960.— С. 304—305.

² БроЙтман Е. Знаменитые евреи.— Москва, 1992.— С. 52—53.

Києві під редакцією Федора Матушевського. Перші два пресові органи фінансували місцеві громади, а "Громадську Думку" — Євген Чикаленко та Василь Симиренко. У 1906 р. поліція заарештувала кількох співробітників "Громадської Думки" на чолі з С. Єфремо-вим, і видання часопису заборонили. За перші три місяці існування газети її притягали до судової відповідальності не менше десяти разів¹. Але дещо пізніше того самого року дозволено було відновити видання часопису під новою назвою "Рада", видавцем якої був Є. Чикаленко, а редактором Методій Павловський². Найбільшого розмаху українська преса досягла в межах Російської імперії в 1906 p., протягом якого українською мовою друкувалося 16 газет і журналів³.

Російська адміністрація в Україні, не забороняючи друкувати українські пресові органи, почала переслідувати її передплатників. Учителям заборонено передплачувати "Раду" й інспектори заявляли: "Або "Рада", або посада". Коли хтось уперто продовжував передплачувати український часопис, то його звільняли з праці. Одним із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати на села часопис "Хлібороб". А коли він якимось чудом таки дістався на село, то його стражники відбирали читачам з рук⁴.

У 1906 р. з'явилася українська преса також і в Росії, в Петербурзі — журнал "Вільна Україна", газети "Наша дума", "Рідна справа" та "Вісті з Думи", а в Москві появився перший у Росії український ілюстрований журнал "Зоря"⁵.

Услід за тим на публічній арені появилися також українські політичні партії. Деякі вийшли з підпілля, як Українська Народна Партії (НУП), чи зорганізувалися нові, як Українська Соціал-Демок-ратична Робітнича Партія (УСДРП), на чолі якої стояв талановитий молодий український письменник Володимир Винниченко.

Після революції 1905 р. настали кращі можливості для зв'язків з Галичиною, з одного боку, та організації просвітянського життя на взір галицького товариства "Просвіта", з другого. Але в Україні під російською займанщиною завдання "Просвіти" мусіли відповідати місцевим потребам. Якщо в Галичині головним завданням культурних організацій була позашкільна освіта, то в царській Росії перед українськими просвітителями стояли безмежні завдання. Необхідно було пробудити й розкрити очі українському народові, на 80 відсотків неписьменному, який проживав на 750 тис. квадратних кіломет-

¹ Воробей П. І. З історії української преси // Український історичний журнал.—1971.—
№ 10.- С. 51.

² Дорошенко Д Мої спомини про давнє минуле, 1901-1914.— Вінніпег, 1949.— С. 88-89.

³ Воробей П. І. Вказ. праця.— С. 53.

⁴ Животко А. Історія української преси.— Регенсбург* 1946.— С 124.

⁵ Воробей П. І. Вказ. праця.— С 50.

pax у складі Російської імперії¹. На цю роботу найкраще надавалася випробувана вже просвітянськя робота в Галичині. І тому вже в жовтні 1905 р. у Катеринославі засновано Літературно-артистичне українське товариство "Просвіта", яке в скорому часі налічувало 400 членів. Тут робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, вокально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й читальню. В 1906 р. почало діяти товариство "Просвіта" в Одесі, яке мало власну бібліотеку й історичний музей. Заходами "Просвіти" від 1906 р. в Одеському університеті професор Олександер Грушевський читав лекції з українознавства. Ця "Просвіта" створила окремий фонд ім. Леоніда Смоленського (1844—1905), педагога й учителя історії, одного з керівників Української Одеської Громади, для видавання книжок. Але з появою книжки доцента Одеського університету Івана Бондаренка "Про Ґарібальді" влада незабаром закрила "Просвіту" як небажану установу.

Більше щастя мала "Просвіта" у Кам'янці-Подільському, якій удалося домогтися права ввести українську мову в початкових та парафіяльних школах. Вона зуміла також відкрити свою філію в Могилеві-Подільському. Того ж самого року появилося товариство "Просвіта" і в Києві, статут якого підписали видатні діячі української культури Борис Грінчскко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Завдяки старанням Іллі Шрага та Михайла Коцюбинського відкрилася "Просвіта" у Чернігові, де влада зустріла її дуже ворожо і закрила вже в 1911 р. За старанням історика Миколи Аркаса організовано товариство "Просвіта" також у Миколаєві, а О. Ертасов (чи Степан Ерас-тов?) зорганізував "Просвіту" в Катеринодарі, яка на терені Кубані у скорому часі мала по різних станицях 15 філій². Організувати товариства "Просвіти" не було легко, бо кожне товариство в місті чи селі повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація, а не як у Галичині, де діяло матірне товариство у Львові. У зв'язку з тим життя кожної організації повністю залежало від місцевого губернатора \ Це вказує на те, як царський режим боявся організованого суспільства. Так існували земства без загально крайового центру, те саме застосовано і стосовно до товариства "Просвіта", не допускаючи навіть до губерніальних об'єднань.

Державні Думи в Росії

Кінець 1905 і 1906 pp. позначені жорстокою реакцією. Революційні здобутки були майже повністю знищені. Реакційні організації вимагали збереження абсолютизму і самодержавства. Уряд зно-

ву відчув свою силу. Спираючись на реакційну пресу й на вимоги
чорносотенних організацій, він намагався відновити старі закони і
права. Почалася розправа з тими, хто повірив у Маніфест 17
Жовтня. В'язниці були переповнені заарештованими, а на лави
підсудних потрапляли редактори та співробітники прогресивних
газет. В імперії діяли "надзвичайні суди", які виносили смертні
вироки¹...

У лютому 1906 р. цар видав другий маніфест у справі виборів до Державної Думи, яка мала складатися з двох палат, Державної Ради та нижчої палати — Державної Думи. До Державної Ряди половина членів мала бути призначена урядовими чинниками, а половина мала бути виборна. До Державної Думи вибори відбувалися в чотирьох куріях: землевласницькій, тобто поміщицькій, міській, селянській та робітничій. Голосувати могли тільки чоловіки, що досятли 25 років. Державна Дума мала мати 524 депутати, розподілені гіа всі курії, з того в поміщицькій курії один депутат припадав на 2000 поміщицьких виборців, у міській — на 7000, у селянській — на 30000, а в робітничій — на 90 999 виборців. Оскільки в цей час український народ складався в основному з селянства, то його представництво в Думі було дуже обмежене. Крім того, вибори не були прямі, але "ступневі". Поміщики й міщани мали двоступневу, робітники — триступневу, а селяни — аж чотириступневу систему. Селяни вибирали спершу десятників на т.зв. волосний збір, на воЛрсному зборі вибирали представників до повітових зборів, а повітові — до губерніальних і щойно на губерніальних зборах селянських представників вибирали депутатів до Державної Думи.

Весна 1906 р. проходила в цілій Російській імперії під знаком виборів до Державної Думи. У половині травня 1906 р. головою Ради Міністрів був номінований Петро Столипін (1862—1911), людина консервативних поглядів. Він обійняв також їтост міністра внутрішніх справ. Під час передвиборчої кампанії половина Російської імперії перебувала в надзвичайному стані охорони, бо уряд проводив вибори і приборкував революційні виступи, які вибухали в різних місцях імперії. І в тих областях діяли військові суди, які присуджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей, звинувачених в протиурядових виступах, гинули на шибениці чи були розстріляні, а ще більше пішло до Сибіру².

В S^Kpami, як і в цілій імперії, ліві соціалістичні партії бойкотували вибори, а за ними пішли й українські соціал-демократи, чим полегшували виборчу більшість російських ліберальних пАртій, головно конституційних демократів (кадетів). Останні розвинули в Україні

¹ СередякА. Товариство "Просвіта" за межами Галичини // Нарис історії "Просвіти'
(за ред. І. Мельника).— Львів—Краків—Париж, 1993.— С. 64.

² Там же.— С 66-67.

³ Там же.— С. 64.

¹ Полоііська-Василеико Н. 1905 рік в Україні // Український самосгпй
Ч. 2(424). - С. 29.

² Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— ^с

широку агітацію й обіцяли обстоювати в Думі українські національні домагання. Оскільки кадети найбільш толерантно ставилися до українського питання, в їхній партії було багато інтелігентних українців, тому з цієї партії було обрано чимало депутатів-українців. На Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська Радикально-Демократична Партія й вона провела кілька своїх кандидатів¹.

Незважаючи на таку виборчу систему, як і несприятливі політичні умови, до першої Державної Думи на призначені українським губерніям 102 місця в Думі — від України обрано 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції та 42 селяни.

Урочисте засідання 10 травня 1906 р. відкрив сам цар Микола II. Але вже по кількох сесіях виявилося, що в розумінню уряду ця перша Державна Дума була надто революційною й проіснувала тільки до 21 липня 1906 p., тобто всього 72 дні, і цар її розпустив. Розпуск Думи не сприяв заспокоєнню суспільства. Навпаки, терор збільшився, бо за самий 1906 р. терористи забили 768 і поранили 820 представників влади, а військовий суд засудив на смерть 683 особи².

Свою власну парламентарну Громаду створили 45 депутатів-українців. її головою був обраний адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Серед її членів були відомі українські діячі, такі як Володимир Шемет і Павло Чижевський (обидва — дідичі з По-лтавщини^ Микола Біляшевський, барон Федір Штейнґель з Києва, Андрій В'язлов з Волині. Громада почала видавати свій власний журнал "Украинский Вестник", що мав служити трибуною для цілої Росії й тому друкувався російською мовою. Редактором журналу був Максим Славінський, а секретарем — Дмитро Дорошенко. У цьому журналі співпрацювали найкращі українські інтелектуальні сили, а в тому числі й Іван Франко та Володимир Гнатюк з Галичини. Пізніше зі Львова до Петербурга приїхав проф. М. Гру-шевський, якого тоді всі вважали за провідника українського руху в Росії. Його наукові праці та організаційний талант створили йому великий авторитет і глибоку пошану. Прибувши до Петербурга, Грушевський став ідейним провідником редакції "Украинского Вестника", а також й української Парламентарної Громади, яка ставила собі за мету домагатися автономії України, про що дуже ясно проголосив з думської трибуни її голова Ілля Шраг. Цікавим явищем було те, що депутати Євген Онацький та Аркадій Грабовець-кий промовляли в Думі українською мовою, і голова Думи проф. Муромцев їх не зупиняв³.

Було укладено декларацію Української Парламентської Громади у справі автономії України, яку мав виголосити з думської трибуни

голова Громади Ілля Шраг. Але до того не дійшло, бо вже 8 липня 1906 р. Думу розпущено¹.

У січні 1907 р. відбулися вибори до Другої Думи, депутатами до якої обрано більше половини з лівих партій. Із 102 депутатів від України лівих — соціал-демократів, трудовиків та кадетів було 65, октябристів, поміркованих, правих тощо 29. Українська Парламентарна Громада мала цим разом 47 членів, які домагалися автономії України, місцевої самоуправи, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з тим Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях². Цим разом українські депутати вже поставили справу автономії гостріше. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним автономним урядом. Громада видавала часопис — "Рідна Справа — Думські Вісті", що виходив два рази на тиждень за редакцією Василя Доманицького, хоча офіційно редакторами зареєстровані були М. Хотовицький і С. Нечитайло. В "Рідній Справі" друкувалися промови членів Української Парламентарної Громади. Отже, як виявилося, Друга Дума була більш революційна, ніж перша, й тому вона також втрималася заледве 103 дні, від 5 березня до 15 червня 1907 р.

Після цього розпочалася нова реакційна політика уряду. Сто-липін, щоб виключити революційні елементи з Думи, видав 3 червня 1907 р. новий виборчий закон, який надавав у Державній Думі перевагу упривілейованим станам. Згідно з тим законом, у селянських куріях один депутат припадав уже на 60 тисяч виборців і число депутатів у Державній Думі зменшено до 442 для цілої імперії. Від українських губерній число депутатів збільшено до 111, але з них 64 були дідичі-поміщики, а депутатів-селян зменшилося із 42 до 20. За партійною приналежністю в Третій Думі від українських губерній було 41 октябристів, 5 кадетів та 26 від "Союза русского народа", решта від інших політичних партій. Внаслідок того до Третьої Думи свідомих українців дісталося заледве 29 осіб³, тобто замало, щоб творити окрему парламентарну фракцію. Одначе, і депутати систематично підносили питання про переслідування української преси та про потребу українського шкільництва.

Третя Дума відбула свій строк і в 1912 р. відбулися вибори до Четвертої Державної Думи. Вислід був несподіванкою для урядових кіл, бо вона стала лівішою за третю. У ній було по 150 депутатів від правих та лівих партій та 130 "октябристів", які були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівими партіями. Головою Думи був "октябрист" Михайло Родзянко, великий дідич

¹ Там же.

² Полонськя-Васіїленко Н. Історія України.— Т. 2.— С. 424.

³ Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 83.

¹ Там же.

² Полонська-Василежо Н. Вказ. праця.— С 42—43. >

³ Історія Української РСР.-Київ, 1953.-Т. 1.— О. 625.

Катеринославщини, який ставився негативно до українського національного питання. Таке трактування державними чинниками України було тим більш дивне, що в той час дістали школи з рідною мовою навчання малі народи Кавказу, а також татари, естонці й латиші.

У 1908 р. 37 депутатів внесли законопроект про навчання української мови в народних школах, який, щоправда, недопустили до розгляду російські посли-шовіністи з "Клубу Русских Националистов", але він зробив певний розголос. У 1909 р. питання про українську мову в судах виніс професор Київського університету Іван Лучицький, яке також викликало протест чорносотенців.

У відповідь на ті домагання Столипін в 1911 р. заявив, що "історичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіяльних основах"¹.

Помимо всіх репресій, українське питання ставало щораз більш актуальне і про нього заговорили й посли-росіяни, а не тільки самі українці. У 1913 р. професор С Іванов вимагав кафедр українознавства в університетах України, а єпископ Нікон — введення української мови в школах. З приводу державного бюджету справу бсзправств державної адміністрації в Україні порушували такі видатні посли Думи, як А. Шингарьов, Павло Мілюков, Олександер Керенський, Григорій Петровеький та інші. Вони домагалися свободи національного розвитку та автономії України².

На форумі Другої Думи виникло також питання — виділення Холмщини й Підляшшя в окрему українську (офіційно — малоруську) губернію, щоб українське населення звільнити з-під постійного польського наступу. На жаль, українські депутати — есери й еедеки (в думі всі вони виступали за партійною приналежністю) вважали, що вони повинні йти рука в руку з польськими соціалістами, то в справі Холмського законопроекту вони не тільки не виявили жодного зацікавлення, але були проти нього. Проект узялися реалізувати праві російські кола — монархісти-націоналісти, до гурту яких належав єпископ Євлогій Храповицький, що був депутатом від Холмщини. Власне з правих рядів вийшов офіційний доповідач в справі Холмського проекту — Володимир Чихачов — депутат з Поділля^}, але забракло голосів, щоб його схвалити.

Цей законопроект був схвалений щойно в Третій Думі, коли кількість правих депутатів зросла, а крім того, законопроект підтрима-

ли депутати з партії "октябристів". Поляки намагалися сторпеду-вати той законопроект, назвавши його "четвертим поділом Польщі", пояснюючи це ще й тим, що Дума не мала права вирішувати справи Холмщини, тому що ті землі були визнані Польщі Віденським Конгресом. Остаточне голосування над опрацьованим законопроектом відбулося 9 травня 1912 р. Проти проекту голосували поляки й соціалісти, в тому числі й соціалісти-українці. Законопроект, схвалений 23 червня 1912 р. великою більшістю голосів, був підписаний царем і став законом, на базі якого була виділена Холмська губернія. Кордони губернії були визначені на строго етнографічних засадах і українське православне населення було абсолютною більшістю її населення¹.

Столипінські реформи

Прихід до влади Столипіна на посаду голови Ради Міністрів та міністра внутрішніх справ став важливою подією цього періоду. Він був великим противником ліберального й соціалістичного рухів і тому планував змінити Російську імперію з допомогою соціальнігх реформ та посилення політики русифікації неросійських народів, зокрема Фінляндії її України. Це завдяки йому була розпущена Друга Державна Дума, яка не погодилася бути тільки інструментом у його руках.

У 1910 р. Столипін видав спеціальний указ, яким наказував губернаторам не давати дозволу на створення товариств з "інородців", до яких зараховано також й українців². Влада відкинула законопроект про введення української мови до початкових шкіл України, а полтавський губернатор посунувся аж так далеко, що пропонував не допускати українців на посади учителів та шкільних інспекторів. У школах забороняли співати українських пісень, декламувати українські вірші і навіть виконувати українські мелодії на музичних інструментах³. Уряд ліквідував українські культурно-освітні організації, замикав товариства "Просвіти", українські клуби й бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелії українською мовою, що її видав Церковний Синод у 1905 р.

Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реакцію⁴ — нові заворушення, заставляли організувати самооборону й об'єднуватися проти наступу.

Найбільш значною в діяльності Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9 листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини"

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 446.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 425.

³ Пастернак Є. Нарис історії Холмщини й Щаляшшя (новіші часи). — Вінніпег, 1968.—
С 113—114.

¹ Там же—С. 119.

² Історія Української РСР.- Київ, 1953.- Т. 1.- С 628.

³ Там же.— С 629.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 430.

і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву "відрубу". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір". Крім того, уряд надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло також торгівлі землею, яку продавали поміщики, а також бідніші селяни. На жаль, ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що небагато селян могли їх купити.

За неповних чотири роки четвертина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916— 1917 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад сім мільйонів десятин землі. Внаслідок цього напередодні вибуху революції 1917 р. у руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га¹. У висладі столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила заледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалося селянство, майже вся перейшла в особисту приватну власність². Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кожний двір у середньому припадало по 6,3 десятин землі, але декілька поміщиків все таки ще володіли від 50 до 1000 десятинами землі, а Терещенко мав 250 000 десятин³. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодіння охоплювало близько 50% усіх дворів.

Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як губерніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Хари-тоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи.

Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалося тільки частинним успіхом, бо з можливостей, які вносила земельна реформа, користали багатші та проворніші селяни. Шляхом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли господарювати. Але зі зростанням багатшої верстви селян зростала теж т.зв. бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській губернії понад 33 000 господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсонщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори.

¹ Енциклопедія українознавства.— Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 1042.

² Історія Української РСР.— Київ, 1953.— Т. 1.— С 635.

³ Щербаков В. Черниговщина накануне революции // Летопись революции.— 1927.—
№. 2(23).- С. 31.

Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона прискорила їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролетарів. Багато шкоди наробив в українському селі алкоголізм, якому пособляла державна алкогольна монополія, бо деякі виділені наділи землі на повну приватну власність навіть не продавалися, їх просто пропивали їхні власники. Щоб чисельно зменшити бідняцьку верству, Столипін заохочував бідніших селян емігрувати з України до Сибіру, де був достаток вільної землі. І багато людей користало з того, але були й такі, що поїхали там шукати кращої долі, але потрапивши на нових місцях у скрутне становище, бо земля ще не була освоєна й не було де жити, поверталися назад, стративши все, що мали¹.

Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації членів Соціал-Революційної Партії, які закликали їх до страйків та заворушень. Соціал-революцінери були проти аграрної реформи Столипіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і роздати селянам безплатно. Крім того, аграрна реформа мала на меті ліквідувати сільський пролетаріат, що йшло на шкоду соціалістам усіх мастей. У зв'язку з тим Столипін став головним об'єктом атак соціал-рсволюціонерів й остаточно загинув з рук есера Д. Богрова в часі відвідин Києва, 18 вересня 1911 р.

* * *

У Києві з 1907 р. почав виходити історично-стнографічний та літературно-публіцистичний місячник "Україна", як продовження "Київської Старини", за редакцією літературознавця, етнографа і філолога Володимира Науменка. Але цей журнал самоліквідувався з появою "Записок" Українського Наукового Товариства, яке постало з ініціативи і заходом того ж таки В. Науменка в 1908 р. Головою Товариства був обраний Михайло Грушевський, який у скорому часі об'єднав біля нього десятки членів, старших і молодших наукових діячів. Товариство почало видавати свої "Записки" і влаштовувало прилюдні наукові конференції.

Репресії уряду, що мали хаотичний характер, викликали у різних партіях прагнення об'єднатися. Адміністрація таємними указами забороняла приймати українців—"мазепинців", "сепаратистів" на посади вчителів і професорів університетів. Українські літературні твори роками лежали в цензурі, а державним урядовцям забороняли передплачувати українські часописи й журнали, чим влада позбавляла їх читачів і передплатників, а з другого боку, накладала на видавництва великі грошові кари. У той спосіб видавництва

¹ Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1972.— Т. 4.— С 216.

позбавляли матеріальних засобів, що остаточно доводило до руїни й ліквідації тих видань.

Репресії з боку уряду викликали нові заворушення. Це найкраще виявилося восени 1912 р., в часі похорону Миколи Лисенка, на який з'їхалися представники з різних кінців України, в тому числі й з Галичини та Буковини. У похоронному поході взяло участь понад сто тисяч народу. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти, селяни й робітники. Похорон Лисенка став першим масовим виступом українців. У Москві цю величезну українську демонстрацію зрозуміли як перший тривожний сигнал дозріваючих подій в Україні¹.

У 1914 р. століття народин великого сина України Тараса Шевченка збиралася відзначити урочисто ціла Україна, включно з Галичиною й Буковиною. Під австрійською займанщиною приготування відбувалися без значних перешкод. У підросійських землях України по більших, а подекуди й по менших містах, постали офіційні комітети для вшанування пам'яті поета. Але ці приготування дуже занепокоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорносотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам'яті Шевченка і проти "мазепинського" руху взагалі. І вслід за тим міністр внутрішніх справ Маклаков заборонив друкувати про-пам'ятне видання в честь століття народин Тараса Шевченка. Міністр внутрішніх справ рекомендував усім губернаторам не дозволяти публічного вшанування пам'яті Шевченка, називати його ім'ям вулиці і школи. Святіший Синод заборонив правити панахиди, Міністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на академії й концерти в честь Шевченка². Унаслідок того в Києві урочисте відзначення століття Шевченка було відмінено й тільки в Катеринославі та ще в двох-трьох містах відбулися святкування.

Але на тому справа не стала, ініціятиву взяли студенти, в першу чергу грузини, які ставилися з великим пієтизмом до Шевченка. Студенти створили протестний комітет, який організував 10—11 березня 1914 р. у Києві вуличну демонстрацію. Але зараз з'явилася протидемонстрація чорносотенної студентської організації "Двоголового орла", які волочили по вулиці й топтали ногами портрет Т. Шевченка. Так на вулиці міста вийшло спонтанно кілька десятків тисяч осіб і дійшло до сутички між двома демонстраціями. Влада, побоюючись, щоб не дійшло більш бурхливих виявів, спровадила кінну поліцію і кілька відділів козаків, щоб розігнати київських демонстрантів. Було декілька поранень і поліція заарештувала кілька десятків демонстрантів, здебільшого грузинів⁵.

¹ Ковалевськіїй М. При джерелах боротьби.— Інсбрук, I960.— С. 134—135.

² Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 162.

³ Там же.- С 163.

Подібні демонстрації мали місце також і в інших містах України. Це був перший такого роду національний рух на землях цен-тральносхідної України, що виплеснувся на вулиці міст, щоб виявити своє невдоволення. Російська преса з подивом висловлювалася про цей несподіваний вияв потужності українського національного руху. Заборона відзначати сторіччя народин Т. Шевченка знайшла свій відгомін й на форумі Думи у Петербурзі. В часі палкої дискусії над тою справою високий царський достойник граф Кап-ніст, нащадок Василя Капніста, казав, що заборона святкувати сторіччя з дня народження Шевченка є образою для цілої України¹.

Україна з польською та московською, чи змосковщеною українською аристократією, змагала власними силами в нерівній боротьбі, не маючи навіть сприятливих політичних умов. Як засвідчив "Союз Русского Народа", серед найбільш завзятих ворогів українського національного відродження не бракувало і зрусифікованих українців. Православна церква, будучи підпорядкована повністю Російській Православній Церкві, виявилася найбільш успішною зброєю у російщенні українського народу. Вона повністю стояла на послугах імперського уряду та московського шовінізму. Проте завдяки горстці українського дворянства-аристократії, головно на Лівобережжі та невеликого відсотка національно свідомої української інтелігенції, український національний рух здобував щораз вагоміші позиції. Цей рух з кожним роком могутнів та мобілізував українське селянство, яке у своїй основі було здоровою і численною базою у боротьбі за національне й соціальне визволення. В Україні обидва ці елементи були дуже тісно пов'язані й тому, що переважна більшість дворянства була чужородною, боротьба за національне визволення була одночасно й боротьбою за соціальне визволення і справедливість. Унаслідок того напередодні першої світової війни український народ під Росією не був ще належно національно й політично свідомий.

Період від скасування кріпацтва до вибуху першої світової війни приніс великі зміни в Україні. Крім піднесення сільського господарства, яке мало добрі та злі сторони, розбудовувалася також і промисловість, здебільшого завдяки мінеральним багатствам України. Так само постійно скріплювався й захоплював щораз то ширші кола суспільства український рух, незважаючи на великі перешкоди з боку державної адміністрації. На переломі XIX—XX ст. Україна спромоглася на свою власну політичну ідеологію та після революції 1905 р. в Росії виявила себе живим і повним наснаги організмом, створивши свої власні політичні партії. Але найбільшим успіхом була відважна оборона прав українського народу на форумі російського парламенту — Думи. На жаль, все це стосува-

¹ Полонська-Васшіенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 431.

лося переважно права мати українську школу та розвивати українську літературу. Більших політичних домагань українська інтелігенція, за малими винятками, під російською займанщиною не зуміла ані сама, а тим більше в народі, закріпити.

Відданий українській справі, оборонець української мови і школи Микола Костомаров ревно намагався довести лояльність українського руху до Росії. Власне із його писань виходило, що весь український рух вичерпувався такою скромною метою, як видавання книжок для народу, букваря та словника; навіть українську літературу визнавав він лише "для домашнього вжитку"¹.

Наступне півстоліття не зробило великих змін у політичних поглядах української інтелігенції, яка мала б вести свій народ до кращого майбутнього. Внаслідок того українство не дістало великої спадщини ідей, що творили би ясний і повний політично-державний світогляд. Українська людина, яка виховувалася пщ різнородни-ми впливами, почавши зі школи, а потім преси, літератури й науки, засвоювала погляд, що український народ нездатний до творення свого національного життя в основних його ділянках — громадській, політичній, державній. Великий вплив на політичну думку української інтелігенції кінця XIX ст. мали ідеї Драгоманова, що вважалися за ознаку найбільш поступового та модерного українства й протиставилися зневажаному "культурництву". Однак і вони зв'язували майбутність українства з розвитком поступових російських течій, спрямовували політичні настрої громадянства у бік лагідного співжиття у російській державі, а не до державної незалежності².

І власне з такою політичною настановою захопила український народ війна 1914 p., а вслід за тим і революція 1917 р.

Визвольні рухи в Європі

Українське національне відродження не було якимсь відірваним явищем від загальнополітичних процесів Європи, як цілості. Навпаки, XIX ст. характеризується якраз зростанням революційних рухів, як серед державних, так і поневолених народів. Державні народи прагнули обмежити владу своєї керівної верхівки, домагаючись більшого голосу в вирішуванні державних справ, тобто демократизації суспільно-політичного устрою. Водночас, зокрема в другій половині XIX ст., ширилися різні соціалістичні ідеї справедливого поділу народного доходу та боротьби проти жахливої експлуатації робітників капіталістами.

Визначними ідеологами соціалістичного руху були француз Сен Сімон (1760—1825), шотляндець Роберт Оуен (1771—1858) та ні-

¹ Лотоцькіїй О. Вказ. праця.— Т. 3.— С. 323.

² Там же.

мецький жид Карл Маркс (1818—1883). Маркс був найбільш лівий у своїх теоріях, що їх він з'ясував у творі "Капітал" (Das Kapital) та у виготовленім ним, на спілку з німцем Фрідріхом Енгельсом "Комуністичному Маніфесті", опублікованому 1848 p., який вважається першим програмовим документом наукового комунізму. Карла Маркса та Фрідріха Енгельса вважають основоположниками сучасного комунізму.

Поруч із змаганням до демократизації та забезпечення гідного людського існування для чисельно зростаючого робітництва-про-летаріата, долучався також і національний, чи радше націоналістичний рух серед поневолених народів у складі багатонаціональних імперій Росії, Австрії та Туреччини (поляки, чехи, хорвати, серби, болгари, румуни, греки та ін.), як і серед народів, роздріблених на ряд більших і менших держав (Німеччина й Італія).

Турецька, або Оттоманська імперія, панувала вже декілька століть над народами південно-східної Європи і контролювала морські протоки Босфор і Дардансли, що ведуть із Чорного у Середземне море. За панування над берегами Чорного моря, а в подальшому й за контроль над протоками, велися постійні війни між Російською і Турецькою імперіями.

До російсько-турецьких спорів долучався ще й релігійний чинник, бо народи південно-східної Європи належали до християнської Східної Православної Церкви, а Туреччина була мусульманською державою й жахливо переслідувала християн. Це викликало постійні бунти проти турків. Росія використовувала ці заворушення для своїх політичних цілей, виступала як протектор православ'я й давала постійно моральну й матеріальну допомогу грекам, сербам, румунам, болгарам тощо. У той спосіб вона підривала потужність Туреччини й поширювала свої впливи на терени Балкансь-кого півострова.

Але послаблення Туреччини на користь Росії, зокрема зростання московських впливів на Балканах і Середземному морі, загрожувало інтересам західноєвропейських держав, зокрема Австрії та Франції. Англія також не була радою ширенню Російської імперії, бо то загрожувало її посілостям в Азії, де знаходилася Індія, перлина Британської імперії. Власне цей конфлікт імперіалістичних інтересів допровадив до Кримської війни у 1854—1856 pp. і не все дозволяв Росії розправитися зі своїм сусідом-суперником. Але завдяки цим ворогуванням та війнам поміж Росією і Туреччиною, довголітня боротьба сербів за своє національне визволення увінчалася успіхом.

Для скріплення своїх впливів серед слов'янських народів на Балканах, під кінець 1860 pp. для послуг Росії постала нова ідеологія — панславізм, яка по своїй суті нічим не різнилася від російського націоналізму та експансії Російської імперії. Головними проповідни-

ками панславізму, як крайнього російського націоналізму, були визначний публіцист М. Данилевський та генерал Р. Фадеев. Російські дипломати спритно використовували православну релігію та панславізм на користь Російської імперії.

У 1817 р. Туреччина була змушена дати Сербії автономію і визнати її князя Мілоша, що стало початком до повного національного визволення. Унаслідок московсько-турецької війни 1829 р., два румунські князівства, Валахія і Молдавія, одержали від Туреччини повну автономію, але покищо під російським протекторатом.

Після десятилітньої жорстокої боротьби з Туреччиною (1821— 1831) Греція також визволилася з-під турецького панування і проголосила свою самостійність у 1831 р. із монархічним ладом.

Подібний процес відбувався по цілій Європі, яку Віденський Конгрес з 1815 р. розподілив згідно з інтересами володарів учасників протинаполеонівської коаліції, а не з інтересами народів. Але тільки королівство П'ємонту мало короля італійського роду. В усіх інших державах панували чужинці, здебільша під впливом Австрії, яка для себе захопила дві провінції у Північній Італії, Ломбардію та Венецію. У той час австрійський канцлер князь Клемент Меттерніх твердив, що Італія — це тільки географічне поняття. Однак італійський народ проявив свою живучість і розгорнув боротьбу за своє визволення та єднання в одній національній державі.

Головну роль у національному відродженні Італії відіграв відомий італійський безкомпромісний республіканець націоналіст Джу-зеппе Мацціні. Але його безкомпромісність як республіканця не надавалася до тодішніх політичних умов Європи й тому практичне об'єднання Італії здійснив у 1871 р. граф Камілльо Кавур. Будучи прем'єром П'ємонту протягом цілої декади (1852—1861), Кавур своєю блискучою дипломатією здобув загальне визнання в Європі та дістав союзника проти Австрії в особі французького імператора Наполеона III.

До остаточного об'єднання Італії дійшло в 1870 р, коли славний провідник італійських революціонерів-республіканців Джузеппе Ґарібальді з'єднався з королем П'ємонту Віктором-Емануслем. В 1861 р. Ґарібальді розгромив війська Франческа II, Неаполітанського короля й захопив зі своїми революційними частинами південь Італії, тоді як більшість північної Італії вже була об'єднана під проводом Кавура. 17 березня 1861 р. проголошено королівство Італії з Віктором Емануелем як першим італійським королем. У 1866 р.,' після італійсько-австрійської війни, Венеція ввійшла до складу італійського королівства. У липні 1870 р. вибухла прусько-французька війна і французькі війська, які обороняли папу і Рим, мусіли його покинути. З цього скористали італійські війська, які в серпні зайняли місто й після проведеного плебісциту Рим включено до

складу італійського королівства і проголошено столицею Італії. Папська держава перестала існувати й на карті Європи появилася Італія, яка із "географічного поняття" перетворилася в об'єднану національну державу.

Подібний процес відбувався у той сам час і в Німеччині, яку Віденський конгрес переорганізував на 38 різних суверенних держав, між якими було аж п'ять королівств: ІІрусія, Гановер, Саксонія, Вюртемберґія та Баварія. Щоправда, всі ці держави мали своїх німецьких володарів, між якими найбільшою під кожним оглядом була Прусія, з якої власне й почався процес об'єднання Німеччини. На чолі цього процесу став пруський канцлер (прем'єр уряду) князь Отто Бісмарк, який своїми дипломатичними заходами, включно з інтригами, зумів осягнути намічену ціль. На перешкоді до об'єднання Німеччини, так як і на перешкоді об'єднання Італії, стояли Австрія та Франція. Бісмарк зумів своїми інтригами довести до семитижневої війни з Австрією влітку 1866 р. та Франко-Пруської війни в 1870 р., в яких Австрія під містом Садовою і Франція — під Седаном зазнали великих поразок. У січні 1871 р. на базі тих перемог, як і договорів з різними німецькими державами, Бісмарк допровадив до об'єдання Німеччини. У Дзеркальній залі Версальської палати біля Парижа, столиці переможеної Франції, 18 січня 1871 р. Німеччину проголошено Другою Імперією, а пруського короля Вільгельма — імператором. Об'єднана Німеччина складалася з 25 держав, у тому чотири королівства і три вільні міста: Гамбург, Бремен і Любек, які разом творили Другий Райх.

Постійні повстання народів Балканського півострова та війни з Росією досить ослабили колись могутню турецьку Оттоманську імперію. Численні болгарські повстання проти турецького панування, а зокрема 1876 p., яке турки криваво задушили, довело до нової Російсько-Турецької війни в 1877 р. На боці Росії воювали Румунія, Монтснегро і Сербія. Після важких боїв і великих людських втрат російські війська зламали опір турків і в січні 1878 р. захопили Андріянополь і загрожували столиці Туреччини — Константинополю. Султан запропонував мир і 3 березня 1878 р. Туреччина визнала незалежність князівства Монтенегро, Сербії й Румунії. Найбільше, однак, скористала Болгарія, яка мала бути самоуправною державою й платити Туреччині тільки певну данину.

Але західні великодержави не погодилися на таке розв'язання східного питання. Англія, побоюючись російської експансії на Середземне море, оскільки Болгарія стане знаряддям у руках Росії в порозумінні з іншими державами Західної Європи, вимагала, щоб договір у Сан-Стефано розглянув ще й Берлінський конгрес. У липні 1878 р. був скликаний у Берліні конгрес, в якому взяли участь Австрія, Англія, Франція, Німеччина, Росія, Італія, Греція й Ту-

рсччина. На Конгресі головував німецький канцлер Отто Бісмарк, і там укладено новий договір — Берлінський, який відповідав інтересам західноєвропейських держав. Велику Болгарію, створену у Сан-Стефано, поділено на три частини: Македонію залишено Туреччині, Східну Румелію також залишено в складі Туреччини, під безпосередньою владою султана, який мав назначити для неї гу-бернатора-християнина. Властиво Болгарія мала далі залишитися у складі Турецької імперії, але як автономна країна.

* * * У зв'язку з Російсько-Турецькою війною російські війська ввійшли на територію Молдавії і примусили її до участі в облозі твердині Плевна. Об'єднані князівства Валахії й Молдавії використали цю нагоду і проголосили незалежність. На карті Європи появилася нова держава Румунія, незалежність якої визнано Берлінським договором. Те саме зробила Сербія, яка виступила війною проти Туреччини на боці Росії, і її також визнав Берлінський договір, але з вимогою, що Боснію і Герцеговину окупують австрійські війська, помимо того, що ті князівства були заселені сербами й хорватами. На загал, можна сказати, що учасники Берлінського конгресу зовсім не дбали про Туреччину, не керувалися вони й добром народів, долю яких вони вирішували. Про те найкраще свідчить повернення християнських народів під турецьку владу, яка християн дуже переслідувала. Дбали вони самі про себе, щоб якнайбільше захопити земель Турецької імперії. Росії дозволили затримати частину захопленої від Туреччини Вірменії з містами Батум, Каре і Ардаган та повернено їй південну Басарабію, яку Росія обіцяла віддати Румунії за допомогу у війні проти Туреччини. Румунії, в заміну за Басарабію, дали Добруджу, територію на південь від устя Дунаю. Ще перед Берлінським конгресом Англія намовила Туреччину передати їй острів Кіпр і взаміну за те Англія гарантувала Туреччині непорушність решти турецьких доміній.

Як і у Західній Європі, над берегами Атлантичного океану в ХГХ ст. також відбулися деякі політичні зміни. Віденський Конгрес з 1815 р. прилучив до Королівства Голландії також й підавстрійську Бельгію, заселену флямандцями й валонцями. Під впливом революції в Парижі у 1830 р. збунтувалися проти голландського панування громадяни Брюсселя й на вулицях дійшло до боїв поміж цивільним населенням та голландським військом. Був створений тимчасовий уряд, який 4 жовтня 1830 р. проголосив Бельгію незалежним королівством. Завдяки Франції, інші європейські держави погодилися на незалежність Бельгії, як конституційного королівства.

Аналізуючи процеси національного відродження у другій половині XIX ст. в Європі, доводиться ствердити, що завжди і всюди головну роль у тих процесах відігравала національна аристократія. Ус-

пішність національного об'єднання Італії базувалася головно на королівстві Сардини-П'ємонту, а Німеччини — на могутній Прусії.

Боротьбу за національне визволення країн південно-східної Європи з-під панування Туреччини весь час підтримувала Російська імперія, яка намагалася дістатися до Середземного моря. На шляху до здійснення цієї мети стояла Оттоманська імперія, яка панувала над Балканським півостровом і контролювала проливи Босфор і Дарданели. Росія використовувала поневолені Туреччиною народи для власної експанзії і через те була, хоча й важливим, але тільки допоміжним чинником.

Дійсно важливим чинником у національному відродженні та в боротьбі за свою державність таких країн як Греція, Сербія, Болгарія та Румунія, була їхня релігія. Ці народи, визнавці православного християнства, різнилися під релігійним оглядом від панівної мусульманської нації — Туреччини. Тут релігія ототожнювалася з народом, тим більше що турки-мусульмани переслідували християн. Маючи свою власну національну церкву та свою власну аристократію, а при тому ще й сильного союзника, яким була Російська імперія, їхнє національне відродження й боротьба за власну державу увінчалися успіхом.

., В. Верига

Розділ VI

УКРАЇНЦІ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас окупаційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі колонізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь землі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відомі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини американського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альбсрти, аж до найдальше висунсних окраїн Південної Америки, таюгх як провінції Ріо Неґро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли пристосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і культурних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населення. На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були посереднім кільцем між суцільною українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії¹.

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний українським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української на-

ціональності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усього населення. Так само більшість українців проживало в Грайво-ронському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії¹.

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст.,— на Персдкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колонізація українцями, в основному азовськими козаками, що повернулися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від кріпаччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зросла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зростати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невійськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців².

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імперії, під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно статистично знизило число українців, бо деякі з них уже не говорили українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцько-му повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854—1856 pp. збільшилася також міграція українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис, або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже 380 тис, що становило 19,6% всього населення.

¹ Енциклопедія українознавства —Мюнхен, 1949.—Т. 1.—С. 147.

¹ Атлас. Українці — східна діаспора.—Київ, 1993.— С. 7.

² Там же.— С. 5.

У степу за Уралом

Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х pp. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670—1680 pp. — гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм"¹.

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Під кінець XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже четвертину всього населення². Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці³. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885—1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб⁴.

Багато українців поселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка,

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1973.—
Т. 7.- С 2789.

² Атлас. Українці — східна діаспора.— С. 7.

³ Поселення в Сибірі // Свобода (Джерзі Сіті).—1980.— Ч. 180.—19 серпня.

⁴ Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипінської ре
форми // Український історичний журнал.— 1973.— № 6.—С. 99.

Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення¹. Простори, де українці жили майже компактними оселями, назвали Сірим Клином.