Маніфест 17 жовтня 1905 р.

Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухну­ти кожної хвилини, бо навіть на військо не можна покладати надій. На початку жовтня найбільш активними виявилися поневолені на­роди і взагалі національні меншини імперії (поляки вимагали авто­номії, жиди — рівноправ'я), водночас селяни вимагали землі, уря­довці справедливого трактування й усунення протекціонізму, а вій­сько в невдачах на фронті обвинувачувало уряд.

Щоб недопуетити до збройної революції, цар Микола II 17 жовт­ня (ЗО жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував на­селенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на за­саді особистої недоторканості, свободу слова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної Думи як законодавчого тіла імперії.

Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокре­ма до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних.

Маніфест 17 Жовтня населення сприйняло по-різному. Части­на раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і по­чнеться нова доба в історії Російської імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тільки передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського до­му, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок на­сильства над царем і вимагали збереження царського самодержав­ства у повній силі.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почали­ся виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У від­повідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином жидів, дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстраш­ніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони

тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомо­гою війська. У Києві, за відомостями медичної "Швидкої допомо­ги", було 23 особи забиті, а 223 ранені¹.

Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й по­чали появлятися політичні партії. Оскільки Маніфест був написа­ний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й офор­мили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію (скорочено— "кадети") й домагалися реорганізації Росії в консти-туційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Од­ночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії. Тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков (1859-1943).

В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зок­рема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штай-нгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Ан­тін Ржепецький та інші.

Центральне місце серед політичних партій належало "Союзові 17 Октября" (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександер Гучков (1862— 1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий мані­фест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільносте імперії.

Найбільш реакційною шовіністичною партією був "Союз Рус­ского Народа", на чолі з А. Дубровіно, В. Пуришкевичем та М.Марковим. До нього належали консервативно-шовіністичні ро­сійські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а по­декуди і представники вищого православного духовенства. "Союз Русского Народа" ставив собі за мету обороняти великодержавну політику Росії й тому провадив боротьбу з революційними рухами. Оскільки там жиди були найбільш акивним елементом, Союз ви­ступав проти них і його члени брали активну участю у жидівських погромах. "Союз Русского Народа" не визнавав українців і біло­русів за окремі народи й тому виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й інтелігенцією немонархічних політич­них переконань. "Союз Русского Народа" називали "чорною сот­нею", а її членів-"чорносотснцями". В Україні чорносотенці були досить сильні і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі елемени міста і села.. Вони мали свої пресові органи "За царя и родину" у Києві, де головним діячем Союзу був М. Ми­щенко, "Волынская земля" у Почаєві, де діяльністю Союзу керу­вав архімандрит Віталій Максименко, та інші.

Большевики керувались у той час теорією Леніна, що "проле­таріат є керівник народної революції, яка має довести до диктату­ри пролетаріату", а меншевики й надалі стояли за широку органі­зацію робітників типу німецької соціал-демократичної партії¹. В Ук­раїні большевики творили на фабриках ради робітничих депутатів. Серед них із українців на перше місце вибився Григорій Пет-ровський, перший секретар Виконавчого комітету ради Робітничих Депутатів у Катеринославі.

Відкрито почала діяти й Партія Соціалістів-революціонерів (ско­рочено — есери), яка мала свої гуртки також і в Україні. У Києві її очолював А. Козачок, родом з Чернігівщини. Для виконування терог ристичних актів створена "Бойова організація". Були також й укра­їнські гуртки есерівців в Одесі, Радомишлі, Борисполі, Сімферополі й Києві. Одним із перших соціал-революціонерів був Микола Заліз­няк, що був переслідуваний і тому мусів утікати до Галичини.

Провідну роль у київській організації російських соціал-рево­люціонерів відігравав київський лікар жид Фрумкін. Представни­ки жидівської інтелігенції виступали послідовно проти українсько­го національно-визвольного руху й підтримували концепцію "єди­ної неділимої Росії" і були ворогами відділення України від Росії із фінансово-економічних міркувань.

Найбільш лівим угрупуванням була Партія Анархістів, органі­зована наприкінці XIX ст. серед робітників Одеси. Вона виникла під впливом російського анархіста князя Петра Кропоткіна (1842— 1921), відомого теоретика анархізму. Партія заперечувала приват­ну власність, право, зовнішній примус і державну владу взагалі. Се­ред анархістів було декілька течій з організаціями, крім Одеси, в Києві, Харкові, Катеринославі. Ні одна з тих течій не мала укра­їнського характеру, будучи явищем, імпортованим з Росії. Анархі-стичні організації ліквідовані поліцією в 1902 р. З проголошенням Маніфесту 17 Жовтня вони відновили свою діяльність й займали­ся головно терористичними акціями проти фабрикантів і капіталі­стів, називаючи цей терор "економічним".

Жиди створили свої власні організації й одною з них був — "Бунд", повна назва якого звучала "Загальний Жидівський Робіт­ничий Союз у Литві, Польщі і Росії". Заснований у Вільні 1897 p., Бунд був автономною частиною Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії й об'єднував частину жидівських робітників. За своєю політичною ідеологією Бунд стояв на антиукраїнських по­зиціях. Найбільш активним діячем Бунду був Мойсей Рафес, ро­дом з Білорусі.

Другою жидівською організацією був Поалей-Ціон, який "сто­яв на становищі, що визволення України... у формі самостійної

 

¹ Полонська-Василснко Н. Історія України.— Т. 2.— С 417.

¹ Там же.

держави є цілком логічним завершенням українського революцій­ного процесу" і тому підтримував український визвольний рух. Ви­значним діячем цієї партії був Соломон Ґольдельман¹.

Третю групу становили консервативні й ліберальні елементи жи-дівства, об'єднані в Сіоністичній організації. Сіоністи займали на за­гал нейтральне становище в російсько-українському спорі, хоча їх провідник Сиркін відрізнявся радикально від Рафеса, провідника Бунду, що обороняв російські імперіалістичні інтереси в Україні.

Незважаючи на проголошену конституцію, переслідування жи­дів продовжувалося. У печері на окраїнах Києва 20 березня 1911 р. знайдено труп дванадцятилітнього хлопця Андрія Ющинсь-кого, що дало підставу чорносотенній пресі розгорнути протижи-дівську кампанію. Слідство кримінальної поліції мало матеріали, які доказували, що вбивства доконала одна із київських криміналь­них банд, але міністр юстиції Щегловітов під тиском антисемітських організацій наказав повести справу як ритуальне вбивство. Внаслі­док того головний прокурор Київської губернії знехтував матері­алами поліції й дозволив 22 липня 1911 р. арештувати прикажчика цегельного заводу Менделя Бейліса, якого чорносотенці обвинува­чували в ритуальному вбивстві хлопчика-християнина. Слідство три­вало понад два роки й викликало протести передових діячів куль­тури всієї імперії. У Петербурзі був створений комітет на чолі з відомим російським письменником Максимом Горьким та Воло­димиром Короленком для боротьби проти антисемітської політи­ки уряду. Комітет випустив відозву до громадянства, яку підписа­ло 83 діячів культури, й організував оборону для Бейліса. Справа набрала широкого розголосу далеко поза межами Російської імпе­рії. Суд над Бейлісом відбувся 28 вересня 1913 р. в Києві. На суді виявилося, що деякі свідки, застрашені поліцією, свідчили фаль­шиво. В обороні підсудного стали не тільки цивільні люди, але та­кож і високі церковні достойники різних віровизнань. Остаточно 28 жовтня 1913 р. суд присяжних після кількагодинних дискусій виніс одноголосно рішення, що М. Бейліс невинний².

Революція в Петербурзі знайшла належний відгук і серед укра­їнської інтелігенції в Україні, де, крім соціального чинника, був ще і політичний —- русифікація. Революційні події дали змогу сві­домим українцям широко розгорнути культурну й політичну пра­цю. У деяких містах засновано за галицьким зразком товариство "Просвіта". Почала з'являтися українська преса: "Хлібороб" — 12 листопада 1905 р. у Лубнах, під редакцією Володимира Шемета; 24 грудня — "Рідний Край" у Полтаві, під редакцією Миколи Дмит-рієва та Григорія Коваленка; щоденник "Громадська Думка"— у

¹ Ковалевсьюгй М. При джерелах боротьби.—Інсбрук, I960.— С. 304—305.

² БроЙтман Е. Знаменитые евреи.— Москва, 1992.— С. 52—53.

Києві під редакцією Федора Матушевського. Перші два пресові ор­гани фінансували місцеві громади, а "Громадську Думку" — Євген Чикаленко та Василь Симиренко. У 1906 р. поліція заарештувала кількох співробітників "Громадської Думки" на чолі з С. Єфремо-вим, і видання часопису заборонили. За перші три місяці існуван­ня газети її притягали до судової відповідальності не менше деся­ти разів¹. Але дещо пізніше того самого року дозволено було від­новити видання часопису під новою назвою "Рада", видавцем якої був Є. Чикаленко, а редактором Методій Павловський². Найбіль­шого розмаху українська преса досягла в межах Російської імперії в 1906 p., протягом якого українською мовою друкувалося 16 газет і журналів³.

Російська адміністрація в Україні, не забороняючи друкувати ук­раїнські пресові органи, почала переслідувати її передплатників. Учителям заборонено передплачувати "Раду" й інспектори заявля­ли: "Або "Рада", або посада". Коли хтось уперто продовжував пе­редплачувати український часопис, то його звільняли з праці. Од­ним із перших адміністративних розпоряджень була заборона про­пускати на села часопис "Хлібороб". А коли він якимось чудом таки дістався на село, то його стражники відбирали читачам з рук⁴.

У 1906 р. з'явилася українська преса також і в Росії, в Петер­бурзі — журнал "Вільна Україна", газети "Наша дума", "Рідна спра­ва" та "Вісті з Думи", а в Москві появився перший у Росії укра­їнський ілюстрований журнал "Зоря"⁵.

Услід за тим на публічній арені появилися також українські по­літичні партії. Деякі вийшли з підпілля, як Українська Народна Пар­тії (НУП), чи зорганізувалися нові, як Українська Соціал-Демок-ратична Робітнича Партія (УСДРП), на чолі якої стояв таланови­тий молодий український письменник Володимир Винниченко.

Після революції 1905 р. настали кращі можливості для зв'язків з Галичиною, з одного боку, та організації просвітянського життя на взір галицького товариства "Просвіта", з другого. Але в Україні під російською займанщиною завдання "Просвіти" мусіли відповідати місцевим потребам. Якщо в Галичині головним завданням культур­них організацій була позашкільна освіта, то в царській Росії перед українськими просвітителями стояли безмежні завдання. Необхідно було пробудити й розкрити очі українському народові, на 80 відсот­ків неписьменному, який проживав на 750 тис. квадратних кіломет-

¹ Воробей П. І. З історії української преси // Український історичний журнал.—1971.—
№ 10.- С. 51.

² Дорошенко Д Мої спомини про давнє минуле, 1901-1914.— Вінніпег, 1949.— С. 88-89.

³ Воробей П. І. Вказ. праця.— С. 53.

⁴ Животко А. Історія української преси.— Регенсбург* 1946.— С 124.

⁵ Воробей П. І. Вказ. праця.— С 50.

 

pax у складі Російської імперії¹. На цю роботу найкраще надавалася випробувана вже просвітянськя робота в Галичині. І тому вже в жовтні 1905 р. у Катеринославі засновано Літературно-артистичне українське товариство "Просвіта", яке в скорому часі налічувало 400 членів. Тут робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, во­кально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й чи­тальню. В 1906 р. почало діяти товариство "Просвіта" в Одесі, яке мало власну бібліотеку й історичний музей. Заходами "Просвіти" від 1906 р. в Одеському університеті професор Олександер Грушевський читав лекції з українознавства. Ця "Просвіта" створила окремий фонд ім. Леоніда Смоленського (1844—1905), педагога й учителя іс­торії, одного з керівників Української Одеської Громади, для вида­вання книжок. Але з появою книжки доцента Одеського університе­ту Івана Бондаренка "Про Ґарібальді" влада незабаром закрила "Просвіту" як небажану установу.

Більше щастя мала "Просвіта" у Кам'янці-Подільському, якій уда­лося домогтися права ввести українську мову в початкових та пара­фіяльних школах. Вона зуміла також відкрити свою філію в Могилеві-Подільському. Того ж самого року появилося товариство "Просвіта" і в Києві, статут якого підписали видатні діячі української культури Борис Грінчскко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Завдя­ки старанням Іллі Шрага та Михайла Коцюбинського відкрилася "Просвіта" у Чернігові, де влада зустріла її дуже ворожо і закрила вже в 1911 р. За старанням історика Миколи Аркаса організовано товари­ство "Просвіта" також у Миколаєві, а О. Ертасов (чи Степан Ерас-тов?) зорганізував "Просвіту" в Катеринодарі, яка на терені Кубані у скорому часі мала по різних станицях 15 філій². Організувати товари­ства "Просвіти" не було легко, бо кожне товариство в місті чи селі повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна ор­ганізація, а не як у Галичині, де діяло матірне товариство у Львові. У зв'язку з тим життя кожної організації повністю залежало від місце­вого губернатора \ Це вказує на те, як царський режим боявся орга­нізованого суспільства. Так існували земства без загально крайового центру, те саме застосовано і стосовно до товариства "Просвіта", не допускаючи навіть до губерніальних об'єднань.

Державні Думи в Росії

Кінець 1905 і 1906 pp. позначені жорстокою реакцією. Револю­ційні здобутки були майже повністю знищені. Реакційні організа­ції вимагали збереження абсолютизму і самодержавства. Уряд зно-

ву відчув свою силу. Спираючись на реакційну пресу й на вимоги
чорносотенних організацій, він намагався відновити старі закони і
права. Почалася розправа з тими, хто повірив у Маніфест 17
Жовтня. В'язниці були переповнені заарештованими, а на лави
підсудних потрапляли редактори та співробітники прогресивних
газет. В імперії діяли "надзвичайні суди", які виносили смертні
вироки¹...

У лютому 1906 р. цар видав другий маніфест у справі виборів до Державної Думи, яка мала складатися з двох палат, Державної Ради та нижчої палати — Державної Думи. До Державної Ряди половина членів мала бути призначена урядовими чинниками, а половина ма­ла бути виборна. До Державної Думи вибори відбувалися в чотирьох куріях: землевласницькій, тобто поміщицькій, міській, селянській та робітничій. Голосувати могли тільки чоловіки, що досятли 25 років. Державна Дума мала мати 524 депутати, розподілені гіа всі курії, з того в поміщицькій курії один депутат припадав на 2000 поміщиць­ких виборців, у міській — на 7000, у селянській — на 30000, а в ро­бітничій — на 90 999 виборців. Оскільки в цей час український на­род складався в основному з селянства, то його представництво в Думі було дуже обмежене. Крім того, вибори не були прямі, але "ступневі". Поміщики й міщани мали двоступневу, робітники — триступневу, а селяни — аж чотириступневу систему. Селяни виби­рали спершу десятників на т.зв. волосний збір, на воЛрсному зборі вибирали представників до повітових зборів, а повітові — до губер­ніальних і щойно на губерніальних зборах селянських представників вибирали депутатів до Державної Думи.

Весна 1906 р. проходила в цілій Російській імперії під знаком виборів до Державної Думи. У половині травня 1906 р. головою Ради Міністрів був номінований Петро Столипін (1862—1911), лю­дина консервативних поглядів. Він обійняв також їтост міністра внутрішніх справ. Під час передвиборчої кампанії половина Російсь­кої імперії перебувала в надзвичайному стані охорони, бо уряд про­водив вибори і приборкував революційні виступи, які вибухали в різних місцях імперії. І в тих областях діяли військові суди, які при­суджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей, звину­вачених в протиурядових виступах, гинули на шибениці чи були розстріляні, а ще більше пішло до Сибіру².

В S^Kpami, як і в цілій імперії, ліві соціалістичні партії бойкотува­ли вибори, а за ними пішли й українські соціал-демократи, чим по­легшували виборчу більшість російських ліберальних пАртій, головно конституційних демократів (кадетів). Останні розвинули в Україні

 

¹ СередякА. Товариство "Просвіта" за межами Галичини // Нарис історії "Просвіти'
(за ред. І. Мельника).— Львів—Краків—Париж, 1993.— С. 64.

² Там же.— С 66-67.

³ Там же.— С. 64.

¹ Полоііська-Василеико Н. 1905 рік в Україні // Український самосгпй
Ч. 2(424). - С. 29.

² Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— ^с

широку агітацію й обіцяли обстоювати в Думі українські національні домагання. Оскільки кадети найбільш толерантно ставилися до ук­раїнського питання, в їхній партії було багато інтелігентних україн­ців, тому з цієї партії було обрано чимало депутатів-українців. На Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська Радикально-Демок­ратична Партія й вона провела кілька своїх кандидатів¹.

Незважаючи на таку виборчу систему, як і несприятливі полі­тичні умови, до першої Державної Думи на призначені українсь­ким губерніям 102 місця в Думі — від України обрано 24 поміщи­ки, 26 представників міської інтелігенції та 42 селяни.

Урочисте засідання 10 травня 1906 р. відкрив сам цар Микола II. Але вже по кількох сесіях виявилося, що в розумінню уряду ця пер­ша Державна Дума була надто революційною й проіснувала тільки до 21 липня 1906 p., тобто всього 72 дні, і цар її розпустив. Розпуск Думи не сприяв заспокоєнню суспільства. Навпаки, терор збільшив­ся, бо за самий 1906 р. терористи забили 768 і поранили 820 пред­ставників влади, а військовий суд засудив на смерть 683 особи².

Свою власну парламентарну Громаду створили 45 депутатів-ук­раїнців. її головою був обраний адвокат і громадський діяч з Чер­нігова Ілля Шраг. Серед її членів були відомі українські діячі, такі як Володимир Шемет і Павло Чижевський (обидва — дідичі з По-лтавщини^ Микола Біляшевський, барон Федір Штейнґель з Ки­єва, Андрій В'язлов з Волині. Громада почала видавати свій влас­ний журнал "Украинский Вестник", що мав служити трибуною для цілої Росії й тому друкувався російською мовою. Редактором жур­налу був Максим Славінський, а секретарем — Дмитро Дорошен­ко. У цьому журналі співпрацювали найкращі українські інтелек­туальні сили, а в тому числі й Іван Франко та Володимир Гнатюк з Галичини. Пізніше зі Львова до Петербурга приїхав проф. М. Гру-шевський, якого тоді всі вважали за провідника українського руху в Росії. Його наукові праці та організаційний талант створили йо­му великий авторитет і глибоку пошану. Прибувши до Петербур­га, Грушевський став ідейним провідником редакції "Украинского Вестника", а також й української Парламентарної Громади, яка ста­вила собі за мету домагатися автономії України, про що дуже ясно проголосив з думської трибуни її голова Ілля Шраг. Цікавим яви­щем було те, що депутати Євген Онацький та Аркадій Грабовець-кий промовляли в Думі українською мовою, і голова Думи проф. Муромцев їх не зупиняв³.

Було укладено декларацію Української Парламентської Громади у справі автономії України, яку мав виголосити з думської трибуни

голова Громади Ілля Шраг. Але до того не дійшло, бо вже 8 липня 1906 р. Думу розпущено¹.

У січні 1907 р. відбулися вибори до Другої Думи, депутатами до якої обрано більше половини з лівих партій. Із 102 депутатів від України лівих — соціал-демократів, трудовиків та кадетів було 65, октябристів, поміркованих, правих тощо 29. Українська Парламен­тарна Громада мала цим разом 47 членів, які домагалися автономії України, місцевої самоуправи, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з тим Громада вимагала створення кафедр укра­їнської мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях². Цим разом українські депутати вже поставили справу автономії гостріше. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним автономним урядом. Громада видавала часопис — "Рідна Справа — Думські Вісті", що виходив два рази на тиждень за редакцією Василя Доманицького, хоча офіційно редакторами зареєстровані були М. Хотовицький і С. Нечитайло. В "Рідній Справі" друкувалися промови членів Ук­раїнської Парламентарної Громади. Отже, як виявилося, Друга Дума була більш революційна, ніж перша, й тому вона також втримала­ся заледве 103 дні, від 5 березня до 15 червня 1907 р.

Після цього розпочалася нова реакційна політика уряду. Сто-липін, щоб виключити революційні елементи з Думи, видав 3 чер­вня 1907 р. новий виборчий закон, який надавав у Державній Ду­мі перевагу упривілейованим станам. Згідно з тим законом, у се­лянських куріях один депутат припадав уже на 60 тисяч виборців і число депутатів у Державній Думі зменшено до 442 для цілої імпе­рії. Від українських губерній число депутатів збільшено до 111, але з них 64 були дідичі-поміщики, а депутатів-селян зменшилося із 42 до 20. За партійною приналежністю в Третій Думі від українсь­ких губерній було 41 октябристів, 5 кадетів та 26 від "Союза рус­ского народа", решта від інших політичних партій. Внаслідок того до Третьої Думи свідомих українців дісталося заледве 29 осіб³, тобто замало, щоб творити окрему парламентарну фракцію. Одначе, і де­путати систематично підносили питання про переслідування укра­їнської преси та про потребу українського шкільництва.

Третя Дума відбула свій строк і в 1912 р. відбулися вибори до Четвертої Державної Думи. Вислід був несподіванкою для урядо­вих кіл, бо вона стала лівішою за третю. У ній було по 150 депута­тів від правих та лівих партій та 130 "октябристів", які були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівими партіями. Головою Думи був "октябрист" Михайло Родзянко, великий дідич

 

¹ Там же.

² Полонськя-Васіїленко Н. Історія України.— Т. 2.— С. 424.

³ Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 83.

¹ Там же.

² Полонська-Василежо Н. Вказ. праця.— С 42—43. >

³ Історія Української РСР.-Київ, 1953.-Т. 1.— О. 625.

 

Катеринославщини, який ставився негативно до українського на­ціонального питання. Таке трактування державними чинниками Ук­раїни було тим більш дивне, що в той час дістали школи з рідною мовою навчання малі народи Кавказу, а також татари, естонці й латиші.

У 1908 р. 37 депутатів внесли законопроект про навчання укра­їнської мови в народних школах, який, щоправда, недопустили до розгляду російські посли-шовіністи з "Клубу Русских Национали­стов", але він зробив певний розголос. У 1909 р. питання про ук­раїнську мову в судах виніс професор Київського університету Іван Лучицький, яке також викликало протест чорносотенців.

У відповідь на ті домагання Столипін в 1911 р. заявив, що "іс­торичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею від­родження старої України й устрою малоросійської України на ав­тономних національно-територіяльних основах"¹.

Помимо всіх репресій, українське питання ставало щораз більш актуальне і про нього заговорили й посли-росіяни, а не тільки са­мі українці. У 1913 р. професор С Іванов вимагав кафедр укра­їнознавства в університетах України, а єпископ Нікон — введення української мови в школах. З приводу державного бюджету справу бсзправств державної адміністрації в Україні порушували такі ви­датні посли Думи, як А. Шингарьов, Павло Мілюков, Олександер Керенський, Григорій Петровеький та інші. Вони домагалися сво­боди національного розвитку та автономії України².

На форумі Другої Думи виникло також питання — виділення Холмщини й Підляшшя в окрему українську (офіційно — мало­руську) губернію, щоб українське населення звільнити з-під постій­ного польського наступу. На жаль, українські депутати — есери й еедеки (в думі всі вони виступали за партійною приналежністю) вважали, що вони повинні йти рука в руку з польськими соціалі­стами, то в справі Холмського законопроекту вони не тільки не виявили жодного зацікавлення, але були проти нього. Проект узя­лися реалізувати праві російські кола — монархісти-націоналісти, до гурту яких належав єпископ Євлогій Храповицький, що був де­путатом від Холмщини. Власне з правих рядів вийшов офіційний доповідач в справі Холмського проекту — Володимир Чихачов — депутат з Поділля^}, але забракло голосів, щоб його схвалити.

Цей законопроект був схвалений щойно в Третій Думі, коли кіль­кість правих депутатів зросла, а крім того, законопроект підтрима-

ли депутати з партії "октябристів". Поляки намагалися сторпеду-вати той законопроект, назвавши його "четвертим поділом Поль­щі", пояснюючи це ще й тим, що Дума не мала права вирішувати справи Холмщини, тому що ті землі були визнані Польщі Ві­денським Конгресом. Остаточне голосування над опрацьованим за­конопроектом відбулося 9 травня 1912 р. Проти проекту голосува­ли поляки й соціалісти, в тому числі й соціалісти-українці. Зако­нопроект, схвалений 23 червня 1912 р. великою більшістю голосів, був підписаний царем і став законом, на базі якого була виділена Холмська губернія. Кордони губернії були визначені на строго ет­нографічних засадах і українське православне населення було аб­солютною більшістю її населення¹.

Столипінські реформи

Прихід до влади Столипіна на посаду голови Ради Міністрів та мі­ністра внутрішніх справ став важливою подією цього періоду. Він був великим противником ліберального й соціалістичного рухів і тому планував змінити Російську імперію з допомогою соціальнігх реформ та посилення політики русифікації неросійських народів, зокрема Фінляндії її України. Це завдяки йому була розпущена Друга Держав­на Дума, яка не погодилася бути тільки інструментом у його руках.

У 1910 р. Столипін видав спеціальний указ, яким наказував губернаторам не давати дозволу на створення товариств з "іно­родців", до яких зараховано також й українців². Влада відкинула законопроект про введення української мови до початкових шкіл України, а полтавський губернатор посунувся аж так далеко, що пропонував не допускати українців на посади учителів та шкіль­них інспекторів. У школах забороняли співати українських пісень, декламувати українські вірші і навіть виконувати українські мело­дії на музичних інструментах³. Уряд ліквідував українські культур­но-освітні організації, замикав товариства "Просвіти", українські клуби й бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелії українською мовою, що її видав Церковний Синод у 1905 р.

Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реак­цію⁴ — нові заворушення, заставляли організувати самооборону й об'єднуватися проти наступу.

Найбільш значною в діяльності Столипіна була аграрна рефор­ма. Вона мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9 листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини"

 

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 446.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 425.

³ Пастернак Є. Нарис історії Холмщини й Щаляшшя (новіші часи). — Вінніпег, 1968.—
С 113—114.

¹ Там же—С. 119.

² Історія Української РСР.- Київ, 1953.- Т. 1.- С 628.

³ Там же.— С 629.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 430.

і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву "відрубу". Селяни могли перено­сити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір". Крім того, уряд надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло та­кож торгівлі землею, яку продавали поміщики, а також бідніші се­ляни. На жаль, ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що небагато селян могли їх купити.

За неповних чотири роки четвертина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916— 1917 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад сім мільйонів десятин землі. Внаслідок цього напередодні вибуху ре­волюції 1917 р. у руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га¹. У висладі столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила заледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалося селянство, майже вся перейшла в особисту приватну власність². Особисте приватне землеволодін­ня стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кож­ний двір у середньому припадало по 6,3 десятин землі, але декіль­ка поміщиків все таки ще володіли від 50 до 1000 десятинами зем­лі, а Терещенко мав 250 000 десятин³. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодін­ня охоплювало близько 50% усіх дворів.

Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити ро­бітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як гу­берніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Хари-тоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи.

Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увін­чалося тільки частинним успіхом, бо з можливостей, які вносила земельна реформа, користали багатші та проворніші селяни. Шля­хом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли гос­подарювати. Але зі зростанням багатшої верстви селян зростала теж т.зв. бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській гу­бернії понад 33 000 господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсо­нщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори.

¹ Енциклопедія українознавства.— Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 1042.

² Історія Української РСР.— Київ, 1953.— Т. 1.— С 635.

³ Щербаков В. Черниговщина накануне революции // Летопись революции.— 1927.—
№. 2(23).- С. 31.

Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона приско­рила їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролета­рів. Багато шкоди наробив в українському селі алкоголізм, якому пособляла державна алкогольна монополія, бо деякі виділені наді­ли землі на повну приватну власність навіть не продавалися, їх просто пропивали їхні власники. Щоб чисельно зменшити бід­няцьку верству, Столипін заохочував бідніших селян емігрувати з України до Сибіру, де був достаток вільної землі. І багато людей користало з того, але були й такі, що поїхали там шукати кращої долі, але потрапивши на нових місцях у скрутне становище, бо земля ще не була освоєна й не було де жити, поверталися назад, стративши все, що мали¹.

Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації чле­нів Соціал-Революційної Партії, які закликали їх до страйків та за­ворушень. Соціал-революцінери були проти аграрної реформи Сто­липіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і роздати селянам безплатно. Крім того, аграрна реформа мала на меті ліквідувати сільський пролетаріат, що йшло на шкоду соціалі­стам усіх мастей. У зв'язку з тим Столипін став головним об'єк­том атак соціал-рсволюціонерів й остаточно загинув з рук есера Д. Богрова в часі відвідин Києва, 18 вересня 1911 р.

* * *

У Києві з 1907 р. почав виходити історично-стнографічний та літературно-публіцистичний місячник "Україна", як продовження "Київської Старини", за редакцією літературознавця, етнографа і філолога Володимира Науменка. Але цей журнал самоліквідувався з появою "Записок" Українського Наукового Товариства, яке по­стало з ініціативи і заходом того ж таки В. Науменка в 1908 р. Го­ловою Товариства був обраний Михайло Грушевський, який у ско­рому часі об'єднав біля нього десятки членів, старших і молодших наукових діячів. Товариство почало видавати свої "Записки" і влаш­товувало прилюдні наукові конференції.

Репресії уряду, що мали хаотичний характер, викликали у різ­них партіях прагнення об'єднатися. Адміністрація таємними ука­зами забороняла приймати українців—"мазепинців", "сепаратистів" на посади вчителів і професорів університетів. Українські літера­турні твори роками лежали в цензурі, а державним урядовцям за­бороняли передплачувати українські часописи й журнали, чим влада позбавляла їх читачів і передплатників, а з другого боку, наклада­ла на видавництва великі грошові кари. У той спосіб видавництва

¹ Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1972.— Т. 4.— С 216.

 

позбавляли матеріальних засобів, що остаточно доводило до руїни й ліквідації тих видань.

Репресії з боку уряду викликали нові заворушення. Це найкра­ще виявилося восени 1912 р., в часі похорону Миколи Лисенка, на який з'їхалися представники з різних кінців України, в тому чис­лі й з Галичини та Буковини. У похоронному поході взяло участь понад сто тисяч народу. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти, селяни й робітники. Похорон Лисенка став першим масовим виступом українців. У Москві цю величезну українську де­монстрацію зрозуміли як перший тривожний сигнал дозріваючих подій в Україні¹.

У 1914 р. століття народин великого сина України Тараса Шев­ченка збиралася відзначити урочисто ціла Україна, включно з Гали­чиною й Буковиною. Під австрійською займанщиною приготування відбувалися без значних перешкод. У підросійських землях України по більших, а подекуди й по менших містах, постали офіційні комі­тети для вшанування пам'яті поета. Але ці приготування дуже зане­покоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорно­сотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам'яті Шевченка і проти "мазепинського" руху взагалі. І вслід за тим міністр внутрішніх справ Маклаков заборонив друкувати про-пам'ятне видання в честь століття народин Тараса Шевченка. Мі­ністр внутрішніх справ рекомендував усім губернаторам не дозволя­ти публічного вшанування пам'яті Шевченка, називати його ім'ям вулиці і школи. Святіший Синод заборонив правити панахиди, Мі­ністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на акаде­мії й концерти в честь Шевченка². Унаслідок того в Києві урочисте відзначення століття Шевченка було відмінено й тільки в Катери­нославі та ще в двох-трьох містах відбулися святкування.

Але на тому справа не стала, ініціятиву взяли студенти, в першу чергу грузини, які ставилися з великим пієтизмом до Шевченка. Студенти створили протестний комітет, який організував 10—11 бе­резня 1914 р. у Києві вуличну демонстрацію. Але зараз з'явилася протидемонстрація чорносотенної студентської організації "Двого­лового орла", які волочили по вулиці й топтали ногами портрет Т. Шевченка. Так на вулиці міста вийшло спонтанно кілька десят­ків тисяч осіб і дійшло до сутички між двома демонстраціями. Влада, побоюючись, щоб не дійшло більш бурхливих виявів, спровадила кінну поліцію і кілька відділів козаків, щоб розігнати київських де­монстрантів. Було декілька поранень і поліція заарештувала кілька десятків демонстрантів, здебільшого грузинів⁵.

¹ Ковалевськіїй М. При джерелах боротьби.— Інсбрук, I960.— С. 134—135.

² Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 162.

³ Там же.- С 163.

Подібні демонстрації мали місце також і в інших містах Укра­їни. Це був перший такого роду національний рух на землях цен-тральносхідної України, що виплеснувся на вулиці міст, щоб ви­явити своє невдоволення. Російська преса з подивом висловлюва­лася про цей несподіваний вияв потужності українського національ­ного руху. Заборона відзначати сторіччя народин Т. Шевченка знай­шла свій відгомін й на форумі Думи у Петербурзі. В часі палкої дискусії над тою справою високий царський достойник граф Кап-ніст, нащадок Василя Капніста, казав, що заборона святкувати сто­річчя з дня народження Шевченка є образою для цілої України¹.

Україна з польською та московською, чи змосковщеною укра­їнською аристократією, змагала власними силами в нерівній бо­ротьбі, не маючи навіть сприятливих політичних умов. Як засвід­чив "Союз Русского Народа", серед найбільш завзятих ворогів ук­раїнського національного відродження не бракувало і зрусифіко­ваних українців. Православна церква, будучи підпорядкована по­вністю Російській Православній Церкві, виявилася найбільш успіш­ною зброєю у російщенні українського народу. Вона повністю сто­яла на послугах імперського уряду та московського шовінізму. Проте завдяки горстці українського дворянства-аристократії, головно на Лівобережжі та невеликого відсотка національно свідомої українсь­кої інтелігенції, український національний рух здобував щораз ва­гоміші позиції. Цей рух з кожним роком могутнів та мобілізував українське селянство, яке у своїй основі було здоровою і числен­ною базою у боротьбі за національне й соціальне визволення. В Україні обидва ці елементи були дуже тісно пов'язані й тому, що переважна більшість дворянства була чужородною, боротьба за на­ціональне визволення була одночасно й боротьбою за соціальне ви­зволення і справедливість. Унаслідок того напередодні першої сві­тової війни український народ під Росією не був ще належно на­ціонально й політично свідомий.

Період від скасування кріпацтва до вибуху першої світової вій­ни приніс великі зміни в Україні. Крім піднесення сільського гос­подарства, яке мало добрі та злі сторони, розбудовувалася також і промисловість, здебільшого завдяки мінеральним багатствам Укра­їни. Так само постійно скріплювався й захоплював щораз то шир­ші кола суспільства український рух, незважаючи на великі пере­шкоди з боку державної адміністрації. На переломі XIX—XX ст. Україна спромоглася на свою власну політичну ідеологію та після революції 1905 р. в Росії виявила себе живим і повним наснаги організмом, створивши свої власні політичні партії. Але найбіль­шим успіхом була відважна оборона прав українського народу на форумі російського парламенту — Думи. На жаль, все це стосува-

¹ Полонська-Васшіенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 431.

 

лося переважно права мати українську школу та розвивати укра­їнську літературу. Більших політичних домагань українська інтелі­генція, за малими винятками, під російською займанщиною не зу­міла ані сама, а тим більше в народі, закріпити.

Відданий українській справі, оборонець української мови і школи Микола Костомаров ревно намагався довести лояльність українсь­кого руху до Росії. Власне із його писань виходило, що весь укра­їнський рух вичерпувався такою скромною метою, як видавання книжок для народу, букваря та словника; навіть українську літера­туру визнавав він лише "для домашнього вжитку"¹.

Наступне півстоліття не зробило великих змін у політичних по­глядах української інтелігенції, яка мала б вести свій народ до кра­щого майбутнього. Внаслідок того українство не дістало великої спадщини ідей, що творили би ясний і повний політично-держав­ний світогляд. Українська людина, яка виховувалася пщ різнородни-ми впливами, почавши зі школи, а потім преси, літератури й науки, засвоювала погляд, що український народ нездатний до творення свого національного життя в основних його ділянках — громадській, політичній, державній. Великий вплив на політичну думку українсь­кої інтелігенції кінця XIX ст. мали ідеї Драгоманова, що вважалися за ознаку найбільш поступового та модерного українства й проти­ставилися зневажаному "культурництву". Однак і вони зв'язували майбутність українства з розвитком поступових російських течій, спрямовували політичні настрої громадянства у бік лагідного спів­життя у російській державі, а не до державної незалежності².

І власне з такою політичною настановою захопила український народ війна 1914 p., а вслід за тим і революція 1917 р.

Визвольні рухи в Європі

Українське національне відродження не було якимсь відірваним явищем від загальнополітичних процесів Європи, як цілості. На­впаки, XIX ст. характеризується якраз зростанням революційних рухів, як серед державних, так і поневолених народів. Державні на­роди прагнули обмежити владу своєї керівної верхівки, домагаючись більшого голосу в вирішуванні державних справ, тобто демократи­зації суспільно-політичного устрою. Водночас, зокрема в другій по­ловині XIX ст., ширилися різні соціалістичні ідеї справедливого по­ділу народного доходу та боротьби проти жахливої експлуатації ро­бітників капіталістами.

Визначними ідеологами соціалістичного руху були француз Сен Сімон (1760—1825), шотляндець Роберт Оуен (1771—1858) та ні-

¹ Лотоцькіїй О. Вказ. праця.— Т. 3.— С. 323.

² Там же.

мецький жид Карл Маркс (1818—1883). Маркс був найбільш лівий у своїх теоріях, що їх він з'ясував у творі "Капітал" (Das Kapital) та у виготовленім ним, на спілку з німцем Фрідріхом Енгельсом "Комуністичному Маніфесті", опублікованому 1848 p., який вва­жається першим програмовим документом наукового комунізму. Карла Маркса та Фрідріха Енгельса вважають основоположника­ми сучасного комунізму.

Поруч із змаганням до демократизації та забезпечення гідного людського існування для чисельно зростаючого робітництва-про-летаріата, долучався також і національний, чи радше націоналістич­ний рух серед поневолених народів у складі багатонаціональних ім­перій Росії, Австрії та Туреччини (поляки, чехи, хорвати, серби, болгари, румуни, греки та ін.), як і серед народів, роздріблених на ряд більших і менших держав (Німеччина й Італія).

Турецька, або Оттоманська імперія, панувала вже декілька сто­літь над народами південно-східної Європи і контролювала морські протоки Босфор і Дардансли, що ведуть із Чорного у Середземне море. За панування над берегами Чорного моря, а в подальшому й за контроль над протоками, велися постійні війни між Російсь­кою і Турецькою імперіями.

До російсько-турецьких спорів долучався ще й релігійний чин­ник, бо народи південно-східної Європи належали до християнсь­кої Східної Православної Церкви, а Туреччина була мусульмансь­кою державою й жахливо переслідувала християн. Це викликало постійні бунти проти турків. Росія використовувала ці заворушен­ня для своїх політичних цілей, виступала як протектор православ'я й давала постійно моральну й матеріальну допомогу грекам, сер­бам, румунам, болгарам тощо. У той спосіб вона підривала потуж­ність Туреччини й поширювала свої впливи на терени Балкансь-кого півострова.

Але послаблення Туреччини на користь Росії, зокрема зростан­ня московських впливів на Балканах і Середземному морі, загро­жувало інтересам західноєвропейських держав, зокрема Австрії та Франції. Англія також не була радою ширенню Російської імперії, бо то загрожувало її посілостям в Азії, де знаходилася Індія, пер­лина Британської імперії. Власне цей конфлікт імперіалістичних ін­тересів допровадив до Кримської війни у 1854—1856 pp. і не все дозволяв Росії розправитися зі своїм сусідом-суперником. Але за­вдяки цим ворогуванням та війнам поміж Росією і Туреччиною, довголітня боротьба сербів за своє національне визволення увін­чалася успіхом.

Для скріплення своїх впливів серед слов'янських народів на Бал­канах, під кінець 1860 pp. для послуг Росії постала нова ідеологія — панславізм, яка по своїй суті нічим не різнилася від російського на­ціоналізму та експансії Російської імперії. Головними проповідни-

 

ками панславізму, як крайнього російського націоналізму, були ви­значний публіцист М. Данилевський та генерал Р. Фадеев. Російські дипломати спритно використовували православну релігію та пансла­візм на користь Російської імперії.

У 1817 р. Туреччина була змушена дати Сербії автономію і ви­знати її князя Мілоша, що стало початком до повного національ­ного визволення. Унаслідок московсько-турецької війни 1829 р., два румунські князівства, Валахія і Молдавія, одержали від Туреччини повну автономію, але покищо під російським протекторатом.

Після десятилітньої жорстокої боротьби з Туреччиною (1821— 1831) Греція також визволилася з-під турецького панування і про­голосила свою самостійність у 1831 р. із монархічним ладом.

Подібний процес відбувався по цілій Європі, яку Віденський Конгрес з 1815 р. розподілив згідно з інтересами володарів учас­ників протинаполеонівської коаліції, а не з інтересами народів. Але тільки королівство П'ємонту мало короля італійського роду. В усіх інших державах панували чужинці, здебільша під впливом Австрії, яка для себе захопила дві провінції у Північній Італії, Ломбардію та Венецію. У той час австрійський канцлер князь Клемент Меттерніх твердив, що Італія — це тільки географічне поняття. Однак італійський народ проявив свою живучість і роз­горнув боротьбу за своє визволення та єднання в одній національ­ній державі.

Головну роль у національному відродженні Італії відіграв відо­мий італійський безкомпромісний республіканець націоналіст Джу-зеппе Мацціні. Але його безкомпромісність як республіканця не надавалася до тодішніх політичних умов Європи й тому практичне об'єднання Італії здійснив у 1871 р. граф Камілльо Кавур. Будучи прем'єром П'ємонту протягом цілої декади (1852—1861), Кавур сво­єю блискучою дипломатією здобув загальне визнання в Європі та дістав союзника проти Австрії в особі французького імператора Наполеона III.

До остаточного об'єднання Італії дійшло в 1870 р, коли слав­ний провідник італійських революціонерів-республіканців Джузеппе Ґарібальді з'єднався з королем П'ємонту Віктором-Емануслем. В 1861 р. Ґарібальді розгромив війська Франческа II, Неаполітанського короля й захопив зі своїми революційними частинами південь Іта­лії, тоді як більшість північної Італії вже була об'єднана під про­водом Кавура. 17 березня 1861 р. проголошено королівство Італії з Віктором Емануелем як першим італійським королем. У 1866 р.,' після італійсько-австрійської війни, Венеція ввійшла до складу іта­лійського королівства. У липні 1870 р. вибухла прусько-французь­ка війна і французькі війська, які обороняли папу і Рим, мусіли його покинути. З цього скористали італійські війська, які в серпні зайняли місто й після проведеного плебісциту Рим включено до

складу італійського королівства і проголошено столицею Італії. Папська держава перестала існувати й на карті Європи появилася Італія, яка із "географічного поняття" перетворилася в об'єднану національну державу.

Подібний процес відбувався у той сам час і в Німеччині, яку Віденський конгрес переорганізував на 38 різних суверенних дер­жав, між якими було аж п'ять королівств: ІІрусія, Гановер, Саксо­нія, Вюртемберґія та Баварія. Щоправда, всі ці держави мали своїх німецьких володарів, між якими найбільшою під кожним оглядом була Прусія, з якої власне й почався процес об'єднання Німеччини. На чолі цього процесу став пруський канцлер (прем'єр уряду) князь Отто Бісмарк, який своїми дипломатичними захода­ми, включно з інтригами, зумів осягнути намічену ціль. На пере­шкоді до об'єднання Німеччини, так як і на перешкоді об'єднан­ня Італії, стояли Австрія та Франція. Бісмарк зумів своїми інтри­гами довести до семитижневої війни з Австрією влітку 1866 р. та Франко-Пруської війни в 1870 р., в яких Австрія під містом Садо­вою і Франція — під Седаном зазнали великих поразок. У січні 1871 р. на базі тих перемог, як і договорів з різними німецькими державами, Бісмарк допровадив до об'єдання Німеччини. У Дзер­кальній залі Версальської палати біля Парижа, столиці переможе­ної Франції, 18 січня 1871 р. Німеччину проголошено Другою Імперією, а пруського короля Вільгельма — імператором. Об'єд­нана Німеччина складалася з 25 держав, у тому чотири королів­ства і три вільні міста: Гамбург, Бремен і Любек, які разом твори­ли Другий Райх.

Постійні повстання народів Балканського півострова та війни з Росією досить ослабили колись могутню турецьку Оттоманську ім­перію. Численні болгарські повстання проти турецького пануван­ня, а зокрема 1876 p., яке турки криваво задушили, довело до но­вої Російсько-Турецької війни в 1877 р. На боці Росії воювали Ру­мунія, Монтснегро і Сербія. Після важких боїв і великих людських втрат російські війська зламали опір турків і в січні 1878 р. захо­пили Андріянополь і загрожували столиці Туреччини — Констан­тинополю. Султан запропонував мир і 3 березня 1878 р. Туреччи­на визнала незалежність князівства Монтенегро, Сербії й Румунії. Найбільше, однак, скористала Болгарія, яка мала бути самоуправ­ною державою й платити Туреччині тільки певну данину.

Але західні великодержави не погодилися на таке розв'язання східного питання. Англія, побоюючись російської експансії на Се­редземне море, оскільки Болгарія стане знаряддям у руках Росії в порозумінні з іншими державами Західної Європи, вимагала, щоб договір у Сан-Стефано розглянув ще й Берлінський конгрес. У лип­ні 1878 р. був скликаний у Берліні конгрес, в якому взяли участь Австрія, Англія, Франція, Німеччина, Росія, Італія, Греція й Ту-

 

рсччина. На Конгресі головував німецький канцлер Отто Бісмарк, і там укладено новий договір — Берлінський, який відповідав ін­тересам західноєвропейських держав. Велику Болгарію, створену у Сан-Стефано, поділено на три частини: Македонію залишено Ту­реччині, Східну Румелію також залишено в складі Туреччини, під безпосередньою владою султана, який мав назначити для неї гу-бернатора-християнина. Властиво Болгарія мала далі залишитися у складі Турецької імперії, але як автономна країна.

* * * У зв'язку з Російсько-Турецькою війною російські війська ввій­шли на територію Молдавії і примусили її до участі в облозі твер­дині Плевна. Об'єднані князівства Валахії й Молдавії використали цю нагоду і проголосили незалежність. На карті Європи появила­ся нова держава Румунія, незалежність якої визнано Берлінським договором. Те саме зробила Сербія, яка виступила війною проти Ту­реччини на боці Росії, і її також визнав Берлінський договір, але з вимогою, що Боснію і Герцеговину окупують австрійські війська, помимо того, що ті князівства були заселені сербами й хорватами. На загал, можна сказати, що учасники Берлінського конгресу зовсім не дбали про Туреччину, не керувалися вони й добром на­родів, долю яких вони вирішували. Про те найкраще свідчить по­вернення християнських народів під турецьку владу, яка християн дуже переслідувала. Дбали вони самі про себе, щоб якнайбільше захопити земель Турецької імперії. Росії дозволили затримати ча­стину захопленої від Туреччини Вірменії з містами Батум, Каре і Ардаган та повернено їй південну Басарабію, яку Росія обіцяла від­дати Румунії за допомогу у війні проти Туреччини. Румунії, в за­міну за Басарабію, дали Добруджу, територію на південь від устя Дунаю. Ще перед Берлінським конгресом Англія намовила Туреч­чину передати їй острів Кіпр і взаміну за те Англія гарантувала Ту­реччині непорушність решти турецьких доміній.

Як і у Західній Європі, над берегами Атлантичного океану в ХГХ ст. також відбулися деякі політичні зміни. Віденський Конгрес з 1815 р. прилучив до Королівства Голландії також й підавстрійську Бельгію, заселену флямандцями й валонцями. Під впливом револю­ції в Парижі у 1830 р. збунтувалися проти голландського пануван­ня громадяни Брюсселя й на вулицях дійшло до боїв поміж цивіль­ним населенням та голландським військом. Був створений тимча­совий уряд, який 4 жовтня 1830 р. проголосив Бельгію незалежним королівством. Завдяки Франції, інші європейські держави погоди­лися на незалежність Бельгії, як конституційного королівства.

Аналізуючи процеси національного відродження у другій поло­вині XIX ст. в Європі, доводиться ствердити, що завжди і всюди го­ловну роль у тих процесах відігравала національна аристократія. Ус-

пішність національного об'єднання Італії базувалася головно на ко­ролівстві Сардини-П'ємонту, а Німеччини — на могутній Прусії.

Боротьбу за національне визволення країн південно-східної Єв­ропи з-під панування Туреччини весь час підтримувала Російська імперія, яка намагалася дістатися до Середземного моря. На шля­ху до здійснення цієї мети стояла Оттоманська імперія, яка пану­вала над Балканським півостровом і контролювала проливи Бос­фор і Дарданели. Росія використовувала поневолені Туреччиною народи для власної експанзії і через те була, хоча й важливим, але тільки допоміжним чинником.

Дійсно важливим чинником у національному відродженні та в боротьбі за свою державність таких країн як Греція, Сербія, Бол­гарія та Румунія, була їхня релігія. Ці народи, визнавці православ­ного християнства, різнилися під релігійним оглядом від панівної мусульманської нації — Туреччини. Тут релігія ототожнювалася з народом, тим більше що турки-мусульмани переслідували христи­ян. Маючи свою власну національну церкву та свою власну ари­стократію, а при тому ще й сильного союзника, яким була Російська імперія, їхнє національне відродження й боротьба за власну дер­жаву увінчалися успіхом.

., В. Верига

Розділ VI

УКРАЇНЦІ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. укра­їнський народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас оку­паційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі коло­нізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь зем­лі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відо­мі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини амери­канського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альбсрти, аж до най­дальше висунсних окраїн Південної Америки, таюгх як провінції Ріо Неґро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли при­стосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і куль­турних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населен­ня. На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були по­середнім кільцем між суцільною українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії¹.

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний ук­раїнським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української на-

ціональності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усьо­го населення. Так само більшість українців проживало в Грайво-ронському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії¹.

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст.,— на Персдкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колоніза­ція українцями, в основному азовськими козаками, що поверну­лися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від крі­паччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зрос­ла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зро­стати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невій­ськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців².

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імпе­рії, під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно статистично знизило число українців, бо де­які з них уже не говорили українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцько-му повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854—1856 pp. збільшилася також міг­рація українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис, або заледве 35,5% населення. З розвит­ком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Ос­кільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також ба­гато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців пе­реселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало май­же 380 тис, що становило 19,6% всього населення.

 

¹ Енциклопедія українознавства —Мюнхен, 1949.—Т. 1.—С. 147.

¹ Атлас. Українці — східна діаспора.—Київ, 1993.— С. 7.

² Там же.— С. 5.

У степу за Уралом

Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піоне­рами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди напри­кінці 1650-х pp. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670—1680 pp. — гетьман Дам'ян Много­грішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, ін­ших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм"¹.

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степо­вого генерал-губернаторства і частково до Туркестанського гене­рал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Під кінець XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже четвер­тину всього населення². Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці³. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885—1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб⁴.

Багато українців поселилося також в Алтайському краї. Тут чор­ноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної ук­раїнської хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському райо­ні, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю ряс­но всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка,

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1973.—
Т. 7.- С 2789.

² Атлас. Українці — східна діаспора.— С. 7.

³ Поселення в Сибірі // Свобода (Джерзі Сіті).—1980.— Ч. 180.—19 серпня.

⁴ Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипінської ре­
форми // Український історичний журнал.— 1973.— № 6.—С. 99.

Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі ук­раїнці становили майже половину населення¹. Простори, де укра­їнці жили майже компактними оселями, назвали Сірим Клином.