Кількісно-якісні зміни у розвитку суспільства.

Еволюція – розгортання і спрямування поступального розвитку певної системи у його цілому. Незначні зміни можуть включати у себе й значні, різкі, революційні.

Інволюція – згортання: редукція чи втрата окремих елементів системи, що еволюціонує; спрощення структури, будови, функцій. Атрофія від паталогій чи старіння. У соціокультурній сфері на ній виросли концепції «заходу», «занепаду», «втоми», аномії.

Революція – якісна корінна зміна (мутація) у розвиткові. Яка може мати як позитивні, так і негативні наслідки для системи, що еволюціонує. У соціокультурній системі революційними є епохальні зміни. Епохи – часові інтервали якісного розвитку системи, які спираються на модифіковану структурну організацію та форму. Часова періодизація якісних змін характеризується термінами: ера, етап, фаза, період, «вік», «доба», стадія.

Коеволюція – сумісна еволюція двох чи декількох взаємодіючих систем.

Розглянемо ці поняття дещо добірніше у їхніх соціальних вимірах.

Соціальна еволюція – поняття, використовуване для позначення внутрішньо єдиної системи соціальних змін, що відбуваються в силу загальних принципів (законів) системи і виявляються у певних загальнозначущих тенденціях, які ведуть до тих або інших соціальних новотворів. З еволюційної точки зору, суспільство розглядається як складна система, що самоорганізується і у якій провідну роль відіграють адаптивні процеси, спрямовані на вирішення виникаючих проблем у ході взаємодії елементів системи. При цьому передбачається чітке виділення комплексів, що еволюціонують, взаємозалежних ланцюгів подій, а також стадій, етапів змін у контексті великого інтервалу часу.

В античному світі ідея еволюціонізму лише концептуально оформлялася (Демокрит, Аристотель), широке ж поширення вона здобуває на основі християнської концепції священної історії (Августин). Статус філософського терміну поняття "еволюція" одержує у Миколи Кузанського. Мислителі Нового часу звертаються до багатобічного аналізу соціальних змін у рамках природної еволюції світу. Соціальна еволюція ототожнюється з прогресом як нескінченним удосконалюванням суспільства на основі духовного розвитку людини. При цьому еволюція трактується в дусі преформізму (Гегель, Маркс), тобто уявлення, що історичний процес споконвічно визначений його вихідною сутністю та розгортається в часі на зразок росту рослини з зерна. Це виливається в ідею фіналізму (наприклад, в утопіях), відповідно до якого існує якийсь заздалегідь відомий кінцевий стан еволюції.

Однак у рамках преформізму і фіналізму виявляється нерозв'язною проблема виникнення нового в соціальному житті. Величезний вплив соціальний еволюціонізм здобуває в 19 ст. під впливом вчення Дарвіна. Розгорнуту теорію соціальної еволюції, яка заклала основи сучасного розуміння еволюції, створив Спенсер. Згідно Спенсеру, соціальна еволюція є рух від однорідного до різнорідного, єдність диференціації й інтеграції, досягнення соціальної рівноваги в ході адаптації системи до зовнішніх і внутрішніх змін. Спенсер відмовляється від ототожнення соціальної еволюції і прогресу; еволюція включає різні форми і напрямки, що підлягають оцінці. Соціальна еволюція є природний процес, який не можна прискорити: людина може тільки спотворити або затримати його хід. У підсумку соціальна еволюція розглядалася як сукупність споконвічно невизначених соціальних змін, коли в ході взаємодії елементів починає діяти "ефект зборки" і виникає нове.

Орієнтація ранніх еволюціоністів на розкриття соціальної еволюції через зміни безособових структур викликала в першій половині 20 ст. широку критику еволюціонізму аж до відмовлення від нього. У результаті в рамках неоеволюціонізму (Парсонс) соціальна еволюція стала розглядатися як диференціація в соціокультурному й особистісному вимірах, причому еволюціонує не саме по собі соціальне (це абстракція); еволюціонують діючі в контексті визначеної системи цінностей індивіди (М. Вебер). На основі даної ідеї синтезуються типологічний, психологічний і культурно-антропологічний підходи до соціальної еволюції, яка розглядається як взаємодія культурної і соціальної систем, де культурна система через цінності (зразки) задає структуру мотивації індивідів, а соціальна система – умови реалізації мотивів. У процесі декодування культурних матриць і створення нових кодів через рух від одного стаціонарного стану до іншого суспільство досягає динамічної рівноваги. Одночасно на основі суспільного поділу праці диференціюються функції і структури, збільшується автономність соціальних одиниць, розв'язуються ресурси.

Досить складним є питання про джерела (чинники) соціальної еволюції, у якості яких називалися всілякі явища (географічне середовище, економіка, класова боротьба тощо). Оскільки соціальне життя правомірно розглядати як взаємодію, тобто обмін духовним, культурним досвідом, то тут і можливо шукати вихідний пункт соціальних змін. Джерело соціальної еволюції – моделі світу, які створюються людьми і визначають шляхи, на яких у соціальних діях індивіди реалізують свої інтереси, знаходячи способи рішення проблем (порятунку) і тим самим вводячи інновації, що, природно, породжують нові проблеми (Конт, М. Вебер, Сорокін).

При цьому можливий як революційний спосіб змін, так і більш ефективний – реформістський, що спирається на знання конкретних умов і відповідності людській природі. Неприпустимо зводити соціальну еволюцію до якоїсь однієї форми розвитку, вона включає безліч як вимірів, так і змін. У залежності від розв'язуваних завдань і рівня дослідження можуть виділяти етапи соціальної еволюції (наприклад, "історична епоха", "культурний цикл"). Оскільки в силу різноманітності змін їй властиві тенденції конвергенції і дивергенції (особливо в сучасному суспільстві), то особливе значення має побудова механізмів кооперативності змін з метою досягнення компромісів і солідарності на основі загальних цілей у процесі порівняння альтернатив. Такими механізмами повинні насамперед розглядатися ринок і правова демократія.

Еволюція сучасної цивілізації має ряд відмінних рис у силу радикальної зміни способу існування людей, зниження рівня соціальної стійкості та можливості самих несподіваних результатів. Включення різних народів у загальний для всіх процес вимагає врахування різноманітних факторів при відмові від єдиного зразку соціальної еволюції. З урахуванням того, що людство у власній історії неодноразово зіштовхувалося з безліччю небезпек, з непередбаченими наслідками, виникла задача еволюції, вирішення якої спрямовується колективним розумом. Мова йде не про перерозподіл однозначного спрямування соціальної еволюції, що неможливо в силу непередбачуваності поводження хистких динамічних систем, а про підтримку таких тенденцій, які сприяли б гуманізації суспільства. При цьому соціальна еволюція через коеволюцію суспільства з природою повинна бути вписана в еволюцію універсуму, що виражається в концепції універсального (глобального) еволюціонізму. (Пригожин, Н. Мойсеєв).

Коеволюція (ко – приставка, що позначає в ряді мов спільність, погодженість; лат. evolutio – розгортання) – термін, використовуваний сучасною наукою для позначення механізму взаємообумовлених змін елементів, що складають цілісну систему, що розвивається. Виникнувши в біології, поняття "К." поступово здобуває статус загальнонаукової категорії. У філософській літературі застосовується, головним чином, у двох основних змістах: у широкому – коли терміном "К." позначається сукупна, взаємно адаптивна мінливість частин у рамках будь-яких біосистем (від молекулярного і клітинного аж до рівня біосфери в цілому). Прикладом таких відносин служать, наприклад, взаємні зміни виглядів-партнерів у екосистемах "паразит - хазяїн", "хижак - жертва". Результатом такої коадаптивної мінливості може бути як збереження біосистеми у вже досягнутому оптимальному стані, так і її удосконалювання. У природі коеволюційне становлення і збереження біосистем здійснюється як об'єктивний процес у рамках природного добору, що із усіх можливих трансформацій тих або інших компонентів системи залишає лише взаємно сумісні. У більш вузькому змісті поняття "К." використовується для позначення процесу спільного розвитку біосфери і людського суспільства. Концепція К. природи і суспільства, з яким першим виступив Н.В. Тимофєєв-Ресовський (1968), повинна визначити оптимальне співвідношення інтересів людства і всієї іншої біосфери, уникнувши при цьому двох крайностей: прагнення до повного панування людини над природою («Ми не можемо чекати милостей від природи» – І. Мічурін) і смиренності перед нею ("Назад, у природу!" - Руссо). Відповідно до принципу К., людство, для того, щоб забезпечити своє майбутнє, повинне не тільки змінювати біосферу, пристосовуючи неї до своїх потреб, але і змінюватися саме, пристосовуючи до об'єктивних вимог природи. "Ми настільки радикально змінили наше середовище, - писав Н. Вінер, - що тепер для того, щоб існувати в ньому ми повинні змінити себе". Саме коеволюційний перехід системи "людина – біосфера" до стану динамічно стійкої цілісності, симбіозу і буде означати реальне перетворення біосфери в ноосферу. Для забезпечення цього процесу людство повинне випливати, насамперед, екологічному і моральному імперативам. Перша вимога позначає сукупність заборон на ті види людської діяльності (особливо - виробничої), що чреваті необоротними змінами в біосфері, несумісними із самим існуванням людства. По Я. Тінбергену "наукове розуміння нашого поводження, що веде до його контролю, можливо, найбільш насущна задача, що коштує сьогодні перед людством. У нашому поводженні маються такі сили, що починають створювати небезпека для виживання виду і... для всього життя на Землі". Другий імператив вимагає зміни світогляду людей, його повороту до загальнолюдських цінностей (наприклад, почуттю поваги будь-якого життя), до уміння ставити над усе не частки, а загальні інтереси, до переоцінки традиційних споживчих ідеалів і т.д. На жаль, свідомість людей дуже консервативно і з працею відмовляється від стереотипних представлень про відношення людини до природи.

Соціальна катастрофа – стрибкоподібні зміни суспільства, що виникають у вигляді раптової відповіді соціальної системи на плавну зміну зовнішніх умов. Ідеї катастрофізму виникають у далекій давнині, втілюючись в різних варіантах есхатології. Наприклад, античність розглядає еволюцію як послідовність всесвітніх катастроф, що ритмічно знищують космос і розчищають місце для нового циклу; християнство висуває ідею другого пришестя Месії, коли наступить кінець часів і через Страшний Суд перетворене людство ввійде в нове буття.

У 19 ст. у рамках геології і біології (Ж. Кюв'є) формується теорія катастроф, що розглядає історію планети як серію глобальних катастроф, які супроводжуються загибеллю всього живого і раптовим виникненням якісно інших його форм. Сучасна теорія катастроф бурхливо розвивається з 70-х роках 20 ст. у формі універсального математичного методу дослідження будь-яких стрибкоподібних переходів (Р. Том, Пригожин); їхніх причин і шляхів установлення нової рівноваги. Катастрофа виникає як результат синхронізації різних криз, акумуляції величезного числа помилок, що довгий час не виправляються, як наслідок "постаріння" системи на клітинному рівні.

Важливо враховувати, що глибинна причина соціальної катастрофи потенційно зв'язана з трансформаціями духовних основ суспільства, їхнім розмиванням і зміною світоспоглядання, коли складається катастрофічна свідомість й "у тузі смертельній метається юрба" (Г. Ахматова). Подібна свідомість підсилюється при ствердженні в суспільстві ідеї розриву з колишньою культурною традицією (а такі тенденції досить характерні для генотипу європейської цивілізації), із глибинами релігійної свідомості, у яких, як показує досвід, укорінені позитивні початки громадського життя. Загострюється споконвічно властивій людині (у силу наявності в нього волі вибору) почуття страху, чим викликається бажання знайти швидкі і прості, а тому неефективні, шляхи виходу з різко мінливої ситуації.

До соціальних катастроф ведуть спроби здійснити різного роду утопії, які претендують на знання майбутнього; закономірний крах утопій різко загострює катастрофічна свідомість. Тенденція до катастрофізму свідомості характерна для маргінально-люмпенських, плебейських соціальних прошарків, не укорінених у культурних традиціях і схильних до нігілізму та максималізму, спрощенню і зрівняльності. Теоретично такий спосіб соціальної дії улаштовується в різних радикалістських концепціях, наприклад, в анархізмі з його проповіддю люмпенського бунту, ідеєю продуктивності тотального руйнування існуючого суспільства. Необхідно також враховувати і національні особливості. Скажімо, характерне для Росії накладання двох культур – традиційної і європейської, їх незбіг і постійний розкол багато в чому обумовили катастрофічність російської історії.

Можливі різні форми соціальної катастрофи. Найбільш наочно катастрофи виражаються в соціальних революціях (що відзначалося в працях Франка, Сорокіна, Бердяєва й ін.). Хоча теорії революції виправдовують соціальні катастрофи як спосіб досягнення кращого суспільства, насправді революція веде до його деградації, до повернення назад, масового божевілля суспільства, до деформацій людського поводження. У той же час потрібно враховувати, що революційні катастрофи – результат тривалого придушення творчих сил соціуму, які не знаходять виходу, затримки назрілих соціальних змін. Однак, з'єднавшись з катастрофічною свідомістю, революція веде до антропологічної катастрофи у формі руйнування фундаментальних духовно-моральних основ життя людей. І чим радикальніше революція, тим сильніше катастрофа, що і показав досвід комуністичних революцій 20 ст., які виявили також, у повній відповідності з теорією катастроф, що «пусковий гачок» руйнування може бути досить незначним, але, вибухнувши, катастрофа здобуває свою логіку руху, у ході якого стихійно через безліч страждань людей і найглибших потрясінь складається якась нова соціальна рівновага.

Один з найбільш оптимальних способів попередження соціальної катастрофи розроблений у "соціальній інженерії" (Поппер), тобто – методі своєчасних поступових і часткових змін, реформ, що враховують людську природу і піддаються постійній перевірці і коректуванню з метою недопущення нагромадження помилок. Однак в умовах "аномальних" соціальних систем, довгий час не враховували принцип зворотного зв'язку, цей метод багато в чому не спрацьовував. Спроби реформувати тоталітарні режими приводять до погіршення положення, росту опору і найчастіше завершуються катастрофою. Катастрофічно виниклі системи і піти з історичної арени можуть тільки аналогічним шляхом. Як показує математичне моделювання "перебудов", найбільш ефективним для аномальних соціальних систем є метод "шокової терапії", у єдності з поверненням до глибинних підстав культури. При усій своїй хворобливості таке разове катастрофічне зрушення з перспективної точки зору значно ефективніше, ніж перманентна катастрофа, що гнітить і розкладає життєвий потенціал особистості.

Література.

Алексеев В.П. Становление человечества. – М.: Политиздат, 1984, 462 с.

Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М.: Проспект, 1999, р. ІІІ, § прогресс.

Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996, с. 174-267. Розділ ІІІ. Людина як суб’єкт історичного процесу.

Батенин С.С. Человек в его истории. – Л.: Изд. ЛГУ, 1976.

Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 404-419.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 2, с. 455-478, 498-521.

Волчек Е.З. Философия: Учебное пособие. – Мн., 1998, с. 238-264 (источник, движущие силы, прогресс).

Горак Г.І. Філософія. – К., 1998, розділ Х, с. 240-269 спрямування, сенс, суб’єкт історії.

Гречко П.К. Концептуальные модели истории: Пособие для студентов. – М.: Логос, 2004.

Гумилев Л.Н. Тысячелетие вокруг Каспия. – Баку, 1990, с. 7-48, 285-304.

Гурьев Д.Д. Proto-sapiens – Homo sapiens: становление интеллекта.//Философские науки, 1990, № 5, с. 25-31.

Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності та держави. Розділи 7-8.

Ибраев Л.И. О некоторых проблемах семиальной теории антропогенеза.//Философские науки, 1988, № 9, с.37--.

История первобытного общества. Общие вопросы. Проблемы антропосоциогенеза. – М., 1983.

Какабадзе З. Проблемы человеческого бытия. – Тбилиси, 1985.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, глава 2.3 Философия общества и истории, § 3 рациональность и общественное развитие, 4 философия истории: разнообразие культур и цивилизаций Запада и Востока.

Культура и развитие человека: философско-методологические очерки./Иванов В.П., Быстрицкий Е.К. и др. – К.: Наукова думка, 1989

Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь, 1999, с. 279-315 (глава 9 философия истории).

Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991, ч. 2, с. 144-283.

Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 136-150.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 553-563, 770-802.

Сухов А.Д. Прогресс и история. – М., 1983 (кафедра НУК).

Философия. Основные идеи и принципы. /Ракитов. – М., 1990., с.184-192 (прогресс)

Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 298-308, 312-330.

Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 351-398.

Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 383-431.

Швебс Г.И. Идея ноосферы и социальная экология.//Вопросы философии, 1991, № 7.

Тестові завдання.

1. Складові антропогенезу та їхня еволюція і взаємодія. Розкрийте зміст поняття “антропосоціогенезу”.

2. Назвіть і визначте історичні форми спільності людей.

3. Вкажіть стадії суспільного розвитку як якісні ступені поступу людства.

4. Що таке антропосфера? Її взаємозв’язок з природним середовищем і техногенними чинниками.

5. Що вивчає екологія і в чому полягає екологічна проблема сучасності?

6. Що означає вираз В.М. Вернадського: “Людство стає вирішальною геологічною силою”?

7. Розкрийте зміст поняття “ноосфера”. Вкажіть ноосферні можливості торування інноваційних шляхів подолання екологічної кризи.

8. Рушійні сили розвитку суспільства.

9. Розкрийте діалектику мети, засобів, процесу і результатів людської діяльності.

10. Роль особи і спільнот у суспільному розвитку. Розкрийте зміст позицій: волюнтаризму, фаталізму, суб’єктивізму і провіденціалізму.

11. Що таке соціальний прогрес, і чи є він насправді? Суперечливий характер соціального прогресу.

12. Проблема визначення критеріїв соціального прогресу.

13. Розкрийте зміст понять “об’єктивні умови” і “суб’єктивні чинники” історичного процесу.

Додатки:

Еліта

*Парето стверджував, що в кожній області людської діяльності індивідові дається якийсь індекс, що є оцінкою його здібностей. Сукупність людей, кожний з яких одержав у своїй області найвищу оцінку, Парето і пропонував назвати елітою. Еліта – обрана частина суспільства, інша його частина лише пристосовується до отриманих від неї стимулів. Історія людства – це історія постійної зміни еліт: одні піднімаються, інші занепадають, відбувається круговорот еліт. Еліті властиві продуктивність, високий ступінь діяльності, а також уміння переконувати, маніпулюючи емоціями людей укупі, охоче застосовувати силу там і тоді, де і коли це неминуче. Механізмом відновлення правлячої еліти виступає соціальна мобільність – чим більше «відкритий» правлячий клас, тим більше він здатний зберегти своє панування.

За Г. Моска, у всіх суспільствах і за всіх часів виникають два класи людей – клас, який править, і клас, яким правлять. Перший, завжди менш численний, виконує провідні політичні функції, монополізуючи владу і насолоджуючись перевагами, що вона дає, у той час як інший, більш численний, керується і контролюється першим традиційно таким чином, який забезпечує легітимне функціонування політичного організму завдяки вірі «некомпетентної більшості» у те, що вона підкоряється не стільки реальній силі, скільки абстрактним принципам здійснення влади. Еліта формується як політичний клас за допомогою соціальних процедур: спадковість, кооптація, вибір і вибори.

Міхельс, аналізуючи історичні долі політичних еліт Європи першої третини 20 ст., сформулював тезу про неминучість історичного краху будь-якої бюрократичної організованої партійно-державної еліти. Всяка демократична структура атрибутивно містить у собі потенціал олігархії (залізний закон олігархії): «людина-маса», на відміну від представників еліти., не здатна дійсно брати участь у соціальному управлінні. Антидемократичні тенденції в еволюції будь-якої суспільної системи очевидні і не піддаються аналізові: їхня першооснова – у людській природі й у сутності "організацій узагалі" як таких.

Подальший розвиток теорій еліти у 20 ст. акцентував полемічний аспект проблеми. Елітою іменувалися люди, які володіють інтелектуальною або моральною перевагою над масою, найвищим почуттям відповідальності; люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством і приналежністю до влади; люди, що володіють формальною владою в організаціях й інститутах, які визначають громадське життя; "богонатхненні особистості" харизматичного типу; творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості тощо. У цілому ж у 20 ст. теорії еліт знаходяться в конфлікті з Марксовою теорією класової боротьби. Якщо "Комуністичний маніфест" проголошує, що історія дотепер існуючих суспільств була історією боротьби класів, то кредо елітистів полягає в тім, що історія дотепер існуючих суспільств була історією боротьби еліт.

Починаючи з 1940-х, автори ідей і прихильники ідеалів "демократичного елітизму" стають провідними в США, розробляючи теорію безлічі еліт, які виражають інтереси різних соціальних груп і врівноважують одна одну, запобігаючи тоталітаризму. "Неоелітаристи" (1970-90-х) вважають, що невелика за чисельністю еліта здійснює в США владу де-факто, і ця влада у принципі незалежна від результатів тих або інших виборів. У СРСР офіційна ідеологія цілком заперечувала існування еліт у державах і соціумах соціалістичного типу. У дійсності, поділ "еліта – маса" виявився у суспільному ладу "реального" соціалізму в незмірно більшому ступені, ніж у західних демократіях.

У СРСР сформувався правлячий шар, що зосередив необмежену економічну і політичну владу і користувався численними інституціональними привілеями. Так звана перебудова в СРСР була задумана не стільки з метою ліквідації влади партократичної еліти, скільки як її реформування і модернізація. Однак, національні та регіональні еліти радянської держави, покликані протиставити апатії мас і руйнівному потенціалові неадекватних реформ власні знання, досвід і конструктивну волю, протиставили цьому шляхові на початку 1990-х пошук місцевих вирішень кризових явищ. Результатом у переважній більшості випадків явилася трансформація єдиної тоталітарної еліти Радянського Союзу в сукупність усе більш відособлених одна від одної посттоталітарних еліт зростаючого кримінального характеру.