Польське Листопадове повстання 1831 р.

У липні 1830 р. вибухнула революція у Франції, яка викликала ланцюгову реакцію. З кінцем серпня спалахнула революція у Бельгії, що була тоді у складі Голландії, внаслідок якої Бельгія проголоси­ла 4 жовтня 1830 р. свою незалежність. Це було очевидним пору­шенням Священного договору від 1815 р. і цар Микола І, стоючи на сторожі того договору, наказав польській армії готуватися до по­ходу на Бельгію, щоб задушити революцію. Але поляки, побачивши, що революції закінчилися успішно у Франції, Бельгії і, розрахову­ючи на французьку допомогу, самі розпочали повстання проти Росії. Вони 29 листопада прогнали з Варшави царського намісника вели­кого князя Костянтина й намагалися вести переговори з царем, щоб дістати більші політичні права для Варшавського князівства. Але цар відмовився від будь-яких переговорів з повстанцями і заявив, що Польща має тільки дві можливості до вибору: безумовна капітуля­ція або знищення. У відповідь на те польські революціонери, захо­пивши владу, проголосили, що династія Романових перестала воло­діти Польщею, й розпочали боротьбу. Провідники польського по­встання у Варшаві хотіли притягнути на свій бік селянські маси й тому вимагали, щоб дідичі принаймні пообіцяли відпродати селянам частину землі, але польські магнати на це не погодилися.

На допомогу повстанцям у Варшаві виступили й озброєні польсь­кі шляхетські загони по цілій Правобережній Україні, й поміщики закликали своїх підданих селян воювати за Польщу. Положення було критичне, й тому 19 травня головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, звернувся до селян Право­бережної України з відозвою, в якій, між іншим, говорилося: "Не вірте їм (тобто польським повстанцям) і тих, які будуть намовляти і силувати до бунту, старайтеся схопити й доставити начальству. Ви вже ніколи не будете належати тим поміщикам, які повстануть проти законної влади"¹.

Отже, це був офіційний заклик до селян, щоб вони доносили на панів, які беруть участь у повстанні, або арештували їх самі й передавали російській владі. За це фельдмаршал Остен-Сакен обі­цяв селянам, що їх звільнять від підданства збунтованих панів. Цю відозву читали в церквах, й українські селяни Київщини, Волині й Поділля, маючи досить панської сваволі, з ентузіязмом відгук­нулися на цю відозву й виловлювали поміщиків і шляхту, закову­вали їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади². На Полтав-

щині й Чернігівщині для боротьби з поляками стали формувати ко­зацькі полки: 6-го травня 1831 р. появився царський указ про фор­мування вісьмох кінних полків українського (офіційно — малоро­сійського) козацтва по тисячу козаків у кожному полку. Козакам знову обіцяно поворот до військової козацької служби. Козаки-ріль-ники з радістю готувалися до війни, українське дворянство заку­пило їм своїм коштом коней з упряжжю й вибрало комендантів з резервних офіцерів. Через шість тижнів це добровільне військо вже було в поході з Чернігова до Польського Королівства¹. У міжчасі московські війська розгромили польські шляхетські загони й по­встання на Правобережжі було задушене.

У Польщі велику поразку потерпіли повстанці у битві під Остро-ленкою 26 травня 1831 p., що відкрила російським військам шлях на Варшаву, де також не було одностайності між різними політич­ними фракціями. Російські війська 8 вересня під командуванням ген. Івана Паскевича штурмом взяли Варшаву й повстання закін­чилося невдачею. Польща як окреме королівство перестала існу- ' Ч| вати.

Загалом на Правобережжі повстання тривало від 15 квітня до 12 червня 1831 р. й охопило вісім окремих регіонів. Придушивши його, уряд жорстоко розправився з повстанцями. І не тільки з ни­ми. Наприклад, пензенський полк, розігнавши повстанців коло Ов­руча на Поліссі, зайняв місто без бою і замість доганяти повстан­ців, солдати ловили кожного стрічного, навіть невинних, і кидали до тюрми. При тому не обминули й уніятського василіянського мо­настиря — вдершись до келій, схопили сімох монахів-василіян, трьох домініканців і били їх прикладами й нагаями. Одного важко хворого василіянина порубали шаблями, а іншого старого монаха, який заледве на ногах тримався, кинули по сходах, на яких він і забився². У пошуках за повстанцями арештували винних і невин­них, кидали їх до тюрем і засилали в Сибір, або відправляли в сол­дати. Крім того, у панів-повстанців конфіскували маєтки.

Задушивши польське повстання, уряд не додержав обіцянок Остен-Сакена й не звільнив з підданства тих селян, які допомага­ли викривати й поборювати польських повстанців. Частина помі­щиків не була скомпрометована і їх не зачіпали, іншим вдалося вийти сухими із тієї афери, а деяким прощено провини й усі вони затримали свої маєтки разом з кріпаками. Маєтки деяких засуд­жених за участь у повстанні перебрали родичі або конфіскувала дер­жава й віддавала їх в оренду здебільшого таки польським шляхти-

¹ Семевстії В. Крестьянский вопрос в России в XVIII и первой половине XIX века.—
Санкт-Петербург, 1888.- Т. 2.- С. 483.

² Лавров П.А. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе­
режній Україні // Записки Історичного факультету Львівського Державного універ­
ситету ім. їв. Франка.— Львів, 1940.— Т. 1.— С 97-98.

¹ МаксимовичМ, Собрание сочинений.— Киев, 1876.— Т. 1: Отдел исторический.—
С. 826.

² Z pism ksi§dza Jana Sierociaskiego // Przeglqd wschodni.— Warszawa, 1991.— Rok 1.—
Zesz. 1.- S. 177.

чам. "Власники як і орендарі, використовуючи свої знайомства чи родинні зв'язки в урядових колах, металися тим селянам, які по­слухали закликів Остен-Сакена й співпрацювали з урядом, а не з панами, й допомагали душити повстання. Уряд зовсім не захистив їх від помсти панів. Становище селян стало ще гіршим, як воно було перед повстанням і вони, стероризовані й позбавлені будь-якого захисту органів царської влади, втікали на південь України, в Херсонську й Таврійську губернії"¹.

Прикро закінчилася й історія з козацькими полками, яких ге­нерал-губернатор князь Микола Рєпнін не відпустив додому, але держав при собі, опікувався ними і муштрував та ще й залюбки слухав їхніх пісень. Рєпнін був одружений з онукою останнього геть­мана Кирила Розумовського і як генерал-губернатор придбав собі великі симпатії в Україні. Він бачив тяжкий стан українського се­лянства й окремим листом звертався до Миколи І, вказуючи ті кривди. Це викликало підозріння в урядових колах, де "уважали його мало не сепаратистом. Тому що він не розпускав козацьких полків, на нього зроблено донос цареві, що ніби він хоче зробити­ся гетьманом"².

Побоюючись українського сепаратизму, російський уряд не до­віряв українцям і вкінці Рєпніна арештували. Після того Малоро­сійську губернію скасовано, а замість неї залишено Чернігівську й Полтавську губернії. Новосформовані козацькі полки, як ненадій­ні, частинно переведено на службу в російські регулярні полки, а частину відправлено поза межі України. Повернути назад у рідні сторони тим козакам не дозволено, а коли вони запротестували, їх за те жорстоко покарали прогнанням через "зелену вулицю". В часі тієї екзекуції кілька десятків з них під різками загинуло. Оста­точно ціла організація козацьких полків видалася грандіозною про­вокацією³.

Тих козаків, що залишилися на Кавказі, уряд щедро наділив зем­лею і так серед Терського війська постали українські козацькі ста­ниці⁴.

Хоча західні країни Франція, Німеччина й Англія симпатизува­ли Польщі в її боротьбі, але на допомогу ніхто не пішов, як і не став в обороні їх прав, коли цар Микола І скасував доволі лібе­ральну конституцію Польщі й запровадив режим твердої руки, за­лишивши лише деякі незначні права в адміністрації. Треба зазна­чити, що ставлення російського уряду до польських повстанців було лагіднішим, ніж до декабристів, хоч поляки виступали зі зброєю в

¹ Лавров ПА. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе­
режній Україні.— С 108.

² Антонович В. Коротка історія козаччини.— 2-ге вид.— Коломия, [1912].— С. 227.
⁵ Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966.- Т. 2.- С 276.

⁴ Там же.

руках, а декабристи фактично тільки обмірковували план повстан­ня¹. Правда, уряд конфіскував маєтки польських повстанців і пе­редав їх родичам, або здавав в оренду. Багато повстанців перей­шли кордони Австрії до Галичини або до Прусії, рятуючись від мос­ковських переслідувань і заслання на Сибір, і більшість з них, 5-7 тис, опинилися у Франції, де вони створили міцний револю­ційний гурт².

Повстання мало свої наслідки і в Україні. Польська аристокра­тія, що залишилася з часів польського володіння на Правобереж­жі, відгукнулася позитивно на це повстання та ще й заохочувала українські селянські маси голоситися до польського війська, щоб відбудувати Польщу й на українських землях. Польські шляхетські загони організувалися по цілій Правобережній Україні, яких мос­ковські війська розбили щойно весною 1831 р. Тому що Ліцей у Крем'янці поляки перемінили на центр революційної діяльності, царський уряд закрив цю високу школу, яка своїм рівнем набли­жалася до Віленського Університету, а бібліотеку, що налічувала до 50 тисяч книжок, пізніше передано до відкритого в 1834 р. Ки­ївського Університету³. Так само уряд ліквідував ряд інших польсь­ких шкіл і на їх місце запроваджував російські школи, заведено російську мову в судах. На Правобережній Україні уряд конфіску­вав багато польських маєтків учасників повстання й роздав їх ро­сійським дворянам, забезпечуючи ними російське землеволодіння⁴.

Щоб не допустити на майбутнє подібних випадків, російський уряд невпинно збільшував залоги війська в Україні, особливо на Правобережжі, а в самому Києві побудував фортецю. Для докладного контролю руху населення запроваджено обов'язкові паспорти.