Права та обов’язки подружжя

На основі шлюбу, зареєстрованого державним органом реєстрації актів цивільного стану, виникають права та обов’язки подружжя. За змістом їх можна поділити на дві великі групи: особисті немайнові та майнові. Як уже зазначалося, правовідносини чоловіка і дружини є передусім немайновими. Всі майнові правовідносини подружжя базуються і випливають з особистих немайнових, оскільки первісні шлюбні відносини, тобто відносини з приводу створення сім’ї, — це відносини немайнові.

Між чоловіком і жінкою, які уклали шлюб, виникають досить різноманітні відносини немайнового характеру, проте не всі вони регулюються нормами права. Якщо ми розглядатимемо такі їх відносини, як взаємна повага, любов, почуття дружби і моральна підтримка — це відносини особисті немайнові, але право як таке впливає на них дуже обмежено. Переважно ця сфера відносин подружжя регулюється нормами моралі, етики, релігійними нормами.

Чоловік і дружина під час перебування у шлюбі користуються всіма правами, якими наділена особа в даному суспільстві. Вони мають право на повагу до гідності, недоторканність життя, здоров’я, особистості тощо. Однак ці права захищаються нормами інших галузей права: конституційного, цивільного, кримінального і т. ін. Якщо ж розглядати немайнові відносини подружжя, що врегульовані нормами сімейного права, то це досить конкретні права та обов’язки, які реалізуються виключно в сімейних відносинах. Так, відповідно до положень Сімейного кодексу України дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Вагітній дружині мають бути створені у сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини, а дружині-матері — для поєднання материнства із здійс­ненням нею інших прав та обов’язків.

Чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Дружина та чоловік мають рівні права на повагу до своєї індивідуальності, на фізичний та духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку, на розподіл між ними обов’язків у сім’ї; на вибір місця проживання, на припинення шлюбних відносин. Вони зобов’яза­ні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім’ї, спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї, утверджувати в сім’ї повагу до матері та
батька.

Усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним та перед іншими членами сім’ї за свою поведінку в ній.

Окрему увагу законодавець приділяє праву подружжя на ім’я та прізвище. Кожен з подружжя, звісно, зберігає своє ім’я при укладенні шлюбу і право змінити його, перебуваючи у шлюбі в загальному, встановленому законом порядку. Думка іншого з подружжя щодо зміни його імені має суто рекомендаційний характер та юридичного значення немає (згоди іншого з подружжя не потрібно).

Чоловік та дружина (наречені) мають право вибору: обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя у шлюбі або ж і надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Кожен з них вправі приєднати до свого прізвища прізвище іншого. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно починатиметься. Складення бiльше двох прiзвищ не допускається. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище одного з них уже є подвійним, то він (вона) має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище іншого. Заяву про зміну прізвища у зв’язку з укладенням шлюбу вони вправі подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану або до (чи в момент) реєстрації шлюбу, або згодом, якщо при реєстрації шлюбу зберегли дошлюбні прізвища.

Майновими є правовідносини між подружжям, які виникли з приводу належного їм на праві власності майна, володіння, користування і розпорядження ним та надання утримання. Можна виокремити кілька груп таких відносин: правовідносини з приводу укладення угод (правочинів) між подружжям; правовідносини з приводу майна, що є у користуванні подружжя; права та обов’язки із взаємного утримання. Подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди (правочини): купувати, продавати, обмінювати, дарувати, передавати в користування, а також заповідати. Вони не обмежені жодними заборонами. Проте недійсними є угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей; вони не обов’язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб.

Чоловік і дружина виступають в угодах як сторонні особи, тому до цих угод застосовуються загальні правила ЦК про угоди та умови їх дійсності. На перший погляд, здавалося б, між подружжям дуже рідко укладаються угоди. Однак це не зовсім так. Візьмемо, наприклад, такі угоди, як дарування. Практично в кожній сім’ї існує традиція вітати близьких з різноманітними святами, робити подарунки до загальних чи особистих свят, ювілеїв, різноманітних визначних подій і т. ін. Або ж безоплатне користування майном — незалежно від того, що те чи інше майно (річ) належить комусь одному із подружжя, як правило, інший також користується цими речами (проживає в квартирі, будинку, на дачі, читає книги, використовує посуд, меблі і т. ін.).

У сфері господарського відання кожної сім’ї знаходиться певне майно, яке належить подружжю на праві власності і забезпечує життєдіяльність кожного з подружжя та сім’ї в цілому. В майні подружжя виокремлюють їх загальне майно, яке належить їм обом на праві спільної сумісної власності, та особисте — належить кожному з них окремо, є особистою приватною власністю одного з них.

Особистою приватною власністю дружини або чоловіка є майно: набуте кожним до шлюбу; подароване одному з них або успадковане за час шлюбу; набуте одним з них за кошти, які належали йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які один з них одержав за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала одному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди; страхові суми, одержані одним з них за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), то він і є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Майном, яке належить чоловікові або дружині на праві особистої приватної власності, кожен з них володіє, користується і розпоряджається самостійно, на власний розсуд.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, що набуте одним з них під час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єкти права спільної сумісної власності — це заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат або затрат другого з подружжя, то воно у разі спору також може бути визнане судом об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Всі питання, пов’язані з таким майном, в тому числі розпорядження ним, вони вирішують за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє зі згоди іншого. Дружина або чоловік вправі звертатися до суду з позовом про визнання договору недійсним, якщо він укладений другим з подружжя без її (його) згоди, і якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Подружжя може укласти договір про порядок користування майном, що їм належить на праві спільної сумісної власності.

У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, тобто кожному з них належить ½ частина майна. Суд при вирішенні спору про поділ майна може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо для цього є поважні причини, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Частка одного з них може бути збільшена і в тому разі, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син або дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але шлюб між ними не зареєстровано, то майно, набуте ними за час спільного проживання, також належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо письмовим договором між ними вони не встановили для себе інших правил.

Дружина та чоловік зобов’язані матеріально підтримувати одне одного. Той з подружжя, який досяг пенсійного віку або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи, тобто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, має право на утримання (аліменти), якщо інший з подружжя може його надавати. Таким, що потребує матеріальної допомоги, вважається той з подружжя, заробітна плата, пенсія, інші доходи якого не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Якщо ж один із подружжя негідно поводився у шлюбних відносинах або став непрацездатним у зв’язку з вчиненням ним умисного злочину, що встановлено судом, то він не має права на утримання.

Дружина також має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а якщо вона проживає з дитиною, — до досягнення дитиною трьох років. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою проживає дитина, має право одержувати утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років. При цьому не має значення її матеріальний стан та чи працює вона, однак враховується можливість чоловіка надавати матеріальну допомогу. Аналогічне право на аліменти має чоловік, якщо він проживає з такою дитиною.

Право на утримання має також той з подружжя, що проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, та опікується нею. Це право триває протягом усього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального стану того з батьків, з ким вона проживає. Однак реалізувати його можливо тільки за умови, що другий з подружжя спроможний надавати матеріальну допомогу.

Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Якщо шлюб був тривалим, то право на утримання в деяких випадках може виникати і після його розірвання.

Подружжя можуть укласти договір про надання утримання одному з них, в якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. Вони присуджуються від дня подання позовної заяви. Якщо ж позивач вживав заходів до одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення його від їх сплати, то суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.

Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання замість набуття права власності на жилий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя можуть укласти шлюбний договір. Якщо шлюбний договір укладається до реєстрації шлюбу і його стороною є неповнолітня особа, то потрібна письмова згода її батьків або піклу­вальника, посвідчена нотаріусом.

У шлюбному договорі подружжя врегульовують майнові відносини, визначають майнові права та обов’язки їх як подружжя та як батьків. Такий договір не може регулювати особисті немайнові відносини подружжя або такі ж відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Він набуває чинності у день реєстрації шлюбу або у день його нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина або чоловік передають для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.

Сторони вправі у шлюбному договорі: домовитися про те, що майно, набуте ними за час шлюбу, буде спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них; встановити можливий порядок поділу майна, у тому числі і у разі розірвання шлюбу; передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб; встановити порядок користування жилим приміщенням, що належить одному з них; домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі тощо. Вони вправі включити до договору будь-які інші умови про майно, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Подружжя можуть вносити зміни до шлюбного договору. Угода про зміну шлюбного договору має бути нотаріально посвідчена. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний судом з підстав, що мають істотне значення, зокрема у разі неможливості його виконання.

§ 4. Права та обов’язки батьків і дітей

За законодавством України

Поняття «дитина» («діти») вживається в двох значеннях. По-перше, це громадяни, які не досягли певного віку: правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (18 років). До досягнення нею 14 років дитина вважається малолітньою. У віці від 14 до 18 років дитина є неповнолітньою. По-друге, діти — це особи, які походять від інших осіб (своїх батьків) та є їхніми родичами першого ступеня по прямій нисхідній лінії (найближчий ступінь родства).

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей від них, посвідченому у встановленому законом порядку. Таке посвідчення оформлюється: реєстрацією народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану за заявою будь-кого з батьків чи близьких, родичів, якщо дитина народжується у шлюбі; на основі добровільного визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини; на основі встановлення батьківства судом, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько заперечує батьківство.

Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони (чи перебували раніше) у шлюбі та чи проживають разом з дитиною. Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи були їхні батьки у шлюбі між собою.

Батьки зобов’язані передусім забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я та не пізніше одного місяця з дня народження дитини зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Вони повинні визначити дитині прізвище, ім’я та по батькові. Прізвище дитини встановлюється за прізвищем батьків, а якщо прізвища батьків різні, то за їхньою згодою; за загальним правилом дитині може бути дано не більше двох імен.

На батьків покладається обов’язок виховувати дитину у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Усі питання виховання дитини вирішуються батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь в її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. А той з батьків, з яким проживає дитина, не вправі перешкоджати іншому спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, у віці від 10 років — за спільною згодою батьків та самої дитини, а після досягнення 14 рокiв — нею самою.

Захист прав та інтересів неповнолітніх дітей покладається на їх батьків, які діють без спеціальних на те повноважень. У разі одруження неповнолітні набувають дієздатності в повному обсязі і з моменту одруження здійснюють захист своїх прав самостійно.

Батьки зобов’язані поважати дитину. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дітей. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї, звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а після досягнення 14 років — безпосередньо до суду.

Якщо мати чи батько неналежно виконують чи зловживають своїми батьківськими правами, вони можуть бути позбавлені цих прав. Позбавити батьківських прав може суд за наявності однієї з таких підстав: батьки не забрали дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; вони ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; батьки є хронiчними алкоголiками або наркоманами; вони вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Мати чи батько, які були позбавлені батьківських прав, мають право звернутися до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд обов’язково перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, й постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена або якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

Діти можуть мати майно на праві особистої приватної власності. Батьки не мають права на це майно, так само як і діти не мають права на майно батьків. Батьки управляють майном малолітньої дитини в її інтересах без спеціального на те повноваження. При цьому вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) також є власністю дитини.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею пов­ноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій або натуральній формі. Той з батьків, який відмовляється надавати утримання на неповнолітню дитину, може бути зобов’язаний судом до сплати аліментів. При визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров’я та матеріальний стан дитини і платника аліментів, наявність у нього інших дітей, непрацездатних членів сім’ї, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Частка заробітку (доходу) матері чи батька, яка стягуватиметься як аліменти на дитину, визначається судом. Розмір алімен­тів для однієї дитини за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Батьки можуть укласти договір про сплату аліментів для дитини, в якому визначити розмір та строки виплати. Такий договір має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений.

Якщо діти після досягнення повноліття продовжують навчання i у зв’язку з цим потребують матерiальної допомоги, батьки зобов’язанi утримувати їх до досягнення 23 років, якщо вони в змозі надавати таку матеріальну допомогу. У разi припинення навчання припиняється й право на утримання.

Батьки, якщо вони спроможні, зобов’язанi утримувати і своїх повнолiтнiх непрацездатних дітей, якi потребують матерiальної допомоги.

Повнолітні працездатні діти зобов’язанi утримувати батьків, якi є непрацездатними i потребують матерiальної допомоги. Окрім того, діти зобов’язанi брати участь у додаткових витратах на батькiв, спричинених важкою хворобою, iнвалiднiстю або немiчнiстю. Якщо ж мати або батько були позбавленi батькiвських прав, i цi права не були поновлені, або якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків, то на дітей не може бути покладений обов’язок щодо їх утримання.

 

 

§ 5. Правові форми влаштування дітей,