У міжнародному і вітчизняному соціально-економічних дослідженнях ринку робочої сили як його основні характеристики виділяють зайнятість і безробіття. Ці категорії взаємодоповнюють одна одну, оскільки обидві характеризують ступінь участі/неучасті активної частини населення в процесі праці. Наочне представлення їхнього взаємозв'язку дозволяє скласти схему, зображену на рис. 8.1, відповідно до концепції Міжнародної організації праці (МОП)8, адаптованої до умов України.
Рис. 8.1. Класифікація населення України залежно від рівня економічної активності (концепція робочої сили МОП)
Як бачимо, у сукупності поняття "зайнятість" і "безробіття" характеризують все економічно активне населення, тобто практично всіх учасників соціально-трудових відносин. У той же час у вітчизняній літературі ще не склалося єдиного уявлення про сутність явищ, відображених у цих поняттях.8
Зайнятість населення розуміється звичайно як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням їхніх особистих і суспільних потреб, яка приносить їм заробіток чи трудовий дохід і не суперечить чинному законодавству.
Із переходом до ринкової економіки істотно зростає інтерес до проблем зайнятості. З одного боку, він зумовлений тим, що ефективність функціонування сфери зайнятості впливає на весь хід господарського відтворення, на спрямованість і гостроту всіх соціально-економічних процесів у суспільстві. З іншого боку, рівень дослідженості проблем зайнятості хтозна чи можна визнати достатнім для управління зайнятістю у складний перехідний період до ринкової економіки. Багатьом дослідженням останніх років не вдалося уникнути однобокості, обмеженості, що виявляються насамперед в орієнтації на інтереси виробництва.
Стає усе більш зрозуміло, що проблема зайнятості не може обмежуватися рамками виробничої діяльності людей зі створення матеріальних і духовних благ. Від її рішення залежить здійснення багатьох аспектів життєдіяльності людини, пов'язаних з її самореалізацією як діяльнісної особистості. Мова повинна йти про "соціальне наповнення" категорії "зайнятість".
Серед основних, на наш погляд, тенденцій сучасних теорій зайнятості, зазначених у західній економічній літературі, можна вказати такі:
- по-перше, виділення проблем інформованості і формування очікувань з боку суб'єктів господарської діяльності як пріоритетних;
- по-друге, визначення взаємозв'язку таких агрегатних показників, як зарплата, рівень цін, відсоток прибутку і т. ін;
- по-третє, переміщення в розряд центральних при макроєкономічному аналізі господарської ситуації проблем подальшого розвитку кон'юнктури;
- по-четверте, сполучення ринкових механізмів регулювання у сфері зайнятості з державним регулюванням;
- по-п'яте, залучення як механізму пристосування до змін ринкової кон'юнктури стратегії гнучкої зайнятості із взаємодією всіх її форм - чисельної, функціональної та фінансової гнучкості.
Суттєвого значення для насичення економічних теорій соціальним контекстом мала концепція "людського капіталу", що пов'язана з іменами Г. Беккера, Я. Мінсера і Т. Шулъца. Відповідно до неї, робітник намагається максимізувати свої доходи за весь життєвий цикл, вирішуючи питання про інвестування часу і грошей у підвищення власних виробничих можливостей шляхом отримання освіти та накопичення досвіду. На першому етапі той, хто спромігся на таке інвестування, несе подвійні втрати: платить за навчання і тимчасово втрачає прибуток. Пізніше ці втрати мають компенсуватися підвищеною винагородою завдяки нагромадженому "людському капіталу".10
Таким чином, теорія "людського капіталу" пояснює різницю не тільки в структурі оплати праці, айв інтенсивності трудової мобільності. Виховання дитини, отримання освіти у школі та в університеті, пошук інформації про форми працевлаштування та навчання на робочому місці - усе це об'єднується поняттям накопичення "людського капіталу", що відтворюється протягом всього життєвого циклу людини. Ця теорія і заклала методологічну базу більшості сучасних пошуків у галузі економіки праці.
Варто зазначити, що дія згаданих тенденцій виявлена при дослідженні проблем зайнятості в умовах розвинутої ринкової економіки. У зв'язку з цим, використання цих знань для економіки перехідного періоду є можливим лише з урахуванням особливостей розвитку вітчизняної економіки.
Так, характерною рисою сучасної економіки України є дефіцит вітчизняних продуктів споживання (у тому числі предметів першої необхідності) у сполученні з украй неефективним використанням трудових і матеріальних ресурсів. Фахівці-експерти з проблем зайнятості пов'язують ситуацію, що виникла, з рядом негативних явищ у сфері зайнятості.
Насамперед відзначають:
1. Надлишки робочої сили на підприємстві унаслідок низького рівня організації праці. Серед зайнятого населення значна частка тих, хто зайнятий неповний робочий час. Так, за даними статистики у 2003 p., серед 20,6 млн. зайнятого населення в Україні тимчасово не працювали 1,677 млн., у тому числі з них близько мільйона - не працювало більше одного місяця, а півмільйона - більше одного року. Витрати робочого часу з ініціативи адміністрації за 2003 рік становили 517843 людино-годин, або 596,8 людино-годин на одного працівника.11
2. Через застарілу структуру виробництва значна частина працівників залишається зайнятою в галузях важкої індустрії, що не дає виходу продукції на споживчий ринок.
3. Рівень кваліфікації основної маси працівників (включаючи значну частину інженерно-технічного і керівного персоналу) оцінюється як низький.
4. У той же час значна частина громадян найбільш працездатних і перспективного віку відволікається зі сфери виробництва, а також відривається від навчання у зв'язку з призовом на службу в Збройних силах у кількостях, що перевищують достатні для підтримки оборони відповідно до сучасної військової доктрини.
Дефіцит кадрів, продовжує співіснувати з надзайнятістю населення, що викликано утриманням заробітної плати більшості працівників на рівні, нижчому за вартість робочої сили. Джерела подібних явищ полягають, на наш погляд, у домінуванні в радянській науці так званого ресурсного підходу до проблем зайнятості.
У політиці зайнятості подібні концептуальні підходи виявлялися в орієнтації не на потреби працівників, а на пристосування до інтересів виробництва, завдань його структурного перетворення і забезпечення високих темпів зростання, вимог раціонального розміщення продуктивних сил.
У великих економічних програмах, які розробляли для вирішення першочергових виробничих завдань, соціальні цілі були присутні в основному у вигляді політичних гасел. Характерним щодо цього можна вважати "ліквідацію" безробіття. У той же час такі соціальні завдання, як підвищення змісту праці, розвиток сфери соціальних послуг, освіта, зростання зарплати і соціальних виплат фінансувалися за залишковим принципом.
Наслідком такого підходу стала поява деформацій у сфері зайнятості. Вони виявлялися у формі незадоволення працівників умовами зайнятості. Наслідок цього - погіршення ставлення до праці, її низька ефективність, відмова від прогресивних змін в організації праці. Показовим для більшості галузей виробництва стає наявність величезної кількості малопродуктивних робочих місць, надмірно високий рівень зайнятості всіх соціально-демографічних груп населення, домінування несприятливих умов праці, негнучкість режимів праці й організації зайнятості, малодинамічна професійна структура зайнятих і низька мобільність працівників.
У сучасній літературі набирає силу точка зору, прихильники якої цілком чи частково не визнають за трудовими ресурсами статусу наукової економічної категорії. Аргументами в підтримку своєї позиції вони висувають переважно статистичний, а не економічний характер і зміст поняття "трудові ресурси". "...Економічною категорією є робоча сила, а трудові ресурси являють собою лише якісне її вираження", - справедливо вважає Е. Р. Саруханов.12 Справді, за допомогою категорії "робоча сила" відображаються економічні взаємозв'язки зайнятості працівників з науково-категоріальним апаратом дослідження ринкової економіки і ринку праці зокрема.
До того ж, саме категорія "робоча сила" відображає соціальний аспект зайнятості і підхід, у якому пріоритет віддається задоволенню потреб людей у трудовій діяльності. У той час як поняття "трудові ресурси" відображає потреби народногосподарського комплексу в забезпеченні робочою силою. Разом з тим, поняття "трудові ресурси" поки що не вичерпало себе як інструмент аналізу зайнятості. А з урахуванням переносу центра ваги в його змісті на соціальні аспекти, воно може бути застосовно на перехідний період від командно-адміністративної до ринкової економіки.
Для уникнення однобічного виробничо-орієнтованого підходу до розуміння сутності зайнятості важливо мати на увазі, що економіка у свою чергу, пов'язана зі всіма іншими підсистемами суспільства, оскільки індивіди, що утворюють ті чи інші групи зайнятості, включені в безліч інших "неекономічних" соціальних структур. їхня діяльність пов'язана (опосередковано і безпосередньо) зі сферами політики, управління, ідеології, культури. "...У сфері економіки взаємодіють не одновимірні "економічні індивіди", а багатовимірні особистості, що функціонують також у безлічі інших підсистем суспільства і відіграють в них інші, уже не економічні ролі",13 - справедливо наголошують Т. І. Заславська і Р. В. Ривкіна. Тому в дослідженні зайнятості необхідно застосовувати системний метод, що дозволяє розглянути взаємозв'язок і взаємодію всієї сукупності елементів її структури і виразити цю взаємодію в інтегруючих її властивостях - функціях. Як основа системного підходу до дослідження зайнятості виступає її соціальна (у широкому розумінні) спрямованість, що виявляється як на структурному, так і на функціональному рівні.
На структурному рівні ця соціальна спрямованість простежується й у взаємодії окремих елементів структури зайнятості, і в співвідношенні її з елементами системи більш високого рівня - суспільства в цілому. При цьому методологічно важливим є взаємозв'язок структури зайнятості зі соціальною структурою суспільства. Адже "становище, що займають групи в економіці, - це "проекція" соціальної структури суспільства".14 Тому у структурі зайнятості простежується та плоска, горизонтальна, урізана, так звана "триланкова" соціальна структура, "спроектована" на сферу праці в радянські часи. Провідними ознаками, що обмежують економічне дослідження структур зайнятості, були відносини до виду власності - державної чи колгоспно-кооперативної. А основною тенденцією взаємозв'язку між "ланками" структури - робітничим класом, колгоспним селянством та інтелігенцією, було "стирання відмінностей" між ними. Подібні обмеження не могли не супроводжуватися поширенням на структуру зайнятості властивих радянській економічній структурі (і соціальній структурі) політизованості, ідеологізованості і міфологізованості.15
Політизованість виявлялася, зокрема, у замовчуванні справжньої ролі і становища в радянському суспільстві групи працівників партійно-державного апарату, владні повноваження яких впливали на всі сфери суспільства. Практично закритою для досліджень була така специфічна форма зайнятості, як "номенклатура". Подібну закритість і сьогодні можна бачити у перекосах і деформаціях у сфері зайнятості.
Ідеологгзованість була покликана закріплювати політичні цінності, виявлялася у відстоюванні догм, що спотворюють уявлення про реальні процеси у сфері зайнятості. Так, твердження про зростаючу роль робітничого класу підтримувало "науковий" прогноз росту чисельності і престижу робочих професій. Перебільшувався прояв тенденцій стирання граней і зближення способу життя всіх соціальних груп на основі способу життя і цінностей робітничого класу. Замовчувалися факти наявності надлишків робочої сили в народному господарстві і заперечувалася на цій основі наявність у Радянському Союзі безробіття.
Міфологізація переслідувала мету впровадження політичних цінностей та ідеології економічної культури у свідомість широких мас населення. Типовими проявами міфологізованого уявлення про зайнятість були: спільність інтересів усіх зайнятих груп населення; рівність у реалізації повної зайнятості; теоретична неможливість безробіття в умовах соціалізму; повна зайнятість - як економічний закон соціалістичного суспільства й інші.
Подібні обмеження в економічній культурі і, зокрема, в уявленнях про сферу зайнятості, закріплюючись не тільки в повсякденній, а й у науковій економічній свідомості, істотно обмежували можливості наукового аналізу структури зайнятості. У практичному плані це призводило до ігнорування об'єктивних закономірностей її розвитку. Наслідком була недостатня зрілість структури зайнятості, що, на думку О. Мельника й О. Плотнікова16, стала гальмом економічного розвитку України в цілому.
Однак варто підкреслити, що у вітчизняній літературі визрівали також основи соціально-економічного підходу до досліджень у сфері зайнятості. Виявлявся такий підхід насамперед у вивченні зумовленості тенденцій у змінах трудових ресурсів соціально-економічними факторами. Це дозволило виділити основні напрями дослідження структури зайнятості, позначити контури її структури. Зайнятість була структурована за галузевими, демографічними і регіональними ознаками, а також за рівнем освітньої і професійної підготовки. Разом з тим, уявлення про конкретний зміст кожного з елементів структури зайнятості суттєво змінилося і вимагає серйозних досліджень.
Професійно-кваліфікаційна структура зайнятості відображає сформований у країні тип суспільного поділу праці. Сформованому в нашій країні екстенсивному характеру виробництва відповідає тип професійної зайнятості, що позначається фахівцями як індустріальний. Його характеризує:
- перевага промислової і сільськогосподарської діяльності (у народному господарстві України частка зайнятих у цих сферах становить близько 2/3 усіх працюючих);
- надлишок непродуктивної простої фізичної праці;
- нерозвиненість сфер праці, спрямованих на задоволення потреб людини (у торгівлі, суспільному харчуванні, постачанні і збуті, заготівлях, охороні здоров'я, фізкультурі і соціальному забезпеченню України зайнято близько 14%);
- слабке використання інформаційного потенціалу;
- недостатній рівень кваліфікації керівників, мало фахівців-керівників, що володіють соціальними методами управління країною й економікою.
Тим часом, аналіз тенденцій розвитку професійно-кваліфікаційних структур зайнятості в країнах ринкової економіки дозволяє припустити, що економічний розвиток України пов'язаний із переходом до професійно-кваліфікаційної структури більш високого рівня - інформаційного. Для нього характерна перевага в структурі професійної зайнятості працівників, пов'язаних з індустрією людини й обслуговуванням потреб науки, що розвивається, і техніки, переробкою обсягу інформації, що зростає високими темпами.
Перехідному етапу до ринкової економіки може, на наш погляд, відповідати укрупнена професійно-кваліфікаційна структура, що містить такі елементи:
- зайнятість в індустріальних професіях;
- зайнятість у сільськогосподарських професіях;
- зайнятість в "індустрії людини";
- зайнятість у професіях інформаційного типу;
- зайнятість у професіях фінансування, кредитування і страхування;
- інші професії.
За нашими підрахунками, найбільш значні структурні зміни можна очікувати в групах професій "індустрії людини", фінансування, кредитування, а також у сільськогосподарських професіях.
З погляду соціальної диференціації варто звернути увагу також на соціально-демографічну підструктуру зайнятості. Основою виділення включених сюди груп обрані статево-вікові відмінності зайнятих. Відповідно до цієї ознаки виділяють звичайно чотири групи - чоловіків, жінок, молодь і людей пенсійного віку. З переходом до ринкових відносин обмежимося констатацією: радикальні зміни в сфері праці діють на кожну з груп по-різному; через це наростають розходження в соціальних наслідках впливу тих самих економічних механізмів на кожну з груп; ці наслідки поки що малопрогнозовані, що підвищує їхню провокуючу роль у наростанні соціальної напруженості.
Соціальна спрямованість зайнятості виявляється також у її функціях. Основне навантаження в цьому контексті має соціальна функція зайнятості. Вона виявляється в тім, що тільки будучи зайнятим, працівник одержує можливість для задоволення найбільш важливих для його життя в суспільстві соціальних потреб. Займаючи робоче місце, він насамперед одержує можливість самореалізації як творчої діяльнісної особистості, вносить своїм розвитком внесок у розвиток соціального прогресу.
Займаючи визначене місце серед інших членів колективу, працівник реалізує ще одну найважливішу соціальну потребу - у спілкуванні з колегами по роботі. Через це спілкування він одержує суспільну оцінку свого трудового потенціалу, складає уявлення про свій трудовий престиж.
Професійна діяльність і посадові характеристики робочого місця визначають соціально-трудові ролі, які доводиться виконувати працівникові. їхня сукупність створює уявлення про його соціальний статус - становище, що він займає в трудовій організації. Зазначимо, що трудовий статус є провідною складовою соціального статусу, що відображає його становище в суспільстві.
Із зайняттям того чи іншого місця роботи люди пов'язують реалізацію суспільством принципу соціальної справедливості. Для них важливо, наскільки порівнювані переваги і блага, що вони пов'язують зі своїм робочим місцем, чи близькі вони до благ, що одержують інші за аналогічну працю. З робочим місцем пов'язують і визначені соціальні гарантії - забезпеченість роботою давала можливість збереження визначеного рівня життя, підтримки здоров'я, забезпеченої старості.
Необхідно підкреслити, що з переходом до ринкових відносин соціальна функція докорінно змінилася, що пов'язано з відходом від повної, гарантованої державою зайнятості. Необхідність забезпечити собі соціальний захист своєю власною працею, у тому числі через вигідний продаж своїх трудових послуг на ринку праці, конкурсний добір для влаштування на робоче місце означають для багатьох працівників соціальні зміни, які важко здолати.
Економічна функція зайнятості полягає в наданні працездатному населенню можливості реалізувати свою потребу в праці і забезпеченні найефективнішої продуктивної трудової діяльності зі створення суспільного багатства.
Економічна функція реалізується максимально у випадку ефективної зайнятості. При цьому буде забезпечуватися якнайповніше використання усіх факторів і резервів ефективності виробництва. Адекватний збіг якісних характеристик працівника з технічними, організаційними й іншими умовами праці, що відповідають показникам робочих місць, досягнутий завдяки ефективній зайнятості, є однією з головних умов розвитку економіки, зростання продуктивності праці. Тут важливо підкреслити, що ефективна зайнятість є умовою економічного благополуччя самих працівників і членів їхніх родин. Створеним за допомогою сукупної праці суспільним багатством визначаються можливості розподілу його між членами суспільства. Охоплюючи своїм впливом усе працездатне населення (а це велика кількість людей), зайнятість тим самим набуває і політичного характеру. Справді, соціальна напруженість, пов'язана з масовим безробіттям, може перерости в політичні дії, спрямовані на зміну політичної влади.
Політична функція зайнятості є складовою частиною соціальної політики держави і реалізується через узгодження трудових інтересів тих чи інших класів, прошарків і соціальних груп, що становлять соціальну базу, опору і підтримку існуючої влади.
У період командно-адміністративного управління економікою в політичну функцію зайнятості входило забезпечення привілейованої зайнятості для двох груп населення. Для однієї з них - робітничого класу - забезпечення політичних і соціальних переваг (у тому числі й у сфері зайнятості) було закладено в програмних партійних документах. Для іншої групи - партійно-адміністративного апарату - право на перевагу в сфері зайнятості, хоча і не декларувалося відкрито, але гарантовано забезпечувалося тіньовою формою зайнятості - номенклатурою.
До того ж, не є секретом існування неписаних правил прийому на престижні робочі місця членів правлячої політичної партії. Звичайно, подібний "підбір" формально здійснювався на основі ділових, професійних і організаційних якостей. Однак розуміння і підтримка політики партії займали в наборі вимог далеко не останнє місце.
Особливого значення для сучасного періоду набуває ідеологічна функція зайнятості. Вона полягає у розробці науково обґрунтованої теорії, що дозволяє ефективно реалізувати її функції в суспільстві. З іншого боку, мова йде про створення привабливого образу тієї соціальної політики, що здійснює держава у сфері зайнятості. Отже, проблема бачиться у співвідношенні цих обох боків ідеологічної функції зайнятості. Якщо перебільшено привабливість соціальної політики, то науковий характер управління зайнятістю поступається захисту політичних догм.
У випадку недооцінок ідеологічного оформлення образу системи зайнятості, соціальна політика у цій сфері перестає бути привабливою, зрозумілою і втрачає своїх прихильників.
Створення ідеології зайнятості перехідного періоду як сукупності теоретичних концепцій, що адекватно відображає закономірності становлення ринкової системи зайнятості, є актуальним завданням економістів. Пропаганда і роз'яснення її сутності представникам управлінських структур, додання цим концепціям зрозумілого, переконливого і привабливого образу, доступного для більшості населення, дозволить впливати на мотиви трудової поведінки людей. На закінчення розгляду сутності зайнятості наведемо перелік її основних характеристик. До них належать:17
- Рівень зайнятості - відношення чисельності зайнятих до чисельності населення старше 15 років.
- Статус зайнятості:
а) наймані робітники;
б) роботодавці і самостійно зайняті;
в) неоплачувані члени родин.
- Зайнятість у секторах економіки:
а) промисловість;
б) сільське господарство;
в) послуги.
- Фактична тривалість робочого періоду (дня чи тижня): повний робочий час, неповний робочий час.
- Неповна зайнятість (добровільна і з економічних причин видима / невидима). Для країн СНД необхідно фіксувати показник частки зайнятих, які знаходяться у вимушених адміністративних відпустках.
- Характер роботи (постійна / тимчасова).
- Наявність роботи, однак тимчасова відсутність на роботі.
- Професія (рівень кваліфікації), галузь, клас працюючих (робітники, службовці).
- Розмір зарплати. Для країн СНД важливий показник заборгованості з виплати зарплати (частина працівників, яким не виплачена вчасно зарплата).
- Основна робота, наявність сумісництва (вторинна зайнятість).
- Зайнятість у неформальному секторі міського населення.
Знання і вивчення динаміки основних характеристик зайнятості дозволить шляхом державного регулювання впливати на стан ринку праці, забезпечуючи підтримку визначеного рівня ("природної" норми) безробіття.
Приступаючи до розгляду соціально-економічної сутності безробіття, варто зазначити, що довгі роки в колишньому СРСР безробіття розумілося як явище, властиве лише капіталістичній системі господарювання, при якій частина трудящих не може знайти роботу, стаючи відносно надлишковим населенням, резервною армією праці. Іншими словами, безробіття розглядалося таким явищем, що повинно бути усунуте і ліквідоване цілком, що і було "зроблено" у СРСР до кінця 1930 року. Відтоді вітчизняна соціально-економічна література висвітлювала проблеми трудової зайнятості однобоко і надмірно ідеологізовано.
Відсутність безробіття вважалося одним з головних завоювань планової економіки, і усе, що суперечило такому підходу, піддавалося беззастережній та емоційній критиці. Не без допомоги "фахівців із критики" спотворювалася справжня ціна перемоги над безробіттям, певною мірою досягнутої на початковому етапі будівництва соціалізму широкомасштабними воєнними діями, мільйонними жертвами, розрухою, переселенням розкуркулених, еміграцією інтелігенції, зниженням народжуваності, паспортною дискримінацією селянина і реалізацією економічно необгрунтованих, але вражаючих масштабом проектів.
Варто також визнати, що практика переважно екстенсивного розвитку, забута в розвинутих країнах, але характерна для СРСР, не могла не сполучатися з хронічним дефіцитом трудових ресурсів.
Разом з тим, штучно стримувалося вивільнення кадрів із тих виробництв, де це було доцільно й економічно необхідно. Керівники підприємств, профспілкові працівники добре знають, як у 70-80-х роках непросто було звільнити навіть ледаря чи невгамовного п'яницю.
Серед факторів, що сприяли формуванню надлишків робочої сили на підприємствах, зазначимо: недоліки в організації праці і низький рівень її інтенсивності в досить великої кількості працівників; широко розповсюджену практику відволікання працівників від основної діяльності ("шефська допомога"), аритмію виробництва з її характерними авралами в останній декаді місяця, наприкінці кварталу і року; посередня якість продукції і необхідність доведення її до відповідного рівня (спецзамовлення, експортні варіанти і т. ін.); далекі від досконалості верстатний парк і промислове устаткування, що обслуговуються численною армією ремонтників; недостатньо ефективну систему складування, збереження і транспортування сировини і готової продукції.
Дуже важливо зазначити і ту обставину, що фонд заробітної плати підприємств залежав від кількості працюючих на них, а керівники одержували додатковий стимул економічного порядку "роздувати штати". Відсутність строгої залежності заробітної плати від кінцевих результатів сприяло швидкому росту управлінського апарату й обслуговуючих його працівників.
Чи варто дивуватися, що в цих умовах стали наростати тенденції зрівнялівки, суб'єктивізму, утрати мотивації до сумлінної праці, зниження ефективності виробництва. Настанова на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що, у свою чергу, позбавляло роботодавців стимулів застосовувати високопродуктивну техніку і передові прийоми організації виробництва, а робітників - підвищувати кваліфікацію. У результаті рівень кваліфікації і професійної підготовки за останню чверть століття істотно не змінився, а фізична праця, як і раніше, залишається основою нашого виробництва: нею зайнято близько 70 відсотків працівників. Багато хто в цих умовах прагнули одержати "тепленьке місце", а не роботу.
Природно, перехід до ринку підсилює гостроту аналізованої проблеми з багатьох причин. Серед них зазначимо:
- закриття нерентабельних виробництв;
- необхідність використання найбільш ефективних, інтенсивних форм економічного росту і можливостей багатоукладного господарства;
- скорочення частки оборонних галузей і їхня конверсія;
- розрив сформованих міжгосподарських зв'язків;
- структурні перекоси й інші кризові деформації економіки.
Серед причин слід також зазначити й аномальний сплеск міграційних процесів, викликаний, по-перше, загостренням міжнаціональних відносин; по-друге, скороченням армії і виводом військових частин із колишніх братерських країн і республік: по-третє, евакуацією і добровільним переселенням з чорнобильської зони і територій, несприятливих щодо екології; по-четверте, масовим відтоком населення з районів Крайньої Півночі через різке зниження життєвого рівня; по-п'яте - потоком біженців з місць воєнних дій, у тому числі і на території країн СНД.
Нарешті, небачені темпи росту цін у сто і більше разів за останні роки змусили зайнятися пошуком роботи багатьох домогосподарок, пенсіонерів, студентів і навіть школярів.
Не можна не зазначити і той факт, що росту безробіття сприяють слабке теоретичне опрацювання проектів переходу до ринку, їхня недостатня системність, непослідовні, а іноді й помилкові дії уряду.
Разом з тим, важливо не впасти в іншу крайність, бездумно використовуючи закордонний досвід, проповідуючи безробіття як "живу воду", здатну реанімувати нашу економіку і вивести її зі стану найглибшої кризи за допомогою так званих факторів, що "підстьобують". І якщо існують визначені "плюси" резерву робочої сили як невід'ємної умови нормального функціонування ринкової економіки, то і про "мінуси" безробіття забувати не можна.
Річ не тільки в матеріальному і моральному збитку, що виявляється на рівні родини, окремої людини, її непевності в завтрашньому дні, утраті кваліфікації при тривалій відсутності роботи. Зазнає збитків суспільство в цілому як через недоотриману продукцію, так і через значні витрати, викликані безробіттям.
До негативних наслідків безробіття варто віднести і зростання соціальної напруженості, здатної завершитись зіткненнями на релігійному і національному ґрунті, що, у свою чергу, створює передумови для політичної нестійкості. Багато фахівців єдині в думці - зростання безробіття погіршує здоров'я нації, несе в собі реальну загрозу демократії, сприяє посиленню найбільш кримінальних форм тіньової економіки: наркобізнесу, розкраданням, проституції і т. ін.
Явище безробіття сучасними суспільно-економічними науками розглядається в аспекті вибору індивідом тієї чи іншої поведінки щодо ринку праці.
Кожна працездатна людина змушена робити ступеневий вибір, що визначає її місце стосовно ринку праці. Передусім здійснюється вибір між зайнятістю та незайнятістю, коли на одній шальці терезів опиняється праця та її очікувана оплата, а на іншій - вільний час та соціальна допомога. Відмова від роботи, у свою чергу, може бути короткостроковою (бажання знайти кращу роботу), довгостроковою (догляд за дитиною) або остаточною (вихід на пенсію).
Довго в економічній теорії панувала думка про добровільний характер безробіття як результат відмови працювати за пропонований рівень оплати. Дж. М. Кейнс звернув увагу на те, що існує і вимушене безробіття, породжене неможливістю отримати робоче місце навіть при бажанні працювати за меншу оплату - внаслідок низького рівня сукупного попиту та працю. Однак із розширенням попиту певні згустки безробіття ніяк не розсмоктуються. І тоді вже доводиться залучати до пояснення соціальні фактори, пов'язані з дискримінацією певних груп (професійних, вікових, етнічних та ін.).
Ті, хто опинився у країні безробітних, не становлять однорідної маси. Аналізуючи диференціацію соціальних груп безробітних, В. В. Радаєв розглядає багато підстав для цього. Одна справа, якщо людина вже мала роботу раніше; інша - якщо вона була зайнята поза ринком праці (наприклад, у домашньому господарстві), третє, якщо це новачок, що вперше прийшов на нього після школи, армії чи внз. Досить суттєві і причини, що викликали втрату роботи. Тут потрібно відрізняти: добровільне звільнення "за власним бажанням", вихід на пенсію чи звільнення "за рішенням адміністрації". Останнє, в свою чергу, може означати тимчасове звільнення без розриву трудових відносин чи остаточне звільнення-в результаті скорочення самого робочого місця або з метою залучити на нього іншого працівника. Кожний випадок втрати роботи призводить до специфічних наслідків з точки зору часу знаходження поза ринком праці та умов, на яких відбувається повернення до зайнятості.
Нарешті, відбувається вибір сфери та конкретного місця зайнятості, а також форм найму - повного чи часткового, тимчасового чи постійного. Іноді людина вимушена диверсифікувати свою діяльність, знаходячи робочі місця одночасно у різних сегментах ринку праці: десь за нею зберігається стабільне місце як підстраховка на крайній випадок; десь реалізується можливість підзаробити; одна робота притягує кращими умовами, інша - дозволяє отримати престижну візитну картку. Основне ж питання, на його думку, полягає в тому, які фактори криються за всіма цими актами вибору, що диференціює працю та оплату".18
Економісти та соціологи дають різні відповіді на це питання. Для економічної теорії поведінка у сфері зайнятості є продуктом раціональних рішень, що приймаються автономним та відносно інформованим індивідом з метою оптимізації трудових зусиль та винагороди за них. Подібні припущення викликають ряд заперечень. По-перше, дії людей здійснюються під впливом безлічі різноманітних, у тому числі неутилітарних, мотивів. По-друге, зроблений вибір не настільки є раціональним та послідовним. По-третє, - і це, мабуть, головне, - в основі вибору місць і форм зайнятості лежать не тільки індивідуальні характеристики, а й соціальні фактори та обставини, пов'язані з укоріненістю у місцевій спільноті, неможливістю розірвати сімейні та дружні зв'язки, що пронизують повсякденне життя людини.
Отже, окрім раціональних, економічних механізмів заповнення робочих місць, існують також додаткові, або альтернативні соціальні механізми.
Одна з моделей такого соціального механізму запропонована М. Грановеттером у концепції соціальних зв'язків. Він звертає увагу на ті способи, за допомогою яких поширюється інформація про робочі місця та які відіграють з точки зору пропозиції праці не меншу роль, аніж самі характеристики цих робочих місць. Отримання інформації - процес зовсім не технічний, він пов'язаний з діями суто індивідуальної властивості. Емпіричні дослідження показують, що більшість тих, хто знайшов та змінив місце роботи, користувались інформацією, отриманою з особистих неформальних джерел. Персональні контакти (вдома, на роботі чи в барі) виявились значно важливішими за формальні оголошення про наявність місць та прямі звернення до роботодавця. До того ж, і формальні оголошення (наприклад, у засобах масової інформації) пропускаються крізь фільтри неформального обговорення і часто сприймаються тільки після подібної "обробки".
Здійснивши дослідження робіт М. Грановеттера з 1973 по 1992 роки, В. В. Радаев виявив ряд тенденцій прояву такого соціального механізму. Зокрема, виявлено, що люди, які спиралися саме на неформальні джерела інформації, досягали відносно більшого успіху з точки зору рівня прибутку та задоволеності новим місцем роботи. Цікаво, що чим вищим є професійний статус групи, тим частіше її представники звертаються до неформальних соціальних контактів. Причому так звані слабкі зв'язки, тобто з далекими знайомими та колегами, є більш ефективними, ніж "сильні зв'язки" - з близькими друзями та родичами. Перші значно розширюють масштаби отримання інформації. Проте тісні (сімейні) контакти краще виручають в екстремальних випадках, наприклад, коли немає запасу часу на пошук роботи. Успіх пошуку, таким чином, тісно пов'язаний із становищем у соціальній структурі. І попри всю важливість вкладу в "людський капітал", потрібні також інші інвестування - у свою репутацію, в розвиток контактів. Акумулювання зв'язків та контактів, поряд з накопиченням професійного стажу, стає важливим неекономічним фактором просування на ринку праці. Чим більше таких зв'язків, тим вищою є їхня "якість", тим більшими можливостями володіє робітник з точки зору горизонтальної та вертикальної мобільності. Хоча сама по собі швидка зміна місць роботи, звичайно, може не тільки формувати вражаючий послужний список, але й створювати погану репутацію ненадійного (чи "незручного") співробітника.
Неформальні інформаційні мережі відіграють важливу роль у процесі сегментації роботодавців. Людина, яка шукає роботу, не тільки сама стає в умовну "чергу". В іншу "чергу" вона вибудовує своїх потенційних наймачів. Сегментація відбувається не тільки за якістю пропонованих робочих місць, а й за сукупністю характеристик фірми, включаючи і її репутацію, стійкість та надійність. Робота на корпорацію (юридична особа) зазвичай вважається більш надійною, ніж робота на конкретного приватного хазяїна (якщо, однак, він не належить до особистих знайомих). А загалом родичі та знайомі закономірно ставляться першими у списку запропонованих роботодавців. Невідомо, хто більше від подібного найму виграє (в різних ситуаціях виходить по-різному), але виграш у надійності тут, як правило, безсумнівний, адже ринкові позиції в такій ситуації отримують соціальне підкріплення. Проте навіть не будучи пов'язаними особистими зв'язками і навіть на досить великих підприємствах, наймачі та наймані не зустрічаються як абсолютно незнайомі. їхній зустрічі передує складний обмін накопиченою інформацією, що виявляє надійність контрагентів.
Коло механізмів соціальної дії щодо переходу від стану безробітного до зайнятості розширюється завдяки утворенню колективних організацій та ліцензованої діяльності, дії регулятивних норм, що утвердилися серед безробітних, впливом відповідної трудової культури.
Вплив соціальних механізмів на поведінку безробітних накладає відбиток на класифікацію форм безробіття.
У сучасній соціально-економічній літературі склалася визначена класифікація форм безробіття. Поряд із пріоритетами радянської політекономіки - плинної, прихованої та застійної форм (згідно з "Капіталом" Маркса), у її структуру входять і інші форми.19
Західні вчені аналізують фрикційне, циклічне та структурне безробіття.20
Вітчизняні економісти пропонують розглядати фрикційну, інституціональну, конверсійну, добровільну, технологічну, структурну, регіональну, молодіжну, економічну, приховану а також застійну форму безробіття.
На українському ринку праці представлені практично всі перераховані форми, хоча міра представництва і "вага" кожної з них не є величиною сталою. Дослідження засвідчують, що в умовах формування ринкової економіки поширюються найбільш хворобливі форми, насамперед, що охоплюють людей, матеріально і соціально найменш захищених.
Це стосується і жінок, у яких можливість виявитися без роботи часто є вищою, ніж у чоловіків. На ринку праці України кількість безробітних жінок становить 1473907 (близько 62% усіх безробітних).
Наявність зайвої робочої сили на підприємствах Росії й України надзвичайно низький рівень доходів більшості їх громадян, а також, та обставина, що заробітна плата є для дуже багатьох єдиним засобом існування, визначають правомірність установлення "природної" норми безробіття з обліком її соціально припустимих рамок.
Деякою мірою можна говорити про залежність соціальних рамок безробіття від рівня доходів основної маси населення. В міру подолання умов, що обмежують ріст заробітної плати, а також поповнення особистого і сімейного бюджету за допомогою додаткових легальних, у тому числі і так званих нетрудових джерел (дивіденди з акцій, відсотки з облігацій та ін.), попит на робочі місця може знижуватися.
Досягнення визначеного рівня добробуту народу, зрештою, робить непотрібною фіксацію соціально припустимої норми безробіття. До основних характеристик безробіття належать:
- Рівень безробіття - відношення кількості безробітних до кількості економічно активного населення.
- Молодіжне безробіття, що, у свою чергу, характеризується: рівнем безробіття серед молодих людей у віці 15-24 років; частка молодих безробітних у загальній кількості безробітних; відношення рівня молодіжного безробіття до дорослого; частка безробітної молоді в загальній кількості молоді.
- Тривалість безробіття - кількість безробітних, які не працювали більше 12 місяців у процентному відношенні до загальної кількості безробітних.
- Причини безробіття:
1) утрата роботи (змушене звільнення з різних причин);
2) звільнення за власним бажанням;
3) повторне включення до ринку праці;
4) нові учасники ринку праці;
- Освітній рівень безробітних.
- Тимчасове звільнення (відсутність пошуків нової роботи) чи пошуки (нової) роботи.
- Пошуки роботи з повним чи неповним робочим днем.
- Професія, галузь і кваліфікація на останньому місці роботи.
- Час звільнення з останнього місця роботи.
- Рівень (економічної) неактивності - визначається як частка дорослого населення у віці 25-54 років, що не працює і не шукає роботи.
На закінчення зазначимо, що розглянуті характеристики безробіття і зайнятості доповнюються для більш адекватного аналізу ринку праці ще деякими показниками:
- Освітній рівень робочої сили - частка економічно активного населення, що має вищу освіту.
- Вартість робочої сили (на годину).
- Продуктивність праці і витрати на робочу силу.
- Бідність і розподіл доходів.
Кожний із названих показників має поряд з економічним певний соціальний зміст. У своїй сукупності вони визначають не тільки економічні характеристики робочої сили на ринку праці, а й соціальний стан у суспільстві носіїв робочої сили - суб'єктів соціально-трудових відносин.
Привернемо увагу ще до однієї проблеми, на соціальний характер якої поки що не звертається належної уваги. Мова йде про статус безробітного.
Як відомо за методологією Міжнародної організації праці, безробітним вважається той, хто в цей момент не має роботи, шукає її і готовий до неї приступити.
Однак за таким визначенням "приховано" чимало суб'єктивних елементів. Адже неможливо абсолютно об'єктивно встановити, шукає чи не шукає людина роботу і що для неї означає "робота, яка відповідає кваліфікації". Нарешті, вимагається, щоб суб'єкт визнав себе безробітним, тобто самовизначився як "вигнанець". Іноді подібна само-ідентифікація може бути частиною раціональної стратегії, коли, скажімо, людина задовольняється статусом безробітного чи навіть прикривається ним, займаючись у цей час "тіньовими" або кримінальними операціями. Але для більшості людей визнати себе безробітним, прийняти цей особливий статус - справа зовсім не проста (особливо, якщо у країні, як наприклад, у нас, довгий час не було офіційного безробіття). "Суб'єктивізм", таким чином, має соціальний підтекст.
Характеризуючи безробітного, соціологи виходять з того, що праця - це не просто засіб отримання заробітку. Насправді це засіб придбання цілої сукупності статусів, з якими нерозривно пов'язане життя людини. Втрата зайнятості погрожує чимось більшим, аніж просто втратою прибутку - випадінням із сфери звичних спільнот. На трудовий вибір нашаровується маса соціальних факторів: наявність чи відсутність членів родини (працюючих та утриманців); уявлення про правильне виховання дітей (чи варто їм перебувати тільки під доглядом матері); ставлення оточуючих до обов'язковості праці (чи треба безробітного осуджувати як "дармоїда"). Не говорячи вже про те, що вибір на користь роботи чи її відсутності здійснюється під впливом факторів, пов'язаних із державним регулюванням і соціальною політикою: зміни розмірів та термінів виплати дотацій по безробіттю, умови їх отримання.
РЕЗЮМЕ
1. Соціально-орієнтований підхід до розуміння сутності ринку праці полягає в тому, що, виходячи з економічної основи формування ринку робочої сили в його товарній формі, визнається специфічна сутність робочої сили як товару, що надає йому соціального характеру. Соціальний характер ринку праці виявляється в його структурі і функціях.
2. Структуру ринку робочої сили утворюють: власники робочої сили (її продавці), власники капіталу (покупці) і суб'єкти інфраструктури, що виконують роль посередників.
3. До функцій ринку праці відносять: стимулюючу, погоджувальну, зменшення витрат, сприяння науково-технічному прогресу, зменшення соціальної напруги, адаптивно-соціалізуючу, оцінну, що диференціює, і трудової мобільності.
4. Специфічною формою соціально-трудових відносин в умовах ринку є зайнятість і безробіття. Прояв цих форм у перехідній економіці має деформований характер, що виявляється в їхній якісній і кількісній характеристиках.
